РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ. Частина 2.

Моя благонамірна внутрішня Катя невтомно твердила, що я не маю права руйнувати чужу родину й силомиць забирати чоловіка в дружини та батька у трьох дітей.

“Ти повинна розірвати з ним відносини! – вимагала вона.

Але Садовська теж часу даремно не втрачала: “Садовська, не будь дурою! Тобі ТРЕБА заміж. Геннадія ти ж хотіла забрати від родини? То що ж з тобою сталося?”

Едуард Валентинович з'явився за два тижні і подарував мені старовинну каблучку зі смарагдом. І все пішло начебто по-старому. Але це лише на перший погляд. Моя внутрішня Катя переконувала мене, що треба або втекти від нього, або змиритися з життям на узбіччі чужого сімейного щастя. Вона порадила мені вивчити на пам’ять всі домашні свята коханця і навіть змушувала купувати подарунки його дружині та дітям до днів народження та іменин. Тим часом Садовська вела найсуворіший облік кожної незручності чи недбалості Едуарда Валентиновича: чи то занадто ніжна розмова з дружиною по телефону в моїй присутності, чи два вихідні дні, проведені ним у сім'ї (за нашою мовчазною угодою субота належала коханці, а неділя – дружині.) Садовська навчила мене зображати в ліжку пристрасне шаленство з наступним тихим розпачем: от, мовляв, ти зараз поїдеш до неї, а я, а я, а я…

"Може, заплакати?" – радилася я із внутрішньою Садовською.

"Ти що!? В жодному разі!” – застерігала вона. – Навпаки, треба встати з ліжка і одразу перетворитися на чуже, абсолютно чуже створіння! Щоб він з подивом питав себе: “Хлопче, а може, це все нам приснилося з тобою?” Але я тоді ще не дуже хотіла вчитися бути стервою, тому опиралася:

– "Дідька тобі лисого!"

– "Не "дідька тобі лисого", а роби, що кажуть!"

– "Як?"

– "А це вже ти сама придумай – як!"

І я придумала: коли ми потім вечеряли, я змушувала себе згадувати свого колишнього нареченого з КІМО, Володимира, якого я колись кохала по-справжньому, – ніжного та невтомного.

“Молодець! – хвалила Садовська. – Чоловік повинен зрідка здогадуватися про те, що жіноча пам'ять – братська могила його попередників!”

– Катю, про що ти думаєш? – роздратовано питав коханець.

– Я? Та так… Про різне, – довірливо усміхалася я.

– А все-ж таки?

– Сказати?

– Скажи!

– Ед, я хочу від тебе дитину. – я зробила паузу, – Злякався?

– Не заперечую.

Це дивне слово "не заперечую" він вимовив зі спокійною готовністю, лише уважно глянувши на мене своїми розумними безбарвними очима. Вочевидь, Едуард Валентинович усе заздалегідь продумав та підготувався до такого повороту подій. Треба сказати, що серед його друзів-багатіїв організувалася своєрідна мода на багатосімейність, яка слугувала немов би додатковим свідченням їхньої фінансової та чоловічої могутності. Десь на французькій Рів'єрі можна було зустріти, наприклад, відпочиваючого від фінансових махінацій президента Х-банку, оточеного безліччю різновікових дітлахів, народжених на світ кількома матусями, які мали усю повноту подружніх кондицій, крім, зрозуміло ж, позначки рагсу в паспорті. І випадковому знайомому банкір за чаркою раритетної малаги міг докладно та із задоволенням розповідати про своє розгалужене чадолюбство, не приховуючи живих подробиць:

– А ось той біленький, Матвій, знаєш, від кого?

– Від кого?

– Від Віки Задунайської.

– Ого! Так от чому вона більше не співає!

– Отож бо!

Швидше за все, на мене чекала доля саме такої почесної матері-одиначки, але бажана вагітність не наступала із завзятістю, з якою вона зазвичай настає, якщо її не хочуть. Напевно, через той давній викидень, ще в інституті... Едуард Валентинович кілька разів нагадував про обіцяне потомство, а я тільки знизала плечима, мовляв, очевидно, дитина передбачає свою позашлюбність і тому не поспішає із зачаттям. Коханець ставав дедалі похмурнішим, все більше заплутувався в наших стосунках і дозрівав для остаточного рішення. Швидше за все для розриву. Тим більше що наш зв'язок вступив у той небезпечний період, коли свіжість вражень від володіння мною вже притупилася, а прихильність, що називається іноді «справжнім коханням», ще не настала.

Він навіть завів інтрижку з топ-моделлю з журналу “Вог”, про що миттєво доповіла обізнана Нінка.

– Вісімнадцять років. Груди свої. Ноги – від гіпоталамуса!

– Напевно, це на краще! – зітхнула я.

Але тут, як на гріх, прилетів з Ер-Ріяда Володимир – він тепер торгував зброєю на Близькому Сході. Ми зустрілися на прийомі з нагоди Дня незалежності. Едуарда Валентиновича щороку неодмінно звали на це свято, бо він у 2004 власним коштом спорядив захисників Майдану теплими речами. А Володимира затяг на фуршет двоюрідний брат – заступник міністра чогось там дуже силового.

Володимир, здається, зовсім одужав від алкоголізму, але в його очах залишилася надламаність людини, яка побувала на краю душевного та фізичного розпаду. Побачивши його, я відчула в серці давно забуту образу та огиду, але опанувала себе, і, слідуючи пораді Каті, хотіла байдуже відійти до іншого кінця зали. Але все зіпсувала Садовська. Вона змусила мене збліднути, і пробелькотіти щось ганебно-їдке. Едуард Валентинович, який спостерігав цю картину, і сприйняв її по-своєму, позеленів, як долар, і одразу ж відвіз мене додому.

– Потос? – спитав він у ліфті.

– Що ти сказав?

– Ти забула лекції з античної літератури?

Я справді забула і, коли коханець,заштовхавши мене в квартиру, пішов, грюкнувши дверима, відшукала свій старий зошит і прочитала, що «потосом» греки називали безрозсудну пристрасть.

“Молодець!” – похвалила Садовська.

"Він не повернеться. І це на краще!” – констатувала Катя.

Наступного дня у Володимира знайшли в готелі героїн та із скандалом вислали назад до Саудівської Аравії. А двоюрідний брат, який намагався допомогти, виявив незабаром у популярній газеті такі викриття щодо своєї службової діяльності, що надовго з головою поринув у зразково-показове служіння Державі.