РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ. Частина 1.

Вчасно ж я зрозуміла, що ставку треба зробити не на Геннадія, а на Еда! 

Він у всьому перевершував Геннадія, хоча й не намагався нікому нічого довести. Своє відношення до мене Едуард Валентинович демонстрував вдумливо та винахідливо. Ні, він не вивалив на мене всю силу-силену свого непомірного багатства, а, навпаки, прилучав мене до нього потихеньку, наче поволі, ненав'язливо балуючи милими послугами, сюрпризами чи необхідними подарунками, на кшталт найсучаснішого смартфона чи нової сукні, без якої ну ніяк не можна з’явитися на заміському коктейлі у знайомого банкіра. Лише потім я дізналася від досвідченої Нінки, що вбрання це коштує стільки ж, скільки автомобіль.

– Ну, і як він у ліжковому ракурсі? – питала Нінка, що горіла від цікавості.

– Не знаю. Поки важко сказати. – відбрехувалася я.

– Ну ти даєш! Він тобі хоч подобається?

– Не знаю…

– Але хоч не гидко з ним?

– Не гидко, – насупилася я.

– Ну, ти, стерво болотна! Знайшла врешті справжнього мільйонера, з яким до того ж не гидко, і ще пику в гармошку складаєш! Він же ж справжній мільйонер, а не такий, як твій крокодил Гена! І коханок не ображає. Тримайся за нього обома руками та ногами, а то відіб’ють.

– Нікуди він не дінеться.

– Ого! Тоді май на увазі, такі чоловіки зовсім інші. Вони – власники!

Я розуміла про що каже Нінка. Вона це вже перевірила на власній шкурі підлаштовуючись під свого Рустама. А Рустам, скажу вам, – це не аби що… 

Коханцями з Едом ми були майже два роки. Нам вдалося знищити “Каскад” і перебратися в Київ. Едуард Валентинович купив мені квартиру у новому фешенебельному кварталі на Зоологічній вулиці та рожевий джипік, а сам з родиною оселився десь у Кончій-Заспі. В офісі я більше не з’являлися. Туди взяли іншу секретарку.

Едуард відвідував мене двічі на тиждень: прибував години о сьомій, а відбував рівно об одинадцятій. Повертаючись з відрядженнь, ми зазвичай заїжджали до мене прямо з аеропорту і він залишався на ніч. Ед завжди брав мене з собою в ділові поїздки. Він мав свій літак. Коли ми приземлялися в пункті призначення, він неодмінно дзвонив дружині, повідомляючи: “Сіли. Все в порядку!" – і суворо дивився мені у вічі. А я у відповідь з розумінням посміхалася.

Я побачила світ, в мене з’явилося багато нових впливових знайомих у бізнесових та урядових колах різних країн, але я не мала права навіть зайвий раз подивитись на когось, вже не кажучи про те, щоб подарувати комусь зайву посмішку. Мій короткий поводок був завжди в руці хазяїна і мені було навіть страшно подумати смикнути за нього... 

Якось після довгих вмовлянь він взяв мене з собою до свого Південноморського порта. Порт завжди представлявся мені галасливим натовпом засмаглих докерів серед величезних діжок та ящиків, обкручених просмоленими канатами. Але я побачила безмежний причал, заставлений різнокольоровими, як дитячі кубики, контейнерами, – їх переносили портові крани, подібні до лабораторних маніпуляторів велетенських розмірів. Людей майже не було, а вантажні судна були схожі на сучасні квартали, прибиті морем до причалу. Маленьке містечко, що прилягало до порту, являло сумне видовище: почорнілі довгі бараки, облуплені блокові п'ятиповерхівки, погано одягнені мешканці, що проводжали ескорт начальницьких автомобілів.

Після повернення до Києва мені чомусь стало дуже сумно – якийсь час тому я почала відчувати себе лише обов'язковим пунктом щільного ділового розкладу Едуарда Валентиновича. А почуватися частиною, нехай і дуже важливою, але чужого життєвого розпорядку – гірко і принизливо.

Помітивши мій душевний занепад і поганий настрій, мій коханець порадив мені знову подати документи  до театрального, й закінчити його екстерном. Але я відмовилася.

– Чому? – здивувався Едуард Валентинович. – Це ж була твоя мрія!

– Була та загула. Я – акторка? Ні, не те… не моє це. – посміхнулася я.

Якось він заночував у мене після нашого чергового відрядження, а коли вранці зайшов на кухню, я дивилася у вікно.

– Щось цікавеньке?

– Ні, все як завжди. Час утриманок.

– Про що ти, Катю?

– Про те, що бачу. Раніше за всіх їдуть чиновники – о восьмій. Потім – бізнесмени, близько дев'ятої. А зараз дванадцята – година утриманок…

Едуард Вікторович визирнув у вікно – і справді: на широкому дворі сідали в машини, привітно вітаючи одна одну, одразу кілька молодих, довгоногих, дорого одягнених дівчат.

– Ти теж зазвичай виходиш о дванадцятій?

– Ні. Не хочеться почуватися утриманкою.

– Ніколи більше не кажи цього слова! Ніколи. Ти не утриманка. Ти жінка, яку я люблю. Ти – мій компаньон і права рука…

– Звичайно! Я жінка-компаньон, яку ти любиш і утримуєш…

– Не треба так! Повір, я дуже хочу з тобою одружитися. Але я не можу!

– Я тебе ніколи про це не просила.

– А чому ти не просила?

– По-перше, тому що, як показав мій попередній досвід, проситися заміж безглуздо – просяться тільки собаки на двір…

– А по-друге?

– А по-друге, у тебе дружина, діти. І я не збираюся ламати твоє життя.

– Що ж ти збираєшся робити?

– Збираюся бути з тобою, поки нам добре разом.

– А якщо тобі стане зі мною погано?

– Але ти теж підеш, коли тобі стане зі мною погано!

– Мені ніколи не стане з тобою погано! Запам'ятай це, Катю, як слід!

– Ну що ж, значить, я завжди буду твоєю коханкою, а твоя дружина буде твоєю дружиною.

– Так, моя дружина завжди буде моєю дружиною! Я присягнув.

– Ти? Поклявся?! Це на тебе не схоже.

– Ти просто погано мене знаєш.

– На чому ж ти присягнув? На Біблії чи контрольному пакеті акцій?

"Фу, як недобре!" – обурилася моя внутрішня Катя.

«Давай, Садовська, притискай його!» – похвалила Садовська.

– Дотепно! – після довгого мовчання промовив Едуард Валентинович. – Я присягнув здоров'ям дітей.

– Навіщо?