РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ. Частина 2.

Після обіду я принесла каву в кабінет Едуарда Валентиновича. Він посміхнувся до мене:

– Ти в порядку, Садовська?

– Так, Едуарде Валентиновичу, але маю до вас серйозну розмову, щодо “Каскада”. Коли ви зможете приділити мені час?

Вираз обличчя у Еда відразу став серйозним, а очі – схожими на водяні знаки.

– Повечеряєш сьогодні зі мною?

– Так.
– Тоді домовились. Після роботи їдемо у “Версаль”.

– Чудово.
Я забрала чашку і галантно обмахнула стіл серветкою. Бос недвозначно спостерігав за моїми рухами, і я відчувала його флюїди. Я посміхнулася.

– Ти чого, Садовська?

– Флюїди, Едуарде Валентиновичу. Ваші флюїди.

Він теж посміхнувся.

– Бачиш, Катю. Який я молодець. Швидко вчуся.

Я награно зітхнула:

– Ви, Едуарде Валентиновичу, взагалі супермен. Не те що деякі.

За його хитрим поглядом я зрозуміла, що він вже знає про мою розмову з офісом “Каскада”. “Чудово, – подумала я, – головну частину ти проковтнув, залишилися деталі”.

Я задом вийшла у двері, обдарувавши Еда незабутньою посмішкою.

Ввечері ми сиділи в ресторані і я розповідала Еду історію про те, як вирішила помститися Геннадію за мої приниження на роботі – низьку зарплату, примушення до сексу на робочому місц, як вирішила замість курсів підвищення кваліфікації влаштуватися в “Оріон”, і про те як виклянчала у колишнього боса ключі від квартири його брата, щоб якось зекономити на оренді житла під час курсів.

– То це квартира його брата? – Ед начебто здивовано підняв одну бров.

– Так. І мені треба звідти забиратися якнайшвидше, бо він вже мабуть відправив сюди людей, щоб позбутися мене прямо в цій квартирі.

Я прекрасно розуміла, що Геннадій нікого й нікуди не відправить, бо до нестями боїться прямого протистояння з Едуардом, проте Едуарду про це не обов’язково було знати.

– Сьогодні поїдемо разом з моїми хлопцями на ту квартиру, і ти забереш свої речі. Ночуватимеш у моєму пентхаусі на Яворницького. Я щойно завершив там ремонт.

– А ти? – грайливо поцікавилася я.

– Я? – хитро запитав Ед. – Подивлюся як ти влаштувалася і, мабуть, поїду додому. А може й лишуся перевірити нове ліжко. Його щойно привезли з Італії.

Я багатообіцяюче посміхнулася йому, і він замовив шампанського.

Пентхаус був чудовим, і ліжко не гірше. Тому, звісно ж, ніхто додому-до сім’ї не поїхав.

Ми лежали поруч. Його голова влаштувалася на моєму плечі. Не дивлячись на Еда я запитала. – А що буде. коли ми потопимо “Каскад”?

Ед трохи помовчав. А потім впевнено відповів.

– Переберемось до Києва. Дніпро – це добре. Але Київ – то столиця. Там люди, які мені потрібні щоб рухатися далі.

– Далі – це куди? – наївно поцікавилася я.

– Далі – нагору. Я маю видряпатися на таку висоту, з якої вже ніхто мене не зможе зколупнути.

– Ого! Це, мабуть, дуже складно.

– Якщо знаєш, чого хочеш, то будь які складнощі на шляху до твоєї мети лише збуджують: азарт, адреналін, чи щось таке… Коли важлива лише мета, будь які засоби її досягнення це лише білий шум, який супроводжує твій невпинний рух.

– Зрозуміло. Я хочу видряпатися нагору разом з тобою. Візьмеш?

Я не бачила, але відчула як він посміхається.
– Авжеж. Така група підтримки мені стане в нагоді.

– Ти про що? 

– Не про що, а про кого. Про тебе. Ти Знаєш мови, етикет, ти – красуня з якою не соромно прийти на прийом до самого золотого шейха…

– Аааа… – протягнула я і додала, – Та я на все згодна, тільки б ніколи більше не вештатись по комуналках і чужих хатах.

Тут я зрозуміла, що патякнула зайве. Але Ед абсолютно нормально поставився до моїх побоювань.

– Я куплю тобі в Києві квартиру. Тому не проймайся. Мені головне – щоб ти була поруч.

Тільки згодом я зрозуміла значення того “поруч”. “Поруч” – це на короткому повідку. Ані кроку ліворуч, ані кроку праворуч. Тільки поруч, як собака – біля ноги хазяїна. Але то було потім. А зараз мене усю розпирало від амбіції – мати свою квартиру, видряпатися на верхню сходинку соціальної драбини… Ну, хіба це не чудово?