РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. Частина 2.

З поїздки на вихідні до Ніцци почалася моя робота на Едуарда Валентиновича. І наш з ним роман… Бо відносини з Геннадієм залишилисяу минулому. А вийшло це так.

Після повернення з Ніцци я зателефонувала Геннадію, попередньо купивши стареньку “Нокію” та нову сімку для телефона. Щось мені підказало, що тепер мій телефон прослуховується. Я розказала про свою поїздку, про перемовини, в яких брала участь – мова там йшла про порт, який належав Еду, та його спільне використання з іноземними партнерами. Але Геннадій перервав мене.

– Мене не цікавить його порт. Мене цікавить тільки “Оріон”, і все, що пов’язано саме з ним. Зрозуміло?

– Так, Ген, зрозуміло. Але тобі можливо буде цікаво…

– Ні, не буде. Тільки “Оріон”. Ти маєш отримати доступ до сервера і документації.

– Знаєш, це буде небезпечно. У мене тепер є охоронець, мій старий телефон прослуховується і я практично весь час під наглядом…

– Ти розумна дівчина, мала, – завів Геннадій свою пісню, – ти щось обов’язково придумаєш!

– А якщо ні? Гено, я міцно сіла на гачок. І я навіть тепер не знаю, хто з нас об’єкт спостереження – я, чи Ед…

– Ед? Ти називаєш його Ед?

– Так, він сам мене попросив його так називати, після того…

– Мене це не цікавить. – знов перервав мене Геннадій. – Якщо він сказав, що ти можеш називати його Ед – значить він тобі довіряє. Отже в тебе є можливість отримати доступ до інформації. Ти ж хочеш за мене заміж?

Мені стало дуже неприємно й прикро. Він просто намагається маніпулювати мною так, ніби я якась малолітня дурепа. Можливо я сама дала йому привід так вважати. Але він не зрозумів, що насправді я просто ХОТІЛА йому вірити. Я вірила, що у нас може бути кохання, родина, щасливе життя…

– Не знаю, Геннадію. Я вже не впевнена ні в чому…

– Мала, чого ти? Не дури! Ти все зробиш як треба, я знаю! І у нас все буде добре.

– Я не впевнена в цьому, Геннадію. Все зайшло дуже далеко.

– Що ти маєш на увазі?

– Ти прекрасно розумієш, що я маю на увазі. Але найпаскудніше, що я не знаю, як мені тепер вискочити з цієї халепи живою та здоровою. Ти навіть не подумав, що він запросто проб’є квартиру, в якій я живу, і з’ясує, що вона належала твоєму брату. Як ти думаєш, довго я після цього протримаюся на роботі в “Оріоні”? Ні, краще поставимо питання по-іншому: чи довго я після цього проживу?

На тому кінці наступила мовчанка. Ситуація з квартирою дійсно ставила під питання успіх всієї операції. Ніхто з нас не подумав, що перевірити квартиру не складе жодних проблем. А для такої людини як Ед це буде навіть принциповим моментом. Геннадій нарешті промимрив:

– Ну, хто ж знав, мала, що він став такий недовірливий…

– Недовірливий? А ти хіба не знав хто такий Ед? Чи ти сам ніколи не пробиваєш своїх нових співробітників?

– Не будемо драматизувати. Кожен має право на помилку. Зрозуміла? Я теж маю. Краще скажи, чи є в тебе варіанти власного порятунку?
Не можу сказати, що я не була приголомшена, хоча й передбачала таку постановку питання:

– А ти, Ген, хіба не збираєшся нічого зробити, щоб мене звідси витягти? Примчати на білому коні й увезти в невизначеному напрямку. В Києві на квартирі твого друга мене ніхто не знайде.

– Ти що, здуріла? Як я можу зараз засвітитися в Дніпрі викрадаючи тебе? Твій охоронець одразу передасть шефу, що ми тікаємо, і нас відслідкують до самого порогу квартири. А потім вб’ють. Обох.

– Тобто ти мені не допоможеш?

– Мала, повір, я тут безсилий! Ти маєш сама знайти вихід.

Я помовчала, ніби розмірковуючи над його словами. Хоча насправді вже мала план “порятунку рядового Райана”, який придумала по дорозі з Ніцци. План був дуже простий:

– Я знаю, Геннадію, як мені врятувати себе.

– От бачиш, мала, я знав, що ти у мене розумниця…

– Так, Ген, я розумниця, і тому мій порятунок полягатиме в тому, що я, разом із своїм новим босом, потоплю “Каскад” .

– Ні!!! – заволав він. – Ти не зробиш цього, сучко!

– Ще й як зроблю. Ти мені не залишив вибору. Прощавай, Геннадій Петрович.

Я поклала слухавку і вимкнула телефон. Все. Назад шляху немає. Тепер Тільки вперед.