РОЗДІЛ СЬОМИЙ. Частина 2.

Рівно о вісімнадцятій сорок п’ять я була біля драмтеатру. Едуард Валентинович вже чекав на мене, а побачивши, подивився на свій годинник і посміхнувся:

– Молодець, Катя. Вчасно. Мені це подобається.

Я ніяк не прокоментувала репліку оріонівського начальника, а тільки обдарувала його незабутньою посмішкою. 

Він виглядав шикарно – у чорному дорогому костюмі-трійці, білій сорочці і бордовій шовковій краватці та з недбало укладеною шевелюрою він був схожий на якогось знаменитого французького актора з кінофестивалю в Каннах…

У нас були місця в директорській ложі. Але, незважаючи на відокремленість від решти публіки, і те, що можна було собі спокійно спілкуватися, ми мовчки сиділи весь спектакль, намагаючись нічого не пропустити – постановка була складна,багатопланова, актори викладалися на повну, і хоча я читала Евріпіда перед вступом до театрального, нізащо не змогла б повірити, що твір написаний у якомусь столітті до нашої ери, може звучати настільки сучасно.

Після спектаклю Едуард Валентинович звісно ж запропонував мені повечеряти в ресторані, а я, звісно ж, погодилася.

Незабаром ми вже сиділи за столиком і обговорювали постановку.

– Звідки в тебе таке добре знання театру? – не міг не поцікавитися спантеличений новий бос.

– Едуарде Валентиновичу, ви хіба не помітили? Я взагалі дуже розумна.

– Ще й скромна… Але це правда – про кращу секретарку я, мабуть, і не мріяв. А як у тебе справи з особистим життям? – несподівано запитав він, і з нетерпінням витріщився на мене, очікуючи відповіді.

– Я кілька днів тому пішла від чоловіка. – чесно відповіла я.

– Чому?

– Він зрадив мене, бо ми один одного не влаштовували в ліжку. – я намагалася говорити якомога серйозніше, але насилу утримувала себе від того, щоб не засміятися. – Погодьтеся, що це вагома причина для того, щоб розлучитися.

Едуард Валентинович трохи почервонів від моєї щирості, криво посміхнувся і кивнув головою.

– Зрозуміло. І чим він тебе не влаштовував? – сміливо запитав він.

– Нуууу… як це вам сказати культурно ... – мені було доволі цікаво дивитися на нового боса, і говорити на цю тему серйозним голосом: – У нього дуже маленький…

– Я не зрозумів, хто маленький? – з удаваним здивуванням запитав він. Судячи з усього бос зрозумів мою гру.

– У нього ЧЛЕН маленький, – голосним шепітом сказала я.

– Проблема… – з розумінням закивав головою оріонівський бос.

– Це дууууже велика проблема, – погодилася я. – Розумієте, він сам людина не погана, навіть кохав мене, по-своєму, але от член у нього маленький. І я не отримувала жодного задоволення. А він це бачив і відчував. І от, в цей понеділок приходжу ввечері додому, а він з сусідкою в ліжку борсається! Уявляєте? Думала з ним по-хорошому розлучитися, і от тобі – маєш…

– Мені дуже шкода. 

Я зробила вигляд, що не дуже зрозуміла, що саме він мав на увазі й перепитала:

– Вам просто шкода, чи вам шкода, що у нього такий маленький?

Едуард Валентинович заіржав як коняка:

– Ні, Катю, мені ПРОСТО шкода.

– Мені теж. Але нічого, святе місце порожнім не буває. У світі так багато чоловіків. Розлучення – це завжди нова зустріч. Я впевнена, що мені обов'язково зустрінеться той, хто влаштовуватиме мене в усіх відношеннях. Погодьтеся, що сумісність у ліжку – це важливий чинник гармонійних стосунків.

– Еге ж, – кивнув головою бос і зі сміхом поправив краватку.

Але треба було плавно перевести розмову на тему роботи. Відчувши, що новий бос прийняв мій “аванс”, і почувається на пів дороги до ліжка, я почала нахвалювати компанію “Оріон” та її співробітників. Моя розмова геть розворушила його его, і він почав малювати мені райдужні перспективи розвитку своєї компанії.

– Катя, ти не уявляєш, що нас очікує попереду! Але на сьогодні наша головна задача потопити одного нашого конкурента на ринку – київську компанію “Каскад”.

Почувши назву рідної компанії, я здригнулася і відразу запитала:

– А чому у вас таке негативне ставлення до цієї компанії?

– Бо це наші основні конкуренти.

– Але ж у вас, наскільки я знаю, крім “Оріона” є ще страхова компанія і навіть порт. Та й здорова конкуренція – це цілком нормально. Конкурентів не варто топити. Краще за все їх робити своїми союзниками.

– Нам такі союзники не потрібні, – заявив новий бос. – Я знищу “Каскад”. Якщо я усуну головного конкурента, то «Оріон» помітно зміцніє і зможе стати лідером ринку. Розумієш, я звик бути лідером у тих сегментах ринку в які я заходжу. До того ж, розчавити “Каскад” це справа принципу й честі.

– Це ви про що? – незрозуміла я.

– Багато років тому нинішній начальник “Каскаду” відбив у мене кохану дівчину і одружився з нею.

Я здивовано подивилася на шефа і відчула, як мене кинуло в жар.

– Ви знайомі з директором “Каскаду”?

– Ми не бачилися багато років, хоча знайомі з ним із юності. Я тоді жив у Києві, навчався в інституті і закохався в одну дуже гарну дівчину, чимось схожу на тебе.

Почувши, що дружина Геннадія чимось схожа на мене, я заплющила очі і відчула, як затремтіли мої вії – знав би він, в що перетворилася вона зараз…

– Катя, тобі погано?

Я відразу розплющила очі і посміхнулася.

– Ні, в жодному разі, Едуарде Валентиновичу, все гаразд. Продовжуйте, будь ласка.

– Ця дівчина відповіла мені взаємністю. У нас був бурхливий роман, який тривав три роки. Я познайомив її зі своїми батьками, і вже почалися приготування до весілля. Перед весіллям вона поїхала із своєю сестрою до Ялти. Я її відпустив. А в цей час у Ялті відпочивав Геннадій, от там вони й знюхалися… Виявилося, що тижня вистачило для того, щоб усе зруйнувати. Повернувшись, Альона скасувала весілля і зізналася мені, що кохає іншого. Вона зганьбила мене перед усіма родичами, друзями та однокурсниками. Тоді я дуже сильно страждав. Навіть думав покінчити життя самогубством. Тоді я ще був звичайний хлопець. Я поступався Геннадію багато в чому. Він був вищим, з гарною фігурою, займався спортом, а ще він був із добре забезпеченої родини. В мене нічого цього не було. Я програвав йому за всіма параметрами. Але найголовнішим, що мені було важко прийняти і зрозуміти, це те, що ми з Альоною були разом три роки, а Геннадію вистачило тижня знайомства для того, щоб усе зруйнувати. Я все ж таки вмовив себе залишитися жити, переїхав з Києва до Дніпра, перевівся в дніпровський інститут, одружився на своїй колишній однокласниці й зажив новим життям. Ті двоє теж побралися. Альона кинула інститут, завагітніла та зайнялася домашнім господарством. Вона ніколи не працювала, народила двох дітей і живе з цим Геннадієм і досі. Не знаю, чи вона щаслива з цим бабієм, але, здається, її все влаштовує.