РОЗДІЛ ШОСТИЙ. Частина 2.

Поїзд прибув точно за розкладом. Я глянула на листок з адресою, яку дав мені Геннадій і пішла до стоянки таксі. За кілька хвилин я вже сиділа в машині. Доїхали ми доволі швидко – квартира виявилася у самому центрі Дніпра. Я взяла сумки і зайшла до потрібного мені під'їзду.

Увійшовши у світлу і досить затишну квартиру, я відразу прийняла душ, одягла махровий халат і стала приводити себе до ладу: укладати волосся феном і наносити косметику на обличчя.

Трохи побалакала з Нінкою, послухала про те, як вона обробляє свого Рустама й побажала їй якнайшвидше вийти за нього заміж. 

– Катю, а як хоч називається контора, куди ти йдеш влаштовуватись? – раптом запитала Нінка.

– Навіщо тобі? – нашорошилася я.

– А раптом ти… тобто з тобою… Ну, коротше – на всяк випадок.

– Зрозуміло – це треба, щоб знати на кого подавати заяву в поліцію якщо я зникну. – розсміялася я. – Ну, добре. Компанія зветься “Оріон”. Більше сказати нічого не можу, бо сама ще толком не знаю, що й до чого.

– Не бачу нічого смішного. – образилася Нінка. – Могла б хоч щось про цю фірму та її начальника з’ясувати, перш, ніж сувати голову в зашморг…

– Не турбуйся. Якраз “щось” я про цю контору знаю, і мені цього досить. Ну, все, бувай. Мені пора!

Відрихтувавши свою зовнішність, я одягла костюм з досить глибоким вирізом, сунула ноги в туфлі на високих підборах, поправила зачіску і подивилася на своє відображення в дзеркалі.

– Та ти просто красуня! – Сказала я йому і подумки налаштувала себе на успіх.

Я ще пару хвилин покрутилася біля дзеркала, надіслала повітряний поцілунок своєму чарівному відображенню і вийшла з квартири. Я знала та вірила, що в мене все вийде. Я обов'язково доб'юся бажаного, а інакше просто не може бути, адже на карту поставлено дуже багато. На кону – Геннадій та наше щасливе сімейне життя з ним. Я думала про свою закоханість, яке згодом має стати великою пристрастю, особливо коли я народжу йому чарівного малюка, а може, навіть двох... Я впевнена, Геннадій буде добрим батьком, адже пізніх дітей люблять набагато більше, ніж первістків.

Я насилу втрималася від того, щоб подзвонити Геннадію і сказати йому про те, що я його дуже люблю. Проте, якщо дзвонити, то дзвонити вже з результатом, тому що Геннадій сам неодноразово говорив мені про те, що кохання треба доводити не словами, а вчинками.

Офіс компанії «Оріон» – просторий і, мабуть, нещодавно відремонтований, був у центрі Дніпра, на проспекті Яворницького. Підійшовши до охоронця грізного на вигляд, я повідомила його про мету свого візиту, і він пропустив мене. Геннадій мав рацію: щоб отримати місце секретаря, потрібно було поспілкуватися з самим начальником, який особисто мав оцінити ділові якості нового співробітника. Начальник «Оріона», виявився невисоким (майже на голову нижчим за мене) чоловіком років сорока, з тонкими й дуже гарними рисами обличчя, густою, трохи сивуватою на скронях світло-русявою шевелюрою, чимось схожий на бухгалтера курсів англійської, який видавав нам нашу мізерну зарплату й вічно не висипався, бо працював на трьох роботах. Але по тому, як поводився начальник “Оріона”, було ясно: ця людина має справу з зовсім іншими, величезними грошима. І не з чужими, а зі своїми власними. Я, взагалі-то, добре відчуваю ауру грошей, але мені було навіть важко уявити наскільки він був багатший за Геннадія. А ще у начальника “Оріона” були дивні очі: розумні, сумні та блякло-прозорі, як водяні знаки на купюрах. Загальне ж враження він складав скоріше привабливе, ніж навпаки. Якщо чесно, я уявляла нашого головного конкурента зовсім іншим…

Як тільки я поклала на стіл начальника «Оріона» свої рекомендації, до кабінету увійшла вкрай неприємна жінка, яка почала говорити мені, що спочатку треба було вислати своє резюме, зателефонувати і записатися на співбесіду, а потім приїжджати в офіс. Поправивши відвертий виріз на своїй блузці, я вдала, що мене зовсім не хвилює те, що мені каже ця дама. Вона хотіла було ще щось сказати, але шеф ввічливо попросив її вийти з кабінету і залишити нас віч-на-віч. Кивком голови я подякувала йому. 

Я дивилася прямо у вічі новому шефу й перераховувала мови, якими володію, та комп'ютерні програми, які опанувала. Побачивши, що бос доволі активно зацікавився моєю персоною, я широко посміхнулася, оголивши свої білі зуби, і почала пускати в його бік флюїди, що складаються з одного сексу.

«Гей, красунчику, візьми мене секретаркою, не пошкодуєш. Подивися, скільки у моїх очах пристрасті. Я хочу тебе, начальнику! Твоя розумна голова навіть уявити не може, що я можу показати в ліжку! Таке тобі й не снилося!»

Я чула, що флюїди передаються, але ніколи не думала, що настільки... Шеф моментально почервонів, поправив краватку й запитав мене:

– Що з вами?

– Нічого… – сказала я, дивлячись на шефа невинними очима.

– Ви так на мене дивитесь ... – він глянув прямо мені в очі своїми водяними знаками й в мене аж завмерло серце: чи не переграю я?

– Як дивлюсь? – здивовано запитала я.

– Навіть сам не знаю... Але, схоже, я відчуваю, ваші флюїди. – він дивився на мене не моргаючи, мов змія.

Я дещо злякалася, але не виказала виду, бо відступати було запізно.

– Можливо, це через те, що я – це те, що вам треба? – з підробною наївністю запитала я.

– Ви так вважаєте? – він хитро посміхнувся й по-котячому примружився.

– А ви хіба самі не бачите? Я лише на вас дивлюся, а ви вже відчуваєте мої флюїди... Уявляєте, що буде з нами обома, як тільки ми розпочнемо роботу?

– Я навіть боюся уявити, – із сміхом в голосі відповів оріонівський бос.

– А ви будьте сміливішими у своїх бажаннях.

– Ти впевнена? – він раптом поклав свою руку мені на груди, і я крізь тканину відчула холод його пальців. Серце  в мене підскочило і заколотало десь аж у горлі. Але зовні я ніяк не відреагувала на цей випад, а вгамувавши серцебиття стала чекати на вирішення своєї долі, думаючи про те, чи змогла б я зайнятися з цим чоловіком сексом прямо на робочому столі. Я навіть уявила його без штанів і подумала про те, що це, мабуть, не найнеприємніше видовище.