РОЗДІЛ ШОСТИЙ. Частина 1.

Ми йшли пероном. Геннадій не поспішаючи ніс мої речі і дивився на мене якимось стомленим і навіть винуватим поглядом.

– Катя, я ніби нічого не забув. Ключі від квартири тобі дав, адресу квартири написав. Грошей теж дав, щоб ти нічого не потребувала, бо на зарплату секретаря особливо не розгуляєшся. Коли повернешся назад до Києва, то отримаєш свою заробітну плату за той час, поки ти нібито була на курсах. За це не хвилюйся. Гроші тобі у будь-якому разі капатимуть. Отже у фінансовому плані обділеною не будеш, – розмірковував Геннадій. – На роботі я сказав, щоб ніхто з нашої компанії тебе не турбував, бо ти будеш в іншому місті.

– А що ти взагалі сказав у компанії про мій від’їзд?

– Як домовились. Я сказав, що ти поїхала на курси підвищення кваліфікації перед тим, як обійняти нову посаду. Отак. Отже ні в кого немає жодних сумнівів щодо цього. 

– Думаєш, повірять?

– Катя, ну як начальнику можуть не повірити. Сама подумай.

– Мабуть, ти правий…

– Коли йдеш влаштовуватись на нову роботу? – Геннадій намагався говорити якомога спокійніше, але було помітно, що він сильно нервує.

– Завтра. Як приїду – завезу речі, зайду в душ – і на співбесіду... Завтра ж вже п’ятниця. Не варто з цим тягнути до понеділка, бо місце може мене й не дочекатися.

– Я склав тобі чудові рекомендації, ніби ти раніше працювала в одній фірмі, але потім вона закрилася, і ти залишилася без роботи. Якщо навіть захочуть перевірити цю інформацію, то все підтвердиться.

– Мене можуть попросити дати номери телефонів людей, які зможуть підтвердити, що я справді працювала у цій фірмі.

– Не бери в голову. Я не думаю, що це може статися. Фірма розпалася, і ти не знаєш, де шукати тих людей, які у ній працювали.

Моїм сусідом у купе виявився приємний молодик. Я з ним чемно привіталася, Геннадій поставив сумки з моїми речами, і ми з шефом вийшли на перон.

– Весело тобі їхатиметься з молодим і симпатичним чоловіком, – ревниво промовив Геннадій і нервово закурив сигарету.

– Невже ревнуєш? – щиро здивувалася я.

– А ти думала, я залізний, чи що?

– Гена, ти ж знаєш, що мені, крім тебе, ніхто не потрібний. – заспокоїла я Геннадія, а потім підійшла ближче і поцілувала його з особливою ніжністю. – Ти ж мені довіряєш? Це ж лишень попутник.

Але в той момент я зраділа тому, що Геннадій мене все ж ревнує, бо вірила в те, що якщо чоловік ревнує, то він обов'язково любить. Мені хотілося сподіватися, що Геннадій дуже засмучений майбутньою розлукою зі мною. 

– Ген, а може, ти якось на вихідні приїдеш до Дніпра чи я до тебе? – я подивилася на нього очима, сповненими надії.

– Поживемо – побачимо, – як завжди, уникнув відповіді шеф. - Катя, та не переймайся ти так сильно. Мала, ну чого ти, серйозно! Ну що ти дивишся на мене, ніби на все життя їдеш? Чим швидше ти дістанеш потрібну інформацію, тим швидше ми розвалимо конкуруючу компанію і будемо разом.

– А якщо мене не візьмуть на посаду секретаря? Раптом я не сподобаюся керівництву «Оріона»?

– Зроби так, щоби прийняли.

– А якщо мені відмовлять?

– Тоді йди ще раз.

– А якщо ще раз відмовить?

– Ходи доти, доки не візьмуть на роботу. Катя, ну чи мені тебе вчити! Ти дуже розумна дівчина і сама знаєш, як зробити так, щоби зацікавити чоловіка.

– Але ж не начальник приймає на роботу.

– Значить, ти маєш сподобатися тому, хто приймає. Я думаю, що будь-який начальник захоче подивитися на свою нову секретарку ще до того, як вона розпочне виконувати свої посадові обов'язки.

– Може й так. У тебе ж багатий досвід. – уїдливо помітила я.

Геннадій делікатно промовчав і подивився на годинника, щоб визначити, скільки часу залишилося до відправлення поїзда.

– Ти коли до розлучення готуватися почнеш? – схвильованим голосом поставила я питання, відповідь на яке зараз хвилювала мене найбільш за все на світі.

– Найближчим часом.

– А що ти скажеш дружині?

– Що покохав іншу жінку… До того ж, не забувай, що дружина сама мене вигнала. Тому нехай начувається.

– Боже, уявляю, як їй буде “весело”!

– Що вдієш, Катю, це життя, і від цього нікуди не дінешся. Але поки погано було тільки мені, коли мене викинули з дому я шалудиву шавку… Ми з нею взагалі-то з тієї ночі й не спілкуємось. Тому я їй зараз нічого й не говоритиму. Позвонить – тоді й почну готувати її до думки про розлучення, яке тепер неминуче… Але це вже мої чоловічі справи. – посміхнувся Геннадій. – Ти займайся начальником «Оріона», а я займатимусь своєю дружиною.

Зрозумівши, що потяг скоро рушить, я кинулася до Геннадія на шию і подивилася на нього очима, повними сліз.

– Гена, ти мене любиш?

– Люблю, – спішно відповів чоловік і, як тільки я застрибнула в поїзд, помахав мені рукою.

– Ти сумуватимеш за мною?!

– Авжеж!

– Я тобі дзвонитиму!