РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. Частина 3.

Після третього чи четвертого  буревію пристрасті ми лежали поруч, і я всім тілом відчувала як б’ється його серце. Мені здавалося, що Геннадій вже задрімав, аж раптом він запитав:

– Розповіси мені про себе?

– А що ти хочеш почути? – поцікавилася я.

– Хто ти? Звідки? Чим ти дихаєш? Хто був твій чоловік? Розумієш, я нічого про тебе не знаю, крім того, що маю знати по роботі. Ну, хіба що те, що ти не з Києва…

– Так. Я не З Києва. Я з Кропивницького. Моя мати – вчителька в третьому коліні, а батько  – колишній військовий льотчик. У десятому класі я перемогла у місцевому конкурсі краси і прийшла додому вся сповнена натхнення. Я оголосила, що стану акторкою й вступатиму у театральний інститут. Мати сказала, що я збожеволіла, але батько мене підтримав, мовляв, у юності він теж грав у самодіяльному театрі, і взагалі – прізвище Садовських для уродженця Кропівницького це знакова річ. 

Ще підтримку я мала від закоханого у мене однокласника, Славки Бобруєнко. Він беззаперечно вірив в успіх задуманого мною. Славка десь прочитав інтерв'ю відомого київського режисера, який гірко нарікав на гостру нестачу гарних молодих талановитих акторок, і вважав, що саме його подруга має компенсувати собою цей тяжкий столичний дефіцит. Ми зустрічалися на таємній лавці у заростях диких вишень, і Славко, зірвавши невмілий дівочий поцілунок, повторював, задихаючись:

– Ти навіть не розумієш, Катю, яка ж ти красива! Просто не уявляєш собі!

На екзамені в театральний я благополучно провалилася, хоча й дуже сподобалася одному знаменитому актору. Мені треба було зробити усього один крок на зустріч йому, але я, цнотлива та горда провінційна красуня, його не зробила.

Тоді втрутився мій батько, і мене прийняли у КІМО на міжнародні відносини. 

Там я познайомилася з Володимиром – ми покохали один одного ще на вступних іспитах. Він був розумним та імпозантним хлопцем та ще й на додачу – з дуже впливової родини. З другого курсу ми почали жити разом. У нього була своя квартира, він непогано заробляв як сінхронний перекладач на різних міжнародних заходах, а на додачу ще і його батьки щедро допомагали нам грошима. Без подальших пояснень скажу, що питання про заміжжя було вирішено: як то кажуть, вже шили сукню. Я з чоловіком після весілля збиралася їхати кудись за кордон і вже трохи зверхньо поглядала на товаришів по інституту, натякаючи на те, що мій чоловік здатний займатися не лише перекладами, а й іншими, набагато відповідальнішими і необхідними Державі справами за кордоном. 

Загалом, щаслива я була до втрати свідомості! – сумно зітхнула я. – Бідолашна дівчинка ...

Весілля не відбулося: в останній момент його батьки ухвалили рішення і він миттєво одружився з вагітною донькою дуже серйозного дипломата і одразу отримав посаду при посольстві однієї з держав на Близькому Сході. Я страшенно переживала, потрапила навіть до лікарні та повернулася звідти зовсім іншою – як робот. А до лікарні потрапила, бо хотіла накласти на себе руки. Знаєш, мама мене на підвіконні спіймала…

– Хіба можна через це на себе накладати руки?… - здивувався Геннадій.

– А через що ж ще? – здивувалася я. – До речі, Володимир вплутався потім у якісь брудні махінації з військовим майном за кордоном, вилетів з дипломатичної роботи, розлучився, страшенно запив і навіть приповзав до мене на колінах – благав пробачити. Знаєш, що я йому сказала?

– Що?

– Я його запитала: «Вова, яке покарання в армії за зраду?» Він відповів: «Вища міра». А я – йому: «У коханні теж…»

– І що сталося з цим Вовою? – запитав Геннадій.

– Зашився та знову одружився з чиєюсь вагітною донькою, – байдуже повідомила я, – а от мені було зовсім кепсько. Прийшлося переїхати у гуртожиток і терміново шукати роботу. Мої батьки, щоправда, допомогли з квартирою – вони забрали до себе в Кропивницький мамину тітку й віддали їй третину свого будинку, де вони мешкають у приватному секторі, а тітка переписала на мене кімнату в комуналці в центрі Києва.

– Не найгірший варіант, до речі. – зауважив Геннадій.

– Так. Не найгірший. – погодилася я. – Отже тепер у мене було своє житло і робота. Я вже казала, що після лікарні почувалася як робот – приймаєш якісь пігулки, які пригнічують всі емоції, а разом з ними й думки і все робиш ніби на автоматі. Але це не заважало мені викладати на курсах “Спик Клаб”, де до мене почав підбивати клинця Павлик – вічний студент, який намагався там підтягнути свою англійську, а натомість затягнув мене у ліжко... Зараз я вже сама погано пам’ятаю як він оселився у мене і як ми одружилися... Я продовжувала працювати на курсах, Павлик вступив до аспірантури й продовжував “займатися наукою”, підробляючи на різних халтурах і приносячи додому копійки. Мене він вважав недолугою невдахою з нікчемною гуманітарною освітою, яка ні в чому, окрім романо-германської філології не розбирається. Про те, що я вивчала міжнародні відносини він і чути не хотів: “Бачив я ваші “міжнародні сексуальні відносини” – глузував він з мене і я замовкала.

Згодом лікарі відмінили всі мої заспокійливі, і я побачила, що життя у мене складається зовсім не так, як хотілося б. Тоді я поміняла роботу, й почала замислюватися над своєю подальшою кар’єрою та добробутом, бо всім своїм єством відчувала, що заслуговую набагато більше. Але Павлик почав заздрити мені й насміхатися над моїм прагненням чогось добитись в цьому житті. Звичайно ж я розуміла, що він хоче занизити мою самооцінку й змусити мене й надалі вести жалюгідне існування, але була якась надія… з якою зрештою довелося розпрощатися.  

– Ти, Катю, дійсно заслуговуєш набагато більше. І я зможу тебе це дати. – Геннадій пригорнув мене до себе, і я, вперше за багато років, відчула себе по-справжньому щасливою.