РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. Частина 2.

Я дивилася на свого шефа, і вкотре вражалася тому, який він гарний, високий, галантний. Пощастило ж його дружині… Я не зводила очей з нього й думала про те, що саме від нього залежить моє кар'єрне зростання, але вступати з ним у близькі стосунки досить небезпечно. Безперечно, він може допомогти моєму просуванню по кар'єрних сходах, а може легко використати, добре насититися мною і викинути, як використану річ. Таким чином, я можу з тріском вилетіти з роботи і залишитися віч-на-віч із давнім відчуттям ошуканих надій, зниженою самооцінкою і моторошним розчаруванням. 

Я не маленька дівчинка і, дивлячись на те, як шеф знову наповнював наші бокали, розуміла, що зараз він хоче мене напоїти і скористатися ситуацією. Але я також знала і те, що ситуацією хоче скористатися не лише мій шеф, а й я сама. З того самого моменту, як я влаштувалася у фірму, я просто вмирала від бажання дізнатися, який він у ліжку. Я хотіла їм володіти, панувати над ним і доводити його до знемоги. Краще вже переспати з шефом і потім про це дуже пошкодувати... Я завжди вважала, що краще щось зробити і шкодувати, ніж не зробити і згодом довгий час лаяти себе і гадати: а як оце воно було б? Ненавиджу шкодувати про втрачені можливості!

А якщо ця ніч коштуватиме мені роботи, а з нею й кар’єри? Чи не надто дорога ціна? Хоча, як не крути, а палиця два кінці має. Якщо я сьогодні відмовлю шефу і дам зрозуміти, що ці два номери в одному готелі – ще не привід для більш тісного спілкування, то де гарантія того, що, прийнявши таку лінію поведінки, я зможу взагалі лишитися на роботі?! Такі як він не люблять відмов. Тим більше, я перед ним дуже завинила… Та й навіщо йому така секретарка, яка канозиться, якщо її місце з величезною радістю займе інша, негорда й поступлива... Авжеж, вона беззастережно прийме запропоновані ним правила гри! То чому ж я не можу мати такого розкішного чолов’ягу, тим більше його симпатії до мене очевидні? Адже в неробочий час я навряд чи змогла б десь познайомитися з ТАКИМ. Такі, як він, вічно по справах і у роз'їздах, та й з незнайомими жінками, швидше за все, намагаються триматися на відстані. Як підлегла я для шефа набагато симпатичніше, ніж та дівчина, з якою він випадково познайомився б у ресторані.

Дивлячись на дорогий піджак шефа і його білу сорочку, я вже уявила, яке розкішне тіло ховається під ними, і, відчуваючи задоволення, на кілька секунд прикрила очі. Потім їх відкрила і уважно подивилася на його руки, зазначивши про себе, що в нього не надто волохате тіло, потім я представила ту силу, яка причаїлася в нього між ніг, і відчула, як від хвилювання прискорено забилося моє серце. Я ще нікого так не хотіла, як зараз хотіла свого шефа. Згадалися слова моєї мами, яка завжди говорила мені про те, що не варто боротися з тим, що в будь-якому випадку станеться. Життя таке коротке, і в ньому так багато спокус. То чому я маю себе стримувати? Якщо я хочу мати цього чоловіка, то чому я не можу собі це дозволити?

Тим більше я вже давно засвоїла одну добру істину: для того щоб у цьому житті вижити і досягти успіху, потрібно ДУМАТИ, ЯК ЧОЛОВІК, ВЕСТИ СЕБЕ, ЯК ЛЕДІ, І ПРАЦЮВАТИ, ЯК КОНЯКА.

Подумавши про те, що зараз я виправдовую свій найтваринніший з інстинктів, я злегка смикнула підборіддям і задумалася про те, що мої очікування не можуть мене обдурити і в мене попереду приголомшлива ніч з Геннадієм Петровичем.

– Садовська, ти постійно про щось думаєш, – перервав мої роздуми начальник і підняв свій бокал. – Може, ми все ж таки відзначимо приголомшливо успішний початок нашої справи?

– Я вибачаюся, Геннадію Петровичу.

– Жодних вибачень. – перебив мене шеф.

– Я досі відчуваю перед вами провину за те, що сталося вчора...

– До речі, Катя, ми ж з тобою перейшли на "ти". Ти забула?

Отакої! Ми обидва прекрасно знали, що не було ніяких домовленостей про “ти”, але він так повернув питання, що мені нічого не залишалося, крім як вибачитись.

– Вибач… Геннадію, я хотіла сказати, що мені ніяково від того, що я зробила вчора.

– Ну от, бачиш, ти розумна дівчина і все ловиш буквально на льоту. Я ж не якийсь старий лисий дядько…

– Та ні, що ти, – зніяковіла я. – Ти дуже цікавий чоловік.

– Значить, я тобі подобаюсь?

– Та й не лише мені. По-моєму, ти подобаєшся всім дівчатам, які зараз перебувають у цьому ресторані.

– У такому разі мені заздрять усі чоловіки, що сидять за сусідніми столиками, – засміявся Геннадій Петрович і взяв мене за руку. – Ну, нарешті ти зрозуміла, що зараз перебуваєш не на роботі, і хоч трохи розслабилася.

– Але на роботі я, як і раніше, звертатимусь до тебе на «ви». – сказала я.

– Звісно ж! Робота є робота, – не міг не погодитися начальник. – А взагалі, ти, Катю, мені давно подобаєшся. Невже ти цього не відчуваєш?

Я вдала, що зніяковіла, але все ж не могла не посміхнутися від задоволення.

– Крім того, що ти гарна дівчина, ти дуже цінний працівник, – продовжив нахвалювати мене шеф, повільно потягуючи шампанське. – Три іноземні мови. Ділове листування. З комп’ютером на “ти”. Я, до речі, спостерігав за тобою весь цей час та бачив, як ти працюєш. Ти блискуче знаходила вихід навіть із найкритичніших ситуацій. Я не міг цього не помітити і вирішив допомогти тобі.

– Допомогти? А хіба було схоже, що мені потрібна допомога? – я не могла не вставити шпильку.

– Мені захотілося допомогти тобі реалізувати ТВОЇ АМБІЦІЇ. Я досі згадую нашу з тобою першу зустріч, коли ти представилася і кілька разів повторила ту саму фразу: «Я те, що вам треба».

– Я справді те, що треба, – з викликом промовила я. – У мене є навички та особисті якості, які можуть стати в нагоді нашій компанії. Я не сумніваюся в тому, що зможу зробити свій особистий внесок у її розвиток. – При цьому я знову усміхнулася, бо завжди знала, що усмішка творить чудеса. Особливо безвідмовно вона діє на роботодавців, які вважають усміхнену людину дуже благополучною в усіх відношеннях.