РОЗДІЛ ДРУГИЙ. Частина 4.

– Садовська, – звернувся до мене Геннадій Петрович, – поцікався у гостей, як їм сподобалося наше підприємство.

Я переклала. Всі гості одноголосно поставили “нашому” підприємству лайк. Видно було, що емоція була цілком щира, і вони вже бачили, як зможуть погріти руки на контрактах з нами.

– От і чудово! – жваво зреагував на оцінку гостей шеф. – А тепер скажи їм, що мій давнішній бізнес-партнер хоче продати мені свою долю в цьому підприємстві. А я, в свою чергу, щоб підтвердити щирість своїх намірів працювати з нашими дорогими заокеанськими партнерами, хочу запропонувати їм викупити цю долю, щоб мати, так би мовити, додатковий інтерес в наших контрактах.

Я про себе посміхнулася вигадливості шефа і все переклала гостям. О’Фаррелл, який судячи з усього був у них за головного компаньона, зацікавлено заблимав своїми синіми круглими баньками з густими рудувато-білими віями:

– І скільки ж коштуватиме нам доля вашого партнера, пане Заплавський? – звернувся він до шефа. Геннадій Петрович непомітно глянув на екран мого смартфона, на якому я навмисно відкрила сторінку, де була розміщена об’ява про продаж підприємства з його ціною, моментально, не моргнувши оком, озвучив ціну:

– Півтора мільйони доларів. – і променисто посміхнувся.

Американців ця сумма, схоже, зовсім не збентежила. Вони із розумінням закивали один одному головами і почали задоволено переглядатися. І знов О’Фаррелл звернувся до шефа:

– Скажемо відверто, ваша пропозиція нас зацікавила, і ми хотіли б обговорити з вами деталі.

Геннадій Петрович тільки й чекав на цю їхню пропозицію:

– Дуже слушна пропозиція, джентльмени! Пропоную з’ясувати всі питання під час дружнього ланчу в одному дуже мальовничому закладі на околицях Києва.

І ми поїхали до п’ятизіркового готельно-ресторанного комплексу “Зелена Перлина”, де я вчора по завданню шефа замовила шикарний банкет, ще й з живою музикою – справжнім джазом.

Ланчу американці стримано зраділи, щоб не здаватися завзятими халявщиками, але частувалися вправно і зі смаком, тому ланч затягнувся до глибокої ночі. Геннадій Петрович майже не сп’янів, хоча й не пропустив, здається, жодного дрінка. Але він був дядько тертий, і розумів, що залізо треба кувати не виходячи з-за столу, тому ще задовго до десерта отримав підписаний договір про наміри, і ще купу попередніх домовленостей викладених у письмовому вигляді та завірені підписами обох сторін. Зайве, мабуть казати, що заготовки документів у нас були із собою, і мені доводилося їх лише знаходити та комбінувати між собою. 

Була десь перша година, коли Геннадій Петрович стоячи із виглядом гостинного господаря на ганку ресторана проводжав наших американських друзів назад до готелю. Він пропонував їм залишитися у ресторанному готелі й отримати прямо у номери веселих і гарячих дівчат, проте американці навідріз відмовилися від такої честі, але натомість нам вдалося отримати від О’Фаррелла клятвену обіцянку прибути завтра до нашого офісу:

– Тільки, будь ласка, не дуже рано…– язиком, що погано його слухався, попросив О’Фаррелл.

– Чекаємо вас після обіду! – великодушно промовив шеф.

З тим вони і поїхали. А ми повернулися в залу ресторана. Подивившись на годинник, я квапливо поправила свою ошатну кофтинку з відвертим вирізом, і, проходячи повз дзеркало кинула на себе швидкий погляд. Я йшла на ватних ногах і намагалася вгамувати нервове тремтіння, яке раптом зрадливо охопило моє тіло. Я добре розуміла, що мій шеф взяв мене на зустріч зовсім не тому, що я стала для нього незамінним працівником, а тому, що в нього сьогодні зранку не було вибору. Але події вчорашнього вечора не могли минутися безслідно для нього. Чи дійсно жінка виставила його з дому? Де він ночував? Але, якщо чесно, мене мучало тільки одне питання: що він зробить зі мною і де я спатиму сьогодні, якщо він заборонить мені ночувати в офісі?