РОЗДІЛ ДРУГИЙ. Частина 3.

Перш за все, американців треба було повернути для життя. Кави в цьому випадку було б недостатньо. Ліки мали бути швидкі та ефективні, тому з моєї подачі на столику з’явилося шампанське. Після першого бокала вони значно пожвавішали і почали проявляти інтерес до життя. Другий бокал допоміг їм зосередитися на презентації, а після третього нарешті почалося обговорення контракта. Проте, конкуренти під чарку встигли записати нашим гостям на підкорку, що кращої матеріально-технічної бази і фінансових умов виконання проекту вони просто не знайдуть. Загалом, вони були праві, і цифри були правильні, і бази у нас такої, як у конкурентів, не було, але… Але нам був потрібен цей контракт, і я це знала (звісно ж завдяки шефу). 

Щодо контракту. В двох словах: ідея американців була дуже старою – заробити на посередництві. Американський уряд, який щедро фінансує допомогу бідуючим странам, чомусь багато років обирає розпорядником цієї допомоги “Паркінсон Інжиніринг”, яка, в свою чергу, набирає підрядників серед своїх співвітчизників, а ті вже знаходять субпідрядників, які й роблять добрі справи на місцях за гроші американських платників податків. Щоправда, до виконавців робіт на місцях доходить тільки відсотків двадцять-двадцять п’ять від усього щедрого американського бюджету, але й за ці двадцять відсотків у нас йде справжня війна. Як от зараз. Американська компанія, яка підрядилася будувати в Україні модульні будиночки для забезпечення дахом над головою бідолашних українців, хоче знайти виробника дешевих газоблоків та дерев'яних заготовок для виготовлення цих самих будиночків. Але не просто знайти й купити, а ще й заробити на тому, щоб купити… ну ви мене зрозуміли. А нашій фірмі особливо робити ці заготовки і нема де, а заробити хочеться. І у конкурентів теж нема, але вони домовилися з тими у кого є на чому робити, але немає виходу на американців. Це теж зрозуміло. 

Вихід, який я придумала був доволі простий. Поки гості поправляли здоров’я шампанським, я прямо на телефоні швиденько знайшла у Броварах шикарне підприємство, виставлене за півціни. Там у них і столярний цех, і лінія для виготовлення тротуарної плитки (а що? якщо вони плитку якось на ньому робили, то, мабуть, і блоки можна). Я домовилася з ріелтором про перегляд об’єкта, попросила, щоб він обов’язково взяв документи, мовляв ми клієнти серйозні, у нас навіть американці у засновниках є.

Потім я замовила лімузин, і за півгодини ми вже мчали в Бровари. 

Геннадій Петрович – справжній ігрок, він навіть в півока не показав, що геть не розуміє, що відбувається. Він весь час галантно посміхався американцям і вів нескладні колоекономічні бесіди. Єдине, що він знав про цю подорож – це те, що я сказала йому коли подали лімузин: “Геннадій Петрович, машина для поїздки на виробництво прибула”.

На підприємстві в Броварах нас зустрічав радісний брокер, якого я відрекомендувала гостям як нашого виконавчого директора. Він водив нас по цехах, показував нам виробництво, плани, експлікації, документи на землю – одним словом, все, чого душа забажає. Я ж перекладала американцям те, що нам було треба: яке у нас велике та потужне підприємство, які ми молодці, і вже одною ногою у Європі…

Очі у американців розгорілися, пики на свіжому повітрі стали не червоними, а рум’яними, вони весь час переморгувалися між собою та хитали головами на знак свого задоволення.

Коли роздивлятися вже було нема чого, крім проблем глобального буття, американець, той який містер О'Фаррелл, з єхидством наморщив носа й поцікавився у шефа:

– Ну, а деж ваш персонал, де робочі?

Я переклала шефу, вже посміхаючись наперед від того, що він їм відповість. Отже він витримав паузу, подивившись на них так, ніби вони були прибульцями з Андромеди, потім ображенно вип’ятив свою м’ясисту нижню губу й запитав:
– А контракт наш, шановні, де???

Всі дружно зареготали, і стали по черзі плескати шефа по плечу, мовляв, свій хлопець, простий як ми, прості американці.

Але, як я казала, дивитись вже дійсно не було на що, отже я подякувала брокеру, й відвівши його в сторону уточнила все ж таки ціну. Хоч то було й пів ціни, проте просили майже півтора мільйони доларів. 

– Це не остаточна ціна, – відповів він, – його так зараз за зябри взяли, що він тисяч двісті ще уступить, але це між нами, це ж, врешті-решт, мої відсотки від угоди. Просто ви мені дуже сподобалися…

– Добре, – сказала я, і додала, серйозно нахмуривши брови: – тільки до завтра нікому, будь ласка, цей об’єкт не показуйте, ми маємо бути впевнені, що до завтра він нікуди не дінеться.
– Звісно ж, – усміхнувся брокер, – а мене, між іншим, Саша звуть. А вас?

– Мене? – я на секунду задумалася: як мені відповісти? Адже мені потрібно сьогодні ж  зняти квартиру,  але я подумала, що це, мабуть, буде Павлик номер два, який ще й ночувати захоче залишитися в моїй щойно орендованій квартирі. Ні, сказала я собі, краще ще одна ніч в офісі, і дуже серйозним тоном відрекомендувалася, – Катерина Степанівна, особистий помічник директора.

З цими словами я розвернулася й пішла до лімузина. Мене вже чекали.