РОЗДІЛ ДРУГИЙ. Частина1.

Будильник було поставлено на пів на сьому. І він о пів на сьому мене розбудив. Не можу сказати, що повернення до дійсності було радісним і безтурботним, бо воно таким не було. Голова розвалювалася, і в роті було моторошно. Саме моторошно, інакше не скажеш. Смертельно хотілося пити, і першою думкою було напитися прямо з вази з квітами. Але ідея була, скажемо чесно, не дуже, бо до хворої голови додався б ще й хворий шлунок. 

Зусиллям, гідним Термінатора, стиснутого коліщатами металодробильного пресу, я встала з директорського дивана й потягла своє тлінне тіло до комірчини, де зберігалися причиндали прибиральниці та бутлі з водою для кулера. 

Чомусь усі вважають, що в нашому офісі воду в кулері міняють вночі ельфи. Мабуть так вважає і мій директор, який вчора замість поставити нову бутлю й почастувати мене холодненькою водою з кулера, вирішив налити мені шампанського… 

Але я не ельф, а фея. І це я міняю ці кляті бутлі, бо не вважаю, що фізичні вправи шкодять здоров’ю. А ще я дуже оригінальна, і люблю випити зранку філіжанку кави та запити її склянкою холодної води. От так. Але цього ранку на першому місці – склянка холодної води.

Кулер добре знав свою справу, і скоро я таки випила холодної води, прийняла контрастний душ, який повернув мене до життя, потім швиденько прибрала диванчик, перенесла квіти у приймальню, а після цього як слід причепурилася.

Критично оглянувши себе в дзеркалі я зробила висновок, що не такий страшний чорт, як його малютки, й зробила собі велику кружку кави. 

Отже, стоячи біля вікна і попиваючи каву, я із заздрістю дивилася у цей ранішній час на дівчат поруч із респектабельними чоловіками, що непоспішаючи йшли від своїх шикарних автівок до не менш шикарних офісів, на самодостатніх стерв, які воссідали за кермом власних автомобілів… 

Як же ж мені набридло жити таким життям, як моє. Це схоже на те, як носити речі з чужого плеча, переконуючи себе кожну мить, що вони твої, що вони тобі подобаються, що так треба, врешті-решт… Але кому треба? Мені? Ні, мені не треба. То виходить що я живу не своїм життям?

Тут мої філософські роздуми перервав дзвінок шефа. Незважаючи на вчорашнє… скажемо так, непорозуміння, він був, як завжди, лаконічним:

– Садовська! Ноги в руки і в “Прем’єр Палас”. Захворів перекладач і вся надія на тебе! Можеш брати таксі, гелікоптер, або свою улюблену мітлу, але щоб рівно о восьмій тридцять ти була тут! Бувай! Чекаю!

Отакої… Ані “як тобі спалося”, ані “як ти почуваєшся”, а одразу – “ноги в руки”... Хотілося сказати, що мітла не казена й дорого йому обійдеться, але це, мабуть, було б зайвим. Та й нема в мене мітли. А якби була, то хіба я тут працювала б?

Таксі у цей час брати було повним безглуздям, я взяла сумку, поклала туди ноут і побігла назустріч черговій, як я була впевнена, халепі.