РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. Частина 4.

– Що, тут відбувається, Гена? – Альона Сергіївна викотила свої й без того крулі очі й рушила на нас як танк. – Ти ж наче за документами сюди зібрався?

Я інстинктивно розправила на собі рушник і щільніше прижала до тулубу руки. Геннадій Петрович нервово ковтнув повітря. 

– Так… Зібрався… от зараз зайду в кабінет, візьму документи й піду собі… додому.

– Додому?! Чуєте?! Він зібрався додому! – Альона Сергіївна вперла в боки кулаки, і стала схожа на бугая, якому надавали по пиці червоною ганчіркою. – А це тоді, хто така?! Га? Ще й в такому прикиді!

Вона вчепилася в мого мокрого рушника й спробувала його зірвати, але я не дала. Тут по-джентельменськи втрутився шеф:

– Не треба, Альона… Це моя секретарка, Катя Садовська. Вона від чоловіка пішла…

– Отакої! Секретарка Катя! Пішла від чоловіка прямісінько до тебе в ліжко! Класика чоловічої моралі… 

Вона знову вчепилася в мій рушник. Але я його знов видрала – цього разу допомогло тільки те, що рушник був мокрим, і вислизнув з її стиснутих пальців.

– Ага! То ви вже все встигли! Вона вже навіть помилася! – набирала обертів шефова жінка. – Тепер, осьо, шампусік п’єте? 

Вона схопила пляшку з рештками шампанського та вструснула перед моїм носом як непереборної сили доказ нашого з шефом плотського гріха. Краще б вона цього, звичайно ж не робила, бо шампанське є шампанське, якщо його трусити – воно лізе. І воно полізло… Потік веселої піни прудко збіг по руці у рукав гарного замшевого піджака Альони Сергіївни, і на животі в неї крізь ніжно -бірюзовий гольф проступила мокра пляма.

– Трясця! – зойкнула жінка й жбурнула пляшку на підлогу. Пляшка дзенькнула по кахельній підлозі, але не розбилася, а покотилася під мій секретарський стіл випльовуючи по дорозі залишки піни.

– Давайте я вам серветки дам. – запопадливо запропонувала я, але моя пропозиція з гнівом була відкинута.

– Котись до дідька, шльондро, зі своїми серветками!

До жінки знов підступився Геннадій Петрович. Але краще б він не ліз…

– Альоно, золотко моє, давай я тобі дам сухеньку сорочку! В мене в кабінеті є – чиста, ти ж мені сама дала… – він простягнув до неї руки, але вона вивернулася, зойкнувши як вередливе порося:

–  Не треба, я сама! – і фурією кинулася в його кабінет…

За секунду роздався крик такої сили, що мали б повилітати шибки. У мене, наприклад заклало вуха. “Йой, – подумала я, – це вона, мабуть, побачила застелений мною диванчик і квіти.. але квіти то таке…” В ту ж мить шефова жінка вискочила з кабінета, і, немов пантера, кинулася на Геннадія Петровича (бо він стояв до неї ближче). Це треба було бачити – нафарбовані червоні пазурі на скрючених для бою пальцях, ощерені білі зуби… Але атака провалилася, бо пантера послизнулася у калюжі від шампанського, й неодмінно розкроїла б свою прекрасну пику об скляний столик, якби її не підхопив на руки шеф. Взагалі, він у свої сорок був у дуже непоганій формі. Альона Сергіївна чи то хрюкнула, чи то загарчала, видралася з обіймів Геннадія Петровича й з божевільним поглядом кинулася геть з офісу. Шеф кинувся слідом.

– Геннадію Петровичу! А як же ж документи?! – крикнула я йому навздогін (секретарка ж я, врешті-решт, чи ні?).

Він, як це не дивно, зупинився, чхурнув у кабінет і за кілька секунд вибіг звідти з паперами.

– Ну, Садовська…– кинув він мені пробігаючи повз, і подарував надзвичайно гнівний погляд, про який я забула одразу, як за ним гучно грюкнули двері.

Я озирнулася навколо – мабуть треба трохи прибратися і баїньки. Свято вдалося…