РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. Частина 3.

– Добрий вечір, Геннадій Петрович.– скоромовкою відтарабанила я, і так витріщилася на свої шльопки, ніби бачила їх перший раз у житті.

Мій шеф був зовсім не лисіючим «папиком» у роках, а досить цікавим та імпозантним чоловіком. Я знала, що він щасливий у шлюбі, і сприймала це як даність. Успіх у вигляді неодруженого генерального директора рідко кому випадає. Коли чоловіки стають директорами, то на той час більшість із них уже давно мають свою родину.

А найжахливіше полягало в тому, ЩО Я ЙОГО ХОТІЛА. 

Згадавши чуттєві погляди, якими Геннадій Петрович обдаровував мене весь цей час, я постаралася відкинути від себе марення у вигляді солодкого туману, що огорнув несподівано моє тіло, та найвищого блаженства і постаралася вгамувати хвилювання, що охопило мене. Як часто, повертаючись з роботи, я лягала спати, заплющувала очі і уявляла, як замість нудного й незграбного Павлика мене починає роздягати мій шеф. Як він ніжно цілує мої груди, млосно дихає і каже, що мріяв про цю близькість з того самого дня, коли я прийшла на роботу в компанію. Я завжди знала, що мій шеф не був вірний дружині і до мене мав багато попередниць. Але мені хотілося затьмарити всіх, хто був до мене, і стати для нього богинею в ліжку. Мені хотілося, щоб він відчув те, що ще ніколи не відчував. Якби я мала можливість зробити йому сексуальну і любовну прив'язку… Якби… Мені хотілося звабити свого начальника, почути, як прискорено б'ється його серце, як він стогне від насолоди. Мене охоплювали найсміливіші мрії та фантазії. І навіть коли я засинала у своєму ліжку поруч із чоловіком, мені здавалося, що я відчуваю, що це гаряче стегно шефа трокається мого стегна. Майже щоночі я бачила чарівні сни, в яких нас було двоє: тільки він і я. А прокидаючись, бачила поруч набридлого у всіх сенсах Павлика та відчувала гіркоту від того, що вже все закінчилося, так і не встигнувши початися, й розчарування від того, що я не можу повернутися в райдужний сон. Я збиралася та йшла на роботу, намагаючись не думати про шефа хоч би вдень, зосередившись лише на виконанні своїх посадових обов'язків.

Геннадій Петрович красномовно відкашлявся, і доволі спокійно поцікавився:

– Я так бачу, що ти, Садовська, вирішила ще у другу зміну попрацювати?

Я зрозуміла його іронію, і навіть вже зібралася сказати, що краще друга зміна в офісі, аніж вдома на кухні, але тут згадала, чому опинилася в офісі, замість своєї кухні, і побачила, як мимо моє волі на шльопки впала сльозинка – “Кап…” А потім друга…А потім я закрила лице руками і заревіла як поліцейська сирена. Мені було дуже жалко себе. Я була дуже зла на те, що Павлик наніс мені такий підступний удар… Як не дивно, але моя образа змусила мене забути, що ще кілька секунд тому я воліла віддатися шефу прямо тут і зараз…

– Садовська, чого ти? Ну, не треба, не треба… Я пожартував…

Шеф був геть спантеличений моїм ревом, і геть не знав бідолашний, що йому зі мною робити. Він обхопив мене за плечі, обережно, як постраждалого під час звільнення заручників, відвів у приймальну, і посадив на диван. Потім похапцем побіг на кухню й швидко повернувся з винуватим виглядом і крижаною пляшкою шампанського та фужером:
– Вибач, Садовська, але нічого ліпшого я не знайшов…

Він на раз-два, але без гусарства, відкрив пляшку, наче це була якась мінералка й налляв мені повний фужер абсолютно без піни:
– Пий, зараз стане краще…

І дійсно, ковток за ковтком, шампанське підхопило старі дріжджі й моментально подіяло. Але тут в мене почалася така гикавка, що я ледь не обілляла шомпанським шефа. Та Геннадій Петрович був стріляний горобець:

– До дна! – різко скомандував він і я дійсно з переляку осушила тару, гикнула останній раз та голосно випустила з себе весь зайвий СО.

– Все? – запитав Геннадій Петрович, у якого раптом почервоніли вуха.

– Все. – сказала я, витріщивши на нього перелякані очі, і щоб якось загладити незручність, додала, – Може я вам теж принесу бокальчик?

Краще б я, звичайно ж, цього не казала, але слово не горобець… Проте я збиралася повернутися до свого плану із зваблення шефа тут і зараз, а тому витримала його погляд, і безневинно, як тільки могла в даній ситуації, посміхнулася. А шеф набундючився:

– Взагалі-то я за кермом. Приїхав по документи, які мені на завтра в “Прем’єр Палас” на зустріч треба. Уявляєш? – іронічно продовжив він, – Вирішив, по-людськи вчинити – тебе не гнати сьогодні вночі до офісу, а завтра на восьму тридцять в “Премє’р Палас”... Так виявляється, що тобі Садовська, дома чомусь не сидиться… Невже гарячу воду відключили?

Тут я відчула, що в мене затремтіли губи, а на очі знов навернулися непрохані сльози.

– Знов ти за своє? – аж підскочив Геннадій Петрович. – Ну, давай, тягни сюди ще один келих, бо я так розумію “треба поговорити по душах”...

“А він, взагалі, молодець, – подумала я, – душевний мужик”. Я принесла душевному мужику келиха, й порізала на тарілочку апельсинку. Шеф косо подивився на апельсинку, але нічого не сказав і наповнив келихи. Без піни.

– Давай, кажи, Садовська. Що там в тебе сталося. Тільки, будь ласка, без зайвих подробиць – я вже спати хочу. – І він широко позіхнув, щоб я навіть не сумнівалася у правдивості його слів. 

Та я й не сумнівалася. Бо й сама вже до синіх віників хотіла спати. Але зараз мені треба було привернути його до себе. Не буду ж я, врешті-решт, просто скидати з себе рушник і кидатись на нього як голодна тигриця…

– Мене чоловік зрадив! – почала я з головного, і знов захлюпала носом, – Я така молодаааа гааарна, талановита… приходжу додому, з букетом… а він з сусідкою, з Люською… Аааа…, мене не оціниииииили! Мене зрадилиииии! Як мені жити після цьооооого! Він сказав, що я просто дурепа! Що я нікому вже не потрібна у такому віці! “Адже тобі вже 25,– каже, – тобі вже навіть народжувати пізно, ну що ти дурнею на роботі маєшся? Може хочеш свого шефа охмурити, чи когось з його дружків? А? Я зрозумів! Ти, Катька – повія, фригідна повія! Хочеш продати себе дорожче? Та за тебе ніхто й два бакси не дасть!” – вже на весь голос вила я.