РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. Частина 2.

Я вийшла з двору й зупинилася в нерішучості. Ну, добре, з дому я пішла, а куди далі? Я перейшла дорогу, сіла на лавочку, зваливши поруч свій нечисленний багаж та квіти, й витягла зі своєї недокрокодилової сумочки телефон.

“Взагалі, – втішала я себе,– трапилося те, що давно мало трапитись”. Павлик за три роки нашого подружнього життя вже встиг набриднути мені своїм постійним скигленням, що його ніхто не поважає і ніхто не цінує, тому він батрачить за копійки на якогось дядю, а міг би стати ОГО-ГО. Але час йшов, та далі гірких образ на весь світ, а потім і на мене за мою непогано оплачувану роботу в престижному офісі справа так і не йшла… Я добре відчула, коли він почав мене ненавидіти за мої, хоч поки й невеликі, успіхи. Але я думала що все якось владнається, що він раптом зміниться, або ми з ним поговоримо по-душах і розійдемося по-хорошому та залишимося друзями, як деякі подружні пари після розлучення. Дзуськи. Він вирішив вдарити мене в спину. Підступно та жалюгідно. І це було найболючіше…

В нерішучості гортаючи список контактів, до мене у мяких капцях підкралося й бумкнуло по голові розуміння, що й дзвонити мені, схоже, нема кому: всі подруги або влаштовують особисте життя, і бояться злякати свою підгодовану та приласкану здобич, або вже влаштували, і бояться, щоб їхня здобич їх самих часом не з’їла, або не пішла сама часом в джунглі  – на полювання… Одним словом, зараз коханим подругам моє “Здрастуйте, я ваша тьотя” – як лисому плойка. 

Квітневий Вечір незабаром мав перетворитися на квітневу ніч, а в мою бідолашну голову не прийшло ніяких гідних варіантів, крім як переночувати в нашому офісі: ідею про кімнату в готелі та про ріелтора о восьмій вечора я відкинула, як неприйнятні – чи то заважав Мартіні, чи звичка економити… не знаю, принаймні я встала і з торбою та букетом почимчикувала до офісу. В голові ж крутилося лише одне – тільки б уся наша душевна компанія вже забралася на фіг по домівках! 

Мій офіс знаходився на третьому поверсі гарного старовинного будинку з грандіозною ліпниною на фасаді, та цицькатими каріатидами по обидва боки парадного входу. Із завмиранням серця я підняла голову – слава Богу! Вікна на третьому вже не світяться, отже, можна вважати, що мені повезло. Я швиденько добігла до дверей, підморгнула каріатидам і зникла всередині. 

Охоронець, що сидів за стійкою й витріщався в монітор, вийняв з носа палець і чомусь почервонів, косо поглядаючи одним оком на мене, а другим продовжуючи дивитись, мабуть, свій улюблений сайт типу “порноглядун”:
– В офіс? – механічно запитав він, вже обома очима поїдаючи монітор.

– Угу…

– А там вже нікого нема…

– Нічого, тепер я там буду!

Зібравши в кулак всю свою волю, він на секунду все ж таки відірвався від “порноглядуна” і глянув з цікавістю на мене:

– А квіти навіщо назад принесла?

– У сусідки алергія на троянди виявилася. – збрехала я й знизала плечима, показуючи усім своїм виглядом, що розмову закінчено.

– Ааа… Ну, давай… 

Він знову розчинився в моніторі, а я пошкандибала вгору по старовинних мармурових сходах – усього п’ять прольотів по п’ятнадцять сходинок. Після п’ятдесятої сходинки мені захотілося кинути торбу, яка стала важкою, як п’яний двірник. Але я витримала, і вже зовсім скоро задоволено колупалася ключами у дверях офіса. 

От я й вдома… трохи не видихнула я, кинувши у приймальні свою торбу. Пахло святом – апельсинами, солодощами, шампанським та червоною рибою…

В першу чергу треба було реанімувати квіти. Отже я пішла у ванну, по дорозі роздумуючи, де мені краще за все постелитися – у приймальні, чи в кабінеті директора?

Кабінет директора мені здався найбільш придатним для відпочинку втомленої прекрасної феї, яку зрадив смердючий гоблін Павлик.

Я поставила величезну як відро вазу на столі для засідань у кабінеті директора – тут мені їх буде добре видно з дивана… Я швиденько постелилася й зібралася в душ. 

Взагалі, я вважаю однією з головних переваг офісів, перероблених з квартир, те, що там залишають ванну кімнату, в якій за традицією встановлюють душову кабіну. Отже я взяла рушника, взула шльопки й заперлася у ванній. 

На душову кабіну не пожлобилися, скажу я вам. Там був і гідромасаж, і підсвітка, і навіть радіо, яке я з радістю ввімкнула – свято має продовжуватись! І чому я раніше не приймала душ в офісі? От, дурочка…

Коли я вилізла з кабіни, моє тіло парувало і відчувало себе відпочілим та разомлілим одночасно. Перш, ніж загорнутися в рушника, я не без задоволення глянула на своє пружне молоде тіло, на його ідеальні пропорції, на тверді пишні груди – мою гордість та окрасу, й посміхнулася – дарма мене не взяли в Карпенко-Карого! Вони ще гірко шкодуватимуть про це… коли небудь. Але чого саме вони про це шкодуватимуть я придумати не змогла, а отже загорнулася в рушника відкрила двері зробила крок і… вперлася – груди до грудей, в нашого директора, Геннадія Петровича…