РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. Частина 1.

"Життя прекрасне!" – думала я вертаючись додому теплим квітневим теплим вечором. В руках у мене теліпався цілий оберемок квітів. В основному – троянди: червоні, рожеві, коралові і навіть бузкові. Бузкові були від шефа. Шеф мене цінує (за мої ділові якості, звісно ж, а не те, що ви подумали), тому він особисто вручив мені конверт. Там було пя’тсот євро. Цілих п’ятсот євро! Величезні гроші для мене… Вчора, тобто у неділю, мені стукнуло 25, отже сьогодні, у понеділок, я виставлялася за ювілей. Стіл був чудовий: олів’є, шуба та купа інших салатів та салатиків з Сільпо, нарізка восьми видів і навіть канапки з ікрою… Кажуть, як тиждень почнеш, так його і проведеш. А тиждень, що почався зі святкування не обіцяє бути нудним. 

Годину тому з дому подзвонив Павлик, і запитав, чи скоро я буду. Я  промимрила, щось типу того, що треба ще відбути солодкий стіл, а потім все прибрати. Але мої подружки, всередині яких вже плюхалася чимало Мартіні, відрядили мене додому, мовляв, якщо чоловік дзвонить на роботу після шостої, то ніч обіцяє бути буремною… Не знаю, звідки в них такі наукові спостереження, але після Мартіні я була зовсім не проти буремної ночі, тому сперечатися не стала, а взяла ноги в руки й почимчикувала додому, залишивши на розправу своєму невеликому, але дружному трудовому колективу солодкий стіл з трьома київськими тортами, тістечками в коробках та ще незайманим ящиком шампанського (теж, між іншим, підгон від шефа). 

Живу я в центрі, недалеко від офісу. Але в комунальній квартирі. Це коли одна кімната належить тобі, а друга – зовсім сторонній людині, при цьому кухня й санвузол у вас спільні (це раптом якщо хтось забув). 

Отже в мне є одна кімната, в якій я живу разом із своїм чоловіком Павликом, а другу займає Люська, моя сусідка, яка на кілька років старша за мене. Вона теж живе не сама. Принаймні частіше за все не сама. На моїй пам’яті, а дісталася мені ця кімната роки з три тому, в Люськи вже було кілька невдалих шлюбів, так, так, саме шлюбів – із весіллям, платтям, фатою та гостями. Благо Палац урочистих подій, який Павлик жартома називає “Палац урочистих повій” знаходиться недалеко. Але наявність шлюбної церемонії, як я переконалася, зовсім не гарантує сімейного щастя, отже Люська на даний момент знаходилася в стані активного пошуку.

Коли я повернула в замку ключа й відчинила двері, рідна комуналка зустріла мене зловісною темрявою. Проте в цій темряві, судячи із завзятого хекання й солодкого стогнання, кипіло статеве життя – Люська, мабуть, затягла в свою постіль чергову здобич.

– Павлику, зайцюгане мій, я вже вдома! – переможно проголосила я з порога й клацнула вимикачем.

Але Павлик чомусь не відгукнувся, хекання припинилося, і в Люскиній кімнаті почалася дика метушня. Моє серце раптом зупинилося. Сповнена найжахливіших передчуттів я у два стрибки опинилася біля її двостулкових білих дверей, і розпахнула їх…

Немов налякані світлом таргани, кімнатою гасали мій Павлик, який загубив десь на підлозі свої труселя, та Люська, яка намагалася втиснути свої дебелі телеса у линяло-блакитний махровий халатик. 

Так от чому він дзвонив мені…

Люська натягла халатик, і стала схожа на любительську ковбасу, перетягнуту мотузком, а потім бухнулася переді мною на коліна і почала незграбно повзати, благаючи пробачити її за все, заради нашої великої жіночої дружби. А паскудник-Павлик навпаки, наїжачився, і почав волати, що це я у всьому винна:

– Весь час ти на роботі! І в ліжку ти – як колода! Я з тобою не міг навіть повноцінно реалізуватися як чоловік, бо ти – фригідна! Так! Так, Катька, ти – фригідна, і весь час тільки придурювалася…

Як же ж мені захотілося відшмагати цього нереалізованого кобеля своїм букетом! Я розмахнулася, і… Раптом мені стало жалко квітів. Це ж мій святковий букет, врешті-решт! І нещасні квіти ні в чому не винні… Та й по барабану, в чому саме я винна, бо все одно це жалюгідна брехня… Я пішла у свою кімнату, обережно поклала квіти на диван, потім взяла велику торбу, кинула в неї якісь свої лахи, постіль, і з торбою та букетом залишила квартиру. 

Не знаю, чи вчинила б я інакше, якби не пила Мартіні, але думаю, що в будь якому разі мій тодішній психологічний стан та світогляд не дозволили б мені залишатися під одним дахом з людьми, які щойно мене зрадили. 

Звісно, дуже хотілося витурити Павлика під три чорти, попередньо відлупивши шваброю. Але куди? До Люськіної кімнати? Здається, у шахистів така ситуація зветься патовою…