Глава 7. БЕРЕЗЕНЬ

1 
     Зима нарешті минула. Вже у найперші березневі дні відчувався дуже стрімкий прихід весни, коли температура повітря різко підскочила, після чого надворі все навколо почало танути вельми швидкими темпами. Ще вранці першого березня всі дороги були вкриті спресованим снігом, але вже під вечір майже всі тротуари в місті були очищені від будь-якого снігу та льоду. Та й з-під снігової ковдри на клумбах та ґазонах все частіше починала проглядати земля. Природа прокидалася від тривалого зимового сну.  
     Разом із приходом календарної весни розпочалася гарячкова підготовка до святкування Восьмого березня — так званого «Міжнародного жіночого дня». А однією з багаторічних шкільних традицій було влаштування напередодні того свята конкурсу «А нумо, дівчата!», до котрого кожен клас мав підготувати кілька номерів художньої самодіяльності в жанрі театру естрадних мініатюр. Тому з перших днів березня дівчата з «Кактусу» реґулярно, майже на кожній перерві, влаштовували репетиції перед тим конкурсом, використовуючи сценарій Ковальова з незначними змінами. 
     — Напевно, не варто згадувати Сан-Ремо, — запропонувала Марина Келдиш. — Бо цю тему вже заїздили.
     — Так, Антоне, — додала Іра Лотяну. — Треба придумати щось ориґінальне.
     — Напевно, — сказав Антін, — ліпше буде «Нещодавно ми в пустелі виступали».
     — Так буде ліпше, — ухвалила Іра. — І потім собак і кішок ми замінимо на верблюдів та слонів. Тобто буде: «Співали ми верблюдам та слонам».
     — Гаразд, — погодився Антін. — Нехай будуть верблюди та слони. 
     — А ще ми так скажемо, — запропонувала Марина. — Отже ми скажемо: «А ви знаєте, верблюди в пустелі спілкуються молдавською мовою та полюбляють співати італійські пісні».
     — А чому молдавською? — здивувався Антін. — Хіба верблюди можуть розмовляти молдавською мовою? Ліпше нехай буде арабська мова.
     — Гаразд, — відповіла Марина. — Нехай буде: «А ви знаєте, верблюди в пустелі спілкуються арабською мовою та полюбляють співати італійські пісні».
     Іра дала Антонові виправлений сценарій. Антін швиденько проглянув його.
     — Ну, як? — поцікавилася Іра. — Чи так піде?
     — Мабуть, піде, — погодився Антін. 
     До конкурсу готувалися і в інших класах. І Марійка теж готувалася. Як і завжди, 8-Б клас намагався продемонструвати щось незвичне. Щось таке, що було б черговим сюрпризом для всієї школи.
     Першого березневого вечора Марійка допізна сиділа за письмовим столом над сценарієм та вчила напам’ять свою роль. Була вже двадцять третя година — а Марійка все сиділа та й сиділа, читаючи сценарій та повторюючи свої слова напам’ять ще та ще раз. Максима ще не було. Але ніхто з домашніх не хвилювався, чому він так довго був відсутнім. Ніхто його не питав, де він був, бо всі знали, де саме: на фестивалі інтернаціональної дружби. 
     Нарешті, за двадцять хвилин до опівночі, коли Оксана Романівна, Степан Вікторович та Марійка сиділи біля телевізору, а Богдан вже давно спав у сусідній кімнаті, Максим повернувся додому.
     — Ну, і як тобі той фестиваль? — спитав його Степан Вікторович.
     — О! — виголосив Максим, — то було щось незрівнянне! Я є зараз ґідом делеґації з Махачкали.
     — Звідки? — перепитала Марійка.
     — З Дагестанського університету, — уточнив Максим. — Там, до речі, такі файні дівчата!
     — Ти, що, в них закохався? — здивувався Степан Вікторович.
     — Я не думаю, що закохався, — пояснив Максим, — але вони мені дуже подобаються. В них таке чорне волосся! Вони такі всі гарненькі! Отже, вчора вранці, якщо я вам вже казав, я їх усіх зустрів в аеропорту. А ввечері була вистава в нашому театрі, після чого була зустріч з акторами. Ну а сьогодні, взагалі, цілий день був дуже насиченим. О десятій ранку відбулося офіційне відкриття фестивалю, на котрому виступав сам ректор. Далі з привітаннями виступили представники різних делеґацій. А після цього була екскурсія університетом. Всі гості були в такому захопленні від університетської будівлі!
     — Я можу їх усіх зрозуміти, — зазначив Степан Вікторович. — Вони ж бо в таку казку потрапили!
     — Так, — погодився Максим. — Я їм і сам багато чого розповідав та показував. І знаєте, що вони мені сказали?
     — Здогадуюся, — зізналася Оксана Романівна.
     — Вони сказали: «Щасливі ви всі, кожного дня бачите таку красу!». 
     — Ну, чесно кажучи, — зауважив Степан Вікторович, — ми цю красу вже й не помічаємо. Звичайно, якщо ми показуємо наш університет туристам, — ось тоді ми, насправді, й самі милуємося цією красою. Але в повсякденному житті, коли ми щодня з нею стикаємося, ми якось до неї звикаємо та перестаємо її помічати. 
     — Я саме так їм і відповів, — пояснив Максим. — Я своїм дагестанським дівчатам показував університет, багато про нього розповідав, а вони дивувалися… До речі, під час цієї прогулянки університетом я познайомився з іншими гостями. Там були гості і з Вільнюського університету, і з Кишинева, і з Тольятті, і з Свердловська, і з Нальчика. А з вінницького політеху навіть були негри з Куби та Анґоли. Я з ними всіма спілкувався, то було так цікаво! 
     — Я розумію, як тебе було цікаво! — погодилася Оксана Романівна. — А що хоч про місто вони казали?
     — А місто їм теж дуже сподобалося! — відповів Максим. — Вони всі навіть і не очікували того, що потраплять у таке красиве, гарне місто… 
     — Так багато хто зізнається, хто вперше приїздить до нас, — підтвердив Степан Вікторович.
     — А далі, після обіду, — продовжив Максим, — в актовій залі університету відбувся концерт художньої самодіяльності нашого університету для гостей фестивалю. Зокрема виступав ансамбль народного танцю «Веселка». А ще — наш вокально-інструментальний ансамбль. А ще — студентський театр естрадних мініатюр із філфаку під назвою «Сонячний зайчик». Отже, було все дуже здорово! А зараз у нас був вечір знайомств. Кожна делеґація виступала з власними привітаннями. Найкраще виступили з привітаннями литовці. А після всього цього була дискотека.
     — І з ким ти танцював? — поцікавилася Марійка. — Із твоїми дагестанськими дівчатами?
     — І не лише з ними! — із захопленням повідомив Максим. — Там були такі файні дівчата з Вільнюса! Я з ними також танцював. Вони, до речі, співали на тому вечорі пісні своєю мовою. То було здорово!
     — Я заздрю, — зізналася Марійка. — Коли буду студенткою, я обов’язково братиму найактивнішу участь у цьому клубі! Це так здорово!
     — Добре, — сказав Максим. — Я пішов спати. Завтра в нас день буде ще цікавішим. Завтра буде спочатку мітинґ аж на Радянській площі, потім буде конкурс політичної пісні та плакату, а ввечері буде дискотека з аукціоном. А післязавтра ми всі їдемо до Вижниці, на перевал Німчич, де з’їжджатимемо на царатах із гори.
     — На добраніч тобі, Максиме, — побажала йому Марійка. — Бажаю приємно провести завтрашній день. Я теж зараз піду спати, бо мені завтра до школи треба. Ой, ця клята школа, коли, нарешті, вона скінчиться! До речі, ми на конкурс «А нумо, дівчата!» разом із нашим ансамблем «Романтика» готуємо ориґінальний номер у ґанґстерському стилі.
     — Як це, у ґанґстерському стилі? — здивованим тоном поцікавився Степан Вікторович. 
     — Ну, ми будемо одягнені за модою двадцятих років, танцюватимемо чарльстон, співатимемо в ритмі блюз. А я з Василем будемо в ролі Бонні та Клайда. 
     — Цікаво, цікаво! — вигукнула Оксана Романівна. — А ви, часом, не закохані насправді?
     — Та, ні, мамо, — заперечила Марійка, — то є лише гра, театр…
     — Дивися, — застерегла Оксана Романівна, — аби той театр не скінчився чимось серйозним!
     — Та, ні, мамо! — ще раз повторила Марійка. — Ну, добре, я зараз іду до ліжка. Усім на добраніч!
2 
     У суботу хлопці з 8-В класу вирішили шукати дівчатам подарунки на Восьме березня. Оскільки дівчата подарували всім однакові речі, хлопці також вирішили скинутися по два рублі та придбати дівчатам щось однакове. 
     Після класної години хлопці зібралися на шкільному подвір’ї та вирушили на Центральну площу, до магазину «Товари для молоді».
     — Як ви гадаєте, що дівчатам найліпше піде? — поцікавився Барбарисов. 
     — Напевно, парфуми, — припустив Семьоркин. 
     Хлопці попрямували до відділу парфумів.
     — О! — вигукнув Столяров. — Ось непогані парфуми «Być może». 
     — Так, — відповів Мельничук. — Але коштують вони чотири рублі. А ми скидалися лише по два рублі. 
     — А ось парфуми «Бузок»! — вигукнув Церковиський. — Коштують лише рубль двадцять!
     — Іде! — погодився Барбарисов. 
     — Вибачте, — звернувся до продавщиці Мельничук, — Чи не могли б Ви нам показати парфуми «Бузок»? 
     — Як показати? — здивовано спитала продавщиця.
     — Ну, можна їх понюхати? — уточнив Барбарисов.
     — Так, будь ласка, — відповіла продавщиця.
     Відкривши якийсь один флакон, Вона дала хлопцям його понюхати.
     — Пахне спиртом, — зробив висновок Барбарисов.
     — Але, все одно, беремо! —заявив Мельничук. — Сімнадцять штук, будь ласка.
     — На подарунки дівчатам? — здогадалася продавщиця.
     — Так, вірно, — підтвердив Столяров. 
     — Двадцять рублів сорок копійок, — сказала продавщиця. 
     Мельничук, котрого призначили відповідальним скарбником, витягнув із кишені гроші — всі по одному рублю — та протягнув їх продавщиці.
     Забравши парфуми, хлопці вирушили надвір.
     — А що братимемо на решту грошей? — поцікавився Семьоркин.
     — Хіба що, листівки, — відповів Мельничук. 
     Вони попрямували до крамниці «Мистецтво», де завжди був великий вибір різних листівок. На жаль, у цій крамниці був переоблік, отже хлопці попрямували далі, до крамниці «Політична книга». 
     — Ідіть геть! — крикнула хлопцям одна з продавщиць, що стояла за прилавком. — Вам тут нема що робити!
     — Ми лише листівки з Восьмим березня шукаємо, — заявив Мельничук.
     — Ідіть, шукайте в кіоску «Союздрук» за рогом! — скомандувала продавщиця. — А тут вам нема чого робити!
     Хлопці вийшли…
     — Хамка! — вигукнув Мельничук.
     — І чого вона на нас накинулася? — додав Столяров. — Ми ж нічого в тій книгарні не робили… 
     Зайшовши до ґазетного кіоску, хлопці придбали там сімнадцять вітальних листівок із Восьмим березня. Мельничук узяв із собою всі ті листівки та парфуми на зберігання, після чого хлопці розійшлися по домівках. 
     Надворі було вже зовсім тепло, хоч і хмарно. Міськими вулицями гуляло дуже багато людей, бо всі зраділи приходові весни. Ковальов теж не поспішав. Він поволі йшов вулицею Кобилянської, насолоджуючись весняною погодою та теплим весняним повітрям. Прийшовши додому, Антін побачив на столі конверт та узяв його в руки. 
     — Тобі твоя москвичка відповіла, — повідомила Валентина Дмитрівна. 
     Відкривши той конверт, Антін переконався, що лист був, насправді, з Москви — від Марини Семенової. 
     — Читай вголос, — попросила Валентина Дмитрівна.
     Антін почав читати:
     «Здравствуй, дорогой Антоша! Я рада была получить от тебя такое интересное письмо. Меня зовут Марина, я живу в Москве, учусь в седьмом классе. Мне тринадцать лет. Я учусь в школе с углубленным изучением французского языка. Мне французский очень нравится. Мои любимые предметы  — биология и химия. Я собираюсь быть врачом-стоматологом, хочу поступать после школы в стоматологический институт. А еще я увлекаюсь легкой атлетикой. Я очень быстро бегаю. Каждое утро я пробегаю по три километра. А какой вид спорта нравится тебе? Пиши, мне очень интересно будет узнать, как ты живешь в Черновцах, какой у тебя класс, какие у тебя любимые предметы, с какой девочкой ты гуляешь. Жду с нетерпением твоего ответа. С приветом из Москвы, Марина». 
     До листа було додано дві листівки з виглядами Москви — готель «Космос» та вигляд на місто з Останкінської вежі. 
     — Ну й закинув ти вудочку — аж до Москви! — вигукнула Валентина Дмитрівна.
     — Ось зараз я їй і відповім! — сказав Антін. — Я розкажу про себе…
     — Тільки не будь аж надто відвертим, — попередила Валентина Дмитрівна. — Бо ще невідомо, хто вона така є. 
     — Я тобі покажу чернетку, — пообіцяв Антін. 
     Узявши свою нещодавно зроблену світлину, Антін одразу ж почав писати відповідь — спочатку на чернетці:
     «Здравствуй, дорогая Марина! Очень рад был получить от тебя письмо. Как я и обещал, я высылаю тебе свою фотографию, которая была сделана совсем недавно. Как я уже писал тебе, я живу в городе Черновцы, учусь в восьмом классе. Класс у нас очень дружный и многонациональный. Со мной вместе учатся и русские, и украинцы, и молдаване, и румыны, и евреи, и поляки. Мои любимые предметы — это английский язык и история. Я хочу поступать на ин.яз. Из всех видов спорта мне тоже больше всего нравится легкая атлетика, хотя никаких спортивных секций я не посещаю. С девочками я дружу, но пока ни с кем из них я не гуляю. Кстати, у нас очень мягкий климат. Зимы у нас не бывают слишком холодными, а лето — слишком жарким. Вот и сейчас у нас тепло (где-то около +10 градусов по Цельсию) и пасмурно. Над городом висят свинцовые облака. Но такая пасмурная погода мне нравится: она навевает некий романтизм. Я люблю бродить по городским улицам, особенно мне нравятся дома румынской постройки (20-30-е годы). У нас тут очень уютные, тихие улицы. А ты сейчас чем занимаешься? Жду с нетерпением ответа от тебя. Пиши! Твой Антон». 
     Поклавши ручку, Антін дав Валентині Дмитрівні чернетку того листа на вичитку. 
     — Тільки не пиши, куди ти прагнеш вступати, — зауважила Валентина Дмитрівна. — Бо ще невідомо, що то за дівчина така. Та й, взагалі, якщо ти казатимеш усім, куди вступатимеш, можеш накликати на себе заздрість. А там підуть анонімки. В нас, у медичному інституті, наприклад, члени приймальної комісії, якщо на когось отримують анонімку, намагаються такого абітурієнта не брати до інституту. Вони, звичайно, розуміють, що то є наклеп, але, все одно, вони керуються принципом «Не буває диму без вогню». Тому ліпше нікому не казати, куди ти вступатимеш. А якщо хтось надто наполегливо про це питатиме, кажи йому просто: «Я ще не вирішив» — і все. Не треба нікому знати про твої плани. Й не акцентуй увагу на тому, що ти не відвідуєш ніякої секції. Бо бачиш, яка вона спортсменка. Отже не треба показувати, ніби то є твоє слабке місце.
     Викресливши на чернетці інформацію про плани на майбутнє та про те, що він не відвідує ніяких спортивних секцій, Антін узяв потім аркуш білого полінованого паперу та транспарант — аби рядки не були кривими — та почав переписувати того листа на чистовик. Потім він іще раз показав листа Валентині Дмитрівні та, отримавши її ухвалення, вклав той лист — разом зі своєю фотокарткою — в конверт, після чого він той конверт заклеїв. 
3 
     Нарешті настало шосте березня — саме той день, коли відбувся урочистий вечір, присвячений Восьмому березня, разом із конкурсом « А нумо, дівчата!».
     Після шостого уроку в актовій залі школи зібралися учні восьмих-десятих класів.
     Відкрила вечір директорка школи. Потім виступила завуч-організатор Неоніла Володимирівна Тесленко. 
     — Дорогі товариші! — звернулася до всіх присутніх Неоніла Володимирівна. — Післязавтра все прогресивне людство відзначатиме Міжнародний жіночий день — Восьме березня. Наскільки важливим є це свято, показує те, яких великих висот досягла жінка в радянському суспільстві, особливо, порівняно з дореволюційною Росією та з сучасними капіталістичними країнами. Ви, напевно, не знаєте, але в князівстві Ліхтенштейн — країні, що знаходиться в самому серці старої Європи, — жінки й досі не мають виборчих прав, тобто вони не мають права голосу. А в деяких східних мовах слово, що означає «жінка», буквально перекладається як «та, що підносить». Але ж радянські жінки тепер зовсім не ті, що підносять. Вони успішно роблять собі кар’єру, беруть найактивнішу участь у політичному житті. Отже я вітаю всіх жінок із наступаючим святом та бажаю всім досягти ще більших висот. Зі святом вас усіх!
     Після промови завуча-організатора виступили ще кілька осіб, які говорили все майже те саме, переливаючи з пустого в порожнє. А після урочистої частини розпочався довгоочікуваний конкурс «А нумо, дівчата!», який складався з п’яти номерів — привітання, так званого домашнього завдання, музичного номера конкурсу куховарок та конкурсу поетес. 
     Першим привітанням було привітання учениць 8-А класу, які зображували з себе маріонеток. Дівчата, одягнені в сукні à la Malvina, робили такі різкі рухи, наче вони були справжніми персонажами лялькового театру. 
     Паралельний 8-Б клас обрав ґанґстерський стиль Америки тридцятих років. Усі хлопці були одягнені у смугасті маринарки та фетрові капелюхи. Дівчата були одягнені в сукні простого покрою за модою двадцятих-тридцятих років та у фетрові берети. Учасники ансамблю «Романтика» грали та співали в ритмі блюз, танцювали чарльстон (така собі ґанґстерська романтика), а Марійка Федорчук разом з Васею Бережаном грали роль Бонні та Клайда. Наприкінці привітання всі учасники 8-Б класу проспівали якусь пісню про весну на мотив популярної мелодії «Maria Elena».
     Директорка, яка очолювала журі, тихо покликала Куцачку, яка сиділа за тим самим столом, але збоку.
     — Ви що собі дозволяєте? — прошепотіла Антоніна Андріївна. — Якась блатна, бандитська романтика…
     — Чому одразу бандитська? — висловила незгоду Віра Павлівна. — Із ними цей номер відпрацьовував методист із Палацу піонерів, та й представник ідеологічного відділу не знайшов у цьому номері ніякої крамоли… Та й, взагалі, ми ж не забороняємо, скажімо, твори О.Генрі. До того ж, усі полюбляють екранізацію його повісті «Трест, що вибухнув»…
     Не знайшовши, що відповісти, директорка відступила.
     Далі пішло привітання 8-В класу зі своїм «Кактусом». Дівчата — Іра Лотяну, Марина Келдиш, Надя Ярошинська, Олеся Денисенко, Люда Калашникова, Валя Стрельцова та Рита Маркова — були одягнені в короткі білі сукні, чорні капелюхи-циліндри та чорні колготки. Судячи за реакцією в залі, привітання за сценарієм Ковальова авдиторії сподобалося. 
     А потім підійшла черга робити привітання єдиному дев’ятому класові. Людмила Павлівна Тімм, вчителька географії, яка була класним керівником того класу, хворіла, і тому не було кому дивитися за цим класом. Хлопці та дівчата вийшли на сцену, один з учнів сів за піаніно. Почали щось грати, співати, але ансамблю не вийшло. Дівчата почали сміятися, а потім, коли всі зрозуміли, що номер провалився, в залі почали лунати свисти. Учасники того ансамблю змушені були з ганьбою залишити сцену та сісти на свої місця. 
     Зате привітання 10-А класу було організовано на найвищому рівні — у стилі «1001 ночі». Під мелодію Дюка Еллінґтона «Караван» двері актової зали розчинилися та до зали хлопець у тюрбані в’їхав верхи на своєму товариші, на голові котрого був протигаз, неначе слонячий хобот, а на спину було накинуто простирадло, неначе попону. Вершника супроводжувала ціла свита дівчат у перському національному вбранні, які йшли слідом за «вершником» та танцювали танець живота. 
     «Вершник», зійшовши зі свого «слона», встав перед публікою, схрестивши руки перед собою, та почав виголошувати привітання:
     — Вітаю вас усіх, а також ваших дітей, а також ваших дітей, дітей ваших дітей, дітей дітей ваших дітей, дітей дітей дітей ваших дітей, дітей дітей дітей дітей ваших дітей із Восьмим Березня…
     У цей же час дівчата, що виконували танець живота, видавали різні піруети під музику Еллінґтона та інші подібні мелодії. Усе привітання було в такому ж дусі. 
     Привітання 10-Б класу було досить звичайним і тому нічим особливим не запам’яталося. 
     Під час конкурсу поетес від кожної команди запрошувалося по одній дівчині, яка повинна була написати восьмирядковий вірш про весну, користуючись готовим набором слів, які давалися в запечатаних конвертах. 
     Далі йшов конкурс кухарок, коли кожна команда клала на стіл до журі власноруч зроблені кондитерські вироби — торти, тістечка тощо. Дівчата з 10-А класу представили членам журі різні східні солодощі; вони їх піднесли у такій самій манері, в якій вони робили привітання — у перському національному вбранні, танцюючи при цьому танець животу. 
     А ось далі було так зване домашнє завдання, тобто треба було розіграти якусь театральну мініатюру. 
     Учні 8-Б класу зробили це домашнє завдання, взявши за основу, знову-таки, одне з оповідань О.Генрі, та відтворивши атмосферу Америки двадцятих років, але при цьому вони пристосували сюжет до сучасних реалій радянської школи. 
     А ось учні 8-В класу почали зображувати вчителів. Розсівшись на сцені за довгим столом в один ряд, вони розіграли засідання педагогічної ради. 
     — Увага! — виголосила Рита Маркова, зображуючи директорку. — Починаємо засідання педагогічної ради. На порядку денному в нас одне-єдине питання: як бути з 8-В класом. Цей клас зовсім відбився від рук. Я навіть собі уявити не можу, як буде з цим класом далі, бо цей клас таке собі дозволяє… Що Ви можете про це сказати, Алісо Сергіївно?
     — Я відчуваю, — сказала Руслана Бобрикова, піднявшись зі свого місця та зображуючи Миронючку, — як я поступово втрачаю контроль над цим класом. Що то робиться, і куди все котиться? Хлопці, а, особливо, дівчата, зовсім відбилися від рук. І куди все це котиться? Хлопці відрощують собі довге волосся, дівчата теж ходять із розпущеним волоссям… Але ж усе це — інфекція. Через це можуть дуже легко завестися різні паразити. А дівчата? Що вони витворяють у школі? Косметики — сантиметровий шар, натомість сукні та спідниці стають із кожним днем усе коротшими. Що то робиться, і куди все котиться? А що роблять відмінники? Вони ж тренують свою пам’ять спеціальними вправами, аби їм легше було вчитися. Аби полегшити своє навчання! Не бувати цьому!!! Навчання повинно даватися у страшних муках! А які в моїх учнів захоплення — то є якийсь жах! Ким вони виростуть? Що то робиться, і куди все котиться?
     — Мені здається, — заявила Рита Григоренко в ролі Наталії Михайлівни Яструб, — тренувати ейдетичну пам’ять є справою надзвичайно небезпечною. Учні повинні проводити за читанням книжок увесь свій вільний час. То є кодекс честі, так би мовити, будь-якого учня. А що буде, якщо учні за секунду читатимуть цілу сторінку, а потім, заплющивши очі, відтворюватимуть увесь текст слово в слово? Це ж пропаде весь сенс навчання! Ні, з цим треба боротися найрішучішим чином!
     — А що то за дівчата ростуть у нас! — виголосила Олеся Денисенко в ролі Ельвіри Борисівни Резниченко, вчительки обслуговуючої праці. — Якісь кокетки вони ростуть! Вони своєю привабливою зовнішністю відволікають хлопців від навчання! Та й потім, зовнішність у них хоч і приваблива, але ж якими вони будуть домогосподарками — то вже інше питання!
     — А я думаю, — промовив, піднявшись зі свого місця Слава Столяров у ролі Бакланова, — 8-В клас є дуже гарним класом. Є, звичайно, і в нього різні вади, але в кого їх нема? Я пропоную врахувати не лише неґативні, але й позитивні моменти, перш ніж прийняти остаточне рішення. 
     — Педагогічна рада постановила, — оголосила Маркова від імені Антоніни Андріївни, — ізолювати 8-В клас у спортивній залі. Упродовж цілого півріччя тримати клас за колючим дротом під посиленим наглядом воєнізованої охорони. Поголити голови всіх хлопців та дівчат та не дозволяти дівчатам носити спідниці вище колін. Про результати виховного експерименту повідомити у міністерство освіти. Хто за?
     Всі підняли вгору руки.
     — Одноголосно! — сказала Маркова. — Вирок є остаточним та оскарженню не підлягає! 
     Далі було домашнє завдання 10-А класу точно в такому ж перському чи індо-мусульманському стилі. 
     А потім своє домашнє завдання показав 10-Б клас. Якийсь хлопець сів за фортепіано та почав грати «Ноктюрн» Бабаджаняна, який плавно перейшов у «Метелики на снігу» Паулса. 
     — Починаємо показ моделей, — оголосив інший хлопець, вийшовши на авансцену — актуальних у сезоні весна-літо 1985 року. 
     На сцену вийшла перша дівчина в короткій шкіряній спідниці, сітчастих чорних колготках, малинових чоботях на шпильці, блузці в обтяжку та в твідовій накидці, яка була чимось середнім між пледом та пончо. Дівчина-модель кокетливо пройшлася вздовж рядів, виляючи стегнами та пристаючи до хлопців зі словами: “Hallo, Sir!”.
     — Перед вами, — промовив хлопець, — актуальна модель поточного сезону. Своїм екстраваґантним вбранням ця модель притягатиме чоловіків на відстані до двох кілометрів. Це вбрання розраховано на те, щоб викликати в публіки найбурхливішу реакцію та пробудити тваринні інстинкти… А тепер я представляю Вам іншу модель…
     На сцену вийшла інша дівчина — з червоною пов’язкою на голові, у комбінезоні кольору хакі, у матроському тільнику та в кирзових чоботях. 
     — Перед Вами інша модель — універсальна модель сезону весна-літо 1985 року. Вона підходить для будь-яких цілей — для робіт у полі, для робіт на будівництві, чи на фабриці, чи то для прибирання вулиць, для прогулянок містом, для відвідування школи у вільний від навчання час. Крім того, ця модель є актуальною для прогулянок у вечірній час, аби відлякувати різних маніяків, що пристають увечері до дівчат. Аксесуарами до такого вбрання можуть бути поліцейська ґумова кийка та автомат Калашникова. 
     На сцену вийшла третя дівчина — у довгій джинсовій сукні, джинсових штанях, кросівках, та з джинсовою накидкою на голові.
     — А це, — виголосив хлопець, — весільне вбрання для фанатів джинсового стилю. Це вбрання доповнюється джинсовою фатою, яка зберігає класичний фасон, але зроблена цілком із джинсової тканини. 
     Після домашнього завдання були музичні номери. Від імені 8-Б класу ансамбль «Романтика» виконав пару ліричних пісень у супроводі синтезатора та двох акустичних ґітар. Від 10-А класу виступив ансамбль «Кристал» — теж під той самий синтезатор, але без електроґітар. А ось учні 10-Б класу розіграли фестиваль пісні в Сан-Ремо. Причому жіночі ролі виконували також хлопці. Почалося з того, що двоє хлопців виконували пісню „Felicità“, зображуючи Аль-Бано та Роміну Пауер. Хлопець у ролі Роміни був одягнений у довгу спідницю, але з глибоким вирізом. Час від часу він кокетливо виставляв свої ноги. 
     Повернувшись додому, Марійка написала у своєму щоденнику:
     «Сьогодні середа, 6 березня 1985 року. Сьогодні в нас у школі був вечір, присвячений 8 Березня. Наш клас підготував привітання та домашнє завдання за мотивами оповідань О.Генрі у поєднанні з сюжетом про Бонні та Клайда. Я якраз була в ролі Бонні, а роль Клайда виконував Вася Бережан. Ми зайняли в конкурсі «А нумо, дівчата!» третє місце. Теж добре. Погода зараз стоїть по-весняному теплою, але ще дуже сиро. І сніг іще не весь розтанув. Але сьогодні було вже дев’ять градусів тепла».
4 
     Напередодні Восьмого березня — згідно з багаторічною традицією — хлопці дарували дівчатам подарунки. Ось на цей раз сьомого березня хлопці з 8-В класу попросили дівчат перед першим уроком ненадовго вийти з класу, після чого вони почали розкладати на дівочі місця заздалегідь приготовлені подарунки. 
     Мельничук, діставши парфуми та листівки, що були залишені в нього на зберігання, розподілив усе це по місцях, де сиділи дівчата. Коли все було готово, хлопці відчинили двері та покликали всіх дівчат до класу. 
     Зайшовши до класу, дівчата були вкрай розчаровані, не побачивши на столах нічого крім дешевих парфумів, які, до того ж, пахли спиртом. 
     — Ми ж для вас старалися! — вигукнула Руслана Бобрикова, понюхавши парфуми. — Ми вам підбирали дорогі блокноти у красивих обкладинках, дорогі авторучки по два рублі. А ви на нас пожмотилися…
     — Як ви могли нам подарувати таку дурницю? — додала Олеся Денисенко. 
     — Ми всі вами вкрай розчаровані! — висловила своє «Фе!» Рита Григоренко. — Ми так сподівалися, а ви нам просто в обличчя плюнули!
     — Ну як ви могли нам таке подарувати? — приєдналася до загальної скарги Іра Лотяну.
     — Це все Ковальов! — заявив Барбарисов. — Це він в усьому винуватий!
     — При чому тут Ковальов? — заперечила Іра. — Ковальов один, а вас багато. Хіба всі інші не мають голову на плечах? Навіть якщо таке припустити, що то була ініціатива Ковальова щодо таких дешевих та низькоякісних подарунків,  — усе одно, куди всі інші дивилися?
     — Дійсно, хлопці, чого ви всі на одного перекладаєте всю вину? — спитала Бобрикова. — Звичайно ж, набагато зручніше відшукати у класі одного цапа для розгрішення, ніж зізнатися у власній провині.
     — Бо саме Ковальов, і лише він сам, завжди в усьому й винуватий! — цинічно заявив Церковиський. 
     Під кінець уроків майже всі дівчата порозливали подаровані хлопцями парфуми та повикидали порожні флакони, адже ніхто не був у захопленні від таких дешевих та низькоякісних парфумів, що пахли спиртом. 
     Коли всі уроки скінчилися, та всі учні почали розходитися по домівках в очікуванні свята, що наближалося, хлопці накинулися на Ковальова. 
     — Це ти, Ковальов, в усьому винуватий! — крикнув Барбарисов, підійшовши до Антона.
     — Але ж я нічого не робив! — висловив свою незгоду Ковальов. — Парфумів я не вибирав, чому я маю за все це відповідати?
     — Тому, що ти крайній! — заявив Мельничук.
     — Ти кастрат! — додав Церковиський.
     — Ти вічно будеш цапом-відбувайлом! — вставив свої п’ять копійок Столяров. 
     Усі четверо почали бити Ковальова п’ястуками та ногами. Ковальов намагався вирватися та втекти, але Мельничук, Церковиський, Столяров та Барбарисов наздоганяли його, продовжуючи над ним суд Лінча. Коли Антін вийшов за межі шкільного подвір’я, хлопці все ще переслідували його та періодично били його п’ястуками по голові. Нарешті Ковальов зайшов у магазин «Берізка» і допіру після цього інші хлопці відчепилися від нього. 
5 
     Вранці восьмого березня Марійка прокинулася о восьмій годині. Восьме березня було п’ятницею, попереду було три вихідних дні, отже то була дуже гарна нагода відіспатися. Суботу, дев’яте березня, теж для шкіл зробили вихідним днем, натомість ту суботу всі мали відпрацювати за рахунок першого дня канікул. Тобто в неділю, двадцять четвертого березня, всі повинні були займатися за суботу, дев’яте березня. 
     Вставши зі свого ліжка — ліниво, не поспішаючи та потягуючись час від часу, — Марійка пройшла до вітальні. Там на неї вже чекали Степан Вікторович, Максим та Богдан. Оксана Романівна встала раніше, отже її вже встигли привітати. 
     — Дорога Марійко! — звернувся до неї тато, — Щиро вітаємо тебе з Міжнародним жіночим днем!
     — Бажаємо тобі радісного, весняного настрою! — додав Максим, протягнувши Марійці букет мімози. 
     — І прийми від нас ось цей подарунок, — сказав Богдан, протягнувши Марійці торбу. 
     Марійка зазирнула в торбу та побачила там якусь коробку. Діставши коробку, вона відкрила її та побачила будильник.
     — Дякую вам усім! — вигукнула Марійка, поцілувавши тата та братів. 
     — Нехай із цим будильником ти завжди прокидатимешся своєчасно, — висловив своє побажання тато. — Нехай він ніколи тебе не підводить!
     Об одинадцятій годині до Марійки зателефонував Вася Бережан.
     — Привіт Бонні від Клайда! — виголосив Василь. 
     — Ти так увійшов у цей образ! — здивовано вигукнула Марійка. — Дякую тобі гарно за твоє привітання! До речі, ця смугаста маринарка тобі так пасує! Ти можеш часто носити її у вільний від шкільних занять час. 
     — А я її вже давно ношу у вільний час, — відповів Василь.
     — Я тебе хочу бачити лише в цій маринарці! — відверто та щиро висловила  своє бажання Марійка. — Тільки в цій! 
     — Заради тебе я готовий носити її щодня! — погодився Василь. 
     — Разом із чорним капелюхом? — поцікавилася Марійка.
     — Разом із капелюхом! — підтвердив Василь. — Мені самому дуже сподобався цей образ! Отже бажаю тобі радісних та веселих свят!
     — Дякую, Василю, — відповіла Марійка.
     — А ти хочеш, аби ми разом зустрілися?
     — Дуже хочу, — відповіла Марійка.
     — А як стосовно до завтрашнього дня? — поцікавився Василь.
     — Заходь завтра за мною об одинадцятій годині, — запропонувала Марійка. 
     — Тоді до завтра! — сказав Василь та поклав слухавку. 
     Так само з Восьмим березня привітав Сашко Грибулін Зою, а Павло — Олену Бенюх. 
     Дев’ятого числа хлопці та дівчата з «Романтики» домовилися зустрітися у помешканні Зої. О десятій годині до Зої прийшли й Сашко, й Олена, й Павло. Зоя прийняла всіх у коридорі як справжня господиня, після чого запросила всіх до своєї кімнати на мансарді. Сашко знову прийшов в усьому чорному — у чорній шкірянці, чорних штанах, чорному светрі та чорній сорочці.
     — Сашко, — звернулася до нього Зоя, побачивши його вбрання, — а чи не здається тобі, що ти зловживаєш чорним кольором? Чому ти одягаєшся в усе чорне?
     — То є мій імідж, — пояснив Сашко. — Мені просто подобається чорний колір. У мене є кілька чорних сорочок, бо я просто люблю чорний колір. 
     — Ой, не жартуй ти з цим, Сашко! — застерегла його Олена. — Чорний колір — то є жалобний колір. А нащо тобі ця жалоба, коли тобі лише п’ятнадцять?
     — Так, Саню, — додав від себе Павло. — Олена з Зоєю мають рацію. Чергуй чорний колір якомога частіше з іншими кольорами. 
     Піднявшись на мансарду, хлопці та дівчата розсілися в Зоїній кімнаті.
     — Ну, що робитимемо? — поцікавився Павло.
     — У мене є ідея! — вигукнула Олена. — Чому б нам не співати зараз те, що нам не дозволяють співати на репетиціях у Палаці піонерів та на концертах? 
     — Без ґітар? — здивовано спитав Сашко.
     — Ти маєш на увазі співати англійською мовою? — спробувала уточнити Зоя.
     — Так, — підтвердила Олена. — Саме так! Мій тато в бібліотеці музичного училища, де він працює, знайшов ноти деяких модних шляґерів шістдесятих та сімдесятих років…
     — Але ж ми їх не знаємо, — зауважив Павло. — Як ми можемо їх розучувати? 
     — У мене є ці ноти, — пояснила Олена. 
     Відкривши свою сумочку, Олена дістала звідти переписані від руки на нотному папері ноти трьох чи чотирьох пісень, а також тексти тих самих пісень на звичайних аркушах, вирваних із зошитів. 
     — Це вельми цікаво! — вигукнув Сашко. — Але коли їх ми будемо розучувати? А, головне, де ми ці пісні співатимемо?
     — Як де? — здивовано спитала Олена. — На шкільних вечорах…
     — Ти хочеш, аби нас усіх вигнали з комсомолу? — застеріг Павло. — Я знаю багато таких випадків.
     — А я пропоную всім просто переписати ці пісні — просто аби вони в нас були, — запропонував Сашко. — Може колись їх можна буде співати…
     — Я теж так думаю, — погодилася Зоя.
     — А в тебе, Зоє, є нотний папір? — поцікавився Сашко.
     — Мабуть, є, — припустила Зоя. — Зараз пошукаю у своїх шухлядках. 
     — Тоді ми зараз усе це переписуємо, — вніс пропозицію Сашко, — а завтра приходимо знову та почнемо ці пісні розучувати. 
     — Мені, наприклад, вельми подобається пісня “Whiter Shadow of Pale”, — зізналася Олена, демонструючи якісь аркуші нотного паперу. — Ось, до речі, її ноти з текстом. Британська група “Procol Harum” співала цю пісню двадцять років тому з аранжуванням під Баха. Я пропоную завтра почати розучувати цю чудову пісню.
     — Дійсно, хлопці, — погодилася Зоя, — приходьте завтра з ґітарами. І тоді, насправді, ми зможемо цю пісню розучити.
     — Ідея гарна! — вигукнув Павло.
     — А потім підемо разом та погуляємо, — запропонував Сашко. — Погода досить гарна, весняна…
     Нарешті, Зоя відшукала у своїх запасниках аж п’ять чистих нотних зошитів. Переписавши ноти пісень та тексти до них, хлопці та дівчата почали збиратися на прогулянку. 
     — А куди підемо? — поцікавилася Зоя.
     — А давайте підемо до парку, — вніс пропозицію Павло.
     — Дійсно, — підтвердила Олена, — Можна погуляти парком…
     Прийшовши до парку, всі четверо зустріли біля літнього театру Марійку з Василем.
     — Привіт Бонні та Клайдові! — вигукнув Сашко.
     — До речі, — запропонувала Зоя Марійці та Василеві, — а чому б вам не приєднатися до нашого ансамблю? Бо нам треба збільшити кількість виконавців. Четверо виконавців — то замало.   
     — Ви поміркуйте, — додав Сашко, — а ми поговоримо з нашим художнім керівником. Якщо вас приймуть до нашого колективу — хіба то є погано?
     — Гаразд, — погодилася Марійка. — Поміркуємо.
     — У понеділок ми спитаємо про ваше остаточне рішення, — пообіцяла Олена. — Бо нам треба про це повідомити нашого керівника.
     Поблукавши разом парковими алеями, ще не до кінця розчищеними від снігу та льоду, хлопці та дівчата розійшлися по домівках. Як і завжди, Марійку Василь провів до самого Марійчиного під’їзду. Марійці вельми сподобалася така ідея — приєднатися до вокально-інструментального ансамблю «Романтика». Тільки ось що Марійка там робитиме — гратиме на якомусь інструменті, чи тільки співатиме — із цим Марійка поки що не визначилася. Колись вона грала на фортепіано, та й на ґітарі в неї виходило грати досить непогано. Про це Марійка міркувала впродовж цілого недільного вечора. 
     У понеділок вранці Марійка прокинулася о пів на сьому годину. Вийшовши зі спальні та пройшовши до кухні, вона раптом почула жалобну музику. 
     — Що це таке? — здивовано поцікавилася Марійка. — Хтось знову помер?
     — Так, — підтвердила Оксана Романівна. — Помер Черненко.
     — Як часто в нас помирають наші керівники. Спочатку був Брежнєв, через рік — Андропов, а тепер ось і Черненко…
     — А чому ти так спокійно про це розмірковуєш? — суворо запитала її Оксана Романівна. — Країна позбулася… пробач, позбавилася свого керівника, а тобі, виходить, весело?
     — Мамо, ти не помилилася, — зауважила Марійка. — Саме позбулася. Бо мені, наприклад, було дуже соромно за те, що нашою країною керував такий маразматик, як Черненко. Ось Андропова мені, насправді, було шкода. Брежнєва — також, хоч він і був вже дуже стареньким. Але Черненко — то, пробач, порожнє місце…
     — Тільки не кажи це вголос, — застерегла Оксана Романівна. — Адже зараз уся країна сумує за нашим керівником: яким би він не був, але то був наш керівник…
     — Нашою країною має керувати молода людина, — висловила свою думку Марійка. 
     — Та ж якщо це буде зовсім молода людина, — зазначила Оксана Романівна, — вона просто не впорається з такою країною. 
     — Та не зовсім молода, — уточнила Марійка. — Звичайно ж, не тридцятирічним має бути наш керівник, але якщо йому буде років п’ятдесят — то буде найліпший варіант.
     — А мені здається, він має бути не молодше шістдесяти років, — заявила Оксана Романівна… 
     У школі новину про смерть Черненка всі зустріли неначе щось само собою зрозуміле. До таких смертей усі вже, так би мовити, звикли. Коли помер Брежнєв, для багатьох то був справжній шок. Багато хто до Брежнєва настільки звик, що не міг собі уявляти, як це так можна жити без Брежнєва. До того ж, у ті часи розпускалися чутки, буцімто коли помре Брежнєв, одразу ж розпочнеться війна з Америкою та іншими країнами Заходу. Ось всі й тривожно чекали, що ж буде далі. Куцачка тоді навіть заридала прямо на уроці, коли почула це повідомлення. У країні тоді було оголошено п’ятиденну жалобу. У день похорону занять у школі не проводилося. Усе виробництво, за винятком безперервного, мало в момент поховання зупинитися на п’ять хвилин. Усі заводи, кораблі та локомотиви в цей самий момент мали дати салют гудками.
      Учні тоді ще 6-В класу пішли разом із Миронючкою додому до Рити Маркової дивитися на церемонію поховання. Весь клас розташувався у вітальні її помешкання. Усім одразу ж кинулося в очі багате вбрання того помешкання, яке складалося аж із чотирьох кімнат. До того ж, воно було тільки-но після капітального ремонту (поняття «євроремонт» тоді ще не було).
     По закінченню церемонії поховання всі почали розходитися. Спускаючись сходинками під’їзду разом із Миронючкою, Ковальов розглядав внутрішнє оздоблення того під’їзду, його широкі кам’яні сходинки з кам’яними парапетами.
     — Цей будинок, напевно, належав якимось вельможам, — висловив своє припущення Антін. — Такі шикарні тут сходинки! Неначе в якомусь палаці!
     — Я так не думаю, — відповіла Аліса Сергіївна. — То був звичайний прибутковий будинок… До речі, тут так багато нещасних, страшненьких помешкань, які не ремонтувалися впродовж десятиліть… Я тут часто бувала на переписі дітей щороку напередодні Першого вересня… А помешкання Рити є таке гарне, бо її тато там зробив ремонт за свої власні кошти… 
     Коли помер Андропов, усіх шокував не сам факт смерті як такий, а лише та обставина, що він помер аж надто швидко після Брежнєва. Смерть Андропова всім запам’яталася тим, що, по-перше, в той час у місті Сараєво проводилися зимові олімпійські ігри, а, по-друге, тоді були сильні снігові замети. За Андроповим теж, як і за Брежнєвим, була-таки справжня жалоба. І так само, як і в день поховання Брежнєва, в день поховання Андропова заняття в середніх навчальних закладах не проводилися — по всьому Радянському Союзу. І, так само, як і під час поховання Брежнєва, у момент покладання домовини Андропова в могилу всі підприємства, за винятком безперервних, мали зупинити своє виробництво на п’ять хвилин та дати салют гудками. 
     А ось жалоба за Черненком була справжнім фарсом. Коли Черненко помер, усі сприйняли його смерть наче щось само собою зрозуміле: «Нарешті!»… Ну помер — так помер; рано чи пізно це мусило статися. 
     У Москві видали постанову про те, що заняття у школах у день поховання Черненка знову не проводитимуться. Усі очікували, що в середу, тринадцятого березня, знову буде додатковий вихідний.
     Але раптом напередодні, тобто у вівторок, на третьому уроці, коли всі очікували завтрашнього вихідного, до всіх класів почала заходити завуч-організатор.
     — Завтра проводитимуться всі заняття в нашій школі, — повідомляла Неоніла Володимирівна, заходячи до кожного класу.
     — Як це так? — здивовано питали її учні.
     — То є постанова по всій Україні, — пояснювала Неоніла Володимирівна. — Заняття не проводитимуться лише у Москві — і то, виключно заради безпеки — аби уникнути тисняви як під час поховання Сталіна, коли в натовпі загинуло багато людей. А при чому тут інші міста? В нас буде завтра звичайний робочий день.
     — Це все Щербицький вирішив! — невдоволено вигукнув хтось зі свого місця.
     — Правильно вирішив, — підтвердила Неоніла Володимирівна, почувши це. — Яке відношення наша школа має до того, що відбувається на вулицях Москви? Жалоба в нас діє, але то не є приводом для пропуску занять.
     Через пару днів усім стало відомо ім’я нового генерального секретаря — Михайло Сергійович Горбачов.
     — Він молодий, він упорається, — запевняли люди один одного.
     — Так і має бути, — погоджувалися інші. — Нам якраз зараз потрібна молода та енергійна людина, бо годі вже, аби нами керували немічні старці, які помирають ледь не щороку.
     Ніхто ще тоді не знав, куди Горбачов заведе країну та якими крутими змінами все це обернеться. Усе це було ще попереду. А поки що Радянський Союз жив своїм звичним життям, будуючи світле комуністичне майбутнє та втілюючи в життя рішення двадцять шостого з’їзду КПРС. Країна ще знаходилася у стані летаргічного сну…
     А, тим часом, в усіх радянських школах третя чверть — найдовша та найвідповідальніша —наближалася до свого кінця. 
     Одразу ж після березневих свят з усіх основних предметів почали проводитися контрольні роботи за чверть. Отже, й російська література не була винятком. Наталя Михайлівна дала учням восьмих класів завдання підготуватися до твору за романом Лермонтова «Герой нашего времени». Тобто, на чернетках написати твір, аби його можна було під час уроку просто переписати.
     Церковиський ніколи не готував твори заздалегідь. Тому його твори були завжди суцільною імпровізацією. 
     — Це якесь марення! — завжди повторювала Наталя Михайлівна, аналізуючи твори Церковиського. — Нормальний учень ніколи в житті не напише подібної дурниці! Як ти можеш таку дурницю писати?
     Проте Церковиському всі ті докори були до одного місця, отже, він і далі продовжував не готуватися до подібних письмових робіт, отримуючи при цьому незадовільні оцінки. 
     — І куди дивляться твої батьки? — питали Церковиського всі вчителі. 
     Миронючка постійно викликала матір Церковиського до школи. Мати приходила та здивовано казала: «А Олег мені завжди каже, буцімто нічого на завтра не задано…». Проте всі ті виклики ніяким чином не впливали на самого Олега: він так і далі продовжував нічого не вчити, але — на відміну від Костенка, котрий демонстративно нічого не робив і лише заважав проводити урок (через це його Миронючка швиденько «сплавила» до четвертої школи) — Церковиський, все-таки, робив вигляд, ніби він вчиться. Але від цього його успішність ніяк не покращувалася. Ось на нього й тиснули — аби з нього не вийшло небезпечного для комуністичного суспільства дисидента. Проте той тиск, усе одно, нічого не давав, бо Церковиський був упевненим, що, все одно, йому дадуть закінчити восьмий клас, після чого він просто піде до ПТУ, де беруть із будь-якими оцінками. Адже він і не збирався вступати до університету, аби псувати там своє здоров’я нічними сидіннями за книжками, калічити свою пам’ять цілком безглуздими зубріннями… Отже, успішність його не цікавила взагалі. 
     Ось і тепер він зовсім не збирався готуватися до твору за романом Лермонтова. Йому все було, так би мовити, «по цимбалах». Проте він мав щось написати, отже він вирішив і цього разу попросити когось із однокласників зробити це за нього. А кого поросити? Звичайно ж, Ковальова, який ніколи, нікому й ні в чому не відмовляв. Та й як він міг відмовити, якщо він був таким кволим та слабеньким, що він нікому не міг дати відсіч. Якби він комусь і відмовив — одразу ж одержав би за це п’ястуком у зуби. 
     Вранці, перед початком першого уроку, Церковиський упевненою та рішучою ходою підійшов до Ковальова. 
     — Ковальов, ти зобов’язаний мені коротко написати, про що там ідеться в Лермонтова, — заявив Церковиський наказовим тоном, неначе Ковальов був особистим прислужником Олега та мусив беззаперечно виконувати всі його команди. — І щоб швидко! 
     — Коли я встигну? — запитав Ковальов. — Зараз вже урок розпочинається. 
     — А коли хочеш! — заявив Церковиський. — Написаний твір вже має лежати переді мною до початку уроку з літератури! Не впораєшся — одержиш п’ястуком по пиці!
     — Як це, «коли хочеш»? — зауважив Ковальов. — Якщо вчитель помітить це, він просто відбере той твір та покладе мені «двійку».
     — А мене це не колише! — гаркнув Церковиський, пригрозивши п’ястуком. — А не напишеш — отримаєш у пику!
     Пролунав дзвоник. Розпочався урок історії. Поки директорка опитувала домашнє завдання, Ковальов напружено сидів, очікуючи, коли запитають і його. Але як тільки Антоніна Андріївна почала пояснювати новий матеріал, Ковальов одразу ж почав міркувати, що б таке написати Церковиському, аби його провчити та назавжди відучити сидіти на Антоновій шиї. 
     Антін почав імпровізувати, роблячи записи нишком від директорки на аркуші паперу, поклавши його під робочий зошит, аби Антоніна Андріївна ні в чому його не підозрювала. Як тільки директорка кидала погляд на Антона, він одразу ж починав дивитися директорці в очі. Як тільки вона відводила від нього погляд, Антін, не відриваючи погляду від директорки, одразу ж починав конспектувати на аркуші під зошитом власну імпровізацію: 
     «В самом центре Пятигорска стоял фонтан с кисло-серной водой. Но там уже была не кисло-серная вода, а, скорее, сероводородная кислота. Все это знали и поэтому никто эту воду не пил. Не знал об этом один только Грушницкий. Он выпил эту воду и захромал, а доктор Вернер прописал ему костыли, сказав при этом: «Натура — дура, судьба — индейка, жизнь — копейка». Грушницкий разозлился на Печорина за то, что тот его об этом не предупредил, вызвал его на дуэль, а Печорин его убил».
      Після уроку історії Ковальов підійшов до Церковиського та вручив йому той аркуш із написаною на ньому нісенітницею. Нічого не сказавши, Церковиський узяв той аркуш та, навіть не зазирнувши в нього, сховав його собі в кишеню. 
      На уроці російської літератури, коли вже всі писали твір, Церковиський розгорнув той папірець та одразу ж глибоко розчарувався, помітивши, що текст був написаний на ньому тільки на пів сторінки.
     — Кузю, я тебе вб’ю! — тихо прошипів Олег. — Так замало мені написав! 
     Але Церковиському нічого іншого не лишалося робити, як писати. Узявши ручку, Олег почав переписувати все, що було на аркуші. Переписавши, він помітив, що вийшло в нього тільки на половину сторінки. До того ж, до кінця уроку лишалося ще тридцять п’ять хвилин… Що робити? Сказати, що твір вже написано? Але ж Церковиський — на відміну від запеклого нероби Костенка — прагнув робити вигляд, ніби він старанно вчиться…
     Церковиський почав імпровізувати…
     Наступний урок Наталя Михайлівна розпочала з аналізу учнівських творів за романом Лермонтова. Дійшовши до роботи Церковиського, вона зачитала весь твір Олега від і до… 
     Весь клас, включаючи Ковальова, буквально вибухнув реготом…
     — Ну, даруйте, такого марення, такого ідіотизму я ще не зустрічала! — обурено вигукнула Наталя Михайлівна, зачитавши твір Церковиського. — Така дебільна робота! Звідки ти, Церковиський, взяв таку нісенітницю? Встань, коли до тебе вчитель звертається!
     — Усе це Ковальов! — відповів Церковиський. 
     — При чому тут Ковальов? — здивовано спитала Наталя Михайлівна. — Ковальов отримав тверду «четвірку»! А ти? Звідки ти все це взяв?
     — Від Ковальова, — повторив Церковиський. — Це він мені дав цей твір…
     — Якщо він дав тобі таку нісенітницю, — заявила Наталя Михайлівна, — то цілком правильно зробив! Я його підтримую і на його місці я б зробила абсолютно так само! Коли вже ти, Церковиський, навчишся жити своїм власним розумом? Чому це за тебе Ковальов повинен писати твори? Сідай, Церковиський!
     — Ну, Ковальов, бережися! — крикнув Церковиський, сідаючи, та пригрозивши п’ястуком у бік Ковальова. 
     На перерві до Антона підійшов постраждалий Церковиський. І не сам, а в супроводі своїх симпатиків — Сенькова, Барбарисова та Столярова. 
     — Ти що, Кузю, зовсім від рук відбився? — крикнув йому Сеньків. — У пику захотів? Олег через тебе «фару» одержав!
     — Зараз отримаєш бомбулів по зубах! — додав Барбарисов.
     — Ти, Ковальов, занадто багато на себе береш! — суворим тоном заявив Столяров. — Ти, мабуть, забув, де твоє місце? Так ми зараз тобі швиденько про це нагадаємо!!!
     Сеньків вдарив своїм п’ястуком Ковальова в ніс, розбивши його до крови. Столяров, у свою чергу, вдарив у сонячне сплетіння, після чого Ковальов скорчився від болю. А потім до Ковальова підбіг Барбарисов та пнув Ковальову ногою у стегно.
     — Це — лише аванс! — попередив Церковиський. — Після уроків буде продовження екзекуції. 
     До окривавленого Ковальова підійшли дівчата — Іра Лотяну та Наталка Старкова.
     — Антоне, що ці нелюди з тобою зробили! — вигукнула Іра.
     — О, боже! — додала Наталка. — Іди, Антоне, скоріше до медичного пункту!
     — Тобі нічого не варто було просто дати цьому дебілові переписати свій твір, — зауважила Іра, — і він би на тебе не накинувся. 
     — Ага, — заперечив Антін, — аби нам обом Наталя Михайлівна поклала «двійки» за те, що в нас однакові твори!
     — Взагалі-то, вельми пікантна ситуація, — зізналася Іра.
     Наступним уроком був урок геометрії, на якому Скорнякова теж обіцяла дати письмове опитування на двадцять хвилин — вивести формули знаходження площі різних геометричних фігур, а також формулу Герона. На початку уроку Стела Антонівна написала на дошці чотири рядки: «Площа паралелограма», «Площа трикутника», «Формула Герона», та «Площа ромба».
     — Ось вам чотири варіанти, — оголосила вона. — Зараз я сама до кожного підійду та скажу, в кого який варіант. А поки що напишіть на аркушах сьогоднішню дату… Пишіть обов’язково словами, бо то є таке правило: із першого по восьмий клас включно дату в робочих зошитах та в усіх письмових роботах треба писати словами, а в дев’ятому та десятому класах дату можна писати вже цифрами, але тільки в зошитах із природничих наук. Отже, ви зараз у восьмому класі, тому й дату слід писати словами. А зараз я скажу, хто яку формулу виводитиме…
     Стела Антонівна почала підходити до кожного та, вказуючи на того учня указкою, вимовляла, відповідно: «Перший», «Другий», «Третій» та «Четвертий». 
     — Кому потрапила формула Герона? — спитала Скорнякова. 
     Четверо учнів, у тому числі й Ковальов, підняли вгору руки.
     — Отже, головне тут — написати саму цю формулу, — пояснила Скорнякова. — А вивести цю формулу не так вже й важко. Тут треба просто мати логічне мислення. Отже, якщо ви знаєте формулу, спробуйте її вивести самостійно. Ну а якщо ви її не запам’ятали, то, вибачте, це вже ваші проблеми. Отже ви й оцінку в такому разі одержите відповідну. 
     Ковальов знав цю формулу і одразу ж написав її на аркуші, який він повинен був здати разом з іншими учнями через двадцять хвилин. І він навіть запам’ятав вихідні дані, необхідні для виведення цієї формули. Він і їх написав. Але як із вихідних даних одержати готову формулу — він ніяк не міг здогадатися, тому й почав писати на аркуші всіляку нісенітницю. Математик із нього був поганий. Він і сам собі неодноразово повторював: «Ковальов — то не Ковалевська». А наприкінці він просто повторив цю формулу ще раз.
     — Ну, що? — спитала Скорнякова. — Ви вже готові здати свої письмові роботи? … Звичайно ж, сама собою формула Герона не прийде до голови — її треба вивчити.
     — Усе! — подумав про себе Ковальов. — За цю роботу в мене буде «двійка».
     Двадцять хвилин промайнули дуже швидко, отже Скорнякова одразу ж почала ходити по рядах та збирати аркуші. 
     Урок геометрії закінчився, але Ковальов усе розмірковував, як він написав оту роботу. Він навіть забув, яка набагато серйозніша небезпека чекає на нього після уроків, адже Церковиський не міг так просто вибачити Ковальову таку страшенну ганьбу. Він зі своїми найкращими друзями готував вирішальний удар.
     Після уроків Ковальов підійшов до Токарева.
     — Михайло, — сказав він Токареву, — напевно, Церковиський так просто від мене не відстане. Треба щось робити! Церковиський просто не дасть мені дійти додому — він чекатиме на мене в моєму під’їзді. 
     — Я знаю, як від нього втекти, — запевнив Токарев.
     — А як? — здивовано спитав Антін. — Вони ж усі знають, якою альтернативною дорогою я можу ходити додому. Вони просто підстережуть мене — і все!
     — Не бійся! — сказав Токарев. — Ходімо зі мною!
     Виходячи зі школи, Ковальов раптом побачив вдалині, як Церковиський, Сеньків, Столяров та Барбарисов, згрупувавшись разом, побігли донизу, в бік вулиці Кобилянської. 
     — Це вони біжать до мене, аби чекати на мене біля мого під’їзду, —припустив Ковальов. — Зараз вони мене кінчатимуть!
     — Давай почекаємо ще трохи, — порадив Токарев. — Я знаю один такий потаємний хід — вони ніколи не здогадаються, що ти пішов саме цим ходом. 
     Трохи почекавши та озирнувшись навколо, аби переконатися в тому, що ніхто їх не переслідує, Ковальов із Токаревим вибігли на вулицю Карла Маркса.
     — А зараз — наліво, — запропонував Токарев. — Зараз ми їх заплутаємо!
     Ковальов і Токарев побігли в бік вулиці Леніна. Потім вони завернули наліво та пішли вулицею Леніна в напрямку до вулиці Шевченка, роблячи маневр у вигляді зайвої дуги — аби заплутати тих «месників».
     — Я, до речі, бачив, як міцно Церковиський тиснув свої зуби, коли ти його так провчив, — поділився своїми враженнями Токарев. — Я б на твоєму місці зробив так само!
     — До речі, Михайле, — промовив Ковальов, — як ти вважаєш, чому мене так усі б’ють та цькують? Чому вони не вибачають мені те, що вибачають іншим?
     — Бо не люблять, — відповів Токарев. — Я це можу пояснити, і, причому, досить чітко. Ти, Антоне, не такий, як усі…
     — Що це значить, не такий, як усі? — поцікавився Ковальов. — Вони не можуть мені вибачити те, що я не можу вісім разів підтягнутися на турніку? Але ж Мельничук, наприклад, теж не може, та й Буратаєв не може… І Сеньків… Але ж їм це все вибачають, а мені — ні в якому разі. Як це пояснити?
     — Ось і я думаю, як тобі це пояснити, — зізнався Токарев. — Розумієш, Антоне, від тебе випромінюється щось таке, чого нема в інших…
     — Як це, випромінюється? — здивувався Ковальов. — Я не є якоюсь надлюдиною… Я є цілком нормальним хлопцем…
     — У тебе просто поведінка не така, як у інших, — спробував пояснити Токарев. — У тебе якось зовсім нема почуття колективізму. Ти — індивідуаліст. У тебе зовсім інші інтереси, зовсім інший погляд на життя… 
     — Але ж я не бажаю бути інкубаторним, — заявив Ковальов. — Чому в мене повинні бути такі ж самі інтереси, такі ж самі смаки, як і в інших?
     — Ось це якраз і не подобається іншим, — зауважив Токарев. — Не подобається нашим хлопцям те, що ти від них так сильно відрізняєшся. Крім того, вони на сто відсотків упевнені, а на тобі це буквально написано, що ти не можеш за себе постояти…
     — Мене ніхто не таврував, — здивовано сказав Ковальов. — Як це вони здогадуються?
     — Ти сам себе затаврував, — відповів Токарев. — У тебе за виразом твого обличчя можна це прочитати. Весь твій зовнішній вигляд говорить про те, що ти не вмієш за себе постояти.
     — І що ж мені робити в такому разі? — поцікавився Ковальов. — Я ж не можу собі зробити пластичну операцію, аби змінити свою зовнішність…
     — Тобі, на жаль, ніяка пластична операція не допоможе, бо навіть я якось інтуїтивно відчуваю, перебуваючи біля тебе, що ти не можеш себе захистити. Я не знаю, яким чином це пояснити, але від тебе щось таке йде, якась неґативна енергія… Ну, не можеш ти вплинути на людей — ось вони цим і користуються…
     — А чому я не можу? — запитав Антін тремтячим голосом, відчуваючи повне безсилля якимось чином змінити ситуацію, вплинути на розвиток подій. — Це що, якась вроджена вада?
     — Ой, Антоне, важко мені це пояснити тобі, — зізнався Токарев. — Мабуть, вдома тебе так виховали — бути покірним… А, може, тому, що ти ростеш без батька…
     В Антона одразу ж промайнула думка про те, що в усьому винувата його бабуся, яка Антона постійно притискала. До того ж, йому в дитинстві завжди бракувало чоловічого оточення…
     Завернувши на вулицю Шевченка, хлопці пішли донизу. 
     — Переходимо на інший бік, — запропонував Токарев. — На протилежному боці оглядова панорама є ліпшою…
     Дійшовши до овочевого магазину в підвалі — якраз напроти вулиці Кобилянської — Токарев, переконавшись у відсутності будь-яких переслідувань, завернув у найближчу підворотню.
     — Ти знаєш про цей прохідний двір? — запитав Токарев.
     — Авжеж, — підтвердив Ковальов. — Я з бабусею в дитинстві тут часто гуляв. 
     — Добре, — відповів Токарев. — Тоді ходімо далі вулицею Лук’яна Кобилиці. 
     Вийшовши на вулицю Лук’яна Кобилиці, хлопці швидким, прискореним кроком пішли далі донизу — в напрямку вулиці Руської.
     — А тепер — вліво, — майже скомандував Токарев, коли вони удвох дійшли до вулиці Фучика. 
     Хлопці завернули на Фучика та попрямували далі до вулиці Шевченка. 
     — Зараз переходимо, — сказав Токарев. — Тепер розпочинається найцікавіший етап! Головне — аби дірки в парканах ніхто не залатав! Бо залатаний паркан — то є біда!
     Перейшовши вулицю Шевченка, вони завернули до найближчого подвір’я та підійшли до паркана. 
     — Є! — радісно вигукнув Токарев. — Дірка є!
     Хлопці перелізли через дірку та опинилися на тому самому подвір’ї, де в підвалі одного з будинків була розташована станція заправки сифонів газованою водою. Антін цей двір знав дуже добре, бо в дитинстві дуже часто ходив туди з сифоном за водою.
     — А тепер головне, — додав Токарев, — аби всі брами до дитячого садка були відкриті. 
     Так воно й було. Брама до дитячого садку була відкритою. Антін та Михайло зайшли на територію дитячого садку та пройшли до паркана, що відгороджував територію садку від іншого подвір’я. Дірка в тому паркані зяяла постійно, бо нею користувалися пияки, коли вони збиралися в одній з альтанок дитячого садку, після чого наступного дня діти натикалися на численні пляшки, залишені після тих «пікніків». 
     Токарев та Ковальов пройшли крізь дірку та опинилися на подвір’ї з численними ґаражами. Звідти можна було пройти й до подвір’я Ковальова. 
     — Ти не ходи цим ходом, — попередив Токарев. — Бо вони можуть чекати на тебе на твоєму подвір’ї. Ходімо ліпше іншим ходом.
     Хлопці обігнули хатинку, що стояла в глибині подвір’я, та пролізли через дірку в сусідньому паркані. Разом вони вийшли прямо до сходинок, що вели до Антонового помешкання.
     — Дякую тобі, Михайле, — сказав Антін. — Тобі треба охоронцем працювати. — Бувай!
     — До завтра! — відповів Токарев та пішов через двір до себе додому. 
     Антін тим часом крадькома підійшов до під’їзду з заднього ходу та раптом побачив Церковиського, який чекав на Ковальова біля парадних дверей.
     — Церковиський, ау! Я тут! — крикнув Ковальов. — Ти програв битву!
     Церковиський одразу ж кинувся в бік Ковальова, але Антін миттєво вибіг із під’їзду, вбіг на сходинки свого помешкання та подзвонив у двері. Через хвилину двері відчинила Клавдія Петрівна, після чого Антін одразу ж увійшов до помешкання та захлопнув за собою двері. 
     Наступного дня Церковиський підійшов до Ковальова на перерві.
     — Ми ще зустрінемося з тобою! — пригрозив він.
     Пролунав дзвоник. Розпочався урок геометрії. Скорнякова роздала всім вчорашні роботи. Антін, одержавши свій аркуш, подивився на нього та очам своїм не повірив: за виведену формулу Герода Скорнякова поклала Антонові тверду «четвірку». 
     — Пощастило цього разу! — подумав Ковальов. 
6 
     Прийнявши пропозицію хлопців та дівчат з ансамблю «Романтика» вступити до їхнього колективу, Марійка з Василем вирішили-таки скористатися цією нагодою та спробувати себе як виконавці.
     Марійка домовилася з Василем, аби він зайшов за нею, після чого вони разом пішли до Палацу піонерів на призначену зустріч. Вони удвох з’явилися на репетицію, коли Сашко, Павло, Олена та Зоя були вже присутні в студії. Незабаром зайшов і Георгій Станіславович. 
     — Ось ті самі хлопець та дівчина, про котрих ми Вам розповідали, — представив Сашко своїх товаришів. — Ми їм запропонували, а вони, як бачите, погодилися.
     — Зрозуміло, — відповів Георгій Станіславович. — Отже, що ви вмієте робити? Ви на якихось інструментах граєте? 
     — Я граю на ґітарі, — відповів Василь.
     — Добре, — сказав Георгій Станіславович. — А ти, дівчинко, на якомусь інструменті вмієш грати? … Як, до речі, тебе звуть?
     — Марійка, — відповіла Марійка. Я колись відвідувала музичну школу з класу фортепіано, але це вже було давно, я вже багато чого забула, отже я граю на піаніно не вельми добре.
     — А як ти співаєш? — поцікавився Георгій Станіславович.
     — Вам щось заспівати? — спитала Марійка.
     — А яку ти пісню хочеш заспівати? — відповів Георгій Станіславович питанням на питання.
     — Ну, наприклад, «Позади крутой поворот», — запропонувала Марійка.
     — Ну, гаразд, — погодився Георгій Станіславович. — Співай.
     Марійка почала співати:
Руку мне дай  
На середине пути.  
Руку мне дай, 
Нам еще долго идти…
     — Добре, — сказав Георгій Станіславович. — Будеш солісткою разом з Оленою… В нас якраз двадцять п’ятого числа буде виступ тут, на сцені цього палацу, на відкритті тижня дитячої та юнацької книги. Отже, ми встигнемо перетворити наш квартет на секстет. Як ви, згідні виступити на відкритті ушістьох? 
     — Так, — погодився Василь. — Я згоден.
     — Я також згодна, — додала Марійка. 
     — Тоді за роботу! — скомандував Георгій Станіславович. — Нам треба ще багато чого встигнути зробити. Звичайно ж, «Позади крутой поворот» ми на відкритті тижня дитячої та юнацької книги не виконуватимемо. Нам потрібно розучити якусь нову пісню, присвячену сорокаріччю великої перемоги. Ось, наприклад, цю.
     Георгій Станіславович дістав зі свого «дипломата» нотний збірник та поклав його на стіл, відкривши на сторінці з піснею «Свет вечного огня». 
     — Розучуватимемо ось цю пісню, — сказав він. — Ви колись чули її?
     — Ні, — зізнався Сашко, подивившись на слова тієї пісні.
     — Ніколи не чули, — додала Марійка.
     — А пісня є дуже гарна, — зазначив Георгій Станіславович. — Зараз я її вам проспіваю.
     Він сів за піаніно, поклавши перед собою ці ноти, та почав награвати та наспівувати: 
Свет вечного огня — жар вещего костра,  
Тебе рассвет родня, тебе заря сестра.  
Всем сбившимся с пути, всем рухнувшим с коня,  
Дорогу освети, свет вечного огня! 
     — До речі, — додав Георгій Станіславович, — цю пісню написав Георгій Мовсесян, який, до речі, пише пісні для Вахтанґа Кікабідзе. 
     Далі Георгій Станіславович почав співати з грузинським акцентом, наслідуючи голос Вахтанґа Кікабідзе та його манеру виконання:
Оружья закали, замёрзших отогрей,  
Взорвавшихся спали, к наивным будь добрей.  
Не станет пусть в веках, ни уголка ни дня,  
Куда б не проникал свет вечного огня…
     — Ну, як, подобається вам ця пісня? — поцікавився Георгій Станіславович у хлопців та дівчат.
     — Так, подобається, — відповів Василь. 
     — Дуже гарна пісня, — сказала Зоя.
     — Ось її ми й розучуватимемо, — повідомив Георгій Станіславович. — А тепер — за роботу. Нам треба встигнути розучити її до двадцять п’ятого числа. Ви згідні приходити на репетицію щодня?
     — Не знаю, — засумнівався Сашко.
     — А якщо ми не встигнемо, якщо ми провалимося, якщо ми зазнаємо фіаско? — пригрозив Георгій Станіславович. — Це ж така ганьба буде — і для мене, і для всіх вас. Тому я наполегливо прошу, аби ви поставилися до цього з усією серйозністю! Бо час не чекає! Часу занадто обмаль!
     — Ми згідні, — погодився Павло.
     — Я теж готова приходити на репетиції щодня! — оголосила від себе Олена.
     — І я, — додав Сашко.
     — Тоді — до роботи! — скомандував Георгій Станіславович. — І ще один момент: заздалегідь підготуйте парадні шкільні однострії, бо директор наполягає на тому, аби у стінах Палацу піонерів ви виступали тільки у шкільних одностріях. У стінах своєї школи ви можете виступати в яких завгодно концертних костюмах, але у стінах Палацу піонерів, а також на інших концертних майданчиках, якщо ви виступатимете від імені Палацу піонерів, ви повинні дотримуватися шкільної форми. Не я це вигадав, та й директор теж не сам цього хоче. На цьому наполягає й міський відділ народної освіти, й містком комсомолу. А ви повинні розуміти, що це таке…
     Ніхто нічого на це не сказав.
     — А тепер ви повинні переписати ноти з партитури, — сказав Георгій Станіславович. — То є, як завжди, моє власне аранжування. Отже, перепишіть скоріше кожен свою партію, після чого одразу ж розпочнемо репетицію.
     Переписавши свої партії, вони всі почали тренуватися… Щодня… 
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні середа, двадцяте березня 1985 року. Мені та Василеві запропонували взяти участь у ансамблі «Романтика». Ми обидва погодилися. Сьогодні в нас була перша репетиція в цьому ансамблі. Василь гратиме ще на одній ґітарі, а я співатиму солісткою разом з Оленою. Через п’ять днів у нас вже виступ у Палаці піонерів — на відкритті тижня дитячої та юнацької книги. Це буде здорово. Погода вже майже весняна, проте все ще досить сиро, та й сніг іще розтанув далеко не весь. А мені так вже хочеться весняного тепла!». 
7 
     Вийшовши в останній тиждень перед канікулами після хвороби на роботу, Миронючка знову приступила до виконання обов’язків класного керівника 8-В класу та вчительки української мови та літератури. 
     У п’ятницю, двадцять другого березня, по всіх класах було проведено так званий ленінський залік, на котрому оцінювалася громадсько-політична робота кожного учня. Всі учні оформляли так звані перспективні комплексні плани, на основі котрих наприкінці третьої чверті вони якраз і складали той самий залік. 
     Цей залік приймали комсорги класів разом із класними керівниками. Під час прийняття заліку обов’язково повинна була бути присутня якась третя особа. Отже у 8-В класі той залік приймали разом Аліса Сергіївна та Іра Лотяну, а третім членом комісії був Микола Миколайович, який майже цілий місяць виконував обов’язки класного керівника в цьому класі. 
     Іра викликала за списком кожного учня. А коли викликаний учень чи учениця підіймалися з місця, Іра детально аналізувала того учня, чи ту ученицю, даючи їм, так би мовити, комсомольську характеристику, розкриваючи всі їхні позитивні та неґативні риси.
     Дійшла черга й до Ковальова. Коли Антін встав, Іра так само почала розповідати й про нього.
     — Антін є дуже старанним учнем, — почала свою розповідь Ірина, — він дуже старанно вчиться, він бере активну участь у громадсько-політичній роботі класу. Зокрема нещодавно він написав сценарій до конкурсу «А нумо, дівчата!». Цей сценарій нам усім дуже сподобався… Крім того, Антін дуже старанно виконує своє громадське доручення — бути командиром тимурівської роботи. Антін самовіддано шукав ветеранів війни наприкінці минулого року, отже цю роботу з надання ветеранам війни шефської допомоги налагоджено завдяки Ковальову на дуже високому рівні… Я не кажу про те, як про комсомольське доручення, адже Антін, на жаль, іще не є членом ВЛКСМ. Але я гадаю, що він засідання минулого місяця пропустив виключно через свою неуважність, отже ми всі сподіваємося, що напередодні чергового засідання нашого комітету комсомолу Антін подасть-таки заяву на вступ до комсомолу, успішно пройде співбесіду та так само успішно отримає в райкомі комсомолу свій комсомольський квиток. 
     — Я обов’язково напишу заяву перед черговим засіданням, — підтвердив свій намір Ковальов. 
     — Які в кого будуть пропозиції чи зауваження щодо Ковальова? — спитала Ірина. — Хтось бажає висловити свою думку щодо Ковальова?
     Клас мовчав.
     — У мене є чи то зауваження, чи то побажання, — висловилася Миронючка. — Так, я згідна… Ковальов впродовж останніх двох років дуже сильно змінився в кращий бік… Якщо порівняти з тим, що було два чи три роки тому, то це є наче небо й земля. Це стосується буквально всього — і участі у громадському житті колективу, і у ставленні до суспільно-корисної праці, і в трудових навичках, які Антін здобув упродовж якихось двох років… Ти мене, Антоне, пробач за те, що я згадую минуле… Я не є злопам’ятною, я згадую минуле лише для порівняння — як ти змінився у кращий бік… Якщо згадати, як ти в шостому класі навіть ганчірку не вмів правильно в руках тримати, то зараз проґрес, насправді, помітний неозброєним оком…  Але, тим не менш, я хочу тобі порадити бути ще активнішим, аби ти, Антоне, зовсім поборов свою інертність, бо вона в тебе ще є. А головне, Антоне, навчися арґументувати свій погляд, навчися доводити свою правоту, бо якщо ти й далі не вмітимеш за себе постояти, інші люди просто зацькують тебе. 
     — Я постараюся, — пообіцяв Антін.
     — У кого які будуть пропозиції щодо оцінки за громадсько-політичну практику? — спитала Ірина у присутніх.
     — Я гадаю, що Антонові можна покласти оцінку «добре», — відповіла Аліса Сергіївна. — Антін є, насправді, молодець, але йому, головне, треба боротися з власними вадами, які Антонові лише ускладнюють життя. До того ж, є великим мінусом те, що Антін іще не є в комсомолі.
     — Хто за те, щоб Ковальову покласти оцінку «добре» за ленінський залік? — спитала Ірина в усіх присутніх.
     Всі неначе за командою підняли вгору руки.
     — Одноголосно! — заявила Лотяну. — Переходимо до наступного учня нашого класу. Хто там наступний за списком? Так, наступна за списком я…
     — Ти, як комсорг, будеш в останню чергу, — сказала Миронючка.
     — Тоді наступною буде Рита Маркова, — оголосила Ірина. — Отже…
     Прийшовши зі школи після складання того заліку додому, Ковальов пообідав та одразу ж побіг до музичної школи на репетицію оркестру, в якому він грав на басовому баяні. Наступного дня мав відбутися звітний концерт дитячої музичної школи номер два в інтернаті біля вулиці Фастівської. За день до тієї події в актовій залі музичної школи мала відбутися ґенеральна репетиція. Отже то був вельми відповідальний захід, заради котрого були відмінені всі інші заняття в тій школі. 
     Повернувшись із музичної школи, Антін почав робити уроки на наступний день. Він хотів встигнути зробити це якомога скоріше, аби мати змогу ще подивитися другу серію нового документального серіалу «Стратегія перемоги». 
     З письмовими завданнями Антін впорався досить швидко — та їх майже й не було після низки підсумкових контрольних робіт за цілу чверть. Лишалося тільки прочитати п’єсу Корнійчука «Макар Діброва», яку треба було підготувати до бесіди з позакласного читання на уроці української літератури, а також вивчити новий матеріал з економічної географії. Наприкінці третьої чверті у восьмих класах закінчили вивчати економічну географію СРСР та почали навчатися за підручником «Економічна географія УРСР». То був такий собі тонесенький підручник, випущений видавництвом «Радянська школа». 
     П’єсу «Макар Діброва» Антін встиг прочитати дуже швидко — до того, як по телебаченню розпочалася «Стратегія перемоги». Він навіть і сам не міг повірити собі, що він з цією п’єсою впорається так швидко. Після цього Антін пішов дивитися чергову серію документального серіалу. Подивившись той фільм, Антін знову ще раз полистав п’єсу «Макар Діброва», аби згадати, про що йдеться в кожній її частині. А потім взявся за географію… Він узяв той тонесенький підручник та випадково відкрив його на кольорових вклейках. Якраз на тому місці, де була вміщена світлина площі Дзержинського в Харкові — з Держпромом праворуч та університетом ліворуч.
     Антін почав уважно вдивлятися в цю панорамну світлину. Світлина дуже сильно притягала його увагу… На передньому плані, в оточенні буйної зелені, височів пам’ятник Леніну. За ним, на задньому плані справа, було видно будівлю Держпрому, яка теж потопала в зелені. Ліворуч на знімку знаходилася будівля університету, перебудована у стилі «сталінський ампір». 
     — У Харкові так свіжо! — промайнула думка в Антона. — Мабуть щойно дощ пройшов…
     Закривши книжку, Антін уявив собі картину: на площі Дзержинського в Харкові щойно пройшов дощ. Небо ще не зовсім звільнилося від грозових хмар, але вже виглянуло сонце… Ось саме тоді, напевно, й було зроблено ту світлину... Антонові було відомо, що до 1934 року Харків був столицею Української РСР. Отже саме ця площа мала стати головним майданом республіки. 
     Антін задумки уявив собі картину: Харків двадцятих років. Площа Дзержинського… Всюди дим від машин… Як там у Тичини: «Дим-димок од машин…»… Дим від вантажівок… Дим від тракторів… Дим від підйомних кранів… Дим від тягачів… Всюди дим… Всюди пахне димом… Іде ударна будова перших п’ятирічок — будується головна площа Української РСР. Сотні, тисячі, десятки тисяч людей, ризикуючи власним життям, самовіддано, завзято та з великим ентузіазмом трудяться на цій ударній будові. Всюди дим, всюди шум, всюди галас… І всюди — суцільний розгардіяш… 
     — Йой, скільки людей загинуло на цій будові в самому центрі тодішньої столиці УРСР! — подумав про себе Антін. — Скільки людей віддали свої життя заради «світлого майбутнього», аби спорудити оцю величезну площу з такими величезними будівлями… 
     Він тоді добре засвоїв фразу з курсу історії СРСР про те, що на будовах перших п’ятирічок трудилися майже без механізмів… 
     — Ой, скільки людей потрібно було мобілізувати, аби все це побудувати… 
     Антін нічого тоді ще не знав ані про голодомор, ані про розстріляне відродження… Але він якось інтуїтивно відчував, що ту епоху ліпше не ідеалізувати та не згадувати в райдужних кольорах, у яких цю епоху так званих перших п’ятирічок малювала офіційна радянська пропаґанда. Бо тоді було дуже й дуже кепсько… Зараз на цій площі так чисто та свіжо, але у двадцятих роках там, на цьому величезному майдані, було зовсім не чисто… І не свіжо… 
     На думку Антонові припали рядки з пісні до документального телесеріалу «Глави великої книги»:
Тогда нам было не до слёз, 
И не до сна, и не до вздоха. 
В пыли и грохоте колёс 
Рождалась новая эпоха…
     Прочитавши необхідний параграф із підручника, Антін намагався не думати більше про ту світлину. Проте той харківський пейзаж не давав Антонові спокою. Антін захлопнув книжку, але образ площі Дзержинського з будинком Держпрому все ще продовжував стояти в Антона перед очима.
     — Зараз там так чисто та свіжо, — переслідувала Антона нав’язлива думка, — проте шістдесят років тому там було зовсім не чисто й не свіжо… 
     Ця думка крутилася в Антоновій голові впродовж цілого вечора. 
     — А ще вони користувалися тоді літерою Ґ, — промайнула в Антоновій голові ще одна думка.
     Десь за півроку до цього він вичитав десь в Українській Радянській Енциклопедії про те, що в 1933 році з української абетки було вилучено цю літеру, але як вона використовувалася, і який звук при цьому означала — Антін не мав тоді ані найменшої уяви. Він нічого тоді не знав про так зване «розстріляне відродження», нічого не чув про репресії проти української культури, але при цьому, тим не менш, інтуїтивно відчував, що в тридцятих роках життя зовсім не було таким веселим та щасливим, як його малювала тодішня офіційна пропаґанда…
     Образ Харкова двадцятих років переслідував Антона й упродовж усього наступного дня — передостаннього дня третьої чверті. Коли Антін прокинувся та встав з ліжка, перед його очима одразу ж нав’язливо встав той самий образ площі Дзержинського з будівлею Держпрому. Антін пішов до школи, але й у школі Антона впродовж усіх шістьох уроків переслідував емоційний фон від побаченої світлини з виглядом Харкова — неначе Антін і сам щойно побував у Харкові, причому не сучасному, а саме наприкінці двадцятих років, і, мабуть, сам брав участь у розбудові того майдану… І бачив людські жертви… Тих, хто віддавав своє життя на ударному фронті великих будов перших п’ятирічок… Антін нічого тоді ще не знав про навмисне винищення мільйонів людей заради якихось утопічних ідей… Проте Антона та епоха всіляким чином відштовхувала — ніби Антін інтуїтивно здогадувався, що життя тоді було зовсім не веселим і не щасливим — зовсім не таким, як їм втовкмачували на уроках історії, на піонерських лінійках, на комсомольських зборах, на різноманітних мітинґах та лекторіях…
     Водночас Антін раптом зненавидів усю північну частину Чернівців — усе, що було розташовано на північ від Центральної площі та вулиці Руської, а також вулиці Українську, Ломоносова, Котовського — бо чомусь саме ця частина міста ототожнювалася в Антона з Харковом. Чернівці ніякого відношення до довоєнного Харкова не мали, проте весь індустріальний район Чернівців почав викликати в Антона асоціації з Харковом двадцятих-тридцятих років. Тому Антін намагався не тільки не ходити тими вулицями, але й навіть не думати про них. Проте Харків не давав Антонові спокою.
     Упродовж цілого дня атмосфера тридцятих років нав’язливо переслідувала Антона, поки він перебував у школі. Олії у вогонь підлила й бесіда з позакласного читання на уроці української літератури — за п’єсою Корнійчука «Макар Діброва» — яка якраз і торкалася приблизно тієї ж самої епохи. 
     До того ж, у кабінеті української літератури дуже сильно пахло обгортковим папером — так зазвичай пахло в магазині канцелярських товарів на вулиці Заньковецької — саме там, у тій частині Чернівців, яка почала викликати в Антона оті мерзотні асоціації. 
     Після шостого уроку Антін вийшов зі школи. Надворі стояв густий туман, перемішаний зі смоґом. І весь цей смоґ нагадував Антонові запах диму від ударних будов тридцятих років. Атмосфера тридцятих років усе ніяк не давала Антонові спокою. Він ішов зі школи додому затуманеними чернівецькими вулицями, а перед його очима все стояла та стояла ота площа Дзержинського в Харкові. 
     Прийшовши додому, Антін побачив, як дідусь Антона Дмитро Сергійович, разом зі своїм сином, Антоновим вуйком Віктором Дмитровичем, міняли врізаний замок на вхідних дверях. Антін подивився на дверну ручку. Своїм дизайном вона теж викликала асоціації з тридцятими роками. Дух тридцятих років переслідував Антона повсюди. Антін ніяк не міг його позбутися. Він відчував себе немов у якійсь пастці, з котрої не було ніякого виходу.
     Антін мав поспішати, адже в той день мав відбутися звітний та водночас шефський концерт музичної школи  у школі-інтернаті на вулиці 60-річчя СРСР. Швидко пообідавши, Антін надягнув білу сорочку та пов’язав темно-синю краватку — оскільки восьмикласники у другому півріччі вже не вважалися піонерами. Поверх усього цього він надягнув синю куртку від шкільного однострію, а потім надягнув осінню нейлонову куртку та в’язану шапку. Одягнувшись, Антін вибіг з помешкання до музичної школи, де всі учасники того концерту мали зібратися, сісти в автобус, завантажити туди ж весь концертний реквізит та поїхати до інтернату. 
     Увійшовши до приміщення музичної школи та спустившись у підвал, Антін стрімко вбіг до класної кімнати в підвалі, де оркестр баяністів завжди проводив свої репетиції. Там вже по-святковому одягнені учасники оркестру чекали на приїзд автобуса. Знявши верхній одяг, Антін побіг на другий поверх до кабінету відділу народних інструментів за басовим баяном. У кабінеті вже сидів керівник оркестру Віктор Павлович Машков.
     — Бери цей футляр для баяна, — розпорядився Віктор Павлович, — клади туди свій баян і вже спускайся до виходу.
     Швиденько упакувавши довірений інструмент, Антін знову спустився до підвалу, одягнув свою куртку та вибіг на вулицю Кобилянської, де перед під’їздом школи та за сумісництвом — під’їздом кінотеатру імені Зої Космодем’янської — на учасників концерту вже чекав автобус — саме той автобус із перекошеними вікнами та написом «Rodeo», який Антін бачив на подвір’ї ПТУ від заводу «Ґравітон». Пройшовши всередину того автобуса, Антін зайняв там місце десь позаду, а на сусіднє сидіння поклав футляр із басовим баяном. 
     Коли директорка музичної школи переконалася в тому, що всі зібралися, вона повідомила про це водія, після чого автобус вирушив у путь. 
     Під’їхавши до інтернату та вийшовши з того автобуса, лабіринтами коридорів усі пройшли до актової зали.
     — Цими лабіринтами можна заблукати, їй-богу! — вигукнув хтось із учасників концерту.
     — І не кажи, — погодився інший учасник. — Як тільки самі вихованці орієнтуються в тих лабіринтах?
     Раптом Антін згадав численні профорієнтаційні екскурсії до різних ПТУ під час минулої чверті, коли восьмикласників водили майже такими самими лабіринтами коридорів. Мабуть, усе це був один і той самий типовий проект навчальних закладів — не має значення, чи то є ПТУ, чи школа-інтернат. Лабіринт — він і в Африці лабіринт. 
     Прийшовши до місця призначення, всі розсілися в сусідній з актовою залою класній кімнаті. Хтось із викладачів музичної школи постійно заходив до тієї кімнати, оголошуючи, кому з учасників концерту слід підготуватися до виходу на сцену. 
     Актова зала була заповнена десь лише до половини, отже в ній було дуже багато вільних місць. Тому всі, хто вже «відстрілявся», тихенько проходили до партеру, займаючи вільні місця в залі, та спостерігали за концертом як звичайні глядачі. Оркестр баяністів виступав десь посередині концерту, тому учасникам цього колективу випало щастя спостерігати принаймні за другою половиною цього дійства. Менш за все пощастило учасникам хору старших класів — вони мали виступати з заключними номерами. 
     Коли баяністи відіграли свою «Фантазію на теми пісень воєнних часів», яка складалася лише з двох тем — «Священная война» та «Эх, дороги!», — вони всі пробралися до глядацької зали. І раптом Антін побачив двох хлопців зі свого двору — дітей із сім’ї «професійних рецидивістів», позбавлених батьківських прав через те, що вони, по-перше всі були пияками, а, по-друге,  як батько, так і мати по черзі відбували покарання в колонії. То один з батьків сідав туди, то інший. Старші брати тих двох хлопців теж не вилазили з зони: тільки-но вони виходили на волю, як знову скоювали черговий злочин та знову потрапляли за ґрати. 
     Поверталися всі з концерту до музичної школи знову тим самим автобусом. Поклавши басовий баян до стелажів у кабінеті відділу народних інструментів, Антін одразу ж побіг додому, бо йому треба було ще зробити уроки на наступний день. 
     Надворі все ще стояв густий туман. Вийшовши з музичної школи, Антін попрямував додолу вулицею Шевченка… А перед його очима все ще стояв образ площі Дзержинського в Харкові — із будівлею Держпрому. Атмосфера тридцятих років усе переслідувала й переслідувала нещасного підлітка, котрий усе ніяк не міг позбутися тих неґативних емоцій… Боязнь Харкова поступово переростала в Антона у фобію.
     Антін нарешті прийшов додому. Валентина Дмитрівна та Клавдія Петрівна дивилися по телевізору фільм «Таємне голосування» — про мексиканську революцію початку десятих років. А Антонові все не давав спокою дух тридцятих років, котрий буквально тероризував бідного підлітка. 
     Сівши за уроки, Антін у випуску новин по телевізору почув раптом про те, що в московських школах вже розпочалися весняні канікули. 
     — Що, нам ту нещасну суботу після Восьмого березня не могли подарувати, чи що? — невдоволено обурився Антін. — У Росії вже розпочалися канікули, а ми все маємо пахати.
     — Так це лише один день, — заспокоїла Антона Валентина Дмитрівна. — У понеділок у вас теж розпочинаються канікули…
     — Але ж дві суботи підряд, — вигукнув Антін. — Сьогодні була субота, і завтра ми займатимемося теж за суботу… Якийсь маразм!
     Нарешті настав довгоочікуваний останній день найдовшої третьої чверті, котрий того року припадав на неділю, двадцять четвертого березня. Перед початком уроків у 8-В класі Барбарисов, вийшовши до дошки, почав писати відомий усім віршик: 
В последний день 
Учиться лень. 
И просим вас, учителей, 
Не мучить маленьких детей, 
А отпускать домой скорей. 
У них головушки болят, 
Они учиться не хотят!
     — Ти чого це так нас усіх маленькими дітьми обзиваєш? — обурено спитала Рита Григоренко. — Нам вже по п’ятнадцять років, а ти все ще себе та своїх однокласників тримаєш за малих дітей. Який приклад ти показуєш учителям?
     — Але ж то є віршик, — висловив свою незгоду Барбарисов.
     — Ти цей віршик пишеш вже впродовж чотирьох років! — заявила Григоренко. — Чи тобі не набридло?
     — Такі речі не набридають! — вигукнув Барбарисов.
     На великій перерві сталася надзвичайна пригода: у шкільному буфеті якийсь учень вдарив по прилавку, внаслідок чого прилавок розлетівся. Всі гаряче обговорювали цю новину. Особливо всіх цікавило те, в якому розмірі батьки того учня відшкодовуватимуть завданий збиток.
     Але Ковальова ця надзвичайна пригода цікавила менш за все. Його все ще мучив дух тридцятих років, котрий Антона постійно переслідував. 
     Після п’ятого уроку в усіх класах проводилося ґенеральне прибирання всіх приміщень школи.
     — Сьогодні ви прибиратимете до запаморочення розуму! — грозилася Миронючка перед початком прибирання, розподіляючи обов’язки між учнями — хто за що відповідатиме. — Хто носитиме воду у відрі? 
     Ковальов підняв руку.
     — Ти не вмієш! — вигукнула Миронючка. — Ти половину води розіллєш!
     Антін був дуже сильно ображений такою страшною недовірою. За інерцією його все ще вважали непристосованим до суспільно-корисної праці.
     — Як міцно сидять стереотипи у свідомості! — подумав Антін. 
     О шістнадцятій годині прибирання скінчилося. Всі в передчутті радісних та веселих канікул почали розходитися по домівках. 
     Антін вийшов на двір. Такого туману, як за день до того, вже не було, але Антона все ще переслідував емоційний фон від тієї світлини з виглядом Харкова. Повернувшись зі школи, Антін одразу ж дістав із шухлядки листівки та буклети з виглядами східнонімецьких міст, які Валентина Дмитрівна відвідала за кілька років до того, і звідки вона все це привезла, та почав відчайдушно переглядати їх — аби лише заглушити той нав’язливий образ Харкова. Після цього Антін почав перемальовувати деякі краєвиди, звертаючи увагу до найменших архітектурних деталей, намагаючись, таким чином, загоїти емоційну травму, нанесену світлиною зі шкільного підручника з виглядом Харкова, бо Харків усе ще переслідував Антона. 
     Пізно ввечері, по другій загальносоюзній програмі, після інформаційної програми «Час», яка йшла по всіх телеканалах одночасно, показували якусь дуже веселу болгарську комедію. Антін наполіг на тому, аби Валентина Дмитрівна дала йому можливість додивитися ту комедію до кінця — аби лише образ Харкова більше Антона не переслідував. Попереду була запекла та тривала боротьба за емоційний комфорт.
8 
     Нарешті весняні канікули настали. Найдовша чверть, котрій, здавалося, не було кінця і краю, скінчилася на радість усіх школярів. Тепер можна було розслабитися на цілий тиждень. 
     У перший день у Палаці піонерів за традицією відбулося відкриття тижня дитячої та юнацької книги. Той традиційний фестиваль проводився щороку впродовж весняних канікул. У відкритті брали участь різні місцеві дитячі та юнацькі письменники — і маститі як Микола Палагута, і молоді початківці. Ну й, звичайно, в цьому урочистому відкритті брали участь різні творчі колективи, що були приписані до Палацу піонерів.
     Ансамбль «Романтика» не був винятком.
     Цілий тиждень хлопці та дівчата з ансамблю щодня приходили на репетицію та розучували пісню «Свет вечного огня». Сашко, Павло, Зоя та Олена вже звикли до виступів, тому для них той виступ на відкритті книжкового фестивалю був просто пересічною подією. А ось для Марійки та Василя то був перший вихід на сцену. Тому Марійка з Василем хвилювалися більше за інших. 
     І ось настало двадцять п’яте число — день виступу. Марійка в останній день третьої чверті домовилася з Василем, аби він у понеділок зайшов за нею та вони пішли до Палацу піонерів разом. Вранці Марійка підготувала свою шкільну сукню з білим фартушком. О восьмій годині вона була вже повністю одягнена. У половині на дев’яту пролунав дзвоник у дверях. Марійка відчинила двері. У дверях стояв Василь. Разом вони вирушили у путь.
     Надворі було ще дуже холодно. І не стільки холодно, скільки сиро. Вже котрий день стояв густий туман. Сніг іще весь не розтанув, отже під ногами було суцільне болото. 
     Поступово члени ансамблю «Романтика» зібралися в класній кімнаті. У п’ятнадцять хвилин на десяту до кімнати зайшов Георгій Станіславович. До десятої години ще було трохи часу, отже вони ще раз пройшлися зі своїм номером.
     О десятій годині розпочалося урочисте відкриття. Спочатку була урочиста частина, коли школярів вітали представники міськкому комсомолу, міського відділу народної освіти, інституту вдосконалення вчителів. Були навіть гості з київського видавництва «Веселка». Всі оратори говорили практично одне й те саме, оперуючи одними й тими самими штампами — про те, якою важливою є роль літератури у громадському житті та у процесі комуністичного виховання підростаючого покоління; про те, як треба формувати в себе комуністичні переконання, аби бути справжніми радянськими патріотами. Вони всі розповідали про ідеологічну боротьбу, про неґативний вплив буржуазної пропаґанди. Казали вони й про те, що молоде покоління повинно бути готовим у будь-який момент встати на захист соціалістичного ладу, а якщо треба — й віддати своє життя в боротьбі зі світовим імперіалізмом…  Коротше кажучи, все було як завжди. 
     Після ідеологічних працівників настала черга письменникам. На тому відкритті — як і в інші роки — були присутні різні як місцеві, так і заїжджі письменники, котрі писали для дітей та юнацтва. Вони майже всі спочатку читали уривки зі своїх творів, а потім теж, як і бійці ідеологічного фронту, виступали з повчальними промовами про те, якою напруженою зараз є міжнародна обстановка і про те, як важливо берегти завоювання соціалізму. Інакше «кляті буржуї» відновлять капіталістичний лад — і тоді всім буде кепсько, всі будуть рабами в американських імперіалістів. 
     А по закінченню всіх тих патетичних промов відбувся концерт художньої самодіяльності вихованців Палацу піонерів. Відкрив той концерт духовий оркестр Палацу піонерів, який виконав мелодію до пісні «Партия — наш рулевой». Потім виступив дитячий хор, що проспівав пісню про свято книжки: «Нам никак нельзя без книжки». Потім була черга й інших виконавців — як індивідуальних, так і колективних. І ось настала черга виступати ансамблеві «Романтика». 
     — А зараз, — оголосили ведучі концерту — хлопець-восьмикласник та дівчина-шестикласниця, — виступає вокально-інструментальний ансамбль Палацу піонерів «Романтика». Художній керівник — Яроцький Георгій Станіславович. Георгій Мовсесян, вірші Роберта Рождественського. «Свет вечного огня». 
     На сцені вся апаратура була вже заготовлена заздалегідь. Поки завіса була закритою, хлопці та дівчата з ансамблю вийшли на сцену та кожен швиденько зайняв своє місце: Марійка та Зоя встали попереду перед мікрофонами, Олена встала за синтезатор, Сашко взяв у руки бас-ґітару, а Павло та Василь — сольні ґітари. Розсунулася завіса. Всі зааплодували. Олена натиснула на кнопку синтезатора, яка вмикає ритм. Синтезатор почав гучно відбивати повільний ритм — щось у темпі адажіо. То був сиґнал до початку виступу — оскільки дириґенти у вокально-інструментальних ансамблях відсутні. Потім Олена взяла на синтезаторі перші акорди. Одночасно й Сашко почав вигравати ритм на бас-ґітарі. А після цього підключилися Павло та Василь із сольними ґітарами. Спочатку була виконана невеличка інструментальна прелюдія, після чого Марійка та Зоя заспівали як солістки, а хлопці почали їм підспівувати. 
     Нарешті вони проспівали свою композицію. Оплески були досить стриманими. Але вони були такими стриманими й після всіх інших номерів, отже хлопці та дівчата з ансамблю зовсім не розцінили це як фіаско.
     Після того, як концерт закінчився, до підлітків підійшов Георгій Станіславович.
     — Вітаю вас, — сказав він, — із черговим виступом. А Марійку та Василя я вітаю ще й, так би мовити, з бойовим хрещенням. Отже нашого полку прибуло. А тепер іще така новина для вас. Нам пропонують виступити саме з цією композицією дев’ятого травня на сцені літнього театру в парку Калініна. То є дуже відповідальний виступ, бо в тому концерті виступатимуть як самодіяльні виконавці, так і професійні артисти з філармонії. Отже то є дуже відповідальний концерт. А для нас головне — відстояти честь Палацу піонерів. Зараз у вас канікули, цей тиждень ви відпочивайте, а впродовж усього квітня ми маємо готуватися до цього відповідального виступу. Бо той концерт буде присвячений сорокаріччю перемоги. Самі розумієте, що означає ця кругла дата… То є дуже великий ювілей. Тому квітень у нас буде дуже напруженим. Отже, до зустрічі у квітні. 
     Всі розійшлися, а Марійка з Василем ще вирішили трохи погуляти містом — попри сиру погоду та густий туман. А повернувшись додому, Марійка відкрила свій заповітний зошит та занотувала в ньому:
     «Сьогодні понеділок, двадцять п’яте березня 1985 року. Нарешті третя чверть скінчилася! Нарешті настали канікули! Ура! Сьогодні я виступала на сцені Палацу піонерів у складі ансамблю «Романтика». То є дуже здорово — співати у вокально-інструментальному ансамблі. В нас іще  буде виступ дев’ятого травня на сцені літнього театру в парку. У це навіть важко повірити — я виступатиму на великій сцені перед великою кількістю глядачів! Вже поступово стає тепло, але сьогодні надворі стояв майже лондонський туман. Проте сніг поступово вже тане! Весна іде!». 
9 
     Весняні канікули тривали, але школярів адміністрація школи зовсім не збиралася залишати у спокої. Згідно з ідеологічними настановами, радянська школа вважалася трудовою, отже учнів час від часу мобілізували на різні так звані трудові десанти. А коли був найзручніший час для мобілізації учнів на черговий трудовий десант? Звичайно ж, під час шкільних канікул. А яку роботу давати учням під час шкільних канікул? Та будь-яку — аби лише їх задіяти, аби лише, так би мовити, привчати їх до так званої суспільно-корисної фізичної праці. Можна, наприклад, мобілізувати їх на прибирання вулиць. А чому б ні? Весна, сніг тане, надворі стоїть суцільне болото — ось де можна розгорнути широкий трудовий фронт! 
     Так воно й було зроблено: у середу, двадцять сьомого березня, всі учні старших класів повинні були з’явитися до школи в робочому одязі та з власними лопатами чи віниками, аби прибирати територію навколо школи та прилеглі вулиці від залишків снігових сугорбів та всілякого іншого сміття. 
     О десятій ранку трудовий десант розпочався. 
     Учнів 8-В класу кинули на прибирання від залишків снігу, льоду та весняного бруду на ділянці вулиці Леніна, що прилягала до школи. Льоду лишалося на тротуарах зовсім небагато, отже учні впоралися з тією роботою дуже швидко. Незабаром під’їхала вантажівка, і хлопці швиденько закидали все сміття на неї, аби вона відвезла отой непотріб далеко за місто. Вже через годину всі тротуари були чистими та прибраними.
     Роботу прийшла приймати сама директорка.
     — Добре, — сказала вона, побачивши, як хлопці розчистили тротуар, прилеглий до шкільної будівлі. — Із цією роботою ви впоралися дуже добре. Тепер для вас є, так би мовити, особливо важливе завдання — розчистити спортивний майданчик у самому кінці вулиці Карла Маркса. Залишків снігу там іще дуже багато, отже там іще треба прибирати й прибирати. З вами піде Микола Миколайович.
     Хлопці зайшли на шкільне подвір’я та слухняно почали чекати на Бакланова. Нарешті Микола Миколайович вийшов, після чого вони всі разом, озброївшись лопатами та віниками, попрямували додолу вулицею Карла Маркса, де на спортивному майданчику неподалік від обласної станції юних туристів на них чекали величезні обсяги роботи. 
     Прийшовши на той майданчик, усі побачили страхітливе видовище: весь той майданчик був покритий снігом, бо він іще ніколи за цілу зиму не прибирався. Навпаки, туди кидали сніг з усіх прилеглих ділянок.
     — Та ми тут до вечора не впораємося! — поскаржився Барбарисов. 
     — Нічого, — заспокоїв Бакланов. — Впораєтеся! Очі жахаються, а руки роблять. 
     — Але ж тут такі страшні купи спресованого снігу, — спробував пояснити Сеньків. — Нам іще треба все це роздовбати та…
     — А куди, до речі, ми його подінемо? — поцікавився Уманський. — Його ж нема куди подіти!
     — Десь о п’ятій годині має під’їхати вантажівка, аби все це забрати. — Для вас головне — весь той сніг зібрати до однієї купи, аби двірникам легше було завантажити його та відвезти за місто. 
     — Ми, що, виходить, сидітимемо тут до п’ятої години? — здивовано спитав Барбарисов.
     — Ні, — відповів Микола Миколайович. — Чим скоріше ви зберете сніг та сміття до купи, тим швидше ви звідси підете. А до п’ятої години нема абсолютно ніякої потреби тут сидіти. 
     Хлопці взялися за роботу. Вони завзято почали довбати спресований тривалою відлигою сніг, який вже буквально приріс до ґрунту. Отже, треба було докладати неабияких зусиль, аби все це роздовбати та розчистити.
     Робота, так би мовити, кипіла. Зненацька атмосфера тридцятих років знову почала нав’язливо переслідувати Ковальова. Антін намагався про це не думати, він намагався заглушити це нав’язливе переслідування спогадами про перегляд світлин із виглядами німецьких міст, але Антін не міг собі уявити прогулянку тими містами, адже він іще ніколи не був за кордоном. За всі чотирнадцять років свого життя Антін був лише у п’яти містах — Одесі, Кишиневі, Москві, Волгограді та Тулі. Отже, коли він намагався уявити собі прогулянку Ляйпціґом чи Ваймаром, нічого з того в нього не виходило. Антін лише міг намалювати собі у власній уяві прогулянку Волгоградом чи Тулою, яку він здійснював минулого літа. Шоразу, коли Антін уявляв собі прогулянку якимось чужим містом, у нього постійно виникала одна й та сама картина: широкі вулиці з забудовою сталінських часів, які, все одно — попри весь психологічний опір — вели на один і той самий майдан — на площу Дзержинського в Харкові, прямісінько до будівлі Держпрому. Антін намагався позбутися тих нав’язливих думок, проте харківська площа Дзержинського все стояла та стояла перед Антоновими очима. Антін намагався намалювати у власній уяві прогулянку затишними вузенькими середньовічними вуличками з фахверковою забудовою, але як він міг це собі уявити, коли він ніколи в житті ще такими вуличками не блукав?
     — Я обов’язково маю поїхати до Прибалтики, — мовчки подумав Антін, — аби лише нейтралізувати це емоційне нашарування. Мені обов’язково потрібно побачити Ригу чи Таллінн на власні очі — аби лише нейтралізувати це нав’язливе емоційне поле. 
     Антін довбав примерзлий сніг та лід штиковою лопатою, а в очах у нього все стояла та стояла площа Дзержинського… Атмосфера тридцятих років повністю опанувала Антоновою душею, цілком підпорядкувавши собі весь його емоційний стан. Антін не міг про це забути. Тільки-но він про це забував, як усе це знову нав’язливо поверталося у підсвідомість Антона…
     Робота кипіла ударними, стаханівськими темпами. Вже через три години вся територія спортмайданчика сяяла чистотою: хлопці роздовбали весь лід, розчистили весь майданчик лопатами, а потім підмели. Всі уламки льоду були акуратно складені під баскетбольною корзиною — тією, що була ближче до в’їзду. 
     — Ну, ви всі так швидко впоралися! — радісно вигукнув Микола Миколайович. — Молодці! Двірникам лишатиметься тільки завантажити все це та відвезти. 
     Разом із Миколою Миколайовичем хлопці вирушили назад до школи. Вони йшли вгору вулицею Карла Маркса, а Микола Миколайович почав розповідати аналогічний випадок із його власного життя. Сталося це під час проходження військової служби. 
     — Ось коли я служив у армії, — почав розповідати Микола Миколайович, — нам одного разу дали завдання вирити величезний котлован на якійсь будові.
     — Ви служили в будівельному батальйоні? — поцікавився Столяров.
     — Ні, — відповів Бакланов. — Я служив у мотострілецькому полку. Але це ніяк не звільняло нас від різної важкої роботи в народному господарстві. І ось був у нас такий випадок: нас привезли на якусь будову та дали нам завдання — вирити котлован за один день. Накази в армії, як відомо, не обговорюються, отже ми мовчки приступили до роботи — рити той котлован. Рили ми, рили… Упродовж цілого дня тільки й рили той котлован… Ми вирили величезну яму, але то була лише половина нашого завдання. Ніхто не наважився розрахувати, скільки часу і скільки солдатів потрібно, аби весь той котлован було вирито. Отже, ми просто рили — під наглядом командира нашого взводу. Командири відділень, до речі, теж рили, хоч вони вже були сержантами, та й служити їм лишалося не більше трьох місяців. І ми рили — як хто міг… Але день вже близився до кінця. Усі були вже втомленими, а роботи було дуже багато. До того ж, нікому навіть на думку не прийшло привезти нам польову кухню, аби нас нагодувати. Отже уявіть собі: ми всі під кінець дня були голодні та втомлені. І раптом десь під вечір приїздить сам командир частини та бачить, що день вже закінчується, а роботу ми ще виконали не до кінця. Отже, командир частини питає: «А чому це — день вже закінчується, а ви виконали роботу ще тільки до половини?». А ми йому відповідаємо: «Ми рили впродовж цілого дня, але ніхто не розраховував, що роботи тут так багато». За нас навіть командири взводів почали заступатися: «Весь особовий склад рив весь день, але ж ми всі за весь день дуже втомилися. До того ж, нас ніхто ще не годував — із самого ранку». А інший командир взводу додав: «Може, ми зараз усі поїдемо до казарми, там солдати переночують, а завтра вранці ми продовжимо». На що командир полку відповів: «Ми отримали наказ виконати всю цю роботу за одну добу, бо завтра вранці вже мають розпочатися будівельні роботи в цьому котловані. Якщо ми не вириємо цю яму до завтрашнього ранку, ми зірвемо план будівництва, і я ризикую загриміти під трибунал та позбавитися свого військового звання та всіх посад». А третій командир взводу каже: «Ми всі голодні, привезіть нам хоча б польову кухню, аби ми всі тут повечеряли». Нічого не сказавши, командир частини поїхав назад. Вже було дуже пізно та темно, а ми всі були виснажені роботою впродовж цілого дня, та ще й відсутністю гарячого обіду. І раптом десь хвилин через сорок до нас під’їздить іще один УАЗ із військовим номерним знаком. Із того УАЗика виходить  наш замполіт, підходить до нас і каже: «Комуністи, вперед!». Хоча ніхто з нас іще не був членом партії, але не-комуністом себе відчувати ніхто не наважився. Отже, ми цілу ніч, забувши про голод та втому, при світлі прожекторів рили той котлован та нарешті до сьомої години ранку його-таки вирили. Ось така історія сталася під час моєї служби в армії. 
     І хоча хлопці працювали не цілий день, як Микола Миколайович під час строкової служби, а лише три години, — все одно, всі вони були вже втомлені безперервною тригодинною працею — і це лише працею на спортмайданчику. А до цього вони майже цілу годину працювали, розчищаючи тротуари коло школи. Отже, всі хлопці вірили, що нарешті вони вже відмучилися.
     Проте не так сталося, як гадалося!
     Коли хлопці досягли меж шкільного двору, директорка, чекаючи на хлопців, що поверталися з трудового фронту на спортивному майданчику біля станції юних туристів, та стоячи біля самої брами шкільного подвір’я, підготувала для учнів усіх трьох паралельних восьмих класів не вельми приємний сюрприз. 
     Ремонт спортивної зали закінчився ще кілька місяців тому, але на шкільному подвір’ї — прямо у стін спортивної зали — вже кілька місяців красувалася купа будівельного сміття, яка своєю висотою сягала майже двометрової висоти й навіть місцями затуляла вікна спортивної зали, які й без того були розташовані досить високо від землі. 
     — Хлопці, — звернулася директорка, — допоможіть, будь ласка, учням паралельних класів розгребти оту купу будівельного сміття. Якщо ви це зробите, ми вам усім оголосимо подяку на чергових комсомольських зборах.
     — Ось, бачите, як історія повторюється! — єхидно виголосив Бакланов, прямуючи до шкільного під’їзду. — Бажаю подальших успіхів на трудовому фронті! 
     А потім іще додав: «Бажаю вам ударної комуністичної праці! Комуністи, вперед!».
     Виснаженим та голодним хлопцям нічого іншого не лишалося, як кинутися грудьми ще на одну амбразуру ударного трудового фронту.
     Нарешті о пів на шосту купа сміття біля спортивної зали була закинута на кузов КРАЗа, що стояв біля спортивної зали. Усі хлопці були вже остаточно виснаженими, отже вони дуже поволі попленталися додому.
     О шостій годині вечора Антін нарешті прийшов додому. Одразу ж у передпокої він скинув із себе весь брудний одяг.
     — Де ти весь час був? — здивовано спитала Валентина Дмитрівна, яка прийшла з роботи ще за півгодини до повернення Антона.
     — Нас весь цей час тримали на трудовому десанті, — пояснив Антін. — Спочатку ми прибирали тротуари на вулиці Леніна, потім — на спортивному майданчику в кінці вулиці Карла Маркса, а потім нас іще примусили розгребти купу будівельного сміття під стінами спортивної зали…
     Антін пішов до кімнати та приліг на диван, аби трошки отямитися від такої важкої праці впродовж майже восьми годин. Потім він зайшов на кухню, взяв там графин з водою та повністю опорожнив його. І допіру після цього він сів обідати.
     — До речі, — відзначила Валентина Дмитрівна, — вони грубо порушують трудовий кодекс.
     — Яким чином порушують? — поцікавився Антін.
     — Згідно з трудовим кодексом, неповнолітніх можна тримати на роботі не більше чотирьох годин, — пояснила Валентина Дмитрівна. — А вас тримали удвічі довше! Вони просто користуються тим, що ви не знаєте своїх прав! І тримають вас за дурнів, котрі можуть лише слухняно виконувати будь-які накази шкільної адміністрації. 
     — Хто дивитиметься у трудовий кодекс, якщо нас просто використали як дармову робочу силу, — зізнався Антін. — І спробуй тут заперечувати, навіть посилаючись на трудовий кодекс — вони одразу ж поставлять тебе на місце! Бо вони нами просто затуляють власні прорахунки! Адже купу будівельного непотребу біля спортивної зали можна було прибрати ще у жовтні, коли ремонт спортивної зали ще тільки-но скінчився. Але весь той непотріб гнив просто неба впродовж кількох місяців, і допіру під час весняних канікул було вирішено позбутися того непотребу за наш рахунок!, На нас насправді дивляться як на рабів, як на худобу!
     Пообідавши, Антін встав із-за обіднього столу та пішов відпочивати. Але на його душі було моторошно. До того ж, образ площі Дзержинського в Харкові та атмосфера тридцятих років усе ще переслідували Антона. Тому він одразу ж після обіду взявся знову переглядати листівки та буклети, які Валентина Дмитрівна привезла з НДР — аби заглушити неприємне емоційне навантаження. Узявши листівку з панорамою Ляйпціґа, знятою з даху університетського хмарочоса, Антін почав дуже уважно вдивлятися в зображений краєвид, уявляючи собі, неначе це він на власні очі дивиться на місто з того хмарочоса. А потім він намагався відтворити цю панораму на чистому аркуші паперу.
     — До речі, — звернувся Антін до Валентини Дмитрівни, — а як ти оформлювала свою путівку до НДР?
     — Ну, по-перше, — почала розповідати Валентина Дмитрівна, — мене викликали до профкому та запропонували приєднатися до делеґації, яка мала вирушити до НДР. Ти, напевно, пам’ятаєш, що я спочатку відмовилася…
     — А чому ти відмовилася? — здивовано спитав Антін. — Ти, що, не бажала на власні очі побачити інше життя, іншу країну?
     — Ну, я, просто, була так вихована, — зізналася Валентина Дмитрівна, — буцімто батьківщину не можна залишати за жодних обставин…
     — Але ж це була тільки двотижнева поїздка, — зазначив Антін.
     — Ну, я якось не могла собі уявити, що значить поїхати за кордон, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Адже там усе навколо таке чуже!
     — Але ж ти їхала не одна, та й іще в супроводі ґіда, — зауважив Антін. — Чого тобі було лякатися?
     — У мене там була така ностальґія, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Та я ще й і за тебе боялася, і за своїх батьків — твоїх бабусю та дідуся. Як із вами тут буде, коли я зовсім далеко, зовсім у чужій та незнайомій країні, де навколо все таке чуже… Упродовж усіх двох тижнів мене постійно переслідували ці думки…
     — А як ти оформлювала документи? — поцікавився Антін. — Ти писала автобіографію?
     — Ні, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Ніякої автобіографії мені писати було не треба. Спочатку мені просто дали дуже докладну анкету. Її треба було дуже чітко та правдиво заповнити, адже все це потім звірялося в КДБ. І якщо хтось про себе повідомляв неправдиву інформацію, його потім на все життя позбавляли права коли-небудь поїхати кудись за кордон… Отже, в тій анкеті були такі питання типу «Чи не живе хтось із Ваших родичів за кордоном?», або ж «Чи не перебували Ви, чи хтось із Ваших родичів на окупованій території?», або ж «Чи не маєте Ви партійних доган, інших партійних стягнень?». Наприклад, нашу бібліотекарку не пустили за кордон разом із нами, бо в неї є родичі за кордоном. А ще одного нашого доцента не пустили, бо він у дитинстві перебував на окупованій території… А ще за кордон євреїв не пускають, бо вони там можуть залишитися та відмовитися повернутися назад… А потім іще я подавала дві характеристики — службову та партійну… Із цим тут усе дуже суворо…
     — А я колись зможу потрапити за кордон? — раптом запитав Антін.
     — Не знаю, — зізналася Валентина Дмитрівна. — В нас нема нікого з родичів за кордоном, але твій тато перебував на окупованій території, отже це може бути тобі великою перешкодою…
     — Нащо ж тоді ти виходила заміж за того, хто перебував на окупованій території? — докорив Антін свою матір. — Чи не замислювалася ти тоді, що ти запросто можеш тим самим покалічити мою долю?
     — А звідки я тоді знала, що то є така страшна перешкода? — спробувала виправдатися Валентина Дмитрівна. — А, тим більш, звідки я могла тоді знати, що ти захочеш подорожувати за кордон? Я ж тоді не була про це поінформована. 
     — І що мені робити? — запитав Антін. — Змиритися з тим, що я ніколи не зможу просуватися службовими сходинками, ніколи не зможу подорожувати за кордон?
     — Це все залежить від того, чи будеш ти передовиком праці, партійним активістом, — пояснила Валентина Дмитрівна. — А ти навіть іще не комсомолець. Якщо ти не будеш комсомольцем, ти й комуністом ніколи не зможеш стати. А це означає, що тебе ніколи не просуватимуть по службі. Отже, ти маєш спочатку вступити до комсомолу. А коли закінчиш школу, ти в інституті маєш стати відмінником та брати найактивнішу участь у роботі комсомольської організації інституту. Потім ти повинен із найкращого боку проявити себе за місцем роботи та своєчасно вступити до партії, бути партійним активістом. Ти повинен в усьому допомагати секретареві парткому та особистові…
     — А хто такий особист? — поцікавився Антін. 
     — Це представник КДБ на виробництві, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Ти повинен з ними дружити, бути в найкращих стосунках. І тоді, мабуть, партком та КДБ просто затулять очі на те, що твій тато перебував на окупованій території, і дадуть-таки згоду на те, щоб тебе випустили за кордон.
     Тут до кухні зайшла Клавдія Петрівна.
     — Мене, до речі, вже котрий день переслідує Харків, — продовжив скаржитися Антін. — Він не дає мені спокою. Він постійно стоїть у мене перед очима…
     — Але ти ж там не був, — здивовано заявила Валентина Дмитрівна. — Як він може стояти в тебе перед очима?
     — Однієї світлини зі шкільного підручника було цілком достатньо, аби він мене постійно переслідував, — спробував пояснити Антін. — Боязнь Харкова переросла в мене у фобію…
     — Ти це серйозно? — запитала Валентина Дмитрівна. — Адже якщо ти так стверджуєш цілком серйозно, то всі кваліфікуватимуть це як серйозне психічне відхилення. Скажи кому — одразу ж до психіатричної лікарні загримиш! 
     — Я нікому це не казатиму, — заспокоїв Антін, — але це зовсім не означає, що такої проблеми взагалі не існує. Я, насправді, від тієї світлини відчуваю якийсь емоційний дискомфорт.
     — Ось і даремно, — втрутилася Клавдія Петрівна. — Твій дядько Віктор, коли там навчався у військовому училищі, дуже тепло відзивався про це місто. Харків йому дуже подобався. Він навіть хотів там лишитися, але його направили служити до Горького. А ось Горький йому, навпаки, зовсім не сподобався — там і клімат дуже поганий, і загальний культурний рівень йому зовсім не до вподоби… І ще такий момент. Коли я навчалася в педагогічному технікумі, в нас була одна дівчина з Харкова. В неї батько був військовослужбовцем, і його разом із сім’єю перевели з Харкова до Фурманова. А потім у неї серйозно захворіла мати, отже вона не могла їхати кудись поступати далеко від дому, і тому вона вступила до нашого технікуму в Фурманові. Так вона так само дуже тепло відзивалася про Харків. Та дівчина навіть зізналася в тому, що вона дуже довго плакала після того, як змушена була залишити таке чудове місто. Отже, Харків зовсім не є таким страшним, як ти його собі уявляєш…
     — Але, все одно, — поскаржився Антін, — я відчуваю якийсь емоційний дискомфорт. 
     — А від емоційного дискомфорту, — відповіла Валентина Дмитрівна, — найкращі ліки — це музика та читання цікавих книжок. Ти просто сьогодні втомився від важкої праці, тому ти й скаржишся на цей дискомфорт. Але ти просто розслабся, адже в тебе зараз весняні канікули. Чи просто помилуйся, як природа пробуджується після тривалої зими.
     — Ви мене не розумієте! — заявив Антін. — Я зовсім інше мав на увазі.
     — Я все чудово розумію, — заспокоїла Валентина Дмитрівна.
     — Все одно, — продовжував наполягати Антін. — Цього ви ніколи не зрозумієте, бо ви просто не бажаєте цього розуміти! Ніхто мене не розуміє!
     Антін пішов до кімнати, взяв у руки баян та почав награвати різні знайомі мелодії. Але від того душевний дискомфорт у нього не проходив.
10 
     А весняні канікули тим часом тривали. Із кожним днем ставало все тепліше. Весь сніг розтанув буквально за пару днів. Місто потихеньку пробуджувалося від зимового сну. Весна все впевненіше вступала у свої права. 
     Ось і настала субота — передостанній день березня.
     За вікнами стояла приємна сонячна погода. Марійка прокинулася о восьмій ранку. Трохи отямившись від сну, о дев’ятій годині вона увімкнула телевізор, аби подивитися повторення випуску «Ранкової пошти», який вона не змогла побачити минулої неділі через заняття у школі за розкладом дев’ятого березня. Проте, увімкнувши телевізор, вона помітила, що ніяких передач не було по жодному каналу. Марійка знову взяла програму на тиждень, опубліковану в ґазеті «Правда Украины», але там проти суботи стояла цілком нормальна програма телепередач. Ранкові передачі були по всіх каналах. Марійка не могла зрозуміти, в чому річ.
     — Може, це вже телевізор перестав працювати? — подумала Марійка. — Чи, може, це з антеною щось сталося?
     Проте телевізор працював нормально, штекер теж було вставлено правильно, проте ніяких програм не було по жодному каналу.
     Тоді Марійка взяла місцевий «таблоїд» «Говорять і показують Чернівці». Подивившись на суботню програму, вона все зрозуміла. У колонці, присвяченій суботній програмі, чорним (точніше, брунатним) по білому було написано: «У зв’язку з профілактикою обласної радіотрансляційної мережі у суботу, 30 березня, ранкові телепередачі до 14:00 транслюватися не будуть». 
     Робити було нічого, отже Марійка вирішила просто пройтися ранковими вулицями міста. Тим більше, що з кожним днем ставало все тепліше та приємніше. 
     Марійка одягнулася в легкий светр, свої улюблені джинси та малинову куртку зі штучної  шкіри. 
     — Ти кудись ідеш? — поцікавилася Оксана Романівна.
     — Так, мамо, — відповіла Марійка. — Піду трохи пройдуся.
     Взувшись у свої улюблені кросівки «Adidas», вона вийшла з будинку та пішла вулицею Маяковського в бік вулиці Шевченка. На розі вулиць Маяковського та Крилова їй назустріч несподівано вийшов Ковальов. 
     — Привіт, Марійко! — сказав Антін.
     — Привіт, Антоне! — перелякано відповіла Марійка. — Вибач, я так перелякалася тебе… Ти так часто ходиш цими вулицями… Ти що тут робиш? Ти, напевно, тут поблизу мешкаєш?
     — Так, — підтвердив Антін. — Я мешкаю на Українській… Пробач, якщо я тебе налякав своєю появою.
     — Та нічого, — заспокоїла його Марійка. — Мені просто було цікаво дізнатися, чому ти так часто ходиш цими вулицями.
     — Мені просто дуже подобаються ці вулиці, — пояснив Антін. — Ось я тут і люблю гуляти. Я спочатку йду вниз по Саксаганського, потім завертаю на Калініна, потім прямую по Крилова, далі — по Маяковського, по Свердлова… Я так по кілька кіл одночасно можу зробити… 
     — Ага, все зрозуміло, — сказала Марійка. — Ну, тоді гуляй тут, скільки захочеш… А я пішла далі… Бувай!
     — Бувай! — відповів Антін. 
     Ковальов попрямував далі вулицею Маяковського в бік вулиці Свердлова, а Марійка пішла у протилежному напрямку.
     Вийшовши на вулицю Шевченка, Марійка перейшла дорогу та пішла далі вулицею Ґонти. 
     — Цікаво, а Василь вдома зараз? — мовчки подумала Марійка. 
     З якогось відкритого вікна гучно лунало: «День за днём покидают наш дом, покидают наш дом…» у виконанні Софії Ротару. А з сусіднього відкритого вікна, ніби перегукуючись, так само гучно лунало: «Lasciate mi cantare con la chitarra in mano, lasciate mi cantare una canzona piano, piano…» у виконанні Тото Кутуньо. Обидві пісні, гучно лунаючи на всю вулицю та зовсім не гармонуючи одна з одною, створювали в поєднанні одна з одною якусь жахливу та неприємну какофонію. До цієї какофонії ще додавалися звуки фортепіано з якогось третього відкритого вікна.
     Але Марійка тільки посміхнулася, почувши цей малоприємний музичний коктейль, та пішла далі. Вийшовши на Лук’яна Кобилиці, вона знову перейшла дорогу та завернула вправо. Проходячи мимо синагоги, Марійка побачила невеличкий натовп біля неї. 
     — Когось ховають, — спочатку промайнула думка в Марійки.
     Але потім Марійка згадала, що це ж субота, а в іудейській вірі то є священний день. 
     Перейшовши вулицю Кармалюка, Марійка почала підійматися догори дуже крутою вулицею Наливайка, яка вела до парку Калініна. Біля колишньої казарми до Марійки підійшла якась циганка.
     — Красуню ти моя, — звернулася до неї циганка, — дозволь, я тобі розповім про тебе все, що ти бажаєш. Зараз у тебе великі труднощі… Тебе не розуміють твої друзі. Дай я тобі повідомлю про твою долю…
     Марійка зупинилася.
     — Дай мені на ручку скільки зможеш, — попросила циганка у вельми нав’язливій формі.
     Пошаривши в кишені куртки, Марійка знайшла там один рубль. 
     — Ось, — відповіла Марійка, протягнувши циганці рублеву банкноту, — це все, що в мене є.
     — А ти ще уважніше подивися, — почала наполягати циганка. — Мабуть, у тебе ще десь гроші якісь заховалися… Ти не шкодуй грошей, бо я всю правду про тебе знаю!
     Марійка в іншій кишені намацала ще двадцять копійок.
     — Це все, — оголосила Марійка. — Більше грошей у мене нема.
     — А годинник на руці є? — поцікавилася циганка.
     Марійка подивилася на руку. На руці годинника не було.
     —  Добре, хоч я свій годинник забула вдома, — мовчки подумала Марійка, — бо ця стерва зараз почала б знімати його з руки.
     Марійка показала циганці свою лівицю.
     — Ось, бачите, немає в мене ніяких годинників на руці! — заявила Марійка показуючи руку.
     — А на правиці? — запитала циганка.
     — І на правиці — теж нема, — відповіла Марійка, показуючи циганці свою праву руку.  
     — Йой, яка жаба в тебе, дівчинко! — присоромила її циганка. — Не хочеш добрій гадалці позолотити рученьку!
     — Відстаньте від мене! — закричала Марійка. — Інакше я зараз міліцію покличу!
     — Гаразд, — відповіла циганка, відчуваючи, що зараз запахне смаженим. — Я тобі готова допомогти й за цей невеличкий гонорар. Я тебе бачу наскрізь… Йой, які важкі часи для тебе настають, дівчинко! Йой, які важкі! Через кілька тижнів ти втратиш найкращого свого друга! 
     — Невже вона Василя має на увазі? — промайнула думка в Марійки. — Що з ним таке може статися?
     — Йой, твій товариш незабаром загине жахливою смертю! — продовжила причитати циганка. — Йой, незабаром ти побачиш його в червоній домовині! Він лежатиме весь у чорному, але домовина його буде червоною… Йой, скоро ти його побачиш! Йой, я вже бачу, як він помирає від води… Йой, як він помирає… 
     — Невже вона Грибуліна має на увазі? — подумала Марійка. — Це ж він полюбляє носити все чорне… Але чому вона так каже?
     — Йой, скоро ти побачиш, як його ховають! — не вгамовувалася циганка. — Йой, ти сама кидатимеш кавалки ґрунту на його домовину!
     — Дякую, — відповіла Марійка, стрімко відходячи від циганки. — Вибачте, мені треба зараз іти… Я поспішаю!
     — Дівчинко-красуню! — крикнула циганка навздогін Марійці. — Я і твоє майбутнє можу передбачити! Я тут стою щосуботи зранку! Приходь до мене наступної суботи зі своєю світлиною. Тільки не забудь принести з собою якомога більше грошей — Бог щедро тебе за це віддячить!
     — Так прямо я й розбіглася давати їй купу грошей, — тихо пробуркотіла Марійка. — Я навіть шкодую, що віддала ті нещасні рубль двадцять… Ліпше б я на них морозива собі придбала. І не лише собі… Але Василя треба попередити про те, щоб він не ходив купатися на пляж цього літа… Невже ця циганка має рацію? Але звідки вона може знати про моє майбутнє, чи про майбутнє Василя, якщо того майбутнього ще нема, якщо воно тільки має бути колись? І як Василеві про це казати? Він же може мені не повірити… Хіба він сприйме ці слова серйозно, якщо я розповім йому про циганку? … А в понеділок треба й Сашка попередити… Нехай ніхто з наших не ходить нікуди купатися! І я не купатимуся цього літа…
     Марійка блукала весняними вулицями, залитими ранковим березневим сонцем, і все тільки й міркувала про ту циганку, чи вона, насправді, мала рацію, чи вона просто нахабно брезала, аби витягувати гроші з наївних та довірливих людей.
     — І нащо я дала ті гроші їй? — шепотіла собі під ніс Марійка. — Ці циганки так гіпнотизують людей. Люди несуть їм гроші, а потім схоплюються, нащо їм ці гроші вони віддали…
     Дійшовши аж до Центральної площі, Марійка завернула на вулицю Кобилянської. Годинник на ратуші показував за двадцять хвилин першу годину. На вулиці Кобилянської було щось замало людей.
     — Напевно, вони ще не прокинулися, — прошепотіла собі Марійка, — Але вже стає досить спекотно!
     Сонце, насправді, починало пригрівати дуже сильно. Марійці ставало спекотно в її куртці зі штучної шкіри. Тому Марійка намагалася не йти сонячним боком вулиці, натомість вона весь час шукала затінок. 
     Завернувши в арку біля хлібного магазину, Марійка вийшла в Український провулок. Дійшовши до Вірменської церкви, вона пішла далі вулицею Карла Маркса. Вже ставало зовсім спекотно, і Марійка відчувала, як її одяг під курткою весь стає мокрим, ніби вона сиділа в сауні.
     Нарешті вона, завернувши на свою рідну вулицю Маяковського, швидко забігла сходинками до свого помешкання, відчинила двері своїм ключем, що висів у неї на шиї наче кулон, та, не роздягаючись, а лише знявши кросівки, миттєво кинулася до спальні. 
     Знявши куртку, Марійка помітила, що весь її одяг під нею був мокрим, наче хтось її навмисно окотив потужним струменем води. Марійка повністю роздягнулася по пояс, надягла на себе чисту футболку, яку вона щойно дістала з шафи. І раптом на тумбочці біля свого ліжка Марійка побачила свій годинник, який вона забула надягнути, коли вирушала на прогулянку. 
     — Моя забудькуватість врятувала мене від великої крадіжки! — радісно вигукнула Марійка, надягаючи собі на руку металевий браслет із годинником.
     Знявши джинси, Марійка надягла на себе домашній вельветовий халат та пройшла до вітальні.
     — Ну, як, нагулялася? — поцікавився в неї Степан Вікторович, сидячи біля телевізора.
     — Так, — зізналася Марійка. — А, що, телевізор вже працює?
     — Так, — підтвердила Степан Вікторович. — Тільки зараз почалися передачі. 
     — І чому вони в суботу проводять різні профілактичні роботи? — обурено вигукнула Марійка. — Хіба вони не можуть робити це в понеділок?
     — Я й сам хотів би їх про це запитати, — погодився Степан Вікторович. — Але хіба вони когось питають?
     — Зараз так спекотно надворі! — радісно повідомила Марійка. — Ніби це не березень, а вже травень! Я вся запарилася, гуляючи вулицями. 
     Марійка підійшла до вікна, до рами котрого було прикріплено термометр. Стовпчик термометра показував плюс дев’ятнадцять у затінку. Незабаром і Богдан з’явився з прогулянки весь мокрий та червоний. 
     — Богдане! — крикнула йому Марійка. — Негайно йди переодягатися! Бо в такому стані запросто можна схопити запалення легенів! 
     — Так, Богдане, — підтвердив Степан Вікторович, — йди давай, переодягнися!
     Вийшовши з кухні, Оксана Романівна одразу ж схопила Богдана за руку та повела його до спальні переодягатися.
     — Напевно, зараз підемо обідати, — сказав Степан Вікторович, піднявшись із крісла.
     Вони всі пішли до кухні.
     — Уявляєте собі, що сьогодні зі мною сталося? — почала свою розповідь Марійка, коли всі розсілися за обіднім столом, — Біля парку Калініна я зустріла циганку, яка випросила в мене цілий рубль…
     — І ти цей рубль віддала? — здивовано спитала Оксана Романівна.
     — Зараз я все поясню, — відповіла Марійка. — Ця циганка так мене загіпнотизувала, що я піддалася. Але ж вона казала все, як є… Про те, що в мене зараз великі проблеми… Про те, що мене не розуміють близькі…
     — Це вони говорять так стандартними фразами, — пояснив Степан Вікторович. — Вони підбирають такі слова, аби кожен подумав, що це стосується саме його. А самі тільки й роблять, що позбавляють людей гаманців.
     — А тепер слухайте, що ця циганка казала далі, — продовжила свою розповідь Марійка. — Тільки не перебивайте мене, будь ласка, та не кажіть, буцімто все це суцільна дурниця. Я розповім усе, як було. Отже, вона почала причитати, буцімто через кілька тижнів я втрачу найкращого свого приятеля… Невже вона мала на увазі Василя? … Вона казала, що мій найкращий друг помре від води і вже через кілька тижнів я його побачу в червоній домовині…
     — Дурниця якась! — заявила Оксана Романівна. — Менше слухай усіляких там циганок!
     — А Василеві треба про це повідомляти? — поцікавилася Марійка. 
     — І не думай! — різко обірвала Оксана Романівна. — Бо він одразу ж перестане з тобою дружити!
     Обід закінчився. Вставши з-за столу, Марійка попрямувала до спальні. Раптом у спальні вона побачила, як Богдан, збираючись знову на прогулянку, одягнувся вже зовсім по-літньому. Він надягнув свої улюблені джинсові шорти — такі короткі, неначе спідні труси. А поверх він надягнув куртку від спортивного костюму — просто на футболку, без будь-якого светру.
     — Богдане, — звернулася до нього Марійка, — чи не здається тобі, що так ходити ще зарано? Бо це тільки кінець березня…
     — А ти подивися на термометр! — заявив Богдан у відповідь. 
     Марійка знову підійшла до термометру. Стовпчик вже показував плюс двадцять два… У тіні…
     — Ми граємо зараз у футбол на спортивному майданчику, що на вулиці Свердлова. Ти ж не хочеш, аби я знову запарився, та ще більше, ніж сьогодні вранці?
     — Ну, дивися, — сказала Марійка, — тільки не застуди собі щось! … Бажаю забити якомога більше ґолів у ворота суперника!
     Богдан вийшов з кімнати.
     — А, може, й мені вже без колготок ходити? — сказала сама собі Марійка. — Якщо завтра буде така ж сама погода, я вже піду в короткій спідниці та без панчіх!
     Саме в цей момент з університету повернувся Максим.
     — Я так радий, що в нас вже більше не веде ця Матряшина! — вигукнув він. 
     — Ти так цьому радієш? — спитав Степан Вікторович.
     — То була справжня перемога! — відповів Максим. — Бо зараз у нас англійську мову веде така приємна, така лагідна викладачка… Ми всі почали охоче вчити англійську мову… Без будь-якого примусу… Бо нам просто соромно перед такою гарною викладачкою не вчитися! Ой, як я радію, що в нас не веде більше ця садистка Матряшина!
     — Я теж дуже радію за тебе! — вигукнула Марійка.
     — А ви б подивилися, як вона елеґантно одягається! — з захопленням поділився своїми думками Максим. — Це ж справжня Мері Поппінс! Вона така вся лагідна та елеґантна, ніби вона є справжньою англійкою.
     — Ти в неї закохався? — поцікавилася Марійка.
     — Не знаю, — відповів Максим.
     — Зате я так гадаю! — зізналася Марійка. — І не просто гадаю. Я впевнена, ти в неї закохався! І не бреши, начебто ні!
     Близько сьомої години вечора пролунав телефонний дзвоник. Слухавку взяв Степан Вікторович.
     — Добрий день, —сказав чийсь голос у слухавці. — А Марійку можна?
     — Марійко! — покликав Степан Вікторович. — Іди до телефону. Це, скоріш за все, Василь хоче з тобою побалакати.
     Марійка кинулася до телефону. 
     — Алло! — крикнула вона. — Це ти, Василю?
     — Так, — підтвердив Василь. — Відгадала!
     — Як ти поживаєш? Як твої справи? — поцікавилася Марійка. 
     — А в тебе як справи? — запитав Василь у відповідь. — У мене поки що все гаразд… До речі, я тебе сьогодні вранці бачив на вулиці Ґонти… Що ти там робила?
     — Я просто гуляла, — відповіла Марійка. 
     — А давай завтра гулятимемо разом, — запропонував Василь.
     — Давай, — відповіла Марійка. — До того ж, завтра буде ще тепліше, ніж сьогодні!
     — А де й коли зустрінемося? — спитав Василь.
     — Напевно, на десяту годину, на розі Маяковського та Шевченка, — запропонувала Марійка.
     — Ліпше на дванадцяту тридцять, на розі Маяковського та Крупської, — вніс свою корективу Василь до Марійчиної пропозиції. 
     — Ти хочеш подивитися «Ранкову пошту», — здогадалася Марійка. — Ну, добре, домовилися, до завтра, до дванадцятої тридцять! 
     — Бувай, Марійко! — крикнув Василь у слухавку.
     — Бувай! — відповіла Марійка та поклала слухавку.
     Наступного ранку Марійка о пів на десяту підійшла до термометра. Стовпчик показував плюс сімнадцять. 
     Подивившись разом з усіма «Ранкову пошту», Марійка зі словами: «Ну, я пішла гуляти разом із Василем!», побігла до спальні та знову подивилася на термометр. Стовпчик показував плюс двадцять два. Марійка з радістю дістала з шафи коротку джинсову спідницю та жовту блузку. 
     — Все! — заявила собі Марійка. — Більше ніяких колготок! Вже настала справжня весна!
     Скинувши домашній халат, Марійка надягла спочатку блузку, а потім — спідницю. Після цього вона дістала з шафи пару білих коротких шкарпеток та надягла їх на ноги. Вийшовши в коридор, Марійка надягла нейлонову куртку, яка — на відміну від куртки зі штучної шкіри — менше парила та ліпше пропускала вологу. Взувшись у кросівки, вона пройшла до дверей, що вели у вітальню.
     — Ну, я пішла, — заявила Марійка всім, хто був у вітальні, та вийшла з помешкання. 
     Вийшовши надвір, Марійка відчула легкий березневий вітерець. На розі Крупської та Маяковського на неї вже чекав Василь.
     — Ти що, вже ходиш без панчіх? — здивовано спитав Василь.
     — Так, — кокетливо відповіла Марійка. — Вже так тепло, що вже можна ходити й так. Мій братик Богдан вже з учорашнього дня теж у шортах ходить. 
     Повідомивши це, Марійка відчула, як у Василя від такого шоку перехопило дихання. Та й сама Марійка перебувала у стані легкого збудження.
     — Ну, куди йдемо? — поцікавився Василь тремтячим голосом. 
     — Та куди скажеш — туди й підемо, — відповіла Марійка. 
     — Тут мені треба листа одного кинути, — повідомив Василь. — Де тут є поблизу поштова скриня?
     — Не знаю, — зізналася Марійка. — Зараз побачимо… Наскільки я знаю, є поштова скринька на Калініна — якраз напроти Крупської. Підемо вгору, а там побачимо…
     Василь дістав із кишені конверт, який треба було кинути у скриню. На тому конверті посередині великими червоними літерами було написано: «Международное». Марійці це одразу кинулося в очі — вона ще ніколи в своєму житті не бачила таких конвертів.
     — А куди цей лист? — поцікавилася Марійка.
     — До Канади, — відповів Василь. — Там мешкають наші далекі родичі — троюрідний брат мого тата зі своєю сім’єю.
     — А ви всі не боїтеся, що ти матимете неприємності через листування з Канадою? — стурбовано запитала Марійка. — Бо то є, все-таки, капіталістична країна…
     — А це все рівно — чи ми з ними листуватимемося, чи не листуватимемося, — пояснив Василь, — усе одно, ми всі змушені вказувати в усіх анкетах про те, що маємо родичів за кордоном. Через те мого тата оголосили невиїзним, і я боюся, що подібна доля чекає й на мене…
     — Ще невідомо, що буде далі, — заспокоїла його Марійка. — Може, незабаром усі будуть виїзними…
     — Та коли це буде! — песимістичним тоном відповів Василь. — Мені здається, що цього ніколи не буде!
     — А тебе можуть за це вигнати з комсомолу? — запитала Марійка.
     — Вигнати-то, мабуть, і не виженуть, — пояснив Василь, — але будь-яку крамолу, що знайдуть у таких міжнародних листах, обов’язково заноситимуть у досьє. Тому ми повинні підбирати слова, писати все чітко, без будь-яких двозначностей…
     — А листи з крамолою вам повертають? — поцікавилася Марійка.
     — Ні, — відповів Василь. — Повертають, якщо вони, наприклад, перевищують максимально дозволену вагу. Або якщо конверт підписано неправильно. А через крамолу їх просто вилучають… Можу собі уявити цілі підшивки у відповідних орґанах — із вилученими листами. 
     Дійшовши до вулиці Калініна, Марійка та Василь побачили, що поштову скриню на тому місці було з невідомих причин знято. 
     — Тут є ще одна скриня, — сказала Марійка, — на вулиці Українській… Якраз навпроти вулиці Челюскінців…
     Але, дійшовши до вулиці Української, вони й там не побачили ніякої поштової скриньки.
     — Та що це за диво таке! — роздратовано вигукнув Василь. — Хто це вже всі скрині познімав!
     — Не хвилюйся, Василю! — заспокоїла його Марійка. — На вулиці Кобилянської біля обласного військкомату є ще одна скринька. Коли я йду до школи, я досить часто кидаю листи в ту скриньку.
     Вони пішли вгору вулицею Челюскінців. Нарешті на вулиці Кобилянської їм вдалося відшукати поштову скриньку, проте не біля військкомату, а трохи далі.
     Вулицею Кобилянської гуляло вже досить багато людей. І тут Марійка помітила, що багато юнаків та дорослих чоловіків, проходячи мимо Марійки, майже всі як один озиралися на Марійку, адже ніхто з дівчат чи жінок у цілому місті так іще не ходив. Марійка була першою.
     — Куди зараз підемо? — поцікавився Василь.
     — А куди поведеш, — відповіла Марійка. 
     — А пішли, сядемо де-небудь, — запропонував Василь.
     — Пішли, сядемо, — погодилася Марійка. 
     Вони пройшли всю вулицю Челюскінців, перетнули вулицю Українську та попрямували далі вулицею Саксаганського.
     — Тут є дуже гарний двір, — повідомив Василь. — Ходімо туди.
     — Ну, якщо ти пропонуєш, то ходімо, — погодилася Марійка. — А що там робитимемо?
     — Та просто посидимо в альтанці, — відповів Василь.
     — А в якій альтанці? — спитала Марійка.
     — Та в дитячому садку, — уточнив Василь.
     — А нас звідти не виженуть? — стурбовано спитала Марійка.
     — Ні, не виженуть, — заспокоїв Василь. — Там усі зараз на вихідних. Навіть сторожі… Та, з іншого боку, якщо ці сторожі ніколи ще не вижинали звідти пияків, які постійно там збираються, то який резон їм нас звідти вижинати?
     Марійка та Василь увійшли на подвір’я, яке було суміжним подвір’ям одразу кількох будинків, що належали вулицям Українській та Саксаганського. Звідти вони пройшли на інше подвір’я, де містилися ґаражі. Підійшовши впритул до паркану, що відгороджував територію дитячого садка від подвір’я з ґаражами, Марійка та Василь відшукали дірку в залізній сітці паркану та опинилися на території дитячого садку. Зайшовши в одну з альтанок, вони сіли там на лаву. 
     — Тут нас ніхто не знайде! — вигукнув Василь. 
     Тим часом Марійка помітила, як Василь своєю долонею почав пестити Марійці коліна.
     — Як приємно, коли ти гладиш мені коліна своїми пальцями, — прошепотіла з задоволенням Марійка. — Я хочу, щоб ти це робив ще та ще… 
     Іншою долонею Василь почав гладити Марійку по голові. Марійка замуркотіла наче кішка, а Василь тим часом все гладив та гладив її. Марійка поклала Василеві голову на коліна.
     — Ось цікаво, — запитав Василь, — а скільки взагалі існує мов на Землі? 
     — Не знаю, — відповіла Марійка, — але кажуть, що десь близько п’яти тисяч… Але точної кількості не може назвати ніхто…
     — А як я хотів би зустріти такого чарівника, — поділився своїм бажанням Василь, — та попросити його навчити мене всім мовам, що існують у світі!
     — Боюся, що то є нереально — знати абсолютно всі мови, що існують, — зізналася Марійка. — Я знаю, що найвидатніші поліглоти могли засвоїти не більше п’ятдесяти мов.
     — А як було б здорово знати всі мови на Землі! — вигукнув Василь. — Тоді б ти відчував себе своїм у будь-якій країні!
     — Василю! — раптом звернулася до нього Марійка. — Я тобі повинна повідомити дуже важливу річ… Не знаю, чи ти в це повіриш, але вчора мені одна циганка повідомила, що я незабаром втрачу одного зі своїх найкращих друзів. Вона навіть попередила, що той найкращий друг втопиться, тобто загине від води… Ти, будь ласка, не купайся в річці протягом наступних місяців.
     — Знайшла, кому вірити — циганці! — роздратовано крикнув Василь, переставши пестити Марійку. — Щоб я від тебе таких висловів більше не чув!
     — Я так і знала, що ти мені не повіриш! — зізналася Марійка. — Але, будь ласка, будь гранично обережним. І, будь ласка, не купайся в річці.
     — Я завжди проявляю обережність, — заявив Василь. — Береженого, як кажуть, Бог береже… Щодо обережності, то я цілком виправдовую своє прізвище Бережан…
     — Але, будь ласка, попередь Сашка Грибуліна, аби він не купався, — попросила Марійка.
     — А Сашко тут при чому? — здивовано спитав Василь.
     — Бо та циганка сказала: «Він у домовині лежатиме весь у чорному»! — пояснила Марійка. — А хто серед нас полюбляє ходити в усьому чорному? Звичайно ж, Грибулін.
     — Все одно, — не погодився Василь, — я не бачу ніякої логіки у твоєму передчутті. По-перше, будь-який хлопець до одруження лежатиме в домовині в усьому чорному… Це така вже традиція — наряджати небіжчика, що при житті не встиг одружитися, як нареченого — у чорний костюм та з весільними прикрасами. А дівчат, у свою чергу, кладуть у домовину теж як наречених — у весільній чи просто білій сукні. Отже, якби ця циганка сказала: «Незабаром ти втратиш свою найкращу подругу», вона б, навпаки, сказала, що ця дівчина лежатиме в домовині в усьому білому… Це вже традиція така! І ця циганка добре обізнана в усьому цьому! Ти, така наївна, невже не розумієш, що ці так звані гадалки говорять штампами? В них лексика дуже обмежена, бо їхній інтелектуальний рівень дуже-дуже низький! І ти, розумна дівчина, віриш в усі ті дурниці! Яка ти наївна! А, з іншого боку, чорний колір зараз є дуже модним серед молоді. А наш Сашко — дуже сучасний та просунутий хлопець. Він, мабуть, серед нас усіх витягнув у долі найщасливіший квиток: у нього тато в Англії працює у відрядженні… Він — дискотечний король, він — наша шкільна зірка, на якому фактично тримається наш вокально-інструментальний ансамбль! Він іще далеко піде — ось побачиш! А якщо ми йому казатимемо ось такі дурниці — ми його-таки, точно, втратимо назавжди як друга! Отже, не кажи йому ніяких дурниць ні про яких циганок, бо тоді ти сама виставиш себе посміховиськом!
     — Добре, — погодилася Марійка, — ти мене переконав. Я нікому ні про що не скажу!
     — Тоді я тебе кохатиму ще більше! — вигукнув від радості Василь. — Ти найкраща дівчина у світі!
     Марійка та Василь блукали вулицями міста майже до п’ятої години. Нарешті Василь провів Марійку до її будинку та вони розсталися. 
     — Завтра розпочинається нова чверть! — позіхнув Василь. — А мені так не хочеться думати про те навчання. А через два місяці вже — випускні іспити за восьмий клас!
     — Через два місяці ми станемо ще трохи дорослішими! — підбадьорила його Марійка. — До завтра!
     — До завтра! — сказав Василь у відповідь, слідкуючи за тим, як Марійка підіймалася сходинками свого під’їзду.
     У десять хвилин на шосту Марійка зайшла до свого помешкання.
     — Ну, як, нагулялася з Василем? — спитала її Оксана Романівна.
     — Так, — підтвердила Марійка. — Добре нагулялася перед початком нової чверті! 
     — Ти що, вже без пінчіх ходила? — здивовано спитала Оксана Романівна. — Чи не зарано? Бо це тільки березень, іще холодно, земля ще не прогрілася… Ти ризикуєш застудити собі певні місця — і так, що потім не зможеш народжувати дітей!
     — Завтра вже квітень! — відповіла Марійка. — Та вже сьогодні надворі було так тепло! А з Василем мені завжди тепло! … До речі, він мені не повірив, коли я йому розповіла про попередження циганки…
     — І правильно зробив, — сказала Оксана Романівна. — І ніхто не повірить такій дурниці! Йди обідай, бо ти, напевно, зголодніла…
     — А я навіть про це зовсім забула! — зізналася Марійка.
     — Ну, тоді я бачу, що в тебе з Василем, насправді, зав’язалася справжня любов! — виголосила Оксана Романівна. — Але пам’ятай, що то є лише перше кохання! А перше кохання є найніжнішим та найчистішим… 
     Пообідавши, Марійка пішла до себе в кімнату, зібрала книги та зошити на перший день нової чверті, а потім відкрила свій заповітний щоденник та зробила в ньому черговий запис:
     «Сьогодні неділя, 31 березня 1985 року. Сьогодні було дуже тепло — до 22 градусів тепла. Нарешті прийшла до нас справжня весна! Я вже ходила сьогодні без колготок, проте я бачила, як усі перехожі чоловічої статі поводили себе при зустрічі зі мною наче тваринні самці. Вони озиралися на мої ноги, неначе я була для всіх якоюсь інопланетянкою! Тому завтра до школи я піду ще в колготках. Але з Василем сьогодні в нас було все дуже добре! Я його по-справжньому кохаю, і він мене — теж! Проте він мені не повірив, коли я повідомила його про попередження циганки. Мені ніхто не вірить! Мабуть вони мають рацію. Завтра — початок нової, четвертої чверті. Через якихось два місяці впродовж двох тижнів у нас відбуватимуться випускні іспити, після яких я нарешті закінчу восьмий клас. Напевно, я залишусь у дев’ятому класі, бо я хочу вступати до університету». 
     А Грибуліну лишалося жити тільки два з половиною місяці…