Глава 4. ГРУДЕНЬ

1 
     Осінь затягнулася. Вже був початок грудня, проте температура трималася плюсовою, надворі постійно стояла мряка. Схоже, що зима, трохи полякавши всіх у середині листопада, надовго відступила. Було дуже тепло, сиро та похмуро. І хоча така погода схиляла до романтики, працездатності учнів вона аж ніяк не сприяла. Майже всі учні ходили сонними неначе мухи. Усім хотілося спати в таку погоду.
     Ось і першого грудневого дня учні з’являлися до школи саме в такому стані. А у 8-Б класі, якраз, мав відбутися не вельми улюблений більшістю учнів урок фізики. Тут спати хочеться, а треба задачі з фізики розв’язувати…
     Розпочався урок. До класу увійшов Бакланов та, як завжди, почав питати, чи виникли в когось якісь питання щодо домашнього завдання.
     — Микола Миколайовичу, — звернулася до нього Олена Бенюх, — четверту задачу ніхто не зміг вдома розв’язати. Вона така складна…
     — Така заплутана, — додав Віталій Бураченко.
     — Навіть я не зміг її розв’язати, — вигукнув Павло Константинов. 
     — Невже вона, насправді, така складна? — здивувався Бакланов. — Не може бути, що з нею ніхто не міг впоратися… Напевно хтось є, хто її розв’язав!
     У класі запанувала тиша.
     — Я розв’язав її, — твердо та впевнено заявив Василь Міщенко, піднявши руку.
     — Я ж казав, що хтось її, все-таки, розв’язав, — посміхнувся Микола Миколайович. — Іди, Василю, до дошки, покажи всім, як її треба розв’язувати!
     Василь піднявся зі свого місця та підійшов до дошки. Тримаючи в руках зошит, він почав писати спочатку формули, а потім підставляти константи замість фізичних символів.
     Микола Миколайович, подивившись на дошку, спочатку дуже здивувався.
     — Де ти взяв це розв’язання? — спитав Микола Миколайович. — Хто тобі допоміг? Хто тобі розв’язав?
     — Я сам, — відповів Василь. 
     — Ти не обдурюєш мене? — почав із сумнівом допитувати його Микола Миколайович. — Зізнайся чесно! Так я ніколи не пояснював розв’язання таких задач. Такі задачі розв’язують саме таким чином, хіба що, на другому курсі університету! 
     — Я Вам кажу, я сам усе зробив! — наполягав Міщенко. — Я займався самостійно! Я навіть Вам можу показати той підручник, за яким я додатково займаюся! Ви можете дати мені будь-яку подібну задачу — я її одразу ж розв’яжу саме таким чином і без будь-яких зусиль!
     — Ну, якщо ти просиш іще задачу, то ось тобі! — сказав Микола Миколайович, пошукавши щось у себе та давши перфокарту з наклеєною на нею вирізкою з задачею. — На, спробуй розв’язати. Це — дуже подібна задача!
     Міщенко взяв картку та уважно подивився на неї.
     — Це дуже просто! — заявив Василь. — Я це швидко зроблю!
     Він так само спочатку написав низку формул, а потім підставив константи.
     — Готово! — заявив Василь.
     Микола Миколайович подивився на дошку, уважно проглянув усі формули, а потім — операції з константами.
     — Неймовірно! — заявив Микола Миколайович. — Звідки ти всьому цьому навчився? 
     — З Ландсберґа, — відповів Міщенко.
     — Ти що, вже займаєшся за підручником фізики Ландсберґа? — здивовано запитав Микола Миколайович. — А тобі не важко? У Ландсберґа забагато води!
     — Ні, мені зовсім не важко, — виголосив Василь, — я за Ландсберґом займаюся вже давно. І не лише за Ландсберґом. Я весь свій вільний час розв’язую задачі з фізики.
     — Ну, ти й молодець! — вигукнув Микола Миколайович. — Зайди після шостого уроку до кабінету фізики!
     Після шостого уроку Міщенко зайшов до кабінету фізики. З підсобного приміщення вийшов Микола Миколайович.
     — А, Міщенко, — сказав він, — заходь до підсобної кімнати. Ми на тебе вже чекаємо. 
     Там, за письмовим столом, сидів вчитель-методист із фізики Йосип Сергійович Розенберґ. 
     — Ось, — оголосив Микола Миколайович, — представляю Вам юне дарування. Це — учень 8-Б класу Василь Міщенко. Він може розв’язати будь-яку задачу з механіки.
     — Ну й які задачі ти можеш розв’язувати? — із неабиякою цікавістю запитав Йосип Сергійович.
     — Будь-які, — впевнено відповів Василь. — Я весь вільний час розв’язую різні задачі. Фізика — то є моє хобі. 
     — Цікаво, дуже цікаво! — вигукнув Йосип Сергійович. — Я знав багато учнів, які дуже цікавилися фізикою, але щоб весь свій вільний час розв’язувати різні задачі з фізики — то є безпрецедентний випадок.
     Йосип Сергійович підійшов до книжкової шафи, дістав звідти вузівський задачник з механіки та відкрив його на випадковій сторінці.
     — Зможеш розв’язати ось цю задачу? — спитав Розенберґ, показавши так само на суто випадкову задачу.
     — Навіть усно, — відповів Міщенко. 
     Василь назвав формули, які задіяні в цій задачі, а потім усно без будь-якої підготовки підставив константи замість фізичних символів.
     — А ми ще, до речі, цю тему не проходили, — відзначив Микола Миколайович. — Вона планується лише на січень.
     — Так, — відповів Розенберґ, — я ж бо теж веду у 8-А класі, я теж знаю, яка тема на яку чверть запланована. Це, насправді, дуже цікавий випадок, аби так захоплюватися фізикою! До речі, … як тебе звуть?
     — Василь.
     — Так от, Василю, — поцікавився Йосип Сергійович, — а за якими підручниками ти додатково займаєшся?
     — За Ландсберґом, — відповів Міщенко. 
     — Тільки за Ландсберґом? — спитав Розенберґ.
     — Ні, не тільки, — уточнив Міщенко. — В мене вдома ціла фізична бібліотека…
     — Ну ти диви! — вигукнув Розенберґ. — Таке я, дійсно, вперше бачу. Я, наприклад, вважаю, що шкільний підручник розрахований на дебілів, тому я завжди рекомендую учням додаткові підручники Кашиної та Тарасової. Але щоб восьмикласник мав цілу фізичну бібліотеку, та ще й весь свій вільний час присвячував розв’язанню задач із фізики — це я бачу вперше.
     — Як, на Вашу думку, — спитав Бакланов, — що нам робити з цим юним даруванням?
     — Рекомендувати до участі в різних олімпіадах, — відповів Бакланов, — що нам лишається ще робити? Перед нами юний ґеній. Таких людей треба всіляким чином оберігати та підтримувати! Ти вже вирішив, куди ти вступатимеш після десятого класу?
     — Так, — відповів Василь. — До МФТІ.
     — До московського фізтеху? — уточнив Розенберґ.
     — Саме так, — підтвердив Міщенко. — До московського фізтеху!
     — Тоді я хочу тебе попередити про те, що там є дуже-дуже великий конкурс, — відповів Розенберґ. — До тридцяти претендентів на одне місце!
     — Так, я знаю це! — впевнено заявив Міщенко. — Тому я й готуюся вже зараз! Заздалегідь!
     — І ще я хочу попередити, — додав Розенберґ. — МФТІ — це режимний інститут, який обслуговує оборонну промисловість. Там студенти вже на третьому курсі отримують допуск… ти, напевно, здогадуєшся, який допуск і до чого я маю на увазі…
     — До державних секретів, — здогадався Міщенко.
     — Ну, майже, — відповів Розенберґ. — Там навіть на багатьох дипломних роботах вже ставиться гриф «Для службового користування», чи навіть «Секретно». Про дисертації я вже мовчу… У тебе хтось із родичів живе за кордоном?
     — Ні, — повідомив Міщенко.
     — А на окупованій території хтось із родичів перебував?
     — Наскільки я знаю, — сказав Міщенко, — одна моя бабуся була в евакуації, а інша, взагалі, походить з Уралу.
     — Чому я тебе про це питаю, — пояснив Розенберґ, — у мене був один учень, який закінчив школу років вісім тому. Він так само, як ти, цікавився фізикою. Не знаю, чи він весь свій вільний час розв’язував задачі з фізики, але у фізиці він був дуже сильним. Він навіть перемагав на республіканських олімпіадах із фізики та представляв Україну на всесоюзній олімпіаді, зайнявши там друге місце. Так ось, він теж вступив до МФТІ. Перший вступний іспит він витримав на «відмінно» та був тут же зарахований, бо він був медалістом. І ось провчився він там два місяці, а на третьому місяці викликають його одного разу у перший відділ… ну це особливий відділ, філія КДБ… Так ось, викликають його й заявляють, що в КДБ було встановлено, що в батька, з яким його мати була розведена, і який, ясна річ, із сім’єю не жив, був брат, який перебував-таки на окупованій території. Цей брат, правда, помер у віці одинадцяти років, і той мій колишній учень про те, насправді, нічого не знав, але цього, все одно, було достатньо, аби позбавити його права навчатися в МФТІ. Його спочатку, взагалі, хотіли відрахувати з МФТІ та притягнути до кримінальної відповідальності за приховування фактів та повідомлення неправдивої інформації. Але на це, все-таки, затулили очі. Врахували те, що, по-перше, батько з сім’єю не мешкав, тому всієї інформації про батька мій учень знати, звичайно, не міг. А, по-друге, він був срібним призером всесоюзної олімпіади з фізики. Тому йому просто запропонували тихо перевестися до іншого аналогічного вузу, але з менш суворим режимом. Він вибрав фізичний факультет МҐУ, який він успішно закінчив з відзнакою та лишився там в аспірантурі. Отже я тобі раджу якомога ретельніше перевірити всіх твоїх родичів. Навіть надіслати запит до архівів у випадку необхідності. 
     — Добре, — сказав Міщенко, — я обов’язково це зроблю.
     — Тоді бажаю тобі успіхів, — сказав Розенберґ. — Ми ще зустрінемося, коли ти будеш у дев’ятому класі.
2 
     У сьомому класі всіх учнів прийняли до старших піонерів та видали спеціальні значки старших піонерів, які від звичайних піонерських значків відрізнялися тим, що зірка з полум’ям була там на тлі розгорнутого прапора. Придбати ці значки було неможливо. Більш того, при прийнятті у старші піонери було повідомлено, що ці значки треба буде при вступі до комсомолу повернути. 
     Ковальов боявся втратити той значок старшого піонера, тому він носив його не на лацкані своєї шкільної куртки, а в її потаємній кишені, причепивши цей значок до підкладки. Він боявся, що якщо він втратить той значок, то разом із цим втратить можливість вступити до комсомолу. 
     І ось однієї грудневої суботи Антін чергового разу поліз рукою до потаємної кишені своєї куртки, аби перевірити, чи на місці значок, та раптом він нащупав там лише булавку від значка. Він пошарив рукою по дну кишені, але значка в кишені не було. 
     — Куди він міг подітися? — спитав сам себе Антін. — Мля, я ж тепер до комсомолу не зможу вступити! Як я тепер поверну цей значок?!
     Всі п’ять уроків Антін тільки про те й міркував — як тепер повернути отой значок. Він усе обмірковував, як він подасть заяву до вступу до комсомолу, а його тут же спитають: «А де значок старшого піонера?».
     Антін звернувся до Олесі Денисенко:
     — Олесю, ти, коли вступала до комсомолу, здавала свій значок старшого піонера?
     — Ні, — відповіла Олеся. — Я просто цей значок начепила на свій фартух, коли я проходила комісію спочатку в нашому комітеті, а потім у райкомі. А що таке?
     — Та я втратив свій значок, — відповів Антін. — Я його спеціально тримав у потаємній кишені, причепивши його булавкою до внутрішньої підкладки. Я так боявся, що він у мене пропаде! … Так ось, сьогодні я у своїй кишені знайшов лише саму булавку від значка. І куди він тільки міг подітися?
     — Не хвилюйся, — відповіла Олеся, — коли вступатимеш до комсомолу, ти можеш просто позичити той значок у кого-небудь. 
     — Та в кого я позичу? — стурбовано сказав Антін. — Я ж останній! Мені останньому тільки тиждень тому виповнилося чотирнадцять років!
     — Так ти можеш позичити у семикласників, — порадила Олеся.
     — А хіба вони дадуть? — скептично спитав Антін. — Вони ж не дадуть!
     — Ну, то вже твої проблеми, — відповіла Олеся. 
     Прийшовши додому, Антін поскаржився Валентині Дмитрівні про втрату значка.
     — Я цей значок спеціально заховував у потаємну кишеню, — сказав Антін у відчаї, — але, все одно, сьогодні я знайшов у кишені лише булавку від значка.
     — Ці значки так часто ламаються, — пояснила Валентина Дмитрівна. — У нашому інституті студенти постійно бігають до райкому комсомолу, бо в них постійно ті комсомольські значки ламаються!
     — Але ж отой значок треба буде повернути! — схвильовано вигукнув Антін.
     — Такого просто не може бути! — відповіла Валентина Дмитрівна. — То є просто дурниця!
     А, тим часом, вчинок Поклітаря ніяк не давав спокою адміністрації школи. Вона вигадувала все нові й нові позашкільні заходи для кожної наступної суботи — аби лише школярі були задіяні, аби вони лише не шлялися по весіллях, де б вони обов’язково пиячили, лізли в різні бійки та обов’язково когось вбили, або ж загинули самі від руки якогось реєстрового пияка.
     Чергової суботи, а саме, восьмого грудня, мала відбутися зустріч із юристом, який мав познайомити школярів з основами правових знань. Звичайно, про права учнів ніякої мови не було — жодних прав у радянських учнів не було. Мало йтися виключно про обов’язки учнів, а також про різні види відповідальності за ті чи інші діяння.
     Після цієї зустрічі, як і завжди, мала відбутися дискотека. 
     Погода була весь день хмарною, але досить теплою для початку грудня. Відчувався атлантичний циклон. Над містом висіли темно-сірі олив’яні хмари, весь день віяв легкий та приємний бриз наче з моря. 
     Увечері школярі знову почали збиратися в актовій залі. Знову класні керівники рахували дитячі душі та заносили відмітки про присутність у списки своїх класів. Рівно о сімнадцятій годині на сцену актової зали, на якій стояли поруч один з одним два довгих столи, вийшла директорка з якимось чоловіком років п’ятдесяти у сірому клітчатому кашеміровому піджаку.
     — Дорогі діти, — звернулася до школярів директорка, — сьогодні ми проведемо зустріч зі співробітником юридичної консультації, заслуженим юристом УРСР Ямпільським Миколою Семеновичем. 
     Гість встав зі свого місця та привітався з усіма.
     — Микола Семенович розповість вам про різні види адміністративної та кримінальної відповідальності за ті чи інші види правопорушень.
     — Дорогі діти, — звернувся до авдиторії гість, — ви, напевно, вже вивчаєте у школі основи правознавства…
     — У восьмому класі вивчаються основи радянської держави і права, — пояснила директорка.
     — Так ось, ви, напевно, знаєте що таке цивільне, що таке адміністративне, і що таке кримінальне право. І які правопорушення під яку відповідальність підпадають. Ось, наприклад, якщо підліток, що не досягнув вісімнадцятирічного віку, перебуває на вулиці після двадцять другої години, то яке це правопорушення, адміністративне, чи кримінальне?
     — Адміністративне, — хтось вигукнув із зали.
     — А чи можна такого підлітка притягнути до відповідальності? — спитав гість.
     — Так! — хтось знову вигукнув із зали.
     — Ні, — відповів гість, — якщо він не досяг вісімнадцятирічного віку, до відповідальності притягається не сам підліток, а його батьки. Через комісію у справах неповнолітніх. До адміністративної відповідальності безпосередньо порушник притягається лише з вісімнадцяти років. А з якого віку притягається порушник до кримінальної відповідальності?
     — Теж з вісімнадцяти, — відповів хтось із зали.
     — Ні, — відповів гість. — Тут не так усе однозначно. За особливо небезпечні злочини — такі як вбивство, зґвалтування, крадіжка, грабіж, хуліганство та деякі інші — кримінальна відповідальність може настати вже з чотирнадцяти років. Ось уявіть собі ситуацію. Який-небудь п’ятнадцятирічний радіоаматор захотів сконструювати радіоприймач. Він пішов до магазину радіодеталей, аби придбати там необхідні деталі, але ця крамниця виявилася або зачиненою, або там просто не було потрібних деталей. І він підійшов до телефону-автомату і розібрав його, витягнувши потрібну деталь. Як ви оцінюєте дії такого підлітка, чи можна його дії вважати злочином?
     Зала мовчала.
     — Ну, як ви вважаєте? — почав наполягати гість.
     — Ні, напевно, — відповів хтось із зали, — він ще є неповнолітнім…
     — Помиляєтеся, — відповів гість. — Йому вже п’ятнадцять років, а його діяння підпадають одразу під три статті карного кодексу — дрібна крадіжка, навмисне пошкодження державного та комунального майна і, нарешті, хуліганство… А ось така ще пікантна ситуація. Якісь підлітки образилися за щось на свого приятеля та завели його в підвал та заявили: «Ти нас підвів, ти нас зрадив, отже ми тебе зараз стратимо за зраду!». Вони накинули йому на голову простирадло, а потім просто палицею торкнулися його шиї, імітуючи відтинання голови. Коли ж вони зняли простирадло, то вони були шоковані: їх товариш помер. Судово-медична експертиза встановила, що причиною смерті став розрив серця. Як ви думаєте, чи підпадає цей випадок під кримінальну статтю?
     Зала мовчала.
     — Так, — хтось раптом вигукнув.
     — Ні, — заперечив інший.
     — Так «так», чи «ні»? — спитав гість… Уявіть собі, ніхто не хотів його вбивати, але через їхні необережні дії хлопчик загинув. 
     Зала мовчала.
     — Так ось, — відповів гість сам собі, — то є ненавмисне вбивство. Ці підлітки своїми необережними діями спричинили смерть свого товариша.
     — А як ви кваліфікуєте такі дії, коли учня не пускають до туалету? — спитала з місця Миронючка.
     — То є варварство, — відповів гість, — і не лише варварство, але й хамство. Самі по собі ці дії не тягнуть за собою відповідальності, але якщо вони спричинять якісь небажані наслідки, якщо, наприклад, той підліток, який від цього постраждав, матиме проблеми з сечовим міхуром, або якось інакше захворіє, то, звичайно, це можна також кваліфікувати як ненавмисне нанесення тілесних пошкоджень.
     Цей юрист іще про щось казав. Зустріч тривала півтори години. О вісімнадцятій тридцять вона закінчилася, гість подякував усіх за увагу, а директорка, у свою чергу, від імені всієї школи подякувала гостя за цікаву бесіду. Потім вона звернулася до зали.
     — А тепер я запрошую всіх на дискотеку, — оголосила директорка. — Сьогодні дискотека відбудеться у шкільному вестибулі.
     Організованим натовпом усі попрямували на перший поверх, де у вестибулі вже було встановлено апаратуру. За пультом був, як і завжди, Сергій Бреда, який був не лише заступником секретаря комітету комсомолу, але й за сумісництвом іще й шкільним ді-джеєм.
     Дівчата, спускаючись на перший поверх, бризкали на себе парфумами чи дезодорантами переважно болгарського виробництва. Хлопці поправляли гребінцями свої зачіски. Всі жадали чергового свята. 
     Рівно о дев’ятнадцятій годині у вестибулі погасло світло та замість нього спалахнула різнокольоровими вогниками ілюмінація. Дискотека розпочалася.
     —  Я радий вітати всіх на нашій сьогоднішній дискотеці, — виголосив Сергій. — Я бажаю всім приємно провести сьогоднішній вечір. А відкриває для вас сьогоднішню дискотеку група «Машина часу» композицією «Маріонетки».
     Заграла швидка музика. Всі почали стрибати поміж колон у вестибулі під співи Макаревича та його одногрупників. 
     Другим номером була композиція з репертуару групи «Автограф». Заграла повільна музика. До Марійки Федорчук, яка стояла біля однієї з колон, підійшов Василь Бережан та запросив її на танець. Марійка погодилася.
     — Марійко, — звернувся до неї Василь, — а можна мені танцювати з тобою цілий вечір? 
     — Я не проти, — погодилася Марійка. — Якщо тобі подобається, то я танцюватиму лише з тобою.
     — Дуже дякую тобі, Марійко! — із задоволенням вигукнув Василь. — Ти є найкращою дівчиною в нашому класі!
     — Серйозно? — здивувалася Марійка, намагаючись перекричати гучну музику. — Ти часом не жартуєш?
     — Я це кажу цілком серйозно, — заявив Василь, так само голосно кажучи крізь гучну музику.
     — А чи ти не кохаєш…? — спробувала спитати Марійка.
     — Пізніше про це поговоримо, — сказав Василь. — Зараз я просто хочу з тобою танцювати. Тільки з тобою!
     — Ну, тоді танцюймо! — погодилася Марійка.
     Після повільної музики знову була швидка композиція, під час котрої всі просто стрибали. Сашко Грибулін під час швидких композицій знову притягував увагу всіх присутній, роблячи незвичні піруети. Всі Сашка оточували, а він всередині кола танцював так, як ніхто більше не міг танцювати.
     Швидкі композиції чергувалися з повільними. І під час усіх повільних композицій Василь запрошував лише Марійку.
     Так само всі помітили, що впродовж усієї дискотеки Сашко Грибулін танцював лише з Зоєю Крамар, а після закінчення дискотеки Сашко вийшов за межі шкільного подвір’я, так само тримаючи Зою за руку. По школі почали поширюватися плітки про те, що між Сашком та Зоєю зав’язався любовний роман.
     О двадцять першій годині, коли дискотека закінчилася, раптом пішов сніг. Надворі все було вкрито білим простирадлом. А сніг усе йшов та йшов.
     Коли Марійка виходила зі шкільного подвір’я, раптом її знову наздогнав Василь. 
     — Марійко, — звернувся до неї Василь, — дозволь, я тебе проведу додому.
     — А де ти мешкаєш? — поцікавилася Марійка.
     — На Ґонти, — відповів Василь.
     — Ну, якщо тобі по дорозі, — сказала Марійка, — тоді проводь. Я нічого проти не маю.
     — А як тобі сьогоднішня дискотека? — спитав Василь.
     — А як тобі ця погода? — відповіла Марійка запитанням та запитання.
     — Усе таке біле! — вигукнув Василь, взявши сніг у руки та запустивши снігову кульку в Марійку. — Пограємо в сніжки? 
     — Пограємо! — відповіла Марійка, запустивши у Василя таку ж саму снігову кульку.
     — А ти дуже влучно кидаєш! — зізнався Василь. 
     — Ну, — відповіла Марійка, — постривай! Зараз на тебе буде справжня снігова атака! Тримайся!
     Василь схопив у руки величезну купу снігу, який при плюсовій температурі дуже легко піддавався пресуванню, та запустив цю кулю в Марійку. Марійка відстрибнула, отож сніг у неї не потрапив.
     — Ах, так ти ще й невловима! — крикнув Василь. — Зараз буде реванш!
     — Дивися, Василю! — відволікла його Марійка показавши на щось нагорі, — зараз на тебе щось упаде з ліхтаря!
     Василь подивився нагору, але нічого там не побачив. А тим часом Марійка кинула у Василя величезну кульку.
     — Ага! — крикнула Марійка. — Злякався!
     — Марійко! — звернувся до неї Василь. — Ти є найгарнішою дівчиною в нашому класі!
     — Повтори ще раз, що ти сказав! — сказала Марійка. — Я хочу ще раз це почути!
     — Ти є найгарнішою дівчиною в нашому класі! — повторив Василь. — Найгарнішою!
     — Ще раз! — сказала Марійка.
     — Найгарнішою! — повторив Василь іще раз. — Найгарнішою! Найгарнішою! Найгарнішою! Найгарнішою!
     — Дякую тобі, Василю! — сказала Марійка. — А ти часом мене не кохаєш?
     — А як ти гадаєш? — перепитав Василь.
     — Скажи мені сам! — відповіла Марійка. — Я хочу це почути від тебе!
     — Кохаю! — коротко відповів Василь.
     — Повтори ще раз! — сказала Марійка.
     — Кохаю! — повторив Василь.
     — Іще раз! — попросила Марійка.
     — Кохаю! — повторив Василь.
     — Іще раз! — попросила Марійка.
     — Кохаю! — повторив Василь.
     — Іще раз! — попросила Марійка.
     — Кохаю! — повторив Василь.
     Так вони дійшли до Марійчиного будинку на вулиці Маяковського.
     — Ну, ось, — сказала Марійка, — я й дійшла додому. Дякую тобі за компанію!
     — Я теж тобі дякую, — відповів Василь. — До побачення! Я тебе кохаю!
     — До побачення! — сказала Марійка.
     Василь пішов далі, а Марійка піднялася сходинками до свого помешкання. Увійшовши до помешкання, Марійка з радісним настроєм кинулася до свого щоденника, аби щось таке туди занотувати:
     «Сьогодні субота, 8 грудня 1984 року. Сьогодні був дуже сильний снігопад. Надворі лежить дуже багато снігу, а він все йде та йде. Сьогодні в нас була чергова дискотека. Василь Бережан цілий вечір танцював тільки зі мною. Він, напевно, мене кохає. Він мене кохає… Кохає… Як приємно було чути від нього ці слова. Він також сказав, ніби я є найгарнішою дівчиною в нашому класі. Невже це так?».
3 
     У неділю Ковальов мусив іти до музичної школи на репетицію оркестру баяністів. Музична школа інтенсивно готувалася до звітного концерту, що мав відбутися у виставковій залі, тобто в колишньому кафедральному соборі. 
     Той собор функціонував до початку шістдесятих років. Потім його перетворили на склад. Наприкінці сімдесятих років у приміщенні цього собору зробили виставкову залу: у нижньому ярусі розміщувалася виставка товарів ширвжитку, вироблених промисловими підприємствами Чернівецької області, а на горішньому ярусі виставлялися роботи місцевих художників.
     Напередодні нового року планувалося влаштувати в цьому приміщенні звітний концерт дитячої музичної школи номер два у поєднанні зі звітною виставкою дитячої художньої школи. Всі відділи музичної школи мали представити свої номери на той концерт. Репетиції проводилися в дуже напруженому режимі — навіть у неділю.
     Репетиція оркестру була призначена на дев’яту годину. Антін прийшов, коли було вже за п’ятнадцять хвилин дев’ята. У вестибулі вже сиділи троє учнів, які теж брали участь у тому ж оркестрі.
     Друга музична школа розміщувалася в колишньому польському народному домі, стилізованому під польський ренесанс шістнадцятого століття. У вестибулі можна було побачити погруддя Адама Міцкевича, яке збереглося з тих часів. 
     Антін піднявся догори, взяв у кабінеті народного відділу басовий баян, на котрому він грав у оркестрі та спустився в підвал, до класної кімнати, в якій мала відбутися репетиція.
     Поки не прийшов керівник оркестру, учні балакали між собою про всілякі речі. Один з учнів, Тарас Микитюк, розгорнув ґазету «Népszabadsag» та часопис «Új tükör», які він щойно придбав у ґазетному кіоску.
     — Тарасе, ти, що, читаєш по-угорськи? — поцікавився Антін.
     — Та, ні, — відповів Тарас, — я просто купую різні іноземні ґазети в кіоску. Ось у мене є ще «Český sport».
     — Ну ти даєш, — сказав інший учень, Олег Васюків. — Нащо тобі все це?
     — А так, — відповів Тарас. — Просто хочу та купую все це!
     Тут зайшов Віктор Павлович Машков, керівник оркестру. Усі встали.
     — Ну як у вас настрій у неділю? — спитав Віктор Павлович. — Почнемо з нашого «Славься!»? Пам’ятайте, заходи передбачаються дуже серйозні, отже підійти до них слід з винятковою відповідальністю.
     Він махнув рукою, в якій він тримав авторучку замість дириґентської палички та оркестр почав грати.
     — Стоп, стоп, стоп! — скомандував Машков. — Ну хто так грає? Хіба ви на чиємусь похованні граєте? Ну хто так грає? Фірташ, пора б вже вивчити свою партію!
     — Я її добре знаю, я лише помилилася, — заявила Надя Фірташ, яка була однією з тих, хто виконували на акордеоні першу, найвідповідальнішу, партію.
     — Ти щоразу так кажеш, — почав сперечатися Віктор Павлович, — але щоразу помиляєшся. Потім, Васюків, чому ти не вписуєшся в ритм? … Ні, так працювати в нормальному ритмі не можна! Отже, якщо ви так і далі гратимете, я просто змушений буду призначати репетицію щодня, включаючи суботу та неділю, причому по три години підряд! І якщо хтось пропустить хоча б одну репетицію, для нього ця чверть буде останньою. Там така гарна акустика… Це ж колишня церква. Будь-який фальшивий звук буде добре відчутним. Отже постарайтеся, будь ласка, зіграти гарно, аби не підкачати. Бо я такої ганьби просто не винесу!
     Він знову махнув рукою. Оркестр почав грати. Цього разу Машков не припиняв гри.
     — Ну, ось, — вигукнув Віктор Павлович після того, як оркестр програв цей твір Глинки від початку до кінця, — можете гарно зіграти, якщо забажаєте! Як тільки ви почули те, що треба буде з’являтися щодня — одразу ж почали грати гарно. Треба, треба вішати над вами ось такий Дамоклів меч, треба погрожувати вам різними санкціями, аби ви гарно все виконували!
     О пів на одинадцяту Машков закінчив репетицію та відпустив усіх додому. Всі побігли одразу ж додому дивитися «Ранкову пошту». 
     Надворі був легкий мороз. Після вчорашнього мокрого снігу було дуже слизько, і не всюди двірники встигли посипати тротуари піском.
     Антін пішов своїм улюбленим маршрутом вниз по вулиці Шевченка, а потім — вулицею Інтернаціональною. 
4 
     Наступного дня після уроків Марійка поверталася додому разом із Надею Романенко.
     — Зайдемо до кафе «Молочне», — запропонувала Надя Марійці, коли вони з вулиці Кобилянської завернули на вулицю Челюскінців.
     — А нас не застукають? — висловила свою занепокоєність Марійка. — Я щось не хочу більше нікуди заходити після того інциденту з молочним баром.
     — Залиш свій страх! — сказала Надя. — Це ж молочне кафе, сюди навіть із маленькими дітьми приходять! Тут ніякого спиртного нема! Мені, наприклад, дуже подобаються тут пельмені. А ще в них пісочні тістечка дуже смачні.
     — Ну, гаразд, зайдемо, — погодилася Марійка. — Якщо все буде нормально…
     — Годі хвилюватися! — підбадьорила Надя. — Я це кафе реґулярно відвідую!
     Дівчата зайшли. Перш за все вони підійшли до буфету та замовили по порції пельменів та каву з варшавськими тістечками. Поки замовлення виконувалося, дівчата сіли за стіл і почали чекати, поки їм принесуть пельмені та все інше.
     Зненацька за сусіднім столиком Марійка побачила молодого чоловіка, в якому вона впізнала того самого Василя з КДБ, якого вона водила на засідання секти. Марійка привіталася. Василь теж хитнув Марійці головою.
     — Вибач, Надю, я зараз, — сказала Марійка та підсіла до Василя.
     — Як твої справи з навчанням? — спитав Василь.
     — Та все поки що добре, — відповіла Марійка.
     — А це, що, твоя подруга? — поцікавився Василь, показавши на Надю.
     — Так, — відповіла Марійка. — Це моя найкраща подруга. Я з нею ділюся всіма своїми таємницями. Але про нашу справу я не повідомила навіть їй. 
     — Молодець, — сказав Василь. 
     — До речі, як просувається ця справа? — майже шепотом поцікавилася Марійка.
     — Яка справа? — перепитав Василь.
     — Із сатаністами, — уточнила Марійка.
     — Справу, на жаль, закрили, — відповів Василь. — На жаль.
     — Як закрили? — здивовано спитала Марійка. — Як це так? Чому?
     — То була вказівка з Києва, — пояснив Василь. — Нам прямо так і зателефонували та наказали справу закрити, а всіх, хто за нею проходить, відпустити з-під варти. Ця секта була під захистом однієї дуже високопоставленої особи. Ми, на жаль, нічого не могли зробити та змушені були підкоритися цьому наказові.
     — Виходить, вони знову полюватимуть на мене? — перелякано спитала Марійка.
     — Ой, не знаю, нічого порадити тобі, на жаль не можу, — тихо відповів Василь. — Будь обережнішою з цим…
     — Що ж мені робити? — схвильовано спитала Марійка, відчуваючи свою немічність у цій ситуації.
     — Одне тобі порадити можу, — сказав Василь, — не ходи сама по вулицях, коли темно, та тримайся якомога далі від вулиці Фрунзе та всього того мікрорайону.
     — Як це так? — висловила своє незадоволення Марійка. — Мені страшно!
     Марійка знову сіла за свій стіл. Якраз принесли пельмені. Марійка уставилася в тарілку та застила в такій позі на кілька хвилин.
     — Марійко? — спитала її Надя. — Що з тобою? Тобі погано?
     — Мені щось не хочеться їсти, — відповіла Марійка.
     — Ти хвора? — схвильовано запитала Надя. — Відповіси…
     — Мені страшно, — відповіла Марійка. — Мене можуть вбити…
     — Тобі це сказав той чоловік, до котрого ти підсіла? — поцікавилася Надя.
     — Не зовсім, — пояснила Марійка. — Це просто один мій гарний знайомий. Він сказав мені, що мені просто треба бути дуже обережною.
     — Так усім треба бути обережними, — заявила Надя.
     — Але мені особливо треба, — пояснила Марійка. — Бо мені вже загрожували вбивством.
     — Отже, Марійко, — порадила Надя, — не бери це в голову. А якщо, дійсно, на тебе полює якийсь сексуальний маніяк, тобі я раджу змінити свій імідж. Зроби собі коротку зачіску під хлопця, чи заплітай коси. Носи дуже скромний одяг — ніяких міні-спідниць. І тоді жодному маніякові ти не будеш цікавою!
     — Легко сказати, — висловилася Марійка. 
     — Не бери дурне до голови! — сказала Надя. — Ліпше давай їсти пельмені.
     Марійка з’їла-таки майже всі пельмені, але каву з молоком вона випила тільки до половини склянки. А до тістечка, взагалі, не доторкнулася.
     — Візьми хоч тістечко з собою, — сказала Надя. — Шкода ж бо лишати. 
     Марійка загорнула своє тістечко в серветки та заховала його собі в кишеню. Коли дівчата виходили, Василя вже не було у приміщенні кафе. Цілу дорогу Марійка йшла сама не своя. 
     На вулиці Українській Надя попрощалася з Марійкою та завернула в бік вулиці Шевченка. А Марійка пішла далі додому. 
     Прийшовши додому, Марійка одразу ж підійшла до телефону, взяла в руки слухавку та спробувала зателефонувати за номером, який дав їй майор Горобець.
     — Вибачте, а майора Горобця можна покликати? — спитала Марійка, коли на тому боці хтось відповів.
     — Тут такого нема, — заявив їй голос на тому боці.
     — Як, нема? — здивовано запитала Марійка.
     — Так, нема, — пояснив голос. — Він тут більше не працює.
     — Як це, не працює? — почала наполягати Марійка.
     — Його перевели до іншого відділення, — пояснив голос. 
     — До якого саме? — поцікавилася Марійка.
     — Ми Вам, на жаль, це не можемо сказати. — відповів голос. — І, взагалі, забудьте про нього.
     Після цих слів зв’язок обірвався.
     Марійка весь вечір була у стані страшної депресії.
     Наступного дня Марійка зустріла Ігоря Покровського на перерві.
     — Ігорю, це правда, що справу закрили? — кинулася Марійка на Ігоря. — Ти щось про це знаєш?
     — Яку справу? — спитав Ігор. — Ти маєш на увазі, справу з сатаністами? На жаль, правда.
     — А як це так? — обурено спитала Марійка. — Ніби всіх керівників секти заарештували, все це демонстрували по телебаченню, а тут раптом усе закрили…
     — Я хочу тобі зізнатися ось у чому, Марійко, — почав пояснювати Ігор. — Тут замішано дуже високе начальство. Ця секта перебувала під дахом дуже високопоставленої особи. Цією сектою керувала людина, яка перебуває в дуже близьких стосунках із вищим керівництвом. Для мене ця новина була також несподіванкою.
     — А коли їх виправдали? — поцікавилася Марійка.
     — Я не знаю, — відповів Ігор. — Я про це дізнався десь тиждень тому. А коли кримінальну справу закрили — мені невідомо. Мабуть, іще до того, як мене виключили з комсомолу.
     — А тебе теж виправдали? — спитала Марійка. — Тебе хоч у комсомолі поновили?
     — Мене, як завжди, зробили крайнім! — повідомив Ігор. — Як це так, комсомолець — і раптом захоплюється сатанізмом. Вище начальство, як і завжди, спочатку використовує пересічних людей, а потім кидає їх напризволяще. Та ще й вішає на них всіх собак, роблячи з них цапів для розгрішення. Ми є для них холопами, смердами. Вони що хочуть із нами, то й роблять.
     — І тебе не поновили в комсомолі? — поцікавилася Марійка.
     — Ні, — тихо сказав Ігор. — Я звертався до комітету комсомолу після того, як я почув про закриття справи. А мені сказали, що мої переконання були несумісними з членством у комсомолі. Ось так! Тому й лишили своє рішення в силі. Мабуть, подаватиму апеляцію.
     — Так що це, — схвильовано спитала Марійка, — виходить, якщо вони всі тепер на свободі, вони знову за мною полюватимуть? Вони ж можуть мене вбити. Для них вбити людину — це неначе вбити комара.
     — Вони навряд чи це зроблять, — заспокоїв Марійку Ігор.
     — Чому? — здивувалася Марійка.
     — Наскільки я знаю, — пояснив Ігор, — всі вони поїхали геть із Чернівців.
     — Куди? — здивувалася Марійка. — Ти щось знаєш?
     — Не знаю, — сказав Ігор. — Але в тому будинку зараз цілком порожній підвал, та ще й із тарганами.
     — А я так сподівалася, що їх покарають, — жалібно промовила Марійка. — Вони ж і дівчину вбили.
     — Яку дівчину? — здивовано спитав Ігор.
     — Лесю, — відповіла Марійка. — Пам’ятаєш оту Лесю, котру посвячували в члени секти тоді, коли ти мене туди привів?
     — Так вона сама стрибнула з даху дев’ятиповерхівки, — пояснив Ігор. — Ми всі тут не при чому.
     — Але ж її примусили це зробити, — почала наполягати Марійка.
     — Мене тоді не було, коли вона стрибнула, — спробував виправдатися Ігор. — І ніхто це зараз уже не доведе. І, взагалі, якщо людина займає дуже високу посаду, якщо вона відчуває себе напівбогом, вона може поклонятися кому завгодно. В тому числі й Сатані.
     Повернувшись додому, Марійка почала писати у своєму щоденнику:
     «Сьогодні вівторок, 11 грудня 1984 року. Учора я дізналася про те, що справу сатаністської секти закрили, а всіх її керівників відпустили на волю. Сьогодні Ігор мені повідомив, ніби всі ці сектанти поїхали з Чернівців, але хто зна, чи не лишився в Чернівцях хтось із них. Мені страшно! Я боюся, мене можуть вбити».
5 
     Тим часом, друга чверть була у повному розпалі. Ще півроку — і перед восьмикласниками мало постати питання, де навчатися далі. Чи продовжувати навчатися в дев’ятому класі, чи піти до ПТУ, чи до технікуму. Питання ці були вельми серйозними, адже від них залежало майбутнє, подальша доля кожного з учнів. Отож, аби полегшити восьмикласникам зробити правильний вибір у такій складній ситуації, в усіх восьмих класах активно проводилася профорієнтаційна робота. Учням показували та розповідали, яке ПТУ чим займається та який фах можна здобути в тому чи тому навчальному закладі.
     Ось і Миронючка, перш ніж розпочати урок зі своїм 8-Б класом, реґулярно повідомляла про заплановані профорієнтаційні екскурсії.
     — Завтра, — оголосила вона перед початком чергового уроку з української літератури, — в нас планується екскурсія до ПТУ заводу «Ґравітон». Ви не сподівайтеся, що всі ви залишитеся в дев’ятому класі. Хтось із вас обов’язково має піти до ПТУ. До того ж, ті, хто матиме за рік більш ніж дві «трійки», автоматично буде випущеним зі школи після восьмого класу. Отже, вам треба вже зараз знати, до якого ПТУ найкраще можна піти… До речі, у вас таке неґативне ставлення до ПТУ… Я навіть не можу зрозуміти, чому… Сучасні ПТУ — то не якісь ФЗУ, які існували у тридцяті роки… Сучасні ПТУ є навіть багатшими за школи. Завод «Ґравітон», наприклад, є дуже багатим, він постійно виділяє кошти на розвиток професійно-технічної освіти, отже їхнє ПТУ обладнано набагато сучасніше, ніж школи. Школам таке устаткування навіть і не снилося. Отже завтра після уроків всі збираємося та їдемо на екскурсію до ПТУ.
     Наступного дня після уроків всі учні 8-В класу зібралися на шкільному подвір’ї та під керівництвом Миронючки вирушили до ПТУ. Погода була ще далеко не зимовою: було сиро та хмарно, мокрий сніг падав цілий день і одразу ж танув.
     — Яка благодать! — вигукнув Уманський щодо погоди. — Такий сніг падає! Така благодать!
     Усю дорогу до тролейбусної зупинки він повторював усе один і той самий віршик із чорного гумору:
Кожу с черепа снимать 
И жевать, жевать, жевать.  
Тёплым гноем запивать… 
Вот какая благодать!
     «Ґравітонівське» ПТУ було розташовано на східній околиці Чернівців, наприкінці вулиці Руської. Коли клас зібрався біля центрального входу до училища, до них вийшла представниця цього училища та запустила всіх до вестибулю. Ця представниця водила той клас різними кабінетами, демонструючи їм усіляке ультрасучасне устаткування, а учні дивилися на все це немов заворожені. Особливо ця представниця пишалася системою електронного тестування, яка була присутня в усіх кабінетах. На кожному учнівському місці було вмонтовано у стіл пульт із гніздами, в які треба було вставляти спеціальний штекер. 
     — В нас тепер так наприкінці кожного місяця проводиться тестування з усіх предметів, — пояснила представниця. — На кожне питання даються п’ять варіантів відповіді, один із котрих є правильним. Отже треба лише вставити штекер у потрібне гніздо, а лампочка якщо загориться, це означатиме, що відповідь на запитання є вірною. Дуже швидко та прозоро. А головне — наші вчителі позбулися такої необхідності — сидіти годинами над папірцями. Усе перевіряє автоматика за лічені секунди. 
     — Це, напевно, якесь японське обладнання, — припустила Миронючка. 
     — Та що ви, — вигукнула представниця, — яке японське? Усе виготовлено на нашому заводі. Наші умільці ще й не таке можуть! До того ж, завод вкладає шалені кошти в устаткування навчальних кабінетів. Усі школи нам заздрять, та навіть університет не має такого обладнання. До нас приходили викладачі з фізичного факультету — так у них в усіх очі на лоб лізли, коли вони бачили в нас усю цю автоматику. 
     Ця представниця розповідала про все це так, ніби це ПТУ є ледь не вінцем досконалості навчального процесу. Вже так вона вихваляла свій заклад, так шалено намагалася заманити до себе якомога більше підлітків.
     — До речі, — запитала Миронючка, — а Ви ведете якусь фахову дисципліну? — спитала Миронючка.
     — Так, — підтвердила представниця.
     — А яку саме? — поцікавилася Миронючка.
     — Вона пов’язана з мікросхемами, — пояснила представниця. — Але нічого конкретного вам про цей предмет я не можу сказати. Наш завод випускає переважно військову продукцію, отже в нас усе це засекречено. З усіх нас беруть підписку про нерозголошення таємниці. Навіть я, завідувач фаховим відділом, маю на заводі доступ далеко не всюди. Я навіть постійної перепустки на завод не маю. Щоразу, коли мені треба йти до заводу, я спочатку йду до бюра перепусток, там показую службове посвідчення та на його основі отримую одноразову перепустку. 
     Далі всі спустилися до спортивної зали. У залі сидів один з викладачів. 
     — Ось, — повідомила представниця своєму колезі, — це учні восьмого класу з другої школи. Прийшли на профорієнтаційну екскурсію.
     — Я рад вас бачити у стінах нашого училища, — звернувся до гостей фізкультурник. — Дозвольте показати вам нашу спортивну залу, яка вважається однією з найкращих спортивних зал в усій Чернівецькій області. Завдяки допомозі нашого заводу ми маємо можливість закупляти професійне спортивне обладнання. Таке ж саме обладнання використовується й у великому спорті, в тому числі й на олімпійських іграх. Ми дуже пишаємося нашим спортивним устаткуванням. Крім того, учні забезпечуються повним комплектом фірмових спортивних одностріїв — як зимових, так і літніх. У цих самих одностріях наші учні виступають і на різноманітних змаганнях, аби всі бачили, яке училище вони представляють. До того ж, в нас є багато різних спортивних секцій. І ще одне таке нововведення: кілька років тому в нас було запроваджено випускний іспит із фізичної культури — біг на сто метрів, крос на три кілометри для хлопців та один кілометр у дівчат, стрибки в довжину та підтягування для хлопців і віджимання для дівчат. Робітничий клас має бути сильним!
     — А що ви робите з тими, хто не впорався? — спитала Миронючка.
     — Для них ми даємо ще одну спробу, — відповів вчитель фізкультури. — Якщо вони й наступного разу не в змозі витримати той іспит… Диплом ми таким випускникам, усе одно, видаємо — ми ж не можемо кидатися своєю робочою силою, бо завод на кожного учня витрачає дуже великі кошти. Але таким випускникам ми пишемо в додаток до диплому те, що вони просто відвідували заняття з фізвиховання. Тобто ми ставимо «не атестовано». А це ганьба, самі маєте розуміти. До того ж, такий диплом не дає ніяких шансів продовжити навчання в технікумах, не кажучи вже про виші. Отже такі робітники зовсім не мають шансів просуватися службовими сходинами. А це, звичайно ж, відбивається й на їхній зарплатні. 
     Далі представниця показала їдальню, після чого всі піднялися до дискозали.
     — А це — наша головна гордість, — заявила представниця, — це зала для проведення дискотек та різноманітних урочистих подій. Ми за допомогою заводу придбали сучасну професійну освітлювальну та акустичну апаратуру. На час проведення дискотек ми запрошуємо професійного звукооператора та диск-жокея, причому учні не платять за їхні послуги нічого — за все це платить виключно завод. Крім того, в нас є відеомагнітофон, на який ми записали всі останні концерти фестивалю пісні в Сан-Ремо. В нас дуже багата відеотека. В нас також є свій вокально-інструментальний ансамбль, а також власний драматичний гурток. До речі, учні нашого училища на всі екскурсії їздять на власному автобусі. Нам цей автобус марки «Setra» допоміг придбати завод. Ось, ви можете його побачити на подвір’ї нашого училища. Його навіть звідси видно.
      Всі подивилися у вікна та побачили автобус, випущений десь у шістдесятих роках, із «перекошеними» вікнами та з написами «Rodeo» по боках.
     — На цьому дозвольте нашу екскурсію завершити, — сказала представниця, — всім я дякую за увагу та сподіваюся на те, що багато з вас вирішать після восьмого класу вступити до нашого училища.
     Коли всі вийшли надвір, Миронючка звернулася до всіх:
     — Ну, що, бачили, що професійно-технічна освіта теж може бути не менш престижною, ніж вища? «Ґравітон» є дуже процвітаючим заводом, отже він може собі дозволити вкладати будь-які кошти в освіту. Отже, поміркуйте добре, чи варто вам лишатися у дев’ятому класі. Мабуть варто ліпше середню освіту завершити саме тут: по-перше, якщо ви закінчите з відзнакою це училище, ви цілком зможете вступати до вищого навчального закладу, не відпрацювавши на заводі потрібних двох років. А, по-друге, у вас після закінчення у вас буде робоча спеціальність і ви не залишитеся за бортом. 
     — Ага, — прошепотів Столяров, — у військовій промисловості завжди все є найкращим. Усе тільки для армії…
     — А що ти хочеш, Столяров, — відповіла Миронючка, почувши його шепіт. — Оборонна промисловість повинна бути на дуже високому рівні, бо це ж захист нашої Батьківщини! Армія також потребує різноманітної електроніки. Але ж крім цього цей завод випускає й різні товари народного споживання, отже він не є чисто оборонним.
     Наступного дня була екскурсія до навчально-виробничого комбінату, який навчав учнів дев’ятих-десятих класів середньої школи різноманітним робітничим спеціальностям. Раз на тиждень старшокласники мали так званий профцентр. Теорію вони проходили ось у цій будівлі колишньої школи, а практику проходили безпосередньо на виробництві.
     Спочатку всіх завели до якогось кабінету, де навчалися збирати мікросхеми. Коли учнів відпустили на перерву, викладач звернувся до прибулих восьмикласників:
     — Наш профіль зветься ЗОТ, тобто збірка обчислювальної техніки. Ось ви тут побачили чистоту, білі халати, і, напевно, багато хто з вас бажав би тут навчатися. Але мушу вас розчарувати: якщо ви ніколи не захоплювалися фізикою, вам тут нема чого робити. Ми всю першу чверть тільки й робимо, що розв’язуємо різноманітні задачі з фізики, з електротехніки. І лише у другій чверті ми приступаємо безпосередньо до ознайомлення з виробничим процесом. Але, все одно, треба дуже любити це виробництво, аби гарно за цим фахом працювати. Бо навіть якщо ви примусите себе гарно вчити фізику, ви, все одно, будете тут не на своєму місці, бо в цей процес треба вкладати не лише свою майстерність, але, буквально, всю свою душу. В нас було багато випускників, яким ці наші свідоцтва абсолютно не знадобилися, бо після школи вони пішли за зовсім іншим профілем. А шкода. Ліпше б вони надали це місце іншим учням, які, насправді, полюбляють цю техніку, але через обмеженість місць вони не змогли в нас навчатися.
     Наостанку викладач продемонстрував саморобний електроорґан, який стояв в одному з кутів тієї класної кімнати. 
     Далі всі пішли до класу друкарських машин, де готували друкарок.
     — Доброго дня, — сказала викладачка, — вітаю в нашій класній кімнаті. Одразу попереджаю: це стосується тільки дівчат, бо хлопців ми не беремо.
     — Це, що, традиція? — поцікавився Барбарисов.
     — Це зовсім не пов’язано з традицією, — відповіла викладачка. — Хлопці, звичайно, теж можуть добре друкувати на машинці, але вони не в змозі досягти такої високої швидкості друку в силу своїх анатомічних та фізіологічних особливостей. У дівчат просто пальці є тонкішими, та й реакція в них є швидшою, ніж у хлопців. Я теж проти будь-якої статевої дискримінації, але кожна стать має свої фізіологічні особливості. Навіть у військових частинах та військових штабах для друку на машинці наймають дівчат. Та й, взагалі, де ви бачили чоловіків-секретарів? Є, звичайно, винятки, але за традицією то є суто жіноча професія. Будь-який начальник прагне мати саме жінку для цієї роботи…
     — Ага, щоб із нею потім трахатися! — тихо пробуркотів Церковиський.
     — Церковиський, зараз підеш за батьками! — гаркнула на нього Миронючка. 
     — Так ось, — продовжила викладачка з цього фаху, — спочатку всі претендентки проходять, так би мовити, професійний відбір. Вони мають написати диктант із російської та української мов. І лише ті, хто набере необхідний мінімум балів, мають змогу навчатися за цією спеціальністю. Інші ж змушені будуть шукати щось інше. 
     — А Ваше свідоцтво дає право влаштуватися секретаркою? — спитала Миронючка.
     — Аякже! — відповіла викладачка з фаху. — Комбінат видає свідоцтво єдиного зразку. Дуже багато наших дівчат, які не змогли вступити до вишів, влаштувалися працювати секретарками. А в секретарках потреба є всюди.
     Нарешті наприкінці екскурсії всіх завели до великої класної кімнати, де навчали за фахом «Пошиття одягу». Кожне учнівське місце було обладнано швейними машинками, наче робоче місце на швейній фабриці. На стінах висіли великі плакати зі зразками жіночого вбрання в різні історичні епохи: ґотика, ренесанс, бароко, рококо, ампір. За викладацьким столом сидів сам директор комбінату.
     — Дорогі учні, — звернувся він до присутніх, — дозвольте мені представитися. Звуть мене Соколовський Петро Васильович, я є директором цього комбінату. Вже через якихось неповних десять місяців вам треба буде зробити вибір, за яким фахом навчатися в нашому комбінаті… Дівчина в лівому ряду на четвертому місці, залиште машину у спокої. Ще не вистачало, аби хтось тут поранився, або, не дай Бог, когось шарахнуло електричним струмом… Так от, що я хотів вам повідомити? Ага… Отже, вибір тут є не дуже великим, але ми намагалися охопити всі основні галузі народного господарства, аби випускники шкіл, якщо вони не зможуть вступити до вищих навчальних закладів, мали змогу піти працювати за здобутими тут робочими спеціальностями. Є тут дуже багато спеціальностей для легкої промисловості: мотальниці, швачки, взуттєвики. Готуємо ми й працівників для електронної промисловості — ЗОТ, наприклад. Для хлопців є такі спеціальності, як слюсарі, працівники автосервісу, водії. Для дівчат ми пропонуємо таку спеціальність, як друкарки, чи телефоністки. Є в нас також спеціальність «телеграфіст», причому не лише для дівчат, але й для хлопців. Причому вивчають там не тільки телеграфну справу як таку, але й азбуку Морзе, і основи стенографії, і навіть латинську мову…
     — Все, — подумав про себе Ковальов, — піду вчитися на телеграфіста. Це якраз для філолога…
     — Отже, — продовжив Соколовський, — ви матимете заняття в цьому комбінаті раз на тиждень цілий день, усі шість уроків. Сюди треба приходити у шкільних одностріях, бо це також вважається шкільним приміщенням. То не є моя видумка, то є розпорядження обласного відділу народної освіти. Вони можуть у будь-який момент влаштувати рейд… Крім того, кожен із вас повинен мати при собі білий халат — незалежно від того, за яким фахом ви навчатиметеся. Але під халатами обов’язково повинні бути нормальні шкільні однострії… І ще один такий важливий момент. Всі ми час від часу хворіємо. І, звичайно, якщо ви хворітимете, ви пропускатимете і в нас заняття. Так ось, я ваші довідки не колекціоную, але ви обов’язково повинні показати довідки спочатку нам, і лише після цього ви можете здати їх у своїй школі… У вас є якісь питання? Якщо питань нема, тоді до зустрічі у вересні наступного року.
     Всі почали розходитися. Ковальов швидко пішов додому, бо йому треба було в той день іще встигнути до музичної школи на репетицію оркестру. З цього тижня репетиції проводилися в актовій залі музичної школи.
6 
     Слава про Василя Міщенка та його неординарне захоплення фізикою вже розповзалося школою зі швидкістю пожежі в евкаліптовому лісі.
     Я призначаю Міщенка головним консультантом з фізики, — заявив Бакланов однієї з субот, на черговому уроці фізики у 8-Б класі у присутності всіх учнів. — Він довів, що він є справжнім експертом у розв’язанні будь-яких задач із фізики, отже якщо з тих чи інших причин я не зможу дати вам консультацію, її вам дасть Василь. Тепер якщо хтось не зробить якесь домашнє завдання, звинувачуйте після того тільки себе, бо якщо ви не змогли підійти до мене, ви без усіляких проблем зможете підійти до Міщенка.
     Урок фізики був останнім. Після нього клас пішов до тринадцятого кабінету, тобто до своєї класної кімнати, де мала відбутися чергова класна година.
     Вирішивши з учнями різні організаційні питання, Віра Павлівна звернулася до учнів повторивши їм слова, почуті на останній педраді від директорки.
     — До новорічного вечора, що відбудеться в актовій залі двадцять дев’ятого числа, — зазначила Куцачка, — наш клас має підготувати якийсь номер художньої самодіяльності. Романенко, ти є комсоргом, отже я призначаю тебе відповідальною за організацію художньої самодіяльності. Це має бути не просто виконання якихось пісень, хоча й це можна запропонувати. Це має бути якесь театралізоване дійство, якась сценка, в якій має бути задіяна якомога більша кількість учнів. Це повинно бути щось ориґінальне, несхоже на те, що можуть запропонувати інші класи. Ну а нашу «Романтику» ми запропонуємо як доповнення до нашого номеру. Отже, вирішуйте, і вже через тиждень, тобто на наступній класній годині ви маєте продемонструвати готовий номер.
     — А що, в нас буде тільки конкурс художньої самодіяльності? — здивувався Константинов. — Дискотеки після цього не буде?
     — До речі, щодо дискотек, — заявила Віра Павлівна, повторюючи слова директорки, — ніякої дискотеки не буде. То є розпорядження обкому партії. Забудьте взагалі це слово! Буде просто вечір відпочинку, де звучатиме лише вітчизняна естрадна музика і, мабуть, іще музика соціалістичних країн. 
     — А що, — зауважив з місця Павло, — виходить, італійської естради теж більше в нас не буде?
     — Італія — це, все-таки, капіталістична країна, — пояснила Віра Павлівна. — В них там уся естрада є комерційною. Мало що вони там співають… Ось у п’ятій школі нещодавно відбулася дискотека. Увімкнули на ній виступ якоїсь західної групи. Нічого не підозрюючи, учні танцювали під цю музику. А от вчителі англійської мови запідозрили щось негарне. Вони попросили в учнів оту касету, аби прослухати її уважніше та довідатися, про що там конкретно йдеться. І коли вони, зробивши переклад, зачитали його перед усім класом, в учнів волосся буквально сторчма стояли. Отже забудьте про різні західні рок-ґрупи, танцюйте тільки під вітчизняні пісні.
     — А хіба в нас є щось, під що можна танцювати? — вигукнула Клара Берґер. 
     — Це питання є досить дивовижним, — відповіла Куцачка. — А хіба в нас нічого нема, під що можна танцювати?
     — Тільки попса, — заявила Аня Орловська. 
     — А групи «Арсенал», «Автограф», «Машина часу», «Електроклуб», «Форум», «Аракс», «Земляни»? — зазначила Віра Павлівна, демонструючи свою неабияку обізнаність у сучасній естраді. — А Валерій Леонтьєв? А Юрій Антонов, а… 
     — «Примус», — додав Бережан.
     — Тільки не «Примус»! — обірвала Віра Павлівна. — В них є такі непристойні пісні, які просто заборонені для виконання.
     — «Девочка сегодня в баре»…, — підказав Марак. 
     — Тільки не згадуй! — вигукнула Віра Павлівна. — Отже, як бачите, є в нас гарна вітчизняна естрада! А в братніх соціалістичних країнах? Візьміть хоча б PUHDYS в НДР, «Neoton Familia» в Угорщині, ABC в Югославії! А на Кубі теж є дуже гарна естрада… Мені самі кубинці давали слухати їхні платівки… Отже є вибір. Можна обійтися й без західної рок-музики. 
     Після класної години Надя Романенко попросила всіх лишитися, аби продумати, що, дійсно, можна підготувати на новорічний вечір, аби здивувати публіку.
     — Нехай кожен щось запропонує своє, — внесла пропозицію Марійка Федорчук. — Упродовж суботи та неділі нехай кожен продумає, а в понеділок ми виберемо щось найкраще.
     — Можна навіть поєднати різні пропозиції, — порадила Олена Бенюх. — Це буде дуже класно! 
     — Гаразд, — погодився Сашко Грибулін. — В нас є ще сьогодні та завтра. А в понеділок ми щось вирішимо.
     Прибігши додому,  Марійка одразу ж почала щось вигадувати.
     — А чому б, — поміркувала вона, — не дарувати всім якісь подарунки… Дуже скромні… І не всім, а декому, вибірково, бо на всіх не вистачить… Це скільки ж буде присутніх у залі… О, дійсно… Коробейники… Нехай ми будемо командою коробейників… Це ж буде так класно — роздавати подарунки напередодні Нового року! Точно! … Я зараз зателефоную Надійці та повідомлю їй про свою пропозицію!
     Марійка взяла телефонну слухавку та почала дзвонити Надійці.
     — Слухай, Надійко, — звернулася до неї Марійка. — Я пропоную дарувати вибірково різні скромні подарунки… Невеличкі іграшки, чи щось іще таке… 
     — А як ми все це оформимо? —спитала Надя. — Як ми все це піднесемо?
     — Я вже знаю, — запевнила Марійка. — В нас буде команда коробейників.
     — Сценарій зможеш написати? — поцікавилася Надя.
     — Запросто, — відповіла Марійка. 
     — Ну, напиши щось, — погодилася Надя. — А ми в понеділок розглянемо. Може, з чиїмось сценарієм поєднаємо.
     Марійка поклала слухавку та одразу почала щось писати, водночас диктуючи сама собі.
     — Вас вітає команда коробейників… ні, ліпше ансамбль… ні, команда… Ми прийшли сюди, аби привітати вас із новим роком… Всі ви любите отримувати подарунки… Отже ми підготували вам дуже багато різноманітних сувенірів… Ми знаємо, як ви старанно працювали впродовж цілої чверті, отже ми вас щедро нагородимо…
     Тим часом, Олена Бенюх пробувала себе як поетеса. Своїх власних віршів вона вигадувати не стала, а лише трохи переробила відому пісню Юрія Антонова.
Какое небо над землею, 
Какая сочная трава… 
Живем мы дружною семьею 
Под крышей школы номер два, 
Под крышей школы номер два…
     Не знаючи, що писати далі, Зоя звернулася до свого тата за допомогою.
     — Тато, — попросила вона, — порадь нам, будь ласка, щось на новорічний вечір.
     — А що вам порадити? — поцікавився Віктор Вікторович. — Чи вам потрібно щось конкретне?
     — Ну, — поміркувала Зоя, — щось таке новорічне… Адже ти є драматургом!
     — Не знаю, не знаю, — відповів Віктор Вікторович. — Що вам таке написати. А ви, до речі, вкажете перед тим те, що то є нова п’єса Віктора Крамаря?
     — А хто так робить? — здивувалася Зоя. — Ми жодного разу не вказуємо авторів на шкільних вечорах.
     — Тоді давай разом про щось поміркуємо, — запропонував Віктор Вікторович. — А ще я можу з адміністрацією театру домовитися про забезпечення вас театральними костюмами.
     — Ось це те, що нам якраз і треба! — вигукнула Зоя. — Зроби це, будь ласка, якщо можеш! Ми тоді обов’язково виграємо!
     У понеділок після уроків весь клас залишився у класній кімнаті та Надя почала перебирати варіанти сценаріїв номеру до новорічного вечора, прийнявши на себе роль режисера-постановника. 
     — Марійко, — сказала Надя, — твоя ідея з коробейниками є найкращою. Ми її візьмемо за основу, трохи доповнивши іншими варіантами. 
     — А мій тато пообіцяв із театральними костюмами, — оголосила Зоя.
     — Чудово! — вигукнула Надя. — Отже з завтрашнього дня починаємо репетиції. Ми повинні виграти! А «на закуску» ми покажемо ще й нашу «Романтику». Зоє, Олено, Сашко, Павло! Підготуйте, будь ласка, щось таке цікаве, що було б пов’язано з новорічною тематикою.
     — Добре! — відповів Сашко. — Зробимо й це!
     — Тоді до справи! — закликала Надя. 
     Коли Зоя повернулася додому, тата ще не було. Він був на прем’єрі в театрі, де ставилася його нова п’єса. Нарешті, у п’ятнадцять хвилин на першу годину ночі тато повернувся.
     — Ти ще не спиш, Зоє? — здивовано спитав Віктор Вікторович. — Вже ж так пізно!
     — Як п’єса пройшла? — поцікавилася Зоя.
     — Це був справжній тріумф! — радісно виголосив Віктор Вікторович. — Мене всі так вітали! Я прямо не знаю, як це словами передати! … До речі, є гарна новина для тебе та для всього твого класу. 
     — Яка новина? — схвильовано спитала Зоя. — Кажи скоріше! Щось із костюмами пов’язана?
     — Маєш рацію! — підтвердив Віктор Вікторович. — Директор театру погодився виділити вашому класові костюми для новорічного виступу.
     — Ура! — закричала Зоя, застрибавши та захлопавши в долоні.
     — Тихо, Зоє! — заспокоїв тато. — Адже зараз вже є пізня ніч! Підійди завтра до Віри Павлівни та повідом їй цю новину. Нехай вона попросить кожного, хто братиме участь у виступі, вказати свій розмір. У п’ятницю обіцяли привезти костюми до школи.
     — А які хоч костюми? — поцікавилася Зоя.
     — Циганські підійдуть? — спитав Віктор Вікторович. 
     — Ну, взагалі-то, — відповіла Зоя, — ми зображуватимемо коробейників. А цигани, наскільки я знаю, ніколи не були гарними торговцями. Вони, скоріше, крали, ніж торгували. 
     — А які ж тоді костюми ти хочеш? — поцікавився тато.
     — Ну, хоча б, єврейські, — запропонувала Зоя. — Євреї завжди були гарними торговцями.
     — Ти хочеш, — попередив Віктор Вікторович, — аби вас усіх звинуватили в сіоністській пропаґанді?
     — Ну, при чому тут сіонізм? — здивувалася Зоя. — Адже в нашому театрі ставлять, наприклад, «Тев’є-молочника», або «Зірок, що блукають». 
     — Ну, — відповів Віктор Вікторович, — «Зірки, що блукають» — то є класика. А якщо щось сучасне ставити на єврейську тематику — так можна нарватися на звинувачення у пропаґанді сіонізму. А я не хочу повторення сорок восьмого, чи п’ятдесят другого року. 
     — А що було в сорок восьмому році? — поцікавилася Зоя.
     — У сорок восьмому році було розгромлено Єврейський антифашистський комітет, — пояснив Віктор Вікторович. — Про це ти в жодному підручнику історії СРСР не побачиш. Але це було. Сталін звинуватив усіх єврейських діячів культури у зраді Батьківщини. Спочатку в сорок восьмому році трагічно загинув відомий єврейський актор Соломон Міхоелс…
     — Не чула про такого, — зізналася Зоя.
     — На його ім’я було покладено табу, — продовжив розповідь Віктор Вікторович. — Було зображено, буцімто він суто випадково потрапив під колеса вантажівки, але насправді його навмисно збили. А у п’ятдесят другому році було розстріляно всіх єврейських радянських письменників, а потім, коли їх після двадцятого з’їзду реабілітували, в усіх довідниках теж почали просто повідомляти, Буцімто вони всі трагічно загинули. Неначе їх усіх посадили в один літак, який потім розбився. У тому ж році було зліквідовано всі єврейські театри… Ти знаєш, що було в будівлі актової зали університету, що на розі Лесі Українки та Шиллера?
     — Ні, — відповіла Зоя.
     — То був єврейський театр, — сказав Віктор Вікторович. — Але його у п’ятдесят другому році закрили. Частину акторів розстріляли, частину посадили в табори, а ось наша відома чернівецька акторка Сіді Таль, яка, на щастя уникла репресій, змушена була перейти працювати до філармонії. 
     — Це та, що померла рік тому? — уточнила Зоя. — Я бачила її панахиду в філармонії. 
     — Так ось, — попередив тато, — те, що ти зараз почула від мене, нехай лишатиметься між нами. На цю тему в нас накладено табу, отже якщо ти десь проговоришся, тебе можуть виключити з комсомолу, а мене — з партії та зі Спілки письменників. А якщо я не буду членом Спілки письменників, мене перестануть друкувати, всі мої книги вилучать з усіх бібліотек, а мої п’єси перестануть ставити в усіх театрах. Я чудово знаю, що таке опала, мені неодноразово доводилося захищати опальних колеґ. Але робити це дуже небезпечно. Можна на себе накликати таку ж саму опалу. Бо опальні діячі культура — це, фактично, каста недоторканих. Їх перетворюють на ізгоїв, на людей нижчого ґатунку. 
     — Я мовчатиму! — пообіцяла Зоя.
     — Отже, я так зрозумів, — пояснив Віктор Вікторович, — циганські костюми вам не пасують.
     — Ні, — підтвердила Зоя. — Мабуть, вірменські. Вірмени є теж гарними торговцями.
     — Я не знаю, чи зможу в нашому театрі я дістати вірменські костюми. Та, до того ж, вірменські костюми, наскільки я знаю, дуже нагадують єврейські. Та й музика в них дуже схожа.
     — Тоді, напевно, російські, — запропонувала Зоя. — Коробейники — то є переважно російське явище, отже можна запропонувати російські костюми. 
     — Добре, — відповів Віктор Вікторович. — Поговорю з Савицьким. А тобі про все повідомить Дарина Василівна.
     — Яка Дарина Василівна? — спитала Зоя. 
     — Ваша вчителька російської мови, — пояснив Віктор Вікторович. — Вона ж є дружиною директора нашого театру.
     — А-а, — здогадалася Зоя.
     — Дарина Василівна повідомить про це Вірі Павлівні, — запропонував Віктор Вікторович. — Отже все буде узгоджено. Завтра скажи про це Вірі Павлівні. А зараз іди спати, бо вже перша година ночі, тобі завтра до школи вставати.
     — На добраніч, тато! — сказала Зоя.
     — На добраніч! — відповів Віктор Вікторович.
     Зоя з кухні почала підійматися сходами до своєї спальні на мансарді.
     — І не забувай мовчати! — ще раз попередив тато. — Нехай усе те, про що ми сьогодні розмовляли, лишається між нами.
     — Могила! — заявила Зоя та піднялася на горище.
     Наступного дня Зоя повідомила Вірі Павлівні про театральні костюми.
     — Молодець, Зоє! — похвалила її Віра Павлівна. 
     — Це все мій тато влаштував, — пояснила Зоя.
     — І тато твій молодець, — погодилася Віра Павлівна. — Що б ми без нього робили?
     — Тільки нехай кожен повідомить про свій розмір, — додала Зоя.
     — Добре, — відповіла Куцачка. — Я все скажу.
     У п’ятницю вже всі приміряли театральні костюми.
     — Відповідаєте за них головою! — заявила Куцачка. — Якщо щось із ними станеться, ваші батьки відшкодовуватимуть збитки із власної кишені! Вони зберігатимуться в кабінеті, в шафі. А перед виступом шафа буде відкрита та кожен візьме свій.
     — А як ми розпізнаємо? — поцікавився Міщенко. — Вони ж усі однакові!
     — До кожного костюму буде прикріплено ярличок із прізвищем, — пояснила Віра Павлівна. — Не хвилюйтеся, все буде гаразд! 
     Обговоривши плани щодо проведення новорічного вечора, всі поступово почали розходитися.
     — Василю! — звернулася Марійка до Василя Бережана, наздогнавши його на шкільному подвір’ї. — Наскільки я знаю, ти є дуже сильним у хімії. 
     — Ну, припустимо, — погодився Василь, — я трохи її розумію.
     — А я її взагалі не розумію, — поскаржилася Марійка. — Особливо оці задачі, які зараз ми розв’язуємо. Я ці задачі зовсім не розумію, а на тому тижні в нас контрольна за цілу чверть. Ти б не міг мені допомогти?
     — О! Як довго я чекав на ці слова! — вигукнув Василь. — Із задоволенням це зроблю! Заради тебе, Марійко, я готовий на будь-що!
     — Тоді скажи мені, будь ласка, — попросила Марійка, — коли ти зможеш це зробити?
     — А коли тобі зручно? — поцікавився Василь.
     — Сьогодні, наприклад, — припустила Марійка.
     — Тоді приходь до мене додому десь о шістнадцятій годині, — запропонував Василь. — Тоді разом потренуємося в цьому. Якщо розібратися, нічого складного там нема.
     — А де ти мешкаєш? — запитала Марійка. — Десь на Ґонти?
     — Так, на Ґонти, — підтвердив Василь. — Я за тобою можу зайти о пів на четверту. 
     — Гаразд, — погодилася Марійка. — Я чекатиму на тебе.
     Рівно о пів на четверту в Марійчиному помешканні пролунав дзвоник. Підготувавшись до цього та одягнувшись заздалегідь, Марійка відчинила двері. У дверях стояв Василь.
     — Ну, така точність! — здивовано вигукнула Марійка. — Проходь! Я зараз!
     Василь зайшов до коридору, а Марійка швидко одягнула на себе зимове пальто та зимові черевики, після чого вони вийшли з помешкання.
     Надворі була по-справжньому зимова погода з морозом та снігом. Було дуже сонячно та приємно. На небі не висіло жодної хмаринки.
     — Як гарно сьогодні! — вигукнула Марійка, демонструючи почуття задоволення. — Який чудовий сонячний день! Пограємо в сніжки?
     — Пограємо! — погодився Василь, — Я вже беру сніг.
     Не чекаючи на перший удар, Марійка схопила купку снігу та кинула її в бік свого приятеля. Василь кинув сніг у відповідь.
     — 1:1! — крикнув він. 
     — Справжні дівчата ніколи не здаються! — виголосила Марійка. В атаку!
     Так вони обмінялися ударами кілька разів. 
     Проходячи мимо двоповерхового будинку на розі вулиць Маяковського та Шевченка, Василь звернув увагу на нього.
     — Марійко, — звернувся до неї Василь, — ти знаєш, що це за будинок?
     — Ні, — відповіла Марійка. — Будинок як будинок!
     — Мені батько повідомив, — зазначив Василь, — що в цьому будинку жив Володимир Івасюк.
     — А хто це такий? — здивовано спитала Марійка. — Я не знаю ніякого Івасюка.
     — Це композитор, — пояснив Василь. — Він писав пісні і для Софії Ротару, і для Назарія Яремчука. Його батько написав якусь книгу про українських націоналістів. І через пару тижнів він отримав пасквіль…
     — Що, що отримав? — перепитала Марійка.
     — Пасквіль, — повторив Василь. — Тобто анонімного листа. Так ось у цьому анонімному листі хтось йому написав: «Ми помстимося тобі за це! Ти позбавишся свого сина!». Не знаю, що там було, але цього Володимира Івасюка знайшли повішеним у лісі. Його весь Львів ховав.
     — Жах! — вигукнула Марійка. — А коли це було? 
     — П’ять років тому, — відповів Василь.
     — Але про це нічого не казали, — зізналася Марійка. 
     — Так це було, скоріше за все, самогубство, — пояснив Василь. — А самогубців не вельми шанують. 
     — Шкода, — сказала Марійка. — Такі пісні він писав!
     Перетнувши вулицю Шевченка, Марійка та Василь попрямували вулицею Ґонти. Метрів через сто вони підійшли до одноповерхового будинку, що був колись шикарним котеджем, але за радянських часів його розділили на кілька помешкань. 
     — А чому ти пішов до другої школи? — поцікавилася Марійка. — Ось у тебе тридцять друга школа під боком!
     — Не знаю, — відповів Василь. — Моїм батькам чомусь більше подобалася саме друга школа. Кажуть, що вона колись була дуже престижною… 
     Через колишню браму, від якої практично вже нічого не лишилося, Василь та Марійка зайшли на подвір’я. З подвір’я вели напівзруйновані сходини на таку ж напівзруйновану веранду. Вони піднялися цими сходинами на ту веранду, з котрої старі масивні двері з різним орнаментом та кованими ґратами вели до великого спільного коридору, засміченого старими меблями та іншими непотрібними речами. Двері були покриті численними шарами старої фарби. Все навколо дихало занепадом неначе після бомбардування. 
     — Не звертай уваги на цю занедбаність, — заспокоїв Василь. — Це тільки спільний коридор. У нашому помешканні ми цього літа зробили капітальний ремонт. 
     Увійшовши до коридору та завернувши ліворуч, Марійка побачила відреставровані двері, покриті лаком. Василь відчинив двері помешкання своїм ключем. 
     — Проходь, — запропонував Василь. — Почувай себе як удома.
     Марійка увійшла до помешкання та одразу ж відчула різкий контраст із коридором. Все в помешканні блищало чистотою та порядком. У прихожій на паркетній підлозі, покритій лаком, лежав товстий килим. Стіни були обклеєні імпортними шпалерами. Марійка зняла свої черевики та пальто, а Василь завернув праворуч до відчинених дверей, засклених матовим склом, та провів Марійку до вітальні. Вітальня була великою кімнатою, обставленою зі смаком стильними меблями. Вздовж глухої стіни тягнулася стінка, що складалася з чотирьох секцій — серванта, книжкової шафи, секретеру та шафи для одягу. У стінці було встановлено кольоровий телевізор «Електрон» останньої моделі. Всередині кімнати з паркетною підлогою, теж покритою лаком, на котрій лежав іще один товстий килим, стояв квадратний стіл та чотири стільці навколо. Обшивка стільців була покрита целофановою плівкою. Біля дверей до коридору стояв диван. Праворуч від дивана були ще двері з таким самим матовим склом, які вели до іншої кімнати. Під стелею висіла кришталева люстра. 
     — Скільки тут кімнат? — поцікавилася Марійка.
     — Дві, — відповів Василь. — Там спальня, за тими дверима. 
     — Зрозуміло, — сказала, позіхнувши, Марійка. — А хто, до речі, твій батько? 
     — Виконроб, — повідомив Василь. 
     — Тепер усе зрозуміло, — промовила Марійка. 
     — Ну що, почнемо займатися? — запропонував Василь.
     — Почнемо! — погодилася Марійка. 
     Вони сіли займатися хімією. Василь пояснював Марійці, як треба розв’язувати ті чи інші задачі, а десь через годину приніс Марійці чай, бутерброди та печиво. 
     — О, дякую тобі, Василю, — сказала Марійка. — Це так любо з твого боку!
     — Я завжди радий старатися заради тебе! — вигукнув Василь.
     О сьомій годині увечері до помешкання увійшов батько Василя.
     — Ось, тато, — сказав Василь, — в нас гості.
     — О, Марійко, добрий вечір! — привітався тато. — Як твої справи?
     — Та ось, — відповіла Марійка, — розв’язуємо разом задачі з хімії.
     — Ну, розв’язуйте, розв’язуйте, — відповів тато. — До речі, Марійко, в мене до твого тата є невеличке прохання. Тут в одного мого знайомого син вступатиме наступного року до матфаку. Твій тато не міг би з цим хлопцем позайматися?
     — Я спитаю в тата, — відповіла Марійка. — Напевно, він погодиться.
     — Скажи, що я дуже його прошу, — додав батько Василя.
     Коли настінний годинник пробив восьму годину, Марійка встала з-за столу.
     — Ну, мені пора додому, — промовила Марійка. — Гарно тобі дякую. Я все зрозуміла. Сподіваюся на те, що контрольну я напишу добре. 
     — Ти вже йдеш? — спитав тато. — Ну бажаю тобі успішно впоратися з контрольною. Василю, проводь юну мадам.
     — Я її проведу до самого дому! — відповів Василь. — Вона ж наша майже сусідка, вона мешкає на Маяковського.
     Разом вони дійшли прямо до Марійчиного дому.
     — Ну, Василю, дякую тобі ще раз! — сказала Марійка. — На добраніч!
     — На добраніч! — побажав Василь зі свого боку. 
     Попрощавшись із Василем, Марійка піднялася сходами до свого помешкання.
     — Марійко! — звернулася до неї Оксана Романівна, — Ти вже позаймалася з Василем хімією?
     — Так, — відповіла Марійка. — Я в усьому розібралася й тепер сподіваюся на гарну оцінку з контрольної.
     — Ти знаєш, Марійко, — повідомила мати, — помер Устинов.
     — Який Устинов? — спитала Марійка, не зрозумівши, про що йдеться.
     — Дмитро Федорович Устинов помер, — уточнила Оксана Романівна. — Про це щойно було повідомлення в програмі «Час».
     — Там постійно хтось вмирає, — заявила Марійка.
     — Ну ти, що, Марійко, — почала сперечатися мати. — Це ж міністр оборони. Тепер точно війна буде!
     — Не буде ніякої війни, — заспокоїла Марійка. — Все це дурниці. Буде все гаразд!
     Марійка пішла до своєї кімнати, аби щось занотувати у своєму заповітному зошиті:
     «Сьогодні п’ятниця, 21 грудня 1984 року. Сьогодні був дуже гарний зимовий сонячний день. Упродовж цілого вечора я займалася хімією разом із Василем Бережаном. Ми дуже класно разом провели цей час!».
7 
     Наступного дня мали відбутися комсомольські збори.
     — До речі, — заявила Миронючка, — на цих зборах мають бути присутні всі, тобто як комсомольці, так і несоюзна молодь. Якщо то є загальношкільні заходи, не-комсомольці теж на них повинні бути присутніми. 
     Всі так звані комсомольські класи почали збиратися в актовій залі.
     — Не розумію, — обурився Ковальов, — нащо мені тут бути присутнім, якщо я ще не встиг вступити до комсомолу. 
     — Так треба! — коротко пояснила Іра Лотяну, комсорг 8-В класу. — Ти вже зараз повинен звикати до комсомольського життя!
     Збори почалися. У президії сиділи директорка, вчитель праці Маліновський, який був за сумісництвом секретарем парторганізації, комсорг школи Євген Чоботар, його заступник Сергій Бреда та старша піонервожата Марина Мендельсон. 
     — Шановні товариші, — звернувся Чоботар до присутніх. — Розпочинаємо чергові комсомольські збори. У кого будуть які пропозиції? 
     — Розпочати збори, — хтось вигукнув з зали.
     — Поступила пропозиція розпочати збори, — оголосив Чоботар. — Хто за?
     Всі підняли руки.
     — Хто проти? Утримався?
     Ніхто рук не підіймав.
     — Одноголосно, — оголосив Чоботар. — Збори оголошую відкритими.
     Один з учнів дев’ятого класу в ролі звукооператора увімкнув програвач із платівкою, на якій були записані гімни СРСР та УРСР. Всі піднялися зі своїх місць. 
     — Прошу сідати, — оголосив Чоботар, коли обидва гімни пролунали. — Для внесення прапору комсомольської організації школи прошу всіх піднятися.
     Всі знову піднялися. Звукооператор увімкнув фонограму з військовим маршем. До зали увійшов прапороносець — учень десятого класу в супроводі ще одного хлопця та дівчини. Після цього прапор закріпили на спеціальній дужці, прикріпленій до краю сцени. Почесна варта стояла біля прапору, не міняючись, упродовж усіх зборів.
     — Прошу всіх сідати, — оголосив Чоботар.
     Далі він зачитав порядок денний.
     — Хто погоджується з таким порядком денним? — запитав Чоботар. — Прошу голосувати.
     Усі знову підняли руки.
     — Одноголосно! — сказав Чоботар.
     — Ковальов, а ти чому не підіймаєш руку? — прошепотіла Олеся Денисенко, сидячи поруч із Антоном.
     — Так я ж іще не є комсомольцем, — пояснив Антін.
     — Все одно, ти маєш підіймати, — відповіла Олеся. — Якщо ти вже присутній на зборах, ти маєш діяти так, як усі!
     Антін погодився та теж почав підіймати руку. Як усі.
     Коли збори скінчилися, знову всі повинні були двічі піднятися— аби привітати під звуки військового маршу винесення прапору та під час виконання гімнів.
     Після того, як пролунали гімни та всі сіли, встала директорка та оголосила:
     — Прошу всіх хвилину уваги, — сказала вона. — У зв’язку зі смертю міністра оборони СРСР Дмитра Федоровича Устинова та оголошеною з цього приводу в країні жалобою сьогодні відміняються всі розважальні заходи. Отже сьогодні увечері в нас теж не буде ніяких заходів через оголошену жалобу. 
     Почувши таку приємну інформацію з уст самої директорки, всі почали з радістю виходити з зали: нарешті принаймні цієї суботи можна було увечері не з’являтися до школи. Раптом директорка помітила, що прапор просто стоїть біля дверей до актової зали без усілякого нагляду. Якраз поруч проходив Ковальова. Тут директорка й покликала його.
     — Ковальов, — звернулася вона до Антона, — я тобі доручаю віднести прапор до комітету комсомолу.
     Послухавшись директорку, Антін одразу ж намотав прапор на древко та поніс до комітету. 
     — Хто доручив віднести прапор цьому слабенькому хлопцеві? — гнівно запитав Чоботар, коли Ковальов відчинив двері комітету та вніс прапор усередину.
     — Мені Антоніна Андріївна доручила, — пояснив Антін. 
     — Хіба вона не знає про те, що ти є такий слабкий? — вигукнув Чоботар.
     — А хіба я є слабкий? — здивувався Ковальов у відповідь. — Чому це раптом я маю бути слабким? Я зовсім не є слабким! Я встигаю в навчанні добре. Чому це я є слабким? 
     — Ти ж не можеш жодного разу підтягнутися на турніку! — зауважив Чоботар, знайшовши найбільш влучний арґумент для свого твердження.
     — Але це зовсім не означає, що я не можу підняти прапор, — заявив Ковальов. — Не такий вже він і важкий!
     — Він-то не є важкий, — зазначив Чоботар. — Але хіба ти є гідним того, аби його нести? Ти, по-перше, ще не є членом ВЛКСМ. По-друге, ти не можеш підтягнутися на турніку, а звідси ти не готовий служити в армії.
     — Я виконав доручення Антоніни Андріївни, і все, — вигукнув Антін, після чого поставив прапор за перекладину та пішов геть.
     А учні, тим часом, розходилися по домівках. 
     Коли Марійка прийшла додому, вона помітила, що по радіо грали лише класичну музику, а по телебаченню йшли лише історико-революційні та воєнно-історичні фільми — саме так, як це робилося після смерті Брежнєва та Андропова.
     — Дивно, — зауважила Марійка, — адже Устинов не був ґенеральним секретарем. Виходить, жалобу оголошуватимуть після смерті кожного члена Політбюро?
     — Яким страшним блюзнірством є те, що ти кажеш! — крикнула Оксана Романівна. — Устинов був міністром оборони, завдяки йому не було війни! А зараз невідомо, як поведуться американці, що вони робитимуть після смерті Устинова. Вони ж готують війну проти нас!
     — Так само стверджували й стосовно до Брежнєва, — відзначила Марійка, — буцімто якщо Брежнєв помре, одразу ж буде війна. Але з того часу вже понад два роки минуло, але війни нема. Чому ж вона має розпочатися після смерті Устинова?... 
     — Ой, Марійко! — обірвала її Оксана Романівна. — Накличеш ти біду на свою голову! У сорок першому році теж ніхто не вірив у те, що війна може розпочатися. Але вона розпочалася, і для всіх вона виявилася несподіванкою!
     — У сорок першому році умови зовсім інші були! — пояснила Марійка. — Тоді Гітлер перед тим усю Європу встиг завоювати. А де зараз американці? Надто далеко від нас!
     — Йой, не кажи! — відчайдушно крикнула Оксана Романівна. — У Гітлера не було ядерної зброї. А в американців вона є!
     — В нас теж вона є! — заспокоїла Марійка. — Ми теж можемо встигнути запустити свої ракети, аби знищити Америку! Невже американці цього не розуміють? Невже вони готові пожертвувати собою?
     — Вони готові на все заради знищення соціалізму як системи! — твердо заявила Оксана Романівна. — Там такі божевільні політики! Вони такі безумці, та заради своїх божевільних цілей вони готові піти на будь-які кроки! Мені постійно сниться, ніби над Чернівцями підіймається ядерний гриб! Ніби я йду вулицею Руською десь у районі Фастівської та раптом бачу ядерний гриб над середмістям. Ти знаєш нашу сусідку Валю? Якраз цього року вона вийшла заміж. Так ось, нещодавно я її зустріла та запитала, чи чекає вона на дитину. Ти знаєш, що вона мені відповіла? Буцімто вона разом із чоловіком вирішила дітей не мати, адже, все одно, вони загинуть у ядерній війні. Де ти раніше бачила, аби молоді сім’ї відмовлялися мати дітей?
     — Те, що тобі сниться ядерна війна, — пояснила Марійка, — означає лише одне: її ніколи не буде. 
     — Чому ти так упевнено про це заявляєш? 
     — Все буде добре! — запевнила Марійка. — І причому дуже скоро! Я це інтуїтивно відчуваю. 
     — Як ти можеш це інтуїтивно відчувати? — скептично спитала Оксана Романівна.
     — Не знаю, як, але відчуваю! — оголосила Марійка. — До речі, досить такі песимістичні речі казати! Через тиждень в нас буде новорічний вечір, а я навіть не знаю, в чому я піду на дискотеку!
     — Ти хочеш сукню, чи брючний костюм? — поцікавилася Оксана Романівна, різко змінивши тему розмови. 
     — Я навіть не знаю, — зізналася Марійка. — Я хочу бути у своїх улюблених чоботях, але я поки що не знаю, з чим їх на вечорі носити — із сукнею, чи зі штанями.
     — Думай, поки є час! — порадила Оксана Романівна. 
     — А чому б нам не піти зараз за покупками, — запропонувала Марійка, — а там видно буде! Я не знаю, що мені більше сподобається.
     — Ну, гаразд, — погодилася Оксана Романівна. — Спочатку пообідай, а потім ходімо за покупками.
     Марійка пішла обідати. О пів на п’яту Марійка та Оксана Романівна вирушили шукати вбрання до новорічного вечора. 
     — А куди підемо? — поцікавилася Оксана Романівна.
     — Ходімо, як завжди, вулицею Кобилянської, — запропонувала Марійка, — а там буде видно. 
     — Я знаю, куди треба йти, — здогадалася Оксана Романівна. — «Товари для молоді».
     — Ходімо туди, — погодилася Марійка. 
     Пройшовши всю вулицю Кобилянської та вийшовши на Центральну площу, увійшли до крамниці на розі вулиць Леніна та Руської.
     — Ходімо до костюмів, — подала ініціативу Марійка. 
     Вони попрямували до відділу жіночого одягу.
     — Ми шукаємо костюм на цю дівчину, — сказала Оксана Романівна молоденькій продавщиці. — Те, що б могло підійти на новорічний вечір.
     — На жаль, костюми в нас надто дорогі, — зазначила продавщиця. — Вони всі коштують понад сто рублів. Не знаю, чи зможете Ви собі таке дозволити.
     — Подивимося, — запропонувала Марійка. 
     — У мене лише вісімдесят, — тихо сказала Оксана Романівна. — А ощадна каса вже, напевно, зачинена.
     — Ви можете оформити в нас кредит, — запропонувала продавщиця, почувши розмову.
     — Ми спочатку подивимося, — відповіла Марійка.
     — Ну, тоді йдіть, дивіться, — погодилася продавщиця.
     Підійшовши до ряду з жіночими костюмами, що складалися з жакетів та спідниць, Марійка та Оксана Романівна почали їх перебирати.
     — Таку дурницю — та ще за сто двадцять рублів! — обурено вигукнула Марійка, побачивши, які потворні костюми виставлені на продаж. — Вони ж абсолютно ніякого вигляду не мають!
     Відчайдушно перебираючи одяг, виставлений на продаж, Марійка прикладала їх до себе, але один костюм був потворнішим за інший.
     — А чиї хоч ці костюми? — поцікавилася Оксана Романівна.
     — Звичайно ж, «Трембіта», — погордливо відповіла Марійка. — Нічого імпортного тут нема, а на наше навіть дивитися соромно. Уявляю собі, яким я опудалом виглядатиму на новорічному вечорі, якщо я принаймні щось тут придбаю. Ні, на таку потвору навіть шкода гроші витрачати! Ходімо звідси!
     — А на сукні не хочеш подивитися? — порадила Оксана Романівна.
     — Ходімо, подивимося на сукні, — погодилася Марійка. 
     Але й сукні не мали ніякого нормального вигляду. Марійка всі сукні перебрала, але нічого для себе не знайшла.
     — Тут нічого гарного для себе я не знаходжу! — вигукнула Марійка. — Ходімо до моєї тезки!
     — До якої це тезки? — спитала Оксана Романівна.
     — До «Марічки», — відповіла Марійка. — То ж є моя тезка!
     — До речі, — запропонувала Оксана Романівна, — Якщо ми й там нічого не знайдемо, тоді ми підемо до комісійного. 
     — Носити речі після когось? — невдоволено заявила Марійка.
     — Чому ж обов’язково після когось? — відповіла Оксана Романівна. — Там продаються не лише речі після когось, але й цілком нові речі. Наприклад, конфісковані на митниці.
     — А як ми розпізнаємо нові речі? — невпевнено спитала Марійка.
     — А хіба ти не знаєш, як? — здивовано відповіла Оксана Романівна. — Це ж видно неозброєним оком!
     У «тезці» Марійка та Оксана Романівна теж нічого не знайшли.
     — А зайдемо ще до Будинку одягу, — запропонувала Марійка.
     — Зайдемо, — погодилася Оксана Романівна.
     Коли вони підійшли до ряду з жіночими сукнями, Марійці раптом припала в очі жовта сукня з модними рукавами, які були широкими біля плечей, але звужувалися до манжетів.
     — Ось! — відповіла Марійка, приклавши до себе сукню. — Це саме те, що мені треба! І з чоботями воно гармоніюватиме! Зараз якраз модно носити чоботи з сукнями нижче колін, аби ноги взагалі не було видно.
     — А чия це? — поцікавилася Оксана Романівна.
     — Зараз подивлюся, — відповіла Марійка. — Польська. І зовсім недорого порівняно з костюмом — лише вісімнадцять рублів!
     Придбавши цю сукню, Марійка та Оксана Романівна ще пішли дивитися на жакети, навіть не плануючи придбати щось іще. Зненацька Марійці припав до очей вельветовий жакет кольору кави з молоком.
     — Мені й цей жакет подобається! — радісно вигукнула Марійка. — Мабуть, ми ще й його придбаємо? 
     — А в нас грошей вистачить? — скептично запитала Оксана Романівна.
     — Зараз я подивлюся на цінник, — відповіла Марійка. — Вистачить! Навіть іще залишиться! Це, до речі, в НДР зроблено.
     — Ну, добре, — погодилася Оксана Романівна. — Якщо вистачить, то купуємо.
     Із почуттям глибокого задоволення обидві дами пішли додому. Надворі падав крупний сніг, усе було усипано цим свіжим снігом, що приємно хрумкотів під ногами. На будинку готелю «Верховина» працювало табло, яке повідомляло про чергові трудові перемоги. Всюди горіли неонові вивіски. Не горіла лише святкова ілюмінація. Настрій в усіх був передноворічним, який навіть не був зіпсований смертю міністра оборони. Усі з нетерпінням чекали на новорічні свята, і навіть ніякі втрати високопоставлених осіб не могли цьому перешкодити. Свято невблаганно наближалося…
8 
     Недільного ранку Сашко Грибулін прокинувся о пів на сьому. Увечері московським потягом мав приїхати його тато, який був у відрядженні у Великій Британії, на святкування Нового року. А за тиждень до початку Нового року він приїздив через те, що на Заході вже розпочиналися різдвяні канікули. З Лондона він мав прилетіти літаком до Москви, а вже з Москви приїхати потягом до Чернівців. Батько Сашка, Павло Сергійович, працював у радянському торговельному представництві в Лондоні. Сашко дуже пишався тим, що його тато перебуває в закордонному відрядженні. У липні наступного року Павло Сергійович мав перевезти свою сім’ю до Лондона. 
     Разом із мамою, Аллою Георгіївною, Сашко почав готувати помешкання до приїзду батька — прибирати кімнати за допомогою пилососу, витирати порохи з меблів. Поки він прибирав, Алла Георгіївна, тим часом, готувала на кухні святкові страви, прагнучи порадувати свого чоловіка, зробити йому приємне.
     Близько десятої години ранку Сашко увімкнув телевізор, але там крім класичної музики нічого не було.
     — Сьогодні, все одно, «Ранкової пошти» не буде, — зазначила Алла Георгіївна, — бо в країні жалоба. Ти, ліпше, піди, придбай хліб, ковбасу та сир. 
     Швидко одягнувшись, Сашко побіг до універсаму «Берізка» на розі вулиць Кобилянської та Крала Маркса, котрий до валютних крамниць «Beriozka» не мав жодного стосунку. Зайшовши всередину торговельної зали, Сашко одразу ж помітив, що ані хліба, ані ковбаси там не було. Тому Сашко придбав там лише сир. За хлібом він попрямував далі вулицею Кобилянської — до крамниці, розташованої неподалік вулиці Лермонтова. 
     У ті часи хліб продавали без будь-яких упаковок, отже покупці мали брати хліб своїми руками — якими брудними вони б не були. Ця обставина, якраз, була врахована, отже на всіх стінах висіли написи: «Не чіпати хліб руками! Свіжість хліба перевіряється тільки виделкою!». До всіх поличок були прив’язані великі дворогі виделки з масивними пластиковими рукоятками. А на одній зі стін було повішено крупний плакат, на котрому було зображено чоловіка з брудними руками та такі ж брудні булки, що лишилися після нього. Над малюнком було вміщено напис: «Май совість!». Хліб було розсортовано по комірках. 
     Взявши два буханця «сірого» хліба за двадцять копійок та батон за тридцять п’ять копійок, Сашко поніс їх до каси. 
     — Не більше двох буханців в одні руки! — суворим та наполегливим тоном виголосила касирка.
     Сашко змушений був залишити один буханець на касі. Зненацька його хтось покликав. Сашко озирнувся. То була Олена Бенюх, котра теж прийшла придбати хліб. Розрахувавшись із касиркою, Сашко вийшов надвір та почав чекати на Олену, що вийшла невдовзі хвилин через п’ять.
     — Теж хліб купуєш? — поцікавилася Олена.
     — До нас сьогодні батя приїздить, — повідомив Сашко.
     — Звідти? — натякнула Олена.
     — Ага, — сказав Сашко, зрозумівши, що Олена про все здогадалася. — Мені ще ковбасу треба придбати.
     — Ну, гаразд, — відповіла Олена. — Іди, купуй ковбасу, а я вже піду додому. 
     Олена завернула в під’їзд того ж самого будинку, де була розташована хлібна крамниця, аби прохідним двором пройти до Українського провулку, а Сашко увійшов до гастроному, що серед старших поколінь чернівчан звався «Супутником», хоча такої вивіски над ним давно вже не було. Усередині була довжелезна черга, отже Сашко мусив стояти в ній, бо ніякої іншої можливості придбати ковбасу просто не було. Нарешті через півтори години черга до нього дійшла-таки. Замовивши півкіло «Докторської», Сашко одразу ж — як це було заведено — пішов до каси вибивати чек. Отримавши свій пакунок, він радісно попрямував додому. Усе необхідне до зустрічі батька було придбано. 
     По телебаченню дивитися було нічого — тільки історико-революційні та воєнно-історичні фільми, що чергувалися з концертами класичної музики. Так було й тоді, коли помер Брежнєв, і коли помер Андропов. А тепер ось така ж сама жалоба була й за Устиновим, хоча він і не був ґенсеком.
     Нарешті о сьомій годині увечері біля брами зупинилося таксі. вибігши на подвір’я, Сашко побачив свого тата, що виходив із таксі.
     — Привіт, тато! — крикнув Сашко, коли таксі від’їхало.
     — Привіт, Сашко! — вигукнув Павло Сергійович у відповідь. — Який ти вже дорослий! Тебе я навіть не впізнав спочатку, чесно кажучи!
     — А що ти хочеш, — зауважив Сашко. — Через два тижні мені вже п’ятнадцять років!
     — Як шкода, що мені не доведеться бути присутнім на твоєму дні народження, — поскаржився Павло Сергійович. — Але, все одно, я тебе вітаю заздалегідь!
     — Не треба заздалегідь, — стурбовано сказав Сашко. — Це погана ознака.
     — Ну, добре, — погодився Павло Сергійович. — Я спробую тоді зателефонувати. Листи звідти дуже довго йдуть — по два чи три місяці. 
     Сашко взяв обидві валізи з рук тата.
     — Вони не є важкими, — повідомив тато. — Я ж бо лише на тиждень приїхав. Там майже нема моїх речей.
     Коли Павло Сергійович зайшов до помешкання, Алла Георгіївна одразу ж кинулася йому на плечі та почала його цілувати. 
     — Ну, це занадто! — вигукнув Павло Сергійович. 
     — Як ти доїхав? — поцікавилася Алла Георгіївна. 
     — Доїхав я нормально, — відповів Павло Сергійович. — Тільки чому всюди у вас прапори з чорними стрічками? І по радіо передають лише класичну музику? Чи в країні знову жалоба?
     — Устинов у п’ятницю помер, — пояснила Алла Георгіївна.
     — На черзі — Черненко, — заявив Павло Сергійович. — Я відчуваю, що й його кінець є дуже близьким. 
     — Не кажи так! — обірвала Алла Георгіївна. 
     — А як казати? — почав сперечатися Павло Сергійович. — Ти подивися на цього живого небіжчика! Він не ходить, а лише пересувається, та й при цьому весь тремтить. Руки в нього тремтять наче у реєстрового пияка! Це ж ганьба на цілий світ! Нехай усі ці старпери якомога скоріше підуть на заслужений відпочинок, як це робиться в цивілізованих країнах!
     — Ти крамольних думок набрався в своєму Лондоні, — дорікнула Алла Георгіївна. 
     — Нехай до влади приходять молоді! — виголосив Павло Сергійович. — Старі нехай відпочивають, а країною нехай керують молоді!
     — Але ж у молодих нема досвіду, — зауважила Алла Георгіївна. 
     — Нічого страшного! — заспокоїв Павло Сергійович. — В них є енергія. А п’ятдесят років — то є цілком нормальний вік для керування країною. Рано чи пізно, але так буде й у нас. А ці живі небіжчики нехай доживають свій вік на заслуженому відпочинку!
     Висловивши все, що він думав про радянське керівництво, Павло Сергійович одразу ж почав розгортати валізи та витягувати звідти подарунки для дружини та сина. 
     — Ось, Алло, тобі шкіряний плащ, — сказав Павло Сергійович, витягнувши з валізи перший пакунок. — То є натуральна лайка. Це не той штучний суроґат, що продається в нас. Це останній писк моди. У Лондоні зараз усі ходять у таких плащах.
     — Прямо зараз? — здивувалася Алла Георгіївна. — А їм не холодно?
     — У Лондоні не буває суворих зим, — зазначив Павло Сергійович. — За цілий грудень жодного разу температура не падала нижче нуля! А підлітки, взагалі, навіть узимку ходять там у гольфах та шортах.
     — Серйозно? — перепитав Сашко.
     — Даю чесне слово! — відповів Павло Сергійович. — Дівчата шкільного віку там цілу зиму ходять у коротких спідничках та в гольфиках. А хлопці до конфірмації при будь-якій погоді ходять у шортах.
     — А що таке конфірмація? — поцікавився Сашко.
     — Посвята в дорослі, — пояснив Павло Сергійович. — Це у християнській церкві є такий обряд, який проходять по досягненню чотирнадцятилітнього віку.
     — А в нас, виходить, свого роду конфірмацією є прийом до комсомолу, — одразу ж зробив висновок Сашко. 
     — Так, — погодився Павло Сергійович. — У якійсь мірі ти маєш рацію. Це є теж, свого роду, конфірмація.
     — Може й мені спробувати носити шорти взимку? — пожартував Сашко.
     — Ти не звик до цього! — застерегла Алла Георгіївна. — Вони ж, напевно, так із самого дитинства ходять. А ми до цього не звикли. Та й зими в нас є набагато суворішими. 
     — Але ж можна поступово звикати, — запропонував Сашко. — Поступово тренуватися, створюючи собі все більш спартанські умови.
     — А це я тільки вітатиму, — підтримав тато. — До речі, Сашко, ось це тобі.
     Павло Сергійович протягнув Сашкові пакунок. Коли Сашко його розгорнув, там був чорний піджак — теж із натуральної лайки.
     — Це, напевно, дуже дорогі речі! — вигукнула Алла Георгіївна. — Скільки все це коштує?
     — Про це не турбуйтеся, — заспокоїв Павло Сергійович. — Носіть на здоров’я.
     Далі він почав витягати з торбини та розгортати інші подарунки.
     — А що це таке? — поцікавився Сашко, побачивши зелену коробку, на котрій було написано “After Eight”. 
     — А це такі шоколадні платівки зі м’ятою всередині, — прокоментував Павло Сергійович. — То є ласощі, досить популярні в Англії. 
     — А як там, взагалі, з їжею? — запитала Алла Георгіївна.
     — Англійська кухня — це щось жахливе, — зізнався Павло Сергійович.
     — Серйозно? — здивувалася Алла Георгіївна.
     — Чесне слово! — відповів Павло Сергійович. — Я й сам був дуже розчарованим у ній. А англійські ґурмани надають перевагу східній кухні — індійській, китайській, арабській… До речі, там так багато вихідців з Азії та Африки, тобто з колишніх британських колоній!
     — Ну, добре, — сказала Алла Георгіївна. — Ходімо вечеряти.
     Під час вечері Павло Сергійович ділився своїми враженнями від Лондона.
     — Зараз у них розпочалися різдвяні канікули…
     — Так рано? — здивовано спитала Алла Георгіївна. — Різдво ж буде тільки сьомого січня.
     — Це православні святкують Різдво сьомого січня, — пояснив Павло Сергійович. — А на Заході Різдво святкують двома тижнями раніше, а саме, двадцять п’ятого грудня. Але вже на початку листопада в них усюди розвішують різдвяну ілюмінацію, всюди відкриваються різдвяні ярмарки. Коли я відлітав з Лондона, він весь сяяв ілюмінацією. Навіть дерева там обмотані якоюсь тонкою ґірляндою, причому кожне дерево, кожна гілка. Ви уявляєте собі: дерева світяться!
     — Я щось не можу собі цього уявити, — відверто зізналася Алла Георгіївна.
     — Отже, в них зараз розпочалися різдвяні канікули, які триватимуть цілий тиждень — до самого Нового року. А Новий рік в них не є таким великим святом, як Різдво. Отже, там зараз справжня казка.
     — Як я їм усім заздрю! — вигукнув Сашко. — Як там у них зараз гарно!
9 
     Весь наступний тиждень промайнув в очікуванні новорічного вечора. Старшокласники готувалися до нього — щось розучували, підбирали святкове вбрання тощо. 
     Разом із тим, музична школа готувалася до звітного концерту в колишньому кафедральному соборі. Щодня у приміщенні цього собору проводилися репетиції впродовж принаймні двох годин. А оркестр баяністів та акордеоністів готував до виступу «Славься» Глинки — разом із хором старшокласників. Щодня Ковальов та інші учні відділу народних інструментів носили свої інструменти на репетиції до собору. Антін брав у кабінеті народного відділу басовий баян, клав його у спеціальний футляр та усе це до собору. Сходи в соборі до балкону, на якому колись виступав хор, були дуже крутими, отже для Антона та інших учнів то була справжня атлетична гімнастика. 
     Під час однієї з репетицій, очікуючи свою чергу, Антін, за відсутністю на балконі собору будь-яких вільних стільців, сів по-турецьки прямо на підлогу, схрестивши ноги.
     — О, в нас вже турки з’явилися! — вигукнув завідувач народним відділом, побачивши Антона в такій незвичній позі.
     Нарешті у четвер, двадцять сьомого грудня, відбулася ґенеральна репетиція, а днем пізніше, тобто у п’ятницю, двадцять восьмого грудня, відбувся сам звітний концерт дитячої музичної школи, яка, за іронією долі, теж була другою. 
     Відкрив цей концерт начальник відділу культури облвиконкому.
     — Шановні товариші, — звернувся він до присутніх, — сьогодні ми у приміщенні цього колишнього храму, що став зараз справжнім храмом культури, влаштовуємо безпрецедентний захід, коли концерт поєднується з художньою виставкою. Свою майстерність одночасно демонструють одразу дві школи мистецтв — художня та музична. Ми вирішили зробити експериментальне шоу, на якому учні художньої школи виставили свої роботи, а учні музичної школи в той же час демонструватимуть своє артистичне мистецтво. Таким чином, у рамках одного заходу ми поєднали два види мистецтва — музичне та образотворче. На сьогоднішньому вечорі дві школи демонструватимуть свої здобутки, але кожна школа робитиме це у своїй сфері. Таким чином, два види мистецтва поєдналися сьогодні в єдине ціле.
     Присутні, що сиділи на горішньому ярусі виставкового комплексу — якраз обличчям до балкону для церковного хору, — зааплодували. 
     Перед публікою з’явився ведучий, котрим був один з учнів старших класів фортепіанного відділу.
     — Починаємо, — голосно крикнув він, — звітний концерт дитячої музичної школи номер два. Відкриває концерт ансамбль скрипалів… 
     На жаль, виконавців на балконі зовсім не було видно, тому кожен із них до і після свого виступу підходив до балконного парапету, аби показатися на публіці. Деякі з виконавців виступали не з балкону, а безпосередньо перед публікою. Виступ оркестру баяністів разом із хором був заключним номером. Після цього концерт було оголошено закритим.
     По закінченню концерту в його учасників теж була можливість переглянути виставкову експозицію. Роботи учнів художньої школи були виконані в найрізноманітнішій техніці. Тут були й картини, виконані олією, і графіка, й офорти, й темпера, й ґобелени. Були навіть скульптурні композиції. Особливо приглянулося погруддя якоїсь дівчини, виконане зі звичайного пластиліну. Але по-справжньому всі були здивовані, коли читали підпис до цієї скульптурної композиції: «Автопортрет».
     — Нічого собі! — сказав хтось із викладачів музичної школи, — чотирнадцятирічна дівчина, а зробила власне погруддя наче професійний скульптор.
     — Так, — підтвердив інший його колеґа, — це неймовірно.
     Цю розповідь почув працівник художньої школи, який виглядав як справжній художник — із бородою, в береті… Скоріше за все, він якраз і викладав у цієї дівчини.
     — Ви, як я бачу, цікавитеся роботами цієї дівчини, — звернувся він до музикантів. — Мені теж дуже подобаються ці роботи. То була дуже талановита дівчина. Тут, до речі, виставлено й кілька її графічних робіт.
     — Чому була? — здивовано спитав один з викладачів музичної школи.
     — Шкода, що вона померла восени цього року, — відповів цей художник.
     — Як це так? — запитав один із музикантів.
     — Всіляке в житті буває, — відповів викладач художньої школи. — Ось і вона, ця дівчина, була хворою на лейкемію. Вона давно знала, що незабаром помре.
     — Друга Надя Рушева, — промовив один з викладачів музичної школи.
     — Не зовсім, — почав сперечатися художник. — Надя Рушева померла несподівано від приступу інсульту. А ця дівчина передчувала свій кінець заздалегідь, і ніхто не міг їй нічим допомогти… А, все ж-таки, вони схожі…
     — Дуже сумно, — сказали майже одночасно обидва викладача з музичної школи.
     Прийшовши додому, Антін почав робити уроки на останній день чверті. Зробивши алґебру та фізику, він пішов до іншої кімнати, де всі дивилися телевізор. По телевізору йшов новорічний випуск «Кінопанорами», яку Центральне телебачення щороку за традицією показувало саме двадцять восьмого грудня — з року в рік. У цій програмі демонструвалися фраґменти різних цікавих кінопрем’єр. Однією з таких прем’єр була весела грузинська музична комедія «Весілля сойок». А ще був анонс одного латвійського анімаційного фільму за творами Чарлі Чапліна, але музика чомусь була не його, а Раймонда Паулса.
10 
     Повернувшись останньої грудневої п’ятниці зі школи, Марійка побачила, що Максим кудись збирається.
     — Максиме, — звернулася до нього Марійка. — Ти кудись ідеш зараз?
     — На відробки, — пояснив Максим. — Уявляєш, зараз на математичному факультеті ЧДУ має відбутися новорічний вечір. Весь наш факультет буде зараз у дискозалі четвертого гуртожитку. І лише наша група складатиме в цей час відробки, бо саме на цей час Матряшина призначила нам здачу відробок з англійської мови. Ця Матряшина знахабніла!
     Одягнувши зимову куртку, Максим стрімко вийшов із дому. Назустріч йому йшли перехожі, в котрих був святковий настрій через передчуття великого свята. Все місто готувалося до зустрічі Нового року. Багато хто йшов із ялинками, вітрини всіх крамниць були по-святковому оздоблені. Тільки Максимові було зовсім не до свята, бо він ішов складати відробку до найодіознішої викладачки, яка була зацікавлена в тому, аби завалити якомога більшу кількість студентів та призначити їм іще відробки. Максим ішов складати відробки не тому, що він хворів, і, тим більш, не через те, що він отримував незадовільні оцінки. Матряшина призначала відробки навіть тоді, коли вона просто не встигала когось запитати на занятті. 
     Піднявшись вулицями Челюскінців та Карла Маркса до зупинки біля колишнього кафедрального собору та дочекавшись п’ятого тролейбусу, Максим втиснувся в переповнений пасажирами салон. Вийшовши на зупинці «Мікрорайон», він одразу ж побіг до четвертого гуртожитку, де в так званому «червоному кутку» Матряшина призначила відробки, а поруч, у залі для проведення дискотек, мав відбутися новорічний вечір. 
     Підійшовши до гуртожитку, Максим побачив величезну кількість студентів, які прийшли на новорічний вечір. В усіх тих студентів був дуже святковий настрій. Серед гостей новорічного вечора було дуже багато першокурсників із паралельних потоків. Але Максимові було не до свята, бо він ішов на відробку.
     Відробки були призначені на сімнадцяту годину. Коли Максим підійшов до дверей «ленінської кімнати», було ще тільки двадцять хвилин на п’яту, але майже вся група була вже у зборі. Знаючи норовистий характер викладачки, чергу займали за цілу годину. 
     — Привіт! — крикнув Максим своїм одногрупникам.
     — Ти будеш одинадцятим, — вказав хтось із дівчат.
     — Ну, добре, — погодився Максим, — якщо одинадцятим, то одинадцятим. У мене не так вже й багато тих відробок. До речі, вона вже є?
     — Хто? — спитали дівчата.
     — Ну хто, хто? — відповів Максим. — Звісна річ, хто. Любов Миколаївна.
     — Ну, Любов Миколаївна ще не прийшла, — відповіли дівчата. — Вона ж на п’яту годину призначила.
     Вони разом почали чекати. Усі інші студенти в цей же час збиралися в залі для святкування новорічного вечора. 
     Нарешті, настала сімнадцята година, але Матряшиної ще не було. Студенти почали чекати на неї в напрузі. Пройшло п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин, але Матряшиної все ще не було. 
     — Ну, де вона? — знервовано спитала одна зі студенток. — Призначає нам на п’яту годину, але сама не з’являється. 
     — Не можу цього зрозуміти, — погодився Максим. — Це ж така неповага до студентів.
     Коли годинник показував двадцять шість хвилин на шосту, Матряшина, нарешті, з’явилася. 
     — Добрий вечір! — привіталися з нею студенти.
     Матряшина, нічого не відповівши, зайшла до «ленінської кімнати».
     — Можна? — спитав хтось зі студентів, відкривши за нею двері.
     — Вас покличуть! — різко відповіла Матряшина. — Чекайте в коридорі!
     Нарешті, через півгодини, десь у п’ять хвилин на сьому, двері «ленінської кімнати» відкрилися.
     — Заходьте, хто перший! — скомандувала Матряшина.
     До «ленінської кімнати» зайшла дівчина, що прийшла першою за цілих півтори години до призначеного початку відробок. Усі напружено почали чекати. В цей же час у сусідній залі новорічний вечір був у повному розпалі. З дискозали лунали гучна музика та веселий сміх. 
     Минула година. Дівчина з «ленінської кімнати» ще не виходила. Усі почали нервуватися. 
     У двадцять п’ять хвилин на восьму дівчина вийшла. Вона виглядала так, ніби її щойно зняли з хреста. 
     — Ну як? — кинулися на неї інші студенти.
     — Дайте прийти до тями, — відповіла дівчина. — Я наче вичавлений лимон.
     — Ти хоч щось склала? — спитав Максим.
     — Дві відробки вона в мене прийняла, — відповіла дівчина. — А ще дві — ні. Доведеться до неї ще у січні ще раз прийти. 
     — А ти хоч на дискотеку підеш? — поцікавився хтось з інших студентів.
     — Яка там дискотека? — прошепотіла дівчина, демонструючи повну апатію до всього. — Мені б до тями прийти після такої екзекуції. Це якийсь жах! Вона мене тримала більше години! 
     — Годину п’ятнадцять хвилин, — уточнив хтось із присутніх.
     — Ви уявляєте собі, — продовжила дівчина. — Більше години тримати в такій напрузі!
     Двері знову відчинилися.
     — Наступний! — скомандувала Матряшина грубим, принизливим тоном.
     До «ленінської кімнати» зайшла та сама Одарка Кошевко з Коломиї, яка в Коломиї закінчила спеціалізовану школу з поглибленим вивченням англійської мови. 
     Знову настала гробова тиша. Максим подивився на годинник. Годинник показував дев’ятнадцяту годину тридцять сім хвилин. Усі мовчки чекали біля дверей «ленінської кімнати». Минула година. Одарка не виходила. Нарешті майже рівно о двадцять першій годині двері відкрилися.
     — Вона тебе питала годину двадцять сім хвилин, — зазначив Максим. — Ну як, ти склала відробку?
     — Чотири відробки склала, — відповіла Одарка. — А одну вона мені перенесла на січень. Причому я все знала, я тільки щось переплутала, а Любов Миколаївна мене просто різко перебила та заявила: «Прийдеш у січні». Це просто жах! Піду трохи потанцюю, якщо дискотека ще не скінчилася.
     — Наступний! — скомандувала Матряшина, відкривши двері.
     До «ленінської кімнати» зайшов хлопець, який був третім. Годинник показував десять хвилин на десяту. Новорічний вечір у сусідній залі був у повному розпалі. Там хтось виступав, розповідав щось смішне, всі реготали. Потім знову заграла гучна музика… Але студентам, що стояли біля дверей «ленінської кімнати», було не до цього. Вони тремтіли, чекаючи на свою чергу, аби скласти ці відробки.
     — Це якийсь жах! — обурено вигукнула, не витримавши такої шаленої напруги, одна зі студенток, що тремтячими руками тримала свій конспект. — Вона призначила нам відробку на сімнадцяту годину! Вже двадцять перша година, а до кімнати зайшов тільки третій! Коли решта відповідатиме? Вночі?
     Раптом якась студентка, що стояла під дверима, впала на підлогу.
     — Викликайте швидку! — закричала інша студентка. 
     Всі кинулися до нещасної дівчини, яка знепритомніла. 
     — На відкрите повітря її! — скомандував Максим. — Їй дуже погано!
     — Це ризиковано! — відповіла якась дівчина. — Краще піди до вахтерки та поклич «швидку». Ти, все одно, тільки одинадцятий, ти ще встигнеш відповісти.
     Максим пішов викликати «швидку», яка приїхала через тридцять п’ять хвилин. Хлопець із «ленінської кімнати» ще не виходив. 
     — Що у вас таке? — спитали санітари на вході?
     — Тут дівчинці погано! —крикнув Максим. — Вона, здається, знепритомніла.
     Максим та санітари кинулися до дівчини, яка лежала на трьох стільцях, що стояли при вході до «ленінської кімнати». Хлопець, що пішов відповідати, ще не виходив. Санітари почали заміряти пульс.
     — Йой! — простогнала дівчина. — Мені дуже погано. Мене нудить! Я хочу блювати! 
     Хтось із санітарів підставив лоток до роту дівчини, а інший зафіксував голову дівчини в такій позі, аби вона, не дай Боже, не захлинулася в блювотних масах. 
     — Це просто емоційний стрес, — пояснив лікар зі «швидкої», оглядаючи дівчину. — Це таке трапляється у стресових ситуаціях. Але ця дівчина має дуже слабке серце.
     Бриґада «швидкої» зробила дівчині заспокійливу ін’єкцію та поїхала далі. А хлопець від Матряшиної все не виходив. 
     — Можу вас порадувати, — оголосив Максим. — Двадцять друга година шістнадцять хвилин!
     Нарешті через три хвилини хлопець вийшов. 
     — Наступний! — скомандувала Матряшина.
     До «ленінської кімнати» зайшла дівчина, що зайняла чергу четвертою.
     О пів на дванадцяту новорічний вечір скінчився. Дівчина з ленінської кімнати ще не виходила. Вона вийшла лише тоді, коли годинник показував двадцять хвилин до опівночі.
     — Все! — оголосила Матряшина, вийшовши слідом за дівчиною. — Прийом відробок на сьогодні закінчився!
     — Як це так? — обурилася якась студентка. — Ми тут із сімнадцятої години чекаємо!
     — Чекайте хоч цілу ніч! — цинічно викинула Матряшина. — Я вже сьогодні ні в кого більше не прийматиму! Всі решта складатимуть відробки в січні!
     Матряшина пішла додому, а студенти ще довго не розходилися.
     — Вона нас за людей не вважає! — заявив Максим. — Мало того, що вона нам сьогодні новорічний вечір зіпсувала, вона над нами просто знущається! Після Нового року обов’язково треба написати рапорт на ім’я декана, і всі, хто тут зараз присутні, мають отой рапорт підписати. Ми обов’язково другого січня маємо піти до декана та розповісти про всі ці жахи! Адже ми є теж люди, і теж заслуговуємо на людське ставлення!
     Максим вийшов із гуртожитку вже після опівночі. Він попрямував до тролейбусної зупинки, але тролейбусів вже не було. Максим мусив іти пішки. По дорозі він підійшов до телефонної будки та зателефонував додому. Слухавку взяла Оксана Романівна.
     — Максиме! — крикнула вона у слухавку. — Що сталося? Де ти пропадаєш!
     — В нас тільки зараз скінчилися відробки, — пояснив Максим. — Усе, я йду вже додому. 
     Нарешті здалеку Максим побачив тролейбус. Він кинувся на зупинку та, дочекавшись цього тролейбуса, сів на нього та доїхав до середмістя. Вдома Максим був уже біля першої години ночі. Марійка та Богдан вже спали, але батьки ще не спали.
     — Ти лишився на новорічному вечорі? — спитав Максима Степан Вікторович.
     — Який ще там новорічний вечір? — відповів Максим. — Це тільки зараз скінчилися відробки!
     — Та що, ця Матряшина з глузду з’їхала, чи що? — пробуркотів Степан Вікторович. — А ти хоч склав?
     — Ні, — відповів Максим.
     — Тебе вона завалила? — поцікавився Степан Вікторович.
     — Ні, — сказав Максим. — Черга не дійшла. Вона встигла запитати лише чотирьох осіб. А я був одинадцятим. У січні знову до неї мушу прийти!
     — І як ця відьма може знущатися над нещасними підлітками! — гнівно заявив Степан Вікторович. — Зберіть у групі підписи та напишіть рапорт. А я, якщо це необхідно, буду свідком. 
11 
     Ось і настало двадцять дев’яте грудня, останній день другої чверті. Наприкінці цього дня мав відбутися новорічний вечір, а вранці був звичайний робочий день за розкладом суботи. 
     Ковальов, збираючись до школи, дістав свій нещодавно придбаний святковий піджак та хотів його надягти. 
     — Ти куди його хочеш надягти? — поцікавилася Валентина Дмитрівна.
     — Як куди? — перепитав Антін. — До школи…
     — А хіба це не увечері треба? —здивовано спитала Валентина Дмитрівна. — Я щось сумніваюся, що всі прийдуть у святковому вбранні вже вранці. Зателефонуй-но до когось та спитай, хто як прийде. До Бобрикової, наприклад, з якою ти сидиш за однією партою.
     Антін узяв слухавку, набрав номер Руслани та почав чекати на відповідь. Нарешті Руслана відповіла.
     — Привіт, Руслано! — звернувся до неї Антін.
     — Привіт, Антоне! — відповіла Руслана. — Ти щось від мене хотів?
     — Пробач, — сказав Антін, — я хотів лише запитати тебе, як треба зараз вранці приходити?
     — Не розумію, що ти маєш на увазі, — відповіла Руслана. — Пішки, ти маєш на увазі?
     — Та ні, не це, — відповів Антін. — Не пішки, а в чому. Я мав на увазі, в чому треба приходити вранці, адже в нас сьогодні новорічний вечір буде.
     — Так новорічний вечір буде допіру о сімнадцятій годині, — відповіла Руслана. — А зараз приходь у нормальному шкільному однострії.
     — Добре, — відповів Антін. — Пробач за дзвоник.
     Антін поклав слухавку та надягнув свою куртку від шкільного однострія.
     Починаючи з восьмої години школа поступово почала наповнюватися учнями. Атмосфера свята була відчутна вже з самого ранку. За день до цього в шкільному вестибулі вивісили святкове оголошення: 
Усім ! Усім ! Усім!
Тільки сьогодні!
Сьогодні, 29 грудня в 17-00 відбудеться ґрандіозне дійство, 
у якому ви всі зможете взяти участь, 
наповнивши зал своїми радістю та сміхом!
На ласунів чекає сюрприз,
Для них відкрито кафе «Приз».
     Напередодні всім учням, що виявили бажання взяти участь у новорічній дискотеці, роздали по запрошенню та зібрали по рублю. Тими запрошеннями були подвійні листівки, на яких було написано: «Дорогий друже! Запрошуємо тебе взяти участь у нашому новорічному вечорі!». А щоб ніхто таке запрошення не зміг підробити, на кожному примірнику було поставлено штемпелі у вигляді тигра, що встав на задні лапи та готовий був кудись кинутися. 
     У перервах між підсумковими уроками старшокласники розучували свої номери прямо в коридорах, граючи на ґітарах та співаючи різні пісні — пристойні й не зовсім. Грибулін також того дня прийшов на заняття з ґітарою. На великій перерві він прямо в коридорі разом із Зоєю, Оленою та Павлом почав співати різні пісні. Спочатку вони співали те, що вже виконувалося на різноманітних шкільних заходах. Але раптом, причому несподівано для всіх, учасники ансамблю «Романтика» заспівали пісню «SOS» з репертуару групи ABBA, яку вони розучили днями: 
Where are those happy days, they seem so hard to find?
I tried to reach for you, but you have closed your mind
Whatever happened to our love?
I wish I understood
It used to be so nice; it used to be so good…
     Для всіх присутніх ця пісня була великою несподіванкою. Усі чули цю пісню по радіо, дивилися виступи леґендарних супершведів по телевізії, але щоб почути цю пісню у виконанні своїх товаришів — для всіх то був, дійсно, великий сюрприз. Ніхто навіть і не очікував, що восьмикласники, в яких англійська мова викладалася лише раз на тиждень, ось так запросто можуть співати англійською мовою, наслідуючи своїх кумирів. 
     Після занять усі почали розходитися, аби вдома одягнутися у святкове вбрання та знову прийти до школи о сімнадцятій годині на новорічний вечір, що мав складатися з урочистої частини в актовій залі та дискотеки — у спортивній. 
     Близько п’ятої години всі потихеньку почали сходитися. Одним з перших на новорічний вечір прийшов Ковальов. Ще майже за півгодини до початку вечора він сидів у дворі в компанії своїх однокласників, що розповідали анекдоти один одному. Ковальов теж щось хотів сказати, але над його анекдотами ніхто не сміявся через те, що гумор з «Крокодила» майже ніхто не розумів. 
     Марійка Федорчук у своїй жовтій сукні в поєднанні з рудими чоботями та вельветовим жакетом кольору кави з молоком виглядала просто чудово. Тим не менш, через те, що вона теж брала участь у привітанні від 8-Б класу та повинна була, як і всі інші учасники виступу, одягнутися в театральний костюм, крім рудих чобіт вона мала ще взяти й бальні черевики, аби не виділятися під час виступу, бо всі дівчата домовилися бути в мештах, а не в чоботях. А для дискотеки вона-таки взяла свої улюблені чоботи.
     Одягнувшись у модну сукню темно-вишневого кольору, Олена Бенюх вийшла з дому десь о пів на п’яту. Вона попрямувала в бік Вірменської церкви, аби потім завернути на вулицю Карла Маркса та піти догори прямою дорогою до школи. Не дійшовши до вулиці Кобилянської лише кількох метрів, Олена зненацька послизнулася на крутому підйомі та впала правим коліном прямо в кашу з мокрого снігу та бруду. 
     — Боже! — крикнула Олена, піднявшись після падіння. — Мої колготки!
     Прийшовши до школи, вона одразу ж кинулася до вмивальників у жіночому туалеті та почала відмивати коліно від болота. Але той бруд усе більше й більше проникав далі під колготки та його вже неможливо було просто так видалити. Раптом Олена помітила, що на тому місці, де вона впала, колготки почали розходитися.
     — Добре, що хоч коліно не пошкрябала! — сказала вона сама собі. 
     Недовго думаючи, Олена зняла колготки, витерла ними свою праву ногу —  бо ніякого паперу поблизу не було — та кинула їх до торби із змінним взуттям. Взувшись знов у зимові чоботи, Олена побігла до тринадцятого кабінету переодягатися.
     За п’ятнадцять хвилин до п’ятої актова зала відчинилася. Всі почали заходити. Дехто з учнів 8-Б класу показався в коридорі одягненим у шовкову російську сорочку навипуск, а ще двоє дівчат були в ошатних розшитих сарафанах. Віктор Вікторович не підвів: він-таки, насправді, домовився з дирекцією театру та позичив театральні костюми для учнів 8-Б класу, які брали участь у виступі від імені свого класу. Костюми зберігалися в класній кімнаті, тобто в тринадцятому кабінеті; їх навіть нікому не давали додому. Учні мали переодягнути лише прийшовши до кабінету перед виступом. 
     Ніхто ще не знав, нащо учні 8-Б класу так одягнулися. Готувався сюрприз. 
     Мельничук та Сеньків зайшли до актової зали разом. 
     — Ну ми ж домовилися прийти з краватками! — раз у раз повторював Мельничук, висловлюючи своє незадоволення тим, що Сеньків з’явився без краватки. — Дивися-но, навіть Ковальов прийшов із краваткою!
     Антін почув це.
     — Чому «навіть»? — здивовано спитав він.
     — Чому «навіть»? — повторив Мельничук. — Ну, ти ж завжди в нас не такий, як усі! А тут навіть ти прийшов із краваткою, а це вже — великий плюс! Ну як, ти підеш сьогодні на дискотеку?
     — Так, — підтвердив Ковальов. 
     — А змінне взуття ти взяв? — поцікавився Мельничук. 
     — Ні, — відповів Ковальов. 
     — А як же ти увійдеш до спортивної зали без змінного взуття? — здивовано спитав Мельничук. 
     — Але я гадав, що дискотека буде в актовій залі, — пояснив Ковальов. 
     — Ти хоч своїм горищем розумієш, — дорікнув Мельничук, — що дискотека не може відбуватися в актовій залі?
     Розмову почула Аліса Сергіївна. 
     — Антоне, ти що, не взяв змінного взуття? — запитала вона. 
     — Ні, — відповів Ковальов. — Я гадав, що дискотека буде тут. 
     — Ну, значить, ти не підеш на танцюльки. 
     І ось, урочиста частина новорічного вечора почалася. Відкрила вечір директорка, привітавши всіх із наступаючим Новим роком та оголосивши початок передноворічного конкурсу на краще новорічне привітання. Серед членів журі була завуч-організатор (вона була головою журі), двоє вчителів, кілька учнів, а також гість вечора, методист із Палацу піонерів та школярів. У залі були присутні лише старшокласники, тобто учні восьмих-десятих класів. Отже й розпочато було той конкурс саме з восьмих класів. 
     Першим виступив 8-А клас, але його виступ нікого особливо не вразив. Проте коли на сцену вийшов 8-Б клас, усі буквально завили від подиву: виступаючі були одягнені в барвисті театральні костюми. Учні 8-Б класу в російських національних костюмах зображували коробейників. Троє таких коробейників вийшли до публіки, почали ходити по рядах та роздавати тим, хто сидів на крайніх місцях, різні копійчані іграшки. Миронючці дісталася якась ґумова риба. Пройшовши по рядах та повернувшись на сцену, ці «коробейники» почали декламувати, а потім усі вони заспівали пісню «Під дахом школи номер два» на мотив пісні Юрія Антонова «Под крышей дома твоего». 
     — А зараз для вас усіх виступає улюблений усіма вами ансамбль «Романтика», — оголосив наприкінці цього незвичного привітання хтось із членів цієї команди. 
     Усі учасники святкового привітання від імені 8-Б класу відійшли за лаштунки, а на сцені лишилася четвірка виконавців. Переодягнутися вони, звичайно ж, не встигли, отже вони так і лишалися в тих самих театральних костюмах. Хтось із-за лаштунків передав їм ґітари. 
     Почали учасники цього ансамблю з пісні з репертуару Юрія Візбора, котрий передчасно пішов з життя в році, що минав, «Милая моя». Цю пісню вони присвятили пам’яті видатного барда. Потім, несподівано для всіх, вони заспівали пісню «SOS» з репертуару групи ABBA: 
… So when you’re near me, darling can’t you hear me 
S. O. S.  
The love you gave me, nothing else can save me 
S. O. S.  
When you’re gone 
How can І even try to go on? 
When you’re gone 
Though І try how can І carry on?… 
     Зала вибухнула оваціями. Такого ніхто ще не чув, аби школярі, та ще й із цілком звичайної школи, без усілякого там поглибленого вивчення англійської мови, так блискуче співали англійською мовою. Але найдивовижнішим було те, що учасники гурту «Романтика» виконували популярний західний шляґер, будучи одягненими в російське національне вбрання. Це трохи нагадувало виступ фольклорного ансамблю в якомусь російському трактирі десь у Нью-Йорку, на Брайтоні. Багато хто з учнів та навіть дехто з вчителів піднялися зі своїх місць та почали стоячи аплодувати. І навіть дехто намагався підспівувати. 
     З пісні «S.O.S.» учасники ансамблю плавно перейшли до іншої пісні з репертуару тієї ж самої групи — “The Winner Takes It All”: 
… The winner takes it all,  
The loser standing small,  
Beside the victory 
That’s her destiny… 
     Поки всі аплодували виконавцям, директорка покликала Віру Павлівну.
     — Хто Вам дозволив допустити, — суворо запитала Антоніна Андріївна, — аби Ваші учні виконували у стінах школи всілякі західні пісні, а, тим більш, незрозумілою мовою?
     — Але ж ми показували всі тексти пісень нашим колеґам, що викладають англійську мову, — спробувала виправдатися Віра Павлівна. — Ніякої крамоли вони в цих піснях не знайшли. Тим більш, усі ці пісні неодноразово звучали й по телебаченню, й по радіо. Навіть фільм був про цей ансамбль. Адже це ж не є якась заборонена група… 
     — Так яка б не була! — обірвала директорка. — Я, взагалі, забороняю співати зі сцени шкільної актової зали пісні з репертуару західних груп! Якщо не хочете скандалу, змусьте Ваших учнів заспівати яку-небудь військово-патріотичну пісню, тільки не з репертуару Висоцького… Я знаю, вони добре співають «Он не вернулся из боя»… Але, самі розумієте, Висоцький — то є трохи блатний співак… 
     — Добре, — відповіла Віра Павлівна. —  Зараз передам їм записку. 
     Вона дістала з сумки аркуш паперу й ручку та в півмороку зали написала: «Заспівайте пісню «Песни наших отцов» та повідомте всіх присутніх, що ви присвячуєте цю пісню сорокаріччю Перемоги». 
     Записку було передано з зали на сцену. Коли восьмикласники скінчили співати, Павлові передали в руки записку від класної керівниці. Розгорнувши та прочитавши її, Павло покликав усіх до себе. Порадившись один з одним, вони послали Зою на авансцену. 
     — А зараз, — оголосила Зоя, вийшовши вперед, — на численні ваші прохання ми виконаємо вам пісню, котру ми присвячуємо сорокаріччю великої Перемоги. 
     Хлопці приготувалися та заспівали відому пісню Євгенія Дубравіна: 
На уснувшей поляне…
     Зала миттєво замовкла. 
     Зоя та Олена продовжили співати дуетом: 
Тихо плещет в тумане, 
Чуть мерцая, костер. 
Над седым редколесьем…
     — Ото є інша річ! — похвалила директорка. — «ABBA» — то є добре, але не у стінах радянської школи!
     Зоя та Олена співали, а Павло та Сашко підігравали їм на ґітарах. 
Ты возьми их с собою,
Песни наших отцов…
     Зробивши коротку паузу, всі вони одразу ж почали співати після цього дуже відому та улюблену багатьма пісню «Ах, этот вечер» з не менш відомої кінокомедії «Ах, водевиль, водевиль!»:
Днем город как город, и люди как люди вокруг,
Но вечер приходит, и все изменяется вдруг.
На лица актеров кладет он таинственный грим
И Гамлет страдает, и снова поет Лоэнгрин.
     Коли ж вони заспівали приспів, всі присутні в залі встали, взялися за руки та почали підспівувати, неначе то був не шкільний вечір, а рок-концерт популярного гурту:
Ах, этот вечер — лукавый маг,
Одетый вечно в лиловый фрак,
Погаснут свечи, уйдет любовь,
Но этот вечер вернется вновь…
     Коли учасники гурту закінчили свій виступ, зала ще більше вибухнула оваціями. То був не просто успіх, то був справжній тріумф. 
     Після 8-Б класу виступив паралельний 8-В клас, потім — єдиний на всю школу дев’ятий клас, а після цього — два десятих класи. 
     Десятий клас «А» теж підготував сюрприз. На сцену вийшов хлопець у костюмі-трійці з краваткою, але в хустинці. Виглядав він неначе Ясір Арафат у традиційному палестинському головному уборі. 
     — Здоровенькі були! — привітав він усіх присутніх. — Зараз ми щойно повернулися із Сан-Ремо, де ми давали кілька концертів. Там ми зустрічалися з Тотошою Кутуньо, з файним хльопцем Аль-Баном та з файнов дівков Ромінков. Усі були в захопленні від нашого виступу. Зараз ми пропонуємо його на ваш суворий розсуд… 
     Зал заревів від реготу. 
     На сцену вийшли троє хлопців, одягнених у жіночі літні сукні. Вони сіли на заздалегідь приготовлені стільці в глибині сцени, а третій хлопець, хоч і у штанях, але в хустинці, вийшов і затяг баритоном: 
Ти казала: «В понеділок 
Підем разом по барвінок»… 
     І журі, і просто глядачі, — усі буквально реготали до упаду. 
     А коли хлопець у хустинці дійшов до приспіву, хлопці в жіночих сукнях почали підспівувати: 
Ти ж мене підманула,  
Ти ж мене підвела,  
Ти ж мене молодого  
З ума-розуму звела… 
     У залі всі буквально тремтіли від сміху. 
     На тому вечір художньої самодіяльності скінчився. 
     — А тепер,— оголосила директорка, піднявшись зі свого місця, — слово надається членам журі. 
     Першою встала завуч-організатор. 
     — Ми були раді вашим виступам з передноворічними поздоровленнями. Особливо нам сподобався виступ 8-Б та 10-А класів. А тепер слово надається нашому гостеві, методистові з Палацу піонерів і школярів Яроцькому Георгієві Станіславовичу. 
     — Ми всім вам вдячні за вашу самодіяльність, — промовив дорогий гість, — і дозвольте тепер оголосити, що перше місце в конкурсі зайняв 8-Б клас зі своїм ансамблем «Романтика». Дозвольте також повідомити, що ансамбль «Романтика» — як переможець конкурсу — запрошується до участі в конкурсі юних виконавців «Алло, ми шукаємо таланти!», що пройде в січні наступного року. Дозвольте також повідомити, що ансамбль запрошується до Палацу піонерів, де він працюватиме під керівництвом досвідчених педагогів — фахівців з музики і, зокрема, з вокально-інструментального жанру… Друге місце зайняв 10-А клас зі своїм неординарним та ексцентричним номером… Третє місце журі вирішило не присуджувати нікому, тому що ніхто з виконавців не досяг рівня двох вищезгаданих колективів. 
     — Дякуємо всім за увагу! — сказала директорка. — А зараз ми вас усіх запрошуємо на новорічний бал. 
     Після урочистої частини шкільного вечора методист підійшов до хлоп’ят та дівчат із «Романтики». 
     — Гарно дякую вам за ваше виконання пісень! — звернувся до них гість. — Ви, чесно кажучи, мене здивували. Отже я чекаю на вас четвертого січня о шістнадцятій годині в Палаці піонерів біля кабінету директора. Я вас представлю директорові, а потім ми домовимося, коли буде прослуховування спеціальною комісією. Туди входитимуть і представники філармонії, і представники музичного училища. Якщо ви сподобаєтеся комісії, з вами працюватиме досвідчений педагог. Він зробить із вас вокально-інструментальний ансамбль. Ви матимете справу з професійною апаратурою… Ви коли-небудь грали на електроґітарі, чи на синтезаторі?
     — Жодного разу, — зізналася Олена. 
     — Я колись пробував грати на синтезаторі у клубі, — згадав Павло. — Але це було лише один раз. 
     — Ну добре, — сказав методист. — Поговоримо четвертого числа. А зараз ідіть на дискотеку. Бажаю вам гарно провести сьогоднішній вечір та вітаю вас із наступаючим Новим роком. До зустрічі наступної п’ятниці!
     — До побачення! — відповіли члени ансамблю, спускаючись сходами додолу, до спортивної зали. 
     Усі дружнім натовпом ринулися на дискотеку. 
     Міклошич із Баклановим, стоячи при вході до спортивної зали та збираючи в усіх запрошувальні квитки, вже з’ясовували стосунки з тими, хто не взяв із собою запрошення, проте завзято та нахабно рвався на дискотеку. 
     — Без бою! — повторював Міклошич фразу, що йому була до вподоби. — Ідіть додому та принесіть запрошення. Тоді ми вас і пропустимо. 
     Здавши своє запрошення, Ковальов так само пройшов усередину приміщення. У коридорі спортивної зали його зустріла Миронючка. 
     — А ти чого тут робиш? — запитала вона. — Ти ж, усе одно, без змінного взуття. 
     — Я тільки подивлюся, — пояснив Ковальов. — Я не танцюватиму. 
     — Ти тільки час даремно втрачаєш, — зазначила Аліса Сергіївна.
     Поруч стояв Віктор Марґуліс. 
     — А ти чому не йдеш танцювати, а стоїш тут, у коридорі? — звернулася Миронючка до Віктора. 
     — Я теж не взяв змінного взуття, — відповів Марґуліс. — Я теж не танцюватиму, а тільки подивлюся. 
     — Не знаю, навіщо ви сюди взагалі прийшли! — буркнула Миронючка. — Краще б додому йшли, а то пізно буде повертатися. 
     Аліса Сергіївна видалилася з коридору спортивної зали, а дискотека, тим часом, розпочалася. Як і завжди, у ролі диск-жокея виступив Сергій Бреда. 
     — Привіт усім! — звернувся він у мікрофон до присутніх. — Шкільна дискотека «Кристал» рада вас усіх бачити в цій затишній залі, де зараз для всіх вас відбудеться справжня передноворічна феєрія!
     Дмитро Гончар, що виступав у ролі звукооператора, налаштував мікрофон на спецефект, що імітує луну. Публіка в залі буквально ревіла і верещала в екстазі від захоплення. 
     — А нашу дискотеку, — продовжив Бреда, — відкриває рок-група зі Сполучених Штатів Америки “The Knack”!
     Усі присутні ще більше завили в екстазі. Світло одразу згасло, заграла музика, увімкнулися всілякі ґірлянди та блимавки, створюючи своєрідну гру світла. Сергій увімкнув лазерний прожектор і почав на стелі виписувати всілякий серпантин. 
     — Тільки не спрямовуй його в юрбу, — попередив Йосип Сергійович, підійшовши до диск-жокейського пульту. — Із лазером жарти погані. Я знаю безліч випадків, коли до офтальмологічного відділення нашої лікарні зверталися пацієнти саме після дискотек — і все через те, що їм в очі посвітили лазерним прожектором. В них були опіки сітківки. 
     — Ми його зараз відключимо, — пообіцяв Сергій. — Я не хочу нести відповідальність за когось. 
     А тим часом, до Марійки, яка сиділа на гімнастичній лавці під величезними вікнами спортивної зали, підійшов Вася Бережан.
     — Добре, Марійко, що я тебе знайшов! — радісно крикнув Василь, намагаючись перекричати гучну музику. — Підемо танцювати!
     — Підемо! — погодилася Марійка. 
     Піднявшись із лавки, Марійка пішла за Василем. Вивівши Марійку в середину зали, Василь обійняв її за талію.
     — О! — крикнув Василь. — Який у тебе гарний жакет! Як приємно до нього доторкатися!
     — Мені він теж подобається, — зізналася Марійка. — Він одразу мені сподобався, як тільки я його побачила у крамниці.
     Дискотека тривала, а Ковальов та Марґуліс усе стояли в коридорі спортивної зали, спостерігаючи за всім цим дійством через ґрати. 
     — А чому ви, хлопці, не йдете до зали? — поцікавився Василь Іванович Гасяк, іще один вчитель фізкультури, що стояв поруч. — Адже там так весело! 
     — Я не взяв змінного взуття, — відповів йому Ковальов. 
     — Чому? — здивувався Василь Іванович. 
     — А я просто не збирався тут танцювати, — пояснив Антін, — я просто прийшов подивитися, як усе це отут відбувається. 
     Василь Іванович був вельми здивований такою дивовижною відповіддю. Адже всі школярі так шалено прагнули танцювати, а тут такий незвичайний хлопець заявляє, буцімто він не бажає танцювати. 
     — А зараз, — оголосив Сергій Бреда, — для вас усіх виступає гурт «Автограф» з композицією, присвяченої пам’яті Джона Леннона. 
     Заграла повільна музика. 
     Відшукавши Зою, свою постійну партнерку на дискотеках, Сашко запросив її до танцю. Зоя у своїй довгій жовтій шовковій сукні виглядала немов світська дама — якщо не з минулого століття, то вже точно зі століття нинішнього. Вона була неначе дочкою якогось західного мільйонера, присутньою де-небудь на світському прийомі. На ногах у неї були білі бальні черевики на «шпильці», взуті на капронові колготки тілесного кольору. Напередодні Зоя зробила собі зачіску, отже своїм русявим, шовковистим волоссям вона нагадувала інфанту з відомої картини Веласкеса. 
     — Яка ти чарівна сьогодні! — ледве чутно вимовив Сашко. 
     — Заради тебе старалася, — зізналася Зоя, зареготавши тоненьким голосочком. 
     — Богиня! — крикнув Сашко, намагаючись перекричати гучну музику. 
     — Дурень ти! — кинула Зоя та захихикала ще голосніше. 
     А музика все грала. У юрбі, у півмороку, при світлі різнокольорових ґірлянд і блимавок, хтось час від часу кидав серпантин, що, немов якийсь НЛО, раз у раз літав по залі. У центрі зали стояла новорічна ялинка. Її багато хто ледь помічав у напівтемряві, тому й постійно спотикався об її гілки, дряпаючись об її голки. 
     Музика скінчилася. 
     — А давай, підемо, подивимося, — запропонував Сашко в перерві між танцями, — що то за кав’ярня така — «Приз». 
     Сашко та Зоя почали шукати в напівтемряві ту рекламовану кав’ярню, котрою виявилися… кілька столиків, принесених з їдальні, що стояли в кутку спортивної зали поруч із диск-жокейським пультом. За одним зі столів сиділа буфетниця. На столі стояли великі термоси з гарячими напоями, глечики з соками, а також булочки та бутерброди. 
     — І це таке кафе? — не без єхидства заявила Зоя. — Хоч би посоромилися назвати це кафе. 
     — А ти що хотіла? — зазначив Сашко. — Адже то є суцільна імпровізація!
     За одним зі столиків вже сидів Павло з Оленою, теж із нещодавнього часу своєю постійною партнеркою. Павло був у сірому картатий піджаку та з елеґантною краваткою бронзового кольору. Олена була в сукні темно-вишневого кольору та чорних лакових бальних черевиках на «шпильці». 
     — Ну як, «обмиємо» наш сьогоднішній успіх? — запропонував Павло. 
     — «Обмиємо»! — погодився Сашко. 
     — Тоді лети за соком та кавою! — скомандувала Зоя. 
     — І що-небудь закусити, — додала Олена. — Уперед!
     А Ковальов усе стояв та стояв перед ґратами, що відгороджували спортивну залу від коридору. Несподівано до нього підійшла Елла Георгіївна, що чергувала в коридорі, так само стоячи перед ґратами.
     — Антоне, — звернулася вона, — а ти чому тут? Чому не танцюєш разом з усіма?
     — Я не взяв з собою змінного взуття, — пояснив Антін. 
     — Не звертай на це ніякої уваги, — порадила Елла Георгіївна. — У темряві, усе одно, ніхто нічого не помітить… Іди танцювати, там так весело… 
     — Ні, — відповів Ковальов, — я вже йду додому. 
     Сказавши це, він — разом із Марґулісом — вирушив додому. 
     — Ви не зможете увійти знову назад до зали, — попередив Міклошич, коли Ковальов та Марґуліс підійшли до виходу. — Якщо вам треба в туалет, візьміть запрошення, тільки нікому їх не передавайте. 
     — Ми вже додому йдемо, — заявив Ковальов. 
     Вийшовши зі спортивної зали, Антін одразу ж розминувся з Віктором та поблукав додому, подовжуючи собі шлях усілякими завулками. 
     Нарешті він прийшов додому. 
     — Що, — здивовано запитала його Валентина Дмитрівна, — дискотека вже скінчилася? Так рано?
     — Ні, — відповів Антін, — вона, саме зараз у повному розпалі. 
     — А чому ж ти на ній не залишився? — поцікавилася його Валентина Дмитрівна. — Чи не сподобалася вона тобі?
     — Там потрібно було мати змінне взуття, — повідомив Антоша. — А я вже не пішов за ним… адже гадав, що дискотека буде в актовій залі, а не у спортивній… 
     — Наступного разу будеш розумнішим, — зазначила Валентина Дмитрівна… 
     Раптом Антін по телевізору побачив знайомі кадри. Ну, так, це ж та сама грузинська музична комедія «Весілля сойок», яку днем раніше анонсували в «Кінопанорамі». То була ще одна традиція на ЦТ — щороку саме двадцять дев’ятого грудня показувати якусь грузинську кінокомедію.
     — Ну, гаразд, — сказав сам собі Антін, — не довелося побувати на дискотеці — так хоч цю веселу комедію подивлюся.
     А дискотека все тривала. І знову на ній блищав Сашко Грибулін. Усім сподобалася його традиційний «прикид», що так інтриґував присутніх: чорна сорочка спортивного покрою, чорні вельветові штани, чорний піджак із натуральної лайки, який тато привіз йому з Англії, та біла краватка. 
     Упродовж майже цілого вечора Сашко танцював тільки з Зоєю, але несподівано для всіх Сергій Бреда оголосив білий танець… Сашка першою запросила не Зоя, а Рита Маркова. Вона виглядала такою стрункою у вузьких чорних штанях, у такій самій чорній жилетці та білій атласній блузці із широкими рукавами. Вони виглядали прямо-таки ідеальною парою. Поки звучала повільна музика, Рита обіймала Сашка, вчепившись у нього своїми тоненькими руками. Наприкінці цього танцю Рита вже зовсім зависла на шию Грибуліну… Але ось заграла швидка музика — щось на кшталт рок-н-ролу. Сашко не відпустив свою нову партнерку на місце. Він схопив її за руки й почав танцювати справжній рок-н-рол. Рита була наче іграшкою в руках Сашка, який як хотів, так і керував своєю партнеркою. Коли рок-н-рол скінчився, Сашко нарешті відпустив Риту на місце. 
     — Де ти так навчився офіґєнно танцювати рок-н-рол? — здивовано запитала Рита. 
     — Секрет фірми! — жартома відповів Сашко. 
     — Ти, напевно, відвідував танцювальну студію яку-небудь? — здогадалася Рита. 
     — Відгадала, — відповів Сашко. — Я студію бальних танців відвідував. 
     — При Будинку вчителя?
     — І при Будинку вчителя також, — підтвердив Сашко, — і при Палаці піонерів… Там був просто танцювальний гурток… Ми там танцювали й народні танці, й просто естрадно-спортивні… А от при Будинку вчителя ми розучували й рок-н-рол, і латиноамериканські танці… Я там і румбу танцював, і ча-ча-ча, і самбу… 
     — Цікаво послухати тебе, Саню, — зізналася Рита. 
     Тут несподівано оголосили конкурс: хто краще прочитає вірш іноземною мовою. Зробити це спершу ніхто не наважувався. А ті, хто це наважувався, — вони, як правило, розповідали всякі дитячі віршики, засвоєні на уроках англійської мови. 
     І тут зненацька для всіх вийшла учениця єдиного дев’ятого класу Таня Павловська. За походженням вона була полькою, отже польською мовою могла трохи розмовляти. Таня спробувала прочитати байку Іґнація Красицького про велику й маленьку рибу: 
Widząc w wodzie robaka 
Rybka jedna mała
Że jego połknąć nie mogła, 
Wielce żałowała. 
Присутні слухали неначе зачаровані. А Таня продовжувала: 
Nadszedł szczupak. Robak się
Przed nim nie osiedział. 
Połknął jego, a z nim — haczyk, 
O którym nie wiedział. 
     Публіка була просто загіпнотизованою… А Таня все читала…
Gdy rybak ciągnął nabrzeg
Zdobycz okazałą, 
Rzekła rybka: Dobrze to czasem
Być i małą…
     Коли Таня закінчила читати, спочатку запанувала тиша, але через кілька секунд вона була порушена гучними оваціями.
     Іще після кількох швидких та повільних композицій дискотека нарешті скінчилася рівно о двадцять першій годині, бо розпочинався так званий учнівський час: будь-які заходи у стінах школи дозволялося проводити лише до двадцять першої години. Усі почали розходитися.
     Витягнувши з торби свої колготки та побачивши, в якому жахливому стані вони були, Олена махнула на них рукою, заховала їх назад у торбу та взула зимові чоботи прямо на голі ноги. Накинувши на себе зимове пальто, вона вибігла з жіночої роздягальні, поволі застібуючи ґудзики на пальті та наздоганяючи Павла.
     — А я теж знаю один польський віршик, — похизувалася Олена перед Павлом.
     — Який це? — поцікавився Павло. 
     — А ось який!
     Олена почала декламувати: 
Nie ta sztuka zabić kruka, 
Ali sowu wtrafić w głowu. 
A to sztuka nowa, świeża…
     — Не треба, не продовжуй! — вигукнув Павло. — Там якимось чином треба zabić jeża…
     — Завтра я їду до Львова, — повідомила Олена. 
     — А ти четвертого числа будеш на місці? — запитав її Павло. — Бо інакше ти нас усіх підведеш. 
     — Не підведу, — запевнила Олена. — Я буду в Чернівцях вже другого числа. 
     — Ну, гаразд, — заспокоївся Павло. — Дивись там, не закохайся в якогось львів’янина. 
     — Ну ти даєш, Павле, — посміхнулася Олена. 
     Вони вийшли на шкільне подвір’я. Було морозно. Слідом за Оленою з Павлом зі спортивної зали вибігла й Марійка.
     — Марійко, тебе проводити? — хтось крикнув їй позаду.
     Марійка озирнулася. То був Василь.
     — Ну, проводь, — погодилася Марійка, — якщо ти так бажаєш.
     — Бажаю, бо кохаю, — лаконічно відповів Василь.
     Вони вирушили в бік вулиці Кобилянської. Провівши Марійку до самого її будинку на Маяковського, Василь привітав її з наступаючим Новим роком та побажав їй усього найкращого. 
     Коли Марійка зайшла до помешкання, вона помітила, що всі з великим захопленням дивляться телевізор.
     — Що це ви дивитеся? — зацікавлено спитала Марійка.
     — «Що? Де? Коли?» — повідомила Оксана Романівна. — Зараз триває новорічна фінальна гра. 
     — А яке хоч питання обговорюють? — поцікавилася Марійка.
     — Якийсь іноземний студент поставив питання, — відповів Степан Вікторович. — Яка африканська культура вирощується зараз в Америці, а американська — в Африці. 
     — Ну, і яка ж? — спитала Марійка.
     — А ось, слідкуй, — сказав Степан Вікторович. — Через хвилину вони дадуть відповідь.
     Через хвилину команда знавців дала відповідь: «Кава, що походить з Африки, вирощується зараз у Бразилії, а мексиканську культуру какао так само успішно вирощують зараз в Африці». Студент програв, підтвердивши правильність відповіді. А знавці кілька хвилин після цього розпивали каву. Одним з наступних запитань було: «Який вінеґрет готували для Петра Першого з поданих інґредієнтів?». Знавці перемішали всі інґредієнти, не додавши лише картоплі, бо, на їхню думку, картоплю почали споживати в Європі лише наприкінці вісімнадцятого століття. Цього разу знавці програли, бо вінеґрет винайшли французи кількома десятиліттями пізніше. А задоволений телеглядач, який був запрошений на фінальну гру, пішов до святкової ялинки вибирати собі приз — яку-небудь книжку з тих, що висіли на ялинці.
     По закінченні гри Марійка ще довго не лягала спати. Вона все міркувала, чи Василь, дійсно, її кохає, чи то просто є звичайним фліртом. Марійка взяла аркуш паперу, почала відривати від нього клаптики, повторюючи: «Кохає — не кохає, кохає — не кохає…». Вона довго дивилася у стелю при увімкненій настільній лампі, намагаючись роздивитися на абсолютно білій стелі якесь таємниче зображення… Нарешті Марійка дістала зошит, у якому вона вела свій щоденник, почала його перечитувати, а потім додала новий запис:
     «Сьогодні субота, 29 грудня 1984 року. Сьогодні в нас у школі був новорічний вечір! Ми всі танцювали на дискотеці. А на урочистій частині всіх здивував виступ нашого ансамблю «Романтика». Вони навіть співали англійською мовою. І де вони тільки тексти тих пісень беруть? Сьогодні був дуже приємний морозний день. Післязавтра Новий рік! А ось мій брат Максимка вчора весь вечір складав відробки своїй викладачці англійської мови. Він через це навіть не зміг піти на новорічний вечір на математичному факультеті. До нього навіть черга не дійшла, хоч і повернувся він додому після опівночі. І чого ця клята Матряшина так знущається над нещасними студентами? А якщо я раптом, коли теж стану студенткою, теж до неї потраплю? А Василь сьогодні мене знову провів після дискотеки прямо до мого під’їзду. Не знаю поки що, чи кохає він мене, чи ні? Чи то є просто гра?».
12 
     Вранці наступного дня всі старшокласники потихеньку приходили до тями після передноворічної шкільної дискотеки та насолоджувалися першим днем зимових канікул. І Марійка, і Сашко, і Зоя, і Павло того грудневого недільного ранку з усією насолодою відсипалися, зовсім не поспішаючи вставати з ліжка. Адже на заняття до школи не треба було ходити аж упродовж цілих двох тижнів. Можна було розслабитися на повну потужність; можна було відійти від шкільної напруги та зі спокійною душею зустріти Новий рік.
     А Олена разом із батьками вирушила до своїх родичів, що мешкали у Львові. Напередодні вона назбирала дуже велику валізу, куди поклала багато різних речей — в основному то були вечірні сукні. 
     — Куди ти стільки береш? — невдоволено запитав її тато, Петро Семенович. Ми ж їдемо лише на три дні, а в середу чи у четвер вже будемо вдома. 
     — Петрику! — дернула його дружина, Орися Романівна. — Дай можливість нашій доньці себе проявити. Їй незабаром стукне вже п’ятнадцять років, отже вона просто прагне бути красунею, виглядати перед хлопцями достатньо привабливою. 
     — Через те, що вона прагне бути достатньо привабливою, нам вельми важко буде добиратися до місця призначення, — невдоволено відповів Петро Семенович. — А ти, Олено, ліпше виклич таксі, адже ми вже маємо виходити з домівки. 
     — У мене голос є надто дитячим, — зауважила Олена. — У мене можуть просто не прийняти замовлення. 
     — А ти не комплексуй, — порадив Петро Семенович. — Тобі вже незабаром п’ятнадцять років виповнюється. Чому ти не можеш покликати таксі?
     — Не треба від неї цього вимагати, — втрутилася Орися Романівна. — Я зателефоную сама, бо на Оленчин дитячий голос диспетчер мабуть, насправді, ніяк не відреаґує. 
     Узявши слухавку та набравши номер 038, Орися Романівна почала розмовляти з диспетчером. 
     — Алло, це таксі? З наступаючим Вас Новим роком! … Дякую… Отже, вулиця Українська 18… Нам треба на вокзал… Добре, чекатимемо…
     — Вони обіцяють бути через п’ятнадцять-двадцять хвилин, — повідомила Орися Романівна, поклавши слухавку. — Отже, беремо валізи та спускаємося додолу. Тільки швидше, бо таксі через п’ятнадцять хвилин вже буде тут. 
     Вийшовши з під’їзду, Олена та її батьки почали чекати на таксі. Була вже за п’ять хвилин восьма година. 
     — Таксі вже має під’їхати, — зазначила Орися Романівна десь о восьмій годині. 
     Вони почекали ще десять хвилин, але таксі все ще не під’їздило. Петро Семенович вже почав хвилюватися. 
     — Та що це за безлад такий коїться! — невдоволено пробуркотів він. — Невже так важко під’їхати своєчасно? Ми вийшли надвір більш ніж за годину до відходу потягу, а це таксі все ніяк не йде!!!
     — Пішли до тролейбусу, — запропонувала Олена. — Так буде швидше. 
     — Чекаємо ще п’ять хвилин, — порадила Орися Романівна. — Якщо через п’ять хвилин таксі не під’їде — підемо до тролейбусу. 
     Коли годинник показував двадцять хвилин на дев’яту, з-за рогу показалася «Волга» двадцять четвертої моделі — з клітинками на капоті та на дверцятах. 
     — Нарешті! — радісно вигукнув Петро Семенович. — Ми вже зачекалися!
     «Волга» проїхала мимо…
     — Scheiße! — крикнув Петро Семенович навздогін. 
     — Ну ось, Петрику, твоя «Волга» проїхала мимо! — невдоволено сказала Орися Романівна. — Ходімо до тролейбуса!
     — А ось іще одна! — зауважила Олена, помітивши ще одну «Волгу» з клітинками. 
     Авто зупинилося біля під’їзду. 
     — Доброго ранку! — сказав Петро Семенович, відкривши двері автомобіля. — з наступаючим Вас Новим роком!
     — Куди? — запитав водій, ніяк не відреаґувавши на привітання з наступаючим святом. 
     — На вокзал, — сказав Петро Семенович. — З наступаючим Вас святом Нового року!
     — На який вокзал? — перепитав водій. — На автовокзал чи залізничний?
     — На залізничний, — уточнила Олена. 
     Коли всі розсілися в салоні таксі, водій вирушив з місця. За двадцять хвилин до дев’ятої вони були вже на вокзалі. 
     — На якій колії потяг? — поцікавилася Орися Романівна. 
     — Та, мабуть, на першій, — припустив Петро Семенович. 
     — Не «мабуть», а піди до розкладу та уточни, — почала наполягати Орися Романівна. — Наш потяг вирушає вже менш ніж через півгодини. 
     — Чекайте на мене тут та нікуди не відходьте! — скомандував Петро Семенович та вирушив до центральної зали. 
     Через кілька хвилин він повернувся до платформи. 
     — Так, дійсно, на першій, — підтвердив Петро Семенович. 
     — А який у нас вагон — загальний чи плацкартний? — поцікавилася Олена. 
     — Загальний, — відповів Петро Семенович. — Навіщо нам плацкартний, якщо вже о другій годині ми будемо на місці, у Львові?
     Нарешті вони знайшли свій потяг та свої місця у вагоні. Вагон виявився, насправді, загальним. До того ж, він і заповненим був менш, ніж наполовину. Пасажирів було дуже мало. 
     — Усі зараз вдома сидять, — зазначила Орися Романівна. — Відігріваються!
     — Так, маєш рацію, — відповів Петро Семенович. — Це тільки ми такі мандрівники! 
     Потяг, не поспішаючи, зрушив із місця. 
     На станції Коломия до них підсіли якісь молодики та почали співати колядки: 
Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся! 
Ой радуйся, земле, Син Божий народився…
     — Бандерівці! — зарепетував хтось позаду на весь салон. — Куди дивиться КДБ?
     — Ну ось, розпочалося, — позіхнув Петро Семенович. 
     А молодики, тим часом, продовжували співати. 
     Шухер, провідник іде! — вигукнув раптом хтось із них. 
     До салону увійшов провідник. Навколо одразу ж стало тихо. 
     — Товаришу провіднику, — звернувся хтось у салоні. — У нашому вагоні ось ті недобиті націоналісти співають усілякі націоналістичні пісні! 
     — Які такі націоналістичні пісні? — здивовано перепитав провідник. 
     — Та колядки, — заступився хтось з інших пасажирів. 
     — А що ви хочете, адже завтра ми вже зустрічатимемо Новий рік! — посміхнувся провідник. 
     — Але вони співають релігійні пісні! — продовжував невдоволений пасажир. — Вони, напевно, всі комсомольці, а співають про бога! У нас церква відокремлена від держави!
     — А що, — зауважив провідник, — Ви хочете, щоб вони співали тільки комсомольські пісні? А як же тоді національні традиції?
     — На провокаційні запитання не відповідаю! — різко відповів невдоволений. — Ви всі тут бандерівці!
     — Розбирайтеся самі, — вигукнув провідник, махнувши рукою. 
     — Я буду начальникові потягу скаржитися! — загрозливим тоном пообіцяв невдоволений. 
     — Будь ласка, — байдуже відповів провідник. — Скаржитися в нас кожен має право! 
     Сказавши це, він попрямував далі. 
     Приблизно о другій годині дня за вікнами почали з’являтися великі будівлі. Незабаром показався й шпиль святої Єлизавети. 
     — Нарешті ми приїхали, — радісно вигукнув Петро Семенович. — Зараз вже буде колійний дворець. 
     Через кілька хвилин після цього потяг зайшов під дах великого анґару й зупинився. 
     — Ну ось, ми й на місці! — оголосив Петро Семенович. 
     Олена вперше приїздила до Львова до своїх родичів, коли їй було лише сім років. Тоді вона мало що розуміла й тому майже нічого не пам’ятала з тієї першої поїздки. Тепер їй було майже п’ятнадцять років, отже цього разу вона з цікавістю вдивлялася в усе те, що відбувалося навколо. 
     На пероні вже чекали на них вуйко Григір та його син Михайло, Оленчин кузен. Йому вже було двадцять років. Незадовго до того він повернувся з армії, куди його призвали після першого курсу, отже він вже вчився на другому курсі Львівського медичного інституту. 
     — Які у вас важкі валізи! — зауважив вуйко Григір, підійнявши баґаж гостей. 
     — Це все Олена набрала собі речей, — пояснив Петро Семенович. — Вона, мабуть, хоче тут себе показати. Учора Олена так вирядилася на танцюльки у школі — хотіла, мабуть, перед хлопцями себе показати. Вона вчора повернулася майже о десятій годині вечора! 
     — А що ви хочете? — зазначив вуйко Григір. — Вона вже на дитина! І з цим треба миритися! Ось яка красуня у вас виросла! Скільки їй років?
     — Та в лютому буде вже п’ятнадцять, — повідомив Петро Семенович. 
     — Тим більш, — підтвердив вуйко Григір. — Дівча хоче себе просто показати. Отже, дайте їй таку можливість це зробити!
     — А як ми поїдемо до вас додому, — поцікавилася Орися Романівна. — Ви ж у Сихові мешкаєте, це ж так далеко!
     — А ми зараз візьмемо такси та поїдемо, — оптимістичним тоном заспокоїв гостей вуйко Григір. 
     Спіймавши таксі на привокзальній площі, всі вони вирушили додому до вуйки Григора та його сім’ї. Проїжджаючи містом, Олена уважно вдивлялася у вулиці, в будинки, в перехожих. Усе їй тут вельми подобалося. 
     — А коли ми по центру походимо? — поцікавилася вона. 
     — Можна й сьогодні ввечері, — відповів вуйко Григір, — а можна й завтра вранці. 
     Вдома вже на них чекала жіноча половина сім’ї вуйки Григора — Валентина Йосипівна, його дружина, та Тамара, його донька. Тамарі було вже сімнадцять років. Вона вже закінчила школу та навчалася на першому курсі історичного факультету Львівського університету. 
     Тамара та Олена швидко знайшли між собою спільну мову, і після обіду їх вже неможливо було відірвати одна від одної. Олені, насамперед, було вельми цікаво, чи не важко навчатися в університеті. 
     — Знаєш, Олено, — зазначила Тамара, — в нас, на відміну від Михайла, навчатися досить просто. Михайло дуже сильно втомлюється зі своїм навчанням. Він постійно ночами сидить. А на історичному факультеті навчатися значно легше, проте набагато важче було поступати. Треба було всі чотири вступні іспити скласти тільки на «відмінно» — і з історії, і з суспільствознавства, і з іноземної мови, і твір з літератури. Та ще й мати додаткові бали за участь у шкільних олімпіадах та в інших подібних заходах. Я три роки займалася з репетитором. Сама ти куди хочеш?
     — У мене й батько є лікарем, і мама — теж лікар, — повідомила Олена. — Я теж захоплююся й біологією, й медициною. Мабуть, я так само піду до медичного інституту, аби стати лікарем. 
     — Отож, не заздрю я тобі, — зізналася Тамара. — Запитай у Михайлика, як там важко навчатися! Він ночами сидить за підручниками. Бо вечорами він ходить до анатомки різати небіжчиків. Я, до речі, тобі раджу вже шукати репетиторів, аби належним чином підготуватися до вступних іспитів та до навчання. 
     — Олено, — втрутився Михайло, почувши розмову дівчат, — я чую, ти теж прагнеш вступати до медичного інституту. Тоді вже вчи анатомію! На першому курсі в нас було справжнє пекло! Ми зубрили, як латиною зветься кожна найменша кістка, кожен найменший м’яз! Нехай тобі тато візьме для репетиторства якогось фахівця з анатомії. Або ти сама додатково займайся анатомією! Але, в усякому разі, вже зубри оцей предмет! А ще треба займатися латинською мовою. Вчи, насамперед, граматику. У латинській мові вона є надзвичайно складною. Бо коли ти писатимеш латинською мовою різні медичні рецепти, ти повинна знати, як треба правильно відмінювати те чи інше латинське слово. І бажано займатися фізикою та хімією, бо ці предмети обов’язково будуть на вступних іспитах. Як у тебе з фізикою?
     — Ми зараз, у восьмому класі, вчимо механіку. Вона є трохи нудною, але нічого. Я намагаюся все більш-менш розуміти.
     — Намагайся! А як у тебе з хімією?
     — Ми зараз вчимо електронні формули кожного елементу. Я тут теж усе більш-менш розумію.
     — Але, як би там не було — попри всі труднощі — студентське життя є дуже, дуже цікавим! — додала Тамара. — В нас в університеті є дуже багато різних клубів, різних студентських товариств. Це й наукові товариства, хоча вони, скоріше, є цікавими для старшокурсників. Але для мене там теж цікаво. Ми готуємо там різні доповіді.
     — А як ти складаєш сесію? — поцікавилася Олена.
     — А перша сесія в нас буде допіру після Нового року, — пояснила Тамара. — Перший іспит буде в нас шостого січня.
     — У неділю? — здивовано спитала Олена. 
     — Так, у неділю! — підтвердила Тамара. — Коли починається сесія — вихідних вже нема!
     — А ще які клуби є у вас? — з цікавістю запитала Олена. 
     — Є в нас клуб інтернаціональної дружби, — з гордістю відповіла Тамара. — І це — зовсім не те, що шкільні клуби, які займаються тільки листуванням. Студентські клуби займаються безпосередньо обміном. Ми їздимо на різні фестивалі інтернаціональної дружби. Так ми можемо за державні кошти їздити по всьому Союзу. 
     — Дуже цікаво! — захоплено вигукнула Олена. 
     — А я, до речі, вам сюрприз приготувала, — повідомила Тамара. — Наприкінці лютого подібний фестиваль буде в Чернівецькому університеті. І я погодилася до вас приїхати. Отже, чекайте на мене у двадцятих числах лютого! Мені навіть не буде потреби в готелі зупинятися — я зупинюся у вас! 
     — Класно! — радісно крикнула Олена. 
     — До речі, Олено, — запропонував Михайло. — Ми збираємося Новий рік зустріти не вдома, а перед оперним театром. Там вже встановлено новорічну ялинку. В нас буде велика група. Ти підеш із нами разом?
     — Не знаю, — зізналася Олена. — Я ще поміркую.
     — Ходімо разом! — почала наполягати Тамара. — Там буде вельми цікаво. А головне — буде дуже весело!
     — А потім, — додав Михайло, — ми підемо містом колядувати та посипати.
     — Посипати? — здивовано запитала Олена.
     — Так, — підтвердив Михайло. — Ми тут вже й пшеничною крупою запаслися. До речі, хтось видав дебільну постанову — на базарах тепер заборонено торгувати пшеничним зерном — аби не колядували та не посипали. Отже, ми вирішили: не буде пшениці — посипатимемо манкою. Хтось із наших запропонував був гречку, але ми цю пропозицію сприйняли без особливого ентузіазму, адже гречку зараз вельми важко дістати — її ж зараз відпускають лише діабетикам за спеціальними талонами. Але все обійшлося: один мій однокурсник дістав-таки від своїх родичів із села кілька кілограмів пшениці — отже, її вистачить на всіх. 
     О сьомій годині вечора всі сіли за стіл та почали вечеряти. 
13 
     І ось, нарешті, настало тридцять перше грудня — останній день року, що минав. 
     Вранці Марійка зателефонувала до Василя.
     — Привіт, Василю, — сказала Марійка. — Чим ти зараз займаєшся?
     — Готуюся до зустрічі Нового року, — банально відповів Василь. — Чим іще можна займатися вранці тридцять першого грудня?
     — Ну а конкретно? — поцікавилася Марійка.
     — Ялинку зараз із татом встановлюю, — повідомив Василь. — А ще ми всі дивимося стрічку «Падав торішній сніг».
     — Та, що з пластиліну? — уточнила Марійка.
     — Саме та, — підтвердив Василь. — Тобі вона подобається?
     — Дуже подобається! — вигукнула Марійка. — Зараз вже вмикаю телевізор! … До речі, ми сьогодні підемо кудись?
     — А куди ти пропонуєш? — спитав Василь.
     — Я тобі передзвоню, — сказала Марійка. — Я тобі пізніше передзвоню, бо я теж хочу подивитися цю стрічку ще раз.
     Марійка поклала слухавку, швидко увімкнула телевізор та почала дивитися «пластиліновий» мультик про одного дивовижного мужичка, що отримав завдання від своєї дружини привезти з лісу ялинку, і про те, які пригоди сталися з ним під час його походу в ліс. Марійка сіла на диван, насолоджуючись чудовою музикою Григорія Гладкова та від усієї душі регочучи над смішними пригодами дивовижного вуйка.
     По закінченню «пластилінової» комедії Марійка знову зателефонувала до Василя.
     — Ну, як, — спитала Марійка, — підемо сьогодні гуляти?
     — А куди? — поцікавився Василь. 
     — А куди можна піти напередодні Нового року? — відповіла Марійка питанням на питання. — Звичайно ж, до середмістя. Подивимося на ялинку на Радянській площі.
     — А де зустрінемося? — спитав Василь. — Мені підійти до тебе?
     — Та ні, краще де-небудь на нейтральній смузі, — запропонувала Марійка. — Я не можу передбачити реакцію сусідів на те, що ти постійно до мене ходиш. Ліпше де-небудь на півдорозі. 
     — Гаразд, — погодився Василь. — Я пропоную біля будинку Івасюка.
     — Де, де? — спитала Марійка.
     — Та біля того наріжного будинку на Маяковського, — уточнив Василь. — Я тобі розповідав, якщо ти пам’ятаєш, про Володимира Івасюка, який мешкав у тому будинку.
     — Добре, — сказала Марійка. — А коли?
     — На дванадцяту годину, — запропонував Василь. 
     — Ночі? — здивувалася Марійка. — Ти пропонуєш зустрітися опівночі? Коли всі зустрічатимуть Новий рік? 
     — Та ні, — заспокоїв Василь. — Не опівночі, а опівдні!
     — Тоді я згідна, — погодилася Марійка. — Чекай на мене!
     У п’ятнадцять хвилин до дванадцятої Марійка вийшла зі свого помешкання. У під’їзді вона раптом зустріла Ковальова.
     — Привіт, Марійко! — привітав її Антон.
     — Привіт! — здивовано відповіла Марійка. — А що ти тут робиш? Ти до мене?
     — Ні, — сказав Антін. — Я просто тут гуляю. Я зараз іду з провулку Калініна. Адже через твій під’їзд можна пройти на вулицю Маяковського.
     — Тоді все зрозуміло, — промовила Марійка. 
     Вони разом вийшли на Маяковського.
     — А, до речі, — сказала Марійка, — а чому ти не був на новорічному вечорі?
     — Я забув змінне взуття, — відповів Антін. — Тому я був лише на урочистій частині. А потім я просто зайшов до зали, аби лише подивитися через ґрати.
     — Даремно ти так зробив, — докорила Марійка. — Ти міг збігати додому за змінним взуттям та приєднатися до всіх нас. Там було так весело!
     — Якось іншим разом, — пообіцяв Антін.
     — Ти дивися, Антоне, — попередила Марійка. — Ти надто відрізняєшся від інших. Чому ти не хочеш розважатися разом з усіма? А потім ти скаржишся, що весь клас проти тебе. Будь з усім класом та не виділяйся, не відокремлюйся… Та й ти ще встигнеш сидіти вдома. 
     — Гаразд, — погодився Антін. — На наступну дискотеку я обов’язково прийду.
     Марійка пішла в бік вулиці Шевченка, а Антін — у протилежний бік.
     На розі вулиць Шевченка та Маяковського на Марійку вже чекав Василь.
     — Привіт, Марійко! — вигукнув Василь. — З наступаючим тебе Новим роком!
     — Тебе — також, — вигукнула Марійка у відповідь. — Ти, до речі, де зустрічатимеш Новий рік?
     — Вдома, з батьками, — сказав Василь. — Де ще можна його зустрічати.
     — Я — також, — сказала Марійка. — Сьогодні будуть дуже гарні телевізійні передачі. 
     Марійка та Василь пішли вулицею Маяковського, а потім завернули на вулицю Крилова. Раптом їм назустріч знову пішов Ковальов.
     — Антоне, ти все ще ходиш туди-сюди? — здивовано спитала Марійка. — Тобі не набридло блукати по колу?
     — Ні, — запевнив Антін. — Я люблю ці вулиці. То є мій улюблений маршрут.
     — Пішов би ти краще на Радянську площу, — запропонував Василь. — Там кипить  життя, а тут, на цих вулицях, що гарного ти бачиш?
     — Я просто люблю ці вулиці, — пояснив Антін іще раз. 
     — Ну, гаразд, — відповів Василь. — А то ти б міг разом із нами піти на Радянську площу до ялинки. Там зараз так гарно!
     — Я якось іншим разом піду туди, — пообіцяв Антін.
     — Тебе, мабуть, туди самого бабуся не пускає, — пожартував Василь.
     Антін образився та, нічого не сказавши, пішов далі в бік Маяковського. 
     — Нащо ти його образив? — спитала Марійка з докором. — Ти хлопчику зіпсував передноворічний настрій. Тепер він у сумному настрої зустрічатиме Новий рік.
     — Нічого, — відповів Василь. — Для профілактики йому корисно. Він зовсім не радіє життю, ходить вічно якийсь замкнений. Ніякого почуття гумору! А потім ображається, буцімто в нього нема друзів, буцімто всі проти нього.
     — Ну, — зазначила Марійка, — люди є різні.  Та й залишимо цю тему! Ми гуляємо перед зустріччю Нового року!
     Василь та Марійка разом вийшли на Радянську площу, в глибині котрої, між тролейбусною зупинкою та слідчим ізолятором, було поставлено новорічну ялинку. Навколо ялинки людей було небагато. Лише на самоті блукали ряджені в костюмах діда Мороза та Снігуроньки. Інколи вони позували перед фотокамерами разом із дітьми та їхніми батьками. Але ніякої святкової атмосфери ніби й не відчувалося.
     — Чому так мало людей? — здивовано запитала Марійка. — Хіба ніхто не бажає святкувати?
     — Та, напевно, всі готуються до свята вдома, — запевнив Василь. — Готують, так би мовити, святковий стіл.
     — Мабуть, завтра буде більше людей, — припустила Марійка. 
     Трохи поблукавши навколо ялинки, вони пішли геть.
     У той же час ображений Антін у депресивному стані повернувся додому з прогулянки улюбленими вулицями. 
     — Чому мене всі так не розуміють? — спитав Антін у Валентини Дмитрівни. — Чому наді мною всі постійно іронізують?
     — Не давай приводу, — відповіла Валентина Дмитрівна. 
     — Вони постійно мені кажуть, — продовжив Антін, — що я непристосований до життя. Постійно пророкують мені, ніби мене вб’ють у армії. Мене-таки, напевно, дійсно, вб’ють…
     — Ну, не треба бути таким песимістом, — почала заспокоювати Антона Валентина Дмитрівна. — Дивися на речі простіше!
     — Легко сказати, простіше, — невдоволено промовив Антін. — Подивимося через чотири роки, коли мене призвуть, і коли через кілька місяців ви всі отримаєте цинкову домовину…
     — Ліпше готуйся до зустрічі Нового року, — запропонувала Валентина Дмитрівна. — Зараз буде таке свято! А ти про смерть ведеш розмову…
14 
     Перед обідом Олена разом із Михайлом та Тамарою прогулялися центральною частиною Львова.
     Увечері вони всі разом із батьками сіли знову за святковий стіл. За чверть до одинадцятої години Михайло підняв Тамару та Марійку з місць, аби вирушити з ними до ялинки біля оперного театру.
     — Ну, напевно, ми вже підемо, — запропонував він, — адже потім перестануть ходити трамваї та нам буде важко дістатися до середмістя. 
     — Олена піде з вами? — спитав Петро Семенович.
     — Так, — твердо відповіла Олена. — Я вже остаточно вирішила піти разом із Михайликом та Тамарою!
     — Під твою відповідальність, Михайле! — оголосив Григір Семенович. 
     Молоді люди вирушили в путь.
     До проспекту Леніна вони доїхали трамваєм. Усюди на проспекті горіла ілюмінація, всюди блукали святково одягнені та по-святковому налаштовані люди. Був легкий мороз, а під ногами хрумкотів свіженький сніг, що випав за кілька годин до того. Михайло, Тамара та Олена попрямували в бік оперного театру, де стояла святково прикрашена новорічна ялинка. Тут грала гучна музика; багато людей тримали в руках запалені бенґальські вогники. 
     — Михайле! — хтось крикнув у натовпі. 
     Михайло озирнувся. На нього вже чекали його друзі з медичного інституту — з його академічної групи, а також із паралельних груп та потоків.
     — З наступаючим тебе, Михайле! — привітали Михайла дівчата з його групи.
     — І вас також! — шляхетним тоном відповів Михайло. — Ось, познайомтеся, це моя сестра Тамара та моя кузина з Чернівців Олена. 
     Олена була в захопленні. Всі присутні були лише десь роки на чотири чи на п’ять старші за Олену, але вона не відчувала ніякої вікової дистанції. Вона сама вже давно почувала себе дорослою, адже через півтора місяці їй вже мало виповнитися п’ятнадцять років. Разом зі старим, 1984 роком, вона проводжала своє дитинство, з яким вона остаточно розпрощалася в році, що минав. Попереду було доросле життя з усіма його радощами та проблемами. Уперше в житті Олена зустрічала новий рік не з батьками, а в молодіжній компанії, у середовищі — нехай і не ровесників, а, скоріше, старших товаришів, — але, все одно, будучи рівною серед рівних. 
     І ось настав момент зустрічі Нового року. Коли з репродукторів почав лунати бій кремлівських курантів, усі почали запалювати бенґальські вогники, кидати серпантин, палити з хлопавок, відкривати пляшки з шампанським та вітати один одного з Новим, 1985 роком. Зненацька Олена заспівала пісню з репертуару свого улюбленого гурту:
No more champagne 
And the fireworks are through 
Here we are, me and you 
Feeling lost and feeling blue 
Its the end of the party 
And the morning seems so grey 
So unlike yesterday 
Now’s the time for us to say...
     Хтось у натовпі несподівано підтримав її:
Happy New Year 
Happy New Year 
May we all have a vision now and then 
Of a world where every neighbour is a friend 
Happy new year 
Happy new year 
May we all have our hopes, our will to try 
If we don’t we might as well lay down and die 
You and I
     — Олена, тобі подобається «ABBA»? — поцікавився хтось з однокурсників Михайла.
     — Я знаю напам’ять багато їхніх пісень, — відповіла Олена. 
     — Олена співає у шкільному вокально-інструментальному ансамблі, — пояснив Михайло.
     — І вам дозволяють співати англійською мовою? — здивувався якийсь товариш Михайла. 
     — Ось у тому-то й річ, що ні, — гірко зазначила Олена. — Але ми це робимо напівлеґально. 
     — Зрозуміло, — сказав товариш Михайла. — Повсюди цензура, повсюди триває ідеологічна боротьба! Навіть іще кілька років тому такої цензури не було, все це було можна, а фільм про «АББу» крутили в кожному заштатному кінотеатрі. Я сам цей фільм кілька разів передивився. А зараз його оголосили ледь не антирадянським. Я навіть у якійсь ґазеті прочитав, як хтось поставив таке питання, чому не було показано в цьому фільмі їхній розкішний палац у Стокгольмі, зате кілька разів у фільмі показали якусь хатину на якомусь острові, де буцімто проводять весь свій вільний час учасники цього гурту.
     — Що тільки не пишуть зараз! — відповів Михайло.
     Вони ще десь упродовж години покрутилися навколо оперного театру, а після першої години ночі вся ця компанія вирушила вулицею Жовтневою в бік політехнічного інституту. Дорогою вони почали співати:
Добрий вечір тобі, пане господарю, 
Радуйся! 
Ой, радуйся, земле,  
Син божий народився…
     Далі, проспівавши цю колядку до кінця, вони почали співати «Тиха ніч, свята ніч». Блукаючи вулицями, вони палили час від часу з хлопавок. Якщо хтось ішов їм назустріч, хтось із компанії обов’язково виймав з торби чи з кишені горстку пшениці та зі словами «Сієм, сієм, посіваєм, з Новим роком Вас вітаєм!» кидав ту пшеницю перед тим перехожим.
     — Люди! — сказав хтось із компанії, — а чи не здається вам абсурдним співати колядки в новорічну ніч? Це ж слід робити в ніч із шостого на сьоме!
     — Тобто в ніч перед іспитом? — зауважив інший.
     — А чому б ні?
     — А потім іти на іспит заспаним та втомленим після такої нічної прогулянки? Ось якби сьоме число було в нас вихідним — тоді це була б зовсім інша річ. 
     — Нас таким чином привчають бути атеїстами…
     Попереду з’явилися кілька суворих на вигляд молодиків із червоними пов’язками на рукавах.
     — Атас, дзержинці! — хтось вигукнув із групи. — Тихо! Не співаємо!
     — Нам ліпше треба повернути ось у цей провулок, — запропонував хтось другий.
     Вони завернули у провулок, проте дзержинці почали їх усіх переслідувати.
     — Стійте! — вигукнув один з дружинників. — Ви порушуєте громадський порядок! Ми чули, як ви займалися релігійною пропаґандою, як ви співали недозволені колядки! Комсомольцям це робити катеґорично заборонено!
     — Тікаймо! — вигукнув хтось із колядників.
     Група машинально підкорилася команді. Усі побігли.
     — Стійте! — ще раз закричали дружинники, наздоганяючи колядників.
     — Розбігаймося! — скомандував хтось із колядників. — Частина тікає вгору вулицею Коперніка, частина — в бік площі Міцкевича, а ти, Михайле — разом із дівчатами — тікаєш прямо. Усе, побігли!
     Михайло, Тамара та Олена завернули за ріг вулиці й раптом побачили відчинене підворіття.
     — За мною! — скомандував Михайло.
     Сховавшись у темному підворітті,  вони зненацька почули крики та матюки, що лунали з вулиці.
     — Когось із наших вже спіймали, — прошепотів Михайло. — Тепер в них в інституті будуть великі неприємності. Можуть навіть відрахувати з комсомолу та з інституту.
     — А чому? — запитала Олена. — Я не розумію, що ми таке погане робимо? Ми ж не хуліганимо!
     — Релігійна пропаґанда — то є страшна крамола, — пояснив Михайло. — Комсомолець повинен бути атеїстом та матеріалістом. Ніби він у такому разі не може святкувати народні свята, ніби не повинен дотримуватися народних звичаїв… Маразм якийсь!... Гаразд, ходімо вже додому… Але перед тим викиньте всю пшеницю. Бо якщо раптом міліція чи дружинники нас-таки зупинять та влаштують обшук, на нас потім чекатимуть великі неприємності. Ми всі дружньо полетімо з комсомолу — і це ще в найліпшому випадку. 
     — Маразм! — повторила Олена.
     Дочекавшись, поки дружинники не пішли геть, та викинувши в урну всю пшеницю, яка в них була при собі, Михайло та дівчата попрямували вулицею Коперніка в бік площі Міцкевича.
     — А трамваї, між іншим, вже не ходять, — зазначив Михайло. — Треба ловити таксі.
     — А, може, підемо пішки? — спитала Олена.
     — Пішки? — здивувалася Тамара. — До Сихова? Це ж кілька кілометрів! Та ще й при такому снігу? Ми пішки прийдемо додому лише під ранок!
     На площі Міцкевича Михайлові вдалося-таки спіймати таксі.
     — З Новим роком Вас! — привітав він таксиста. — До Сихова не підкинете?
     — Вісім рублів, — оголосив таксист.
     — Вісім? — здивовано запитав Михайло.
     — Так, — підтвердив таксист. — То є нічний тариф. Не подобається — ступайте пішки!
     Михайло дістав свій гаманець, витягнув звідти червонець та протягнув його таксистові.
     — Потім віддасте, — сказав таксист. — Залізайте!
     Вони всі залізли. Михайло сів біля водія, а дівчата заскочили на задні сидіння.
     — З вечірки повертаєтеся? — спитав таксист. 
     — Ми біля опери були, — повідомила Тамара. — Зустрічали там Новий рік.
     — До речі, — зазначив таксист, — я пару хвилин тому бачив, як дружинники спіймали чотирьох колядників та передали їх постовим міліціонерам. А ті заштовхнули їх у міліцейський фургон. Тепер вони новорічну ніч, точно, проведуть у міліцейському відділенні. А там їх, мабуть, і на п’ятнадцять діб можуть засадити.
     Вийшовши з таксі, Олена несподівано для всіх заспівала свою улюблену пісню з репертуару Петули Кларк “This Is My Song”:
Love, this is my song 
Here is a song, a serenade to you 
The world cannot be wrong 
If in this world, there is you
     — Олено! — звернувся до неї Михайло. — Тобі, що, так весело через те, що нам вдалося втекти від дзержинців?
     — Та ні! — пояснила Олена. — Я просто радію тому, що нарешті минув останній рік мого дитинства. Тепер у мене починається доросле життя.
     — Ти ще згадаєш своє дитинство, яким воно було безтурботним, — зауважила Тамара.
     — Це все байки! — обірвала Олена. — Дитинство завжди є важким. А я радію просто через те, що до мене вже почали потрохи ставитися як до дорослої, а не як до дитини. 
     І продовжила далі співати:
I care not what the world may say 
Without your love, there is no day 
So, love, this is my song 
Here is a song, a serenade to you…
     О третій ранку молоді люди повернулися додому. Там дорослі вже закінчували дивитися новорічний «Блакитний вогник». 
     — Ну як, поколядували? — поцікавився Петро Семенович.
     — Ми від дзержинців втекли, — відповіла Тамара.
     — Ну й ризикували ж ви, — додав Григір Семенович. — Бо якби вас спіймали — вас би, точно, погнали б з комсомолу за антирадянську прoпаґанду та аґітацію. Я вже знаю багато таких випадків. Вони щороку трапляються саме в новорічну чи в різдвяну ніч…
     — Маразм! — сказала Олена ще раз. — Ми нічого антирадянського не вигукували. Ми лише колядки співали.
     — А це теж вважається антирадянщиною, — пояснив Григір Семенович. — Адже то є релігійні, церковні пісні…
     — Але як мені сподобалося ризикувати! — вигукнула Олена. — Це ж романтика яка! Недарма ж ми навіть ансамбль шкільний так назвали…
     У той же час Федорчуки зустрічали Новий рік вдома, за святковим столом перед телевізором. Після програми «Час», яка йшла по всіх без винятку телеканалах, показали музичну програму «І жартома, і серйозно», складену з фраґментів різних музичних кінокомедій. Потім було шоу на льоду. То була щорічна традиція на ЦТ. Після цього показали документальний фільм «Країна моя» про підсумки 1984 року. Це теж була традиція. За п’ять хвилин до опівночі якийсь представник радянського керівництва привітав усіх із наступаючим Новим, 1985, роком. Потім били кремлівські куранти. Ну а після цього був традиційний новорічний «Блакитний вогник», який було знято в Центрі міжнародної торгівлі, в зимовому саду: спочатку була класична та народна музика, потім згадали про сорокаріччя перемоги над Німеччиною, ну а вже потім була так звана попса: «Земляне» з піснею «Путь домой», Анне Вескі з піснею «Праздник снегопада», Алла Пугачова з піснями «Делу время» та «Без меня тебе, любимый мой…», туркменський гурт «Ґюнеш» із великою кількістю барабанів, мурманський ансамбль «Саґа» зі старою радянською піснею тридцятих років «О любви не говори», яку вони аранжували в стилі кантрі, Софія Ротару з піснею «День за днем», Юрій Антонов із піснею «Только в полете», привітання різних московських театрів, а також фраґменти «Єралашу» та мультфільму «Зима в Простоквашино»…
     Майже так само — за святковим столом перед телевізором — зустрічали Новий рік у багатьох чернівецьких сім’ях…
     А Грибуліну лишалося жити п’ять із половиною місяців.