Глава 3. ЛИСТОПАД

1 
     Усі з нетерпінням чекали, коли, нарешті, закінчиться перша чверть. Бо хотілося вже канікул. Дуже хотілося… І нехай ті канікули були суто символічними, адже фактично то були не канікули, а просто святкові дні, — все одно, то був хоч якийсь відпочинок від навчання. До того ж, восьмий клас виявився набагато складнішим за сьомий, адже він був випускним. Тому й навантаження збільшилося, і відповідальності… Отже, всі прагнули якомога скорішого відпочинку. Ну, ось, жовтень, нарешті, промайнув. Настав листопад… 
     У четвер, першого листопада, Куцачка повідомила всім, аби весь клас після уроків зайшов до класної кімнати. Коли уроки закінчилися та всі зайшли до кабінету історії та суспільствознавства, Куцачка представила всім присутнім ученицю десятого класу Надю Величинську.
     — Дорогі діти, — звернулася Куцачка до класу, — Надя Величинська влітку цього року була в Німецький Демократичній Республіці за лінією бюра міжнародного молодіжного туризму «Супутник». Зараз вона розповість вам про свою поїздку…
     Поки Надя щось балакала про те, як їх приймали в братній соціалістичній країні, поки пускала по рядах листівки та буклети «звідти», всі в класі перешіптувалися між собою, яким таким чином «проста» школярка могла потрапити в закордонну поїздку, та ще й до НДР, а не куди-небудь до Румунії чи Болгарії.
     — А що ви хочете, — хтось комусь шепнув, — згадайте, ким є її батько.
     — А хто в неї батько? — спитав хтось інший.
     — Як, хто? — відповів той перший. — Голова облвиконкому! Ще б пак, його донька кудись не потрапила!
     Після того, як Величинська закінчила свою розповідь, Куцачка знову повернулася до теми художньої самодіяльності. 
     — Ну, гаразд, покажіть тепер, як ви підготувалися до конкурсу політичної пісні, що буде післязавтра, — звернулася вона до четвірки з «Романтики».
     Сашко, Павло, Олена та Зоя піднялися зі своїх місць, дістали з шаф приховані ґітари та почали проводити репетицію.
     — Із чого ви почнете? — поцікавилася Куцачка.
     — Напевно, з Висоцького, — відповів Сашко. 
     — Добре, починайте, — сказала Куцачка.
     Вони заспівали. 
     — Тільки не співайте, будь ласка, про те, що хтось комусь залишив тютюн, — заявила Куцачка. — Скоротіть, будь ласка, цей куплет. Інакше це сприйматиметься не інакше, як заклик палити цигарки. Та й будь-хто з хлопців може потім заявити: «Висоцькому та його ліричним героям можна, а мені не можна палити?» Отже, не співайте отой куплет.
     — Добре, не співатимемо, — погодилася Зоя. 
     — А другу пісню? — поцікавилася Куцачка.
     — Зараз заспіваємо, — відповів Павло.
     Трохи порадившись, вони проспівали й другу пісню — «Алые струны». 
     — Мені подобається, — сказала Куцачка. — Ще відшліфуйте, аби ви післязавтра не підвели!
     Після уроків Сашко знову підійшов до Зої.
     — Зою, ну, як, ми зустрінемося сьогодні, чи завтра? — запитав Сашко.
     — Разом, чи удвох? — перепитала Зоя.
     — Ну, я не знаю, що ти маєш на увазі, — пояснив Сашко. — Можна так, а можна — й так!
     — Разом ми зустрічаємося завтра, — втрутився Павло.
     — Можна й сьогодні, — відповіла Зоя. — Моя кімната завжди до ваших послуг.
     — То буде відповідальний захід післязавтра, — пояснив Сашко. — Я пропоную сьогодні зустрітися о п’ятій годині. 
     — О п’ятій ми не встигнемо, — зазначила Олена, — бо зараз вже половина на четверту.
     — Тоді — на шосту, — запропонувала Зоя. — Перед таким відповідальним конкурсом нам, дійсно, треба зустрітися ще раз.
     — Гаразд, до шостої! — погодився Павло.
     — Тоді — до шостої! — підтвердила Зоя.
     На тому всі погодилися та розійшлися. Марійка теж пішла додому. Попри листопад погода була ну просто чудовою — сонячною, ясною та дуже-дуже теплою, немов у вересні. Вийшовши за межі шкільного подвір’я, Марійка поволі, нікуди не поспішаючи, попрямувала додому, насолоджуючись теплим осіннім днем. Вона чітко усвідомлювала, що то були вже останні теплі дні. Попереду була зима. Тому вона вирішила якомога довше розтягнути це задоволення та якомога повільніше йти осінніми вулицями міста, покритими опалим жовтим листям неначе золотим килимом. Марійка дуже раділа, що така тепла погода протрималася аж до листопада. Вона відчувала якесь небувале задоволення та спокій. 
     Повернувшись додому, вона зненацька зустріла свою матір із жалобною маскою на обличчі. Марійка не могла збагнути, що ж таке сталося, але вона швидко усвідомила, що сталося щось таке вельми серйозне. Марійчин радісний настрій одразу ж розвіявся немов ранковий туман.
     — Індіру Ґанді вбили! — крикнула панічним голосом Оксана Романівна, зустрівши Марійку.
     — Кого вбили? — перепитала Марійка.
     — Індіру Ґанді вбили! —повторила Оксана Романівна.
     — Там постійно когось вбивають, — пробуркотіла Марійка без будь-якого прояву емоцій.
     — І ти так спокійно на це реаґуєш? — здивовано виголосила Оксана Романівна. — Це ж Індіра Ґанді, найбільший друг Радянського Союзу!
     — Ой, мамо, я так втомилася! — сказала Марійка. — В мене щось голова йде кругом.
     — Та чи не захворіла ти? — стурбовано запитала Оксана Романівна. — Скажи мені чесно!
     — Якщо ти критичні дні вважаєш хворобою, — пояснила Марійка. — Я ще не зовсім звикла до цього!
     — Звикнеш, — сухо відповіла Оксана Романівна. — Але Індіра Ґанді… Яке страхіття!
     Оксана Романівна почала демонстративно витирати сльози, а Марійка пішла до своєї кімнати і, не роздягнувшись, впала на диван та одразу ж заснула.
     Через кілька годин до помешкання зайшов Максим, весь розлючений.
     — Що таке сталося? — стурбовано поцікавилася Оксана Романівна. — Ти весь такий сам не свій! Тебе хтось образив?
     — Знову ця Матряшина! — відповів Максим, — Вона нас чи за ідіотів тримає, чи…
     — Випий валер’янки, — порадила Оксана Романівна, демонстративно витираючи сльози.
     — Мамо, — звернувся Максим, — невже ти плачеш через те, що над нами знущається якась довбана викладачка?
     — Та, ні, — крізь сльози пояснила Оксана Романівна. — Сьогодні вбили Індіру Ґанді!
     — Кого там тільки не вбивають, — байдуже кинув Максим.
     — Та невже її тобі не шкода? — кинулася на нього Оксана Романівна.
     — Шкода, — заявив Максим. — Але ж на всіх мене не вистачить, якщо я так за всіма сумуватиму!
     Максим спрямував до дитячої.
     — Тільки не чіпай Марійку, — звернулася до нього Оксана Романівна. — Бо в неї місячні.
     — Я й сам так втомився, — вигукнув Максим, — що мені зараз не до Марійки. Дай мені відпочити!
     Максим пішов відпочивати, а до помешкання увійшов Богдан, який повернувся після тренування. Зверху на ньому була осіння нейлонова куртка, але знизу — шорти.
     — Богдане! — здивовано звернулася Оксана Романівна. — Ти збожеволів, чи ні? У шортах у листопаді?!
     — Ми займалися на стадіоні, — пояснив Богдан. — Було дуже тепло, всі ми бігали в трусах. А коли я повертався додому, я вирішив не переодягатися, а лише надягнув куртку.
     — Але ж це листопад! — заявила Оксана Романівна, демонстративно витираючи сльози. — Це навіть не жовтень!
     — Мамо, — звернувся до неї Богдан. — Ти, що, плачеш, бо боїшся, що я можу застудитися? Сьогодні ж було дуже тепло!
     — Та, ні, Богданчику, — відповіла Оксана Романівна. — Сьогодні вбили Індіру Ґанді! Це таке горе!
     — А хто така Індіра Ґанді? — перепитав Богдан.
     — Ти навіть не знаєш, хто вона така? — розлючено крикнула Оксана Романівна. — У тебе в голові лише футбол! І нащо я тебе записала в оцю спортивну школу! Що ти за піонер, якщо ти не знаєш, хто така Індіра Ґанді?!
     — Мамо, ти маєш на увазі прем’єр-міністра Індії? — спитав Богдан. — Її що, вбили?
     — Так! — відповіла Оксана Романівна, демонстративно витираючи сльози. — Її вбили! Яке горе!
     — А ми тут при чому? — спитав Богдан, не розуміючи, чому це горе повинно торкатися всіх.
     — Ну як, при чому? — відповіла Оксана Романівна. — Вона ж бо наш друг, друг Радянського Союзу! Ось прийде якийсь її суперник і встановить в Індії проамериканський режим!
     — Ну та й що? — спокійно сказав Богдан, демонструючи якусь таку цілковиту байдужість щодо останніх подій. — Ну, встановить…
     — Так тоді в Індії будуть американські військові бази, націлені на Радянський Союз!
     — Не будуть, — відповів Богдан. 
     — Чому ти так упевнений? — заявила Оксана Романівна. — Бо ж Рейґан заявив, що він оголошує Радянський Союз поза законом!
     — Він лише голос пробував! — пояснив Богдан та пішов до дитячої.
     — Не ходи туди, — сказала Оксана Романівна. — Там Марійка з Максимом відпочивають. Іди до іншої кімнати! 
     Останнім додому повернувся Степан Вікторович. Він теж помітив, що його дружина плаче.
     — Оксанко, що сталося? — спитав Степан Вікторович. — Чому ти плачеш?
     — Індіру Ґанді вбили! — відповіла Оксана Романівна. — А нашим дітям це цілком байдуже.
     — Ну та й що? — спитав Степан Вікторович. — Там багатьох убивають. Там в них неспокійно… Але чому ми за цим маємо сумувати?
     — І ти — теж разом із ними! — заявила Оксана Романівна. — Індіру Ґанді вбили, а замість неї прийде якийсь проамериканський політик!
     — То є внутрішньою справою індійців, — заспокоїв Степан Вікторович. —Нехай вони самі в цьому розбираються! Нащо нам за цим переживати?
     — Як, нащо? — запитала Оксана Романівна. — Ми втрачаємо ще одну дружню країну! Мало нам Ґренади, та ще й Індія тепер буде проамериканською! Вони ж там ядерну зброю, націлену проти СРСР, розмістять!
     — Не панікуй! — заявив Степан Вікторович, пішовши до дитячої.
     — Не ходи туди, — сказала Оксана Романівна. — Там Марійка з Максимом відпочивають. У Марійки місячні, а Максима знову сьогодні Матряшина діставала.
     — Я вб’ю цю Матряшину! — заявив Степан Вікторович.
     — І потрапиш після цього за ґрати, чи навіть до вишки, — відповіла Оксана Романівна.
     — Ти, що, думаєш, я її фізично знищу? — запитав Степан Вікторович. — Я образно кажу. Я проти неї вживатиму інших заходів! І я знаю, що то за заходи!
     — Ти поговори ліпше з Богданом, — порадила Оксана Романівна. — Чому це він у листопаді ходить у шортах?
     — А в мене сьогодні на парах теж кілька студенток були без панчіх! — відповів Степан Вікторович. — Бо тепло ще!
     — Ти все ще на дівочі ніжки зазираєшся! — кинула докір Оксана Романівна.
     А Марійка, прокинувшись, піднялася з дивана, підійшла до письмового столу, відкрила свою шухлядку, витягла звідти свій заповітний щоденник та залишила в ньому черговий запис:
     «Сьогодні четвер, 1 листопада 1984 року. В мене місячні. Сьогодні вбили Індіру Ґанді, і мама за цим дуже сильно переживала. Погода ще стоїть дуже гарною, незважаючи на те, що вже листопад. Завтра обіцяли плюс дев’ятнадцять. Завтра знову піду до школи в босоніжках».
2 
     Канікули невблаганно наближалися. Ніхто вчитися вже не бажав. Усі учні тільки й чекали на суботу — останній день чверті, аби, нарешті, розпрощатися з рідною школою принаймні на тиждень. В усіх був святковий настрій, передчуття відпочинку.
     Зненацька, коли 8-В клас сидів у кабінеті математики, мріючи про відпочинок, до класу зайшла Миронючка.
     — Не забувайте, що сьогодні санітарна п’ятниця! — оголосила Аліса Сергіївна. — О шістнадцятій годині всі як один приходите до школи з віниками. Ми знову підметатимемо вулицю Леніна!
     Після уроків Ковальов прийшов додому.
     — Сьогодні в нас санітарна п’ятниця! — сказав Антін бабусі. — Знову треба прийти до школи з віниками.
     — Підеш до музичної школи! — оголосила Клавдія Петрівна. — Сьогодні останній день чверті!
     — Останній буде завтра, — поправив Антін. — А сьогодні всім треба прийти на прибирання!
     — Підеш до музичної школи! — повторила Клавдія Петрівна. — Я не хочу, аби тебе звідти виключили!
     — Краще б мене до спортивної віддали! — крикнув Антін у відповідь. — Було б більше користі!
     — Обідай швидше та кроком руш до музичної школи! — скомандувала бабуся.
     Антін підкорився та пішов до музичної школи. Прийшовши назад, Антін заявив:
     — Завтра обов’язково напиши пояснювальну записку для Аліси Сергіївни! Я не бажаю, аби мені за чверть виставили незадовільну оцінку!
     — Гаразд, напишу! — погодилася Клавдія Петрівна.
     — Вже сідай та пиши! — почав наполягати Антін.
     — Гаразд, напишу! — повторила Клавдія Петрівна. 
     Вона почала писати:
     «Вельмишановна Алісо Сергіївно!
     Учора мій онук Антін Ковальов не пішов на прибирання через те, що йому треба було піти до музичної школи. За цю чверть через різноманітні шкільні заходи він пропустив більше половини всіх занять, а вчора було останнє заняття у першій чверті. 
     З повагою,
     Ковальова К.П.»
     Антін узяв цю записку та сховав її у щоденнику.
     — Якщо мені виставлять незадовільну поведінку, я скажу, що це ти в усьому винувата! — заявив Антін. — А потім підійду до телевізора з гантеллю та розіб’ю його. Платитимете потім кредити марно!
     — Ну а ти загинеш від вибуху! — відповіла Клавдія Петрівна. — То є кольоровий телевізор, він є вибухонебезпечним!
     Наступного дня було дуже тепло вже вранці, неначе то був і не початок листопада, а, скоріше, початок вересня. О восьмій годині — як і щодня — учні всіх класів вишикувалися на шкільному подвір’ї на зарядку. 
     Після зарядки у 8-В класі якраз був урок української літератури. Миронючка вже сиділа за своїм столом. Як тільки Ковальов зайшов до класної кімнати, Миронючка одразу кинулася на нього.
     — Ковальов, ти чому не був учора на трудовому десанті? — суворо запитала його вона. — Якщо ти вважаєш, буцімто всі ці заходи не для тебе, ти глибоко помиляєшся! Де ти був?
     Антін одразу ж витягнув записку від Клавдії Петрівни. Миронючка одразу є почала її читати.
     — Скільки разів я тобі та всім іншим казала, аби ви не ставили музичну школу перед загальноосвітньою, — заявила Аліса Сергіївна, прояитавши пояснювальну від Клавдії Петрівни. — Не можеш поєднувати ці дві школи — кидай музичну, але всі заходи в загальноосвітній школі ти відвідувати зобов’язаний! Інакше просто матимеш незадовільну поведінку за цілу чверть! Останній раз я тебе попереджаю!
     Коли до класної кімнати увійшов Сеньків, Миронючка звернулася й до нього з тими самими претензіями. 
     — А ти, Сеньків, чому не був учора на трудовому десанті?
     — Я ходив із татом купувати пальто, — відповів Сеньків.
     — Та що то є за такі приватновласницькі інстинкти! — розгнівано запитала Миронючка. — Давай сюди щоденник! Я напишу послання до твого тата!
     Коли урок розпочався, Миронючка звернулася до всього класу:
     — Сьомого числа всі ви зобов’язані прийти на демонстрацію. Явка всіх учнів є суворо обов’язковою! То є політичні заходи… Ті, хто вже є комсомольцями, підуть у шкільній колоні, тобто в колоні школи номер два. Ті, хто ще не є комсомольцями, автоматично вважатимуться піонерами, а тому мають іти в загальній піонерській колоні, зібраній з усіх шкіл. При цьому не забудьте про парадні піонерські однострії та обов’язково — про піонерські галстуки. Хто не з’явиться на демонстрацію, той матиме сувору догану з занесенням до особової справи, і навіть незадовільну поведінку за цілий рік, адже — я ще раз повторюю — то є серйозним політичним заходом! На великій перерві буде репетиція колони на шкільному подвір’ї. На репетицію теж усі мають з’явитися, інакше будуть потім великі неприємності. Ясно?
     Клас мовчав, тихо слухаючи нотації класного керівника…
     Нарешті всі уроки скінчилися. Після занять в актовій залі відбувся конкурс політичної пісні й плакату. Плакати були заздалегідь розвішані на стінах актової зали поруч із капсулою в стіні, на котрій було написано: «Майбутнім поколінням учнів відкрити та прочитати 7 листопада 2017 року в день 100-ої річниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції. 7 листопада 1967 року, 21 година». 
     Перед конкурсом на сцені готувалися до виступу учні 10-А класу під керівництвом Йосипа Сергійовича Розенберґа, вчителя фізики. Учні цього класу приготували електроґітари, синтезатор, ударні інструменти та повторювали свій виступ в останній раз безпосередньо перед конкурсом. За синтезатором стояв Сергій Бреда.
     Спочатку була урочиста частина, присвячена черговій річниці жовтневого перевороту. Із промовами виступали різні вчителі, а потім — і деякі учні. Тексти виступів в усіх були майже стандартними, ніби їх було почерпнуто з одного й того ж джерела. 
     Всі говорили про «собаку Рейґана», про гонку озброєнь, про гарячі точки на планеті. Все це таврувалося ганьбою. Згадали й недавнє вбивство Індіри Ґанді. На сцені перед трибуною балакали, а в залі кожен сидів та займався хто чим. Усім було цілком байдуже, що там з надмірним пафосом кричали оратори, бо то був лише беззмістовний ритуал, обов’язковий на всіх подібних заходах. 
     Далі була обов’язкова для таких заходів збірна аґітбриґада, що складалася з учнів різних класів. Учні скандували уривки з відомих поетів:
Мы идем по стране, 
Улыбаясь векам, 
Улыбаясь весне, 
Голубым родникам. 
Мы проносим свою 
Радость вечной весны 
Светлой радугою 
На просторах страны…
     Або ж:
Рельсы гудят,
Звоном полнятся,
Мчатся по отчим следам,
Поезд наш — «Красная конница»,
Станции: Боярка — БАМ…
     Після урочистої частини розпочався концерт, у якому брали участь п’яті — десяті класи.
     Виступи більшості класів не відрізнялися ориґінальністю: завчені піонерські та комсомольські пісні, які виконувалися під фортепіано. Надя Величинська з 10-Б класу здивувала, правда, двома піснями власного витвору, котрі були написані на чиєсь замовлення — одна пісня закликала зачинити двері війні та гонці озброєнь, а друга пісня була присвячена комсомольцям-героям Другої світової війни. Учні єдиного дев’ятого класу виконали затерту пісню Пахмутової «Комсомольская путёвка». Коротше кажучи, ніякої ориґінальности в тих виступах не було. Була сірість, був стандарт. 
     — А тепер виступає ансамбль «Романтика», восьмий «Б» клас, — оголосили учень десятого класу Петро Василів та восьмикласниця Рита Гресько, які вели конкурс.
     Всі зааплодували.
     На сцену вийшли Павло та Сашко з ґітарами. Вони встали по боках сцени. Олена сіла за фортепіано, а Зоя вийшла вперед на авансцену як солістка. На всіх були однакові легкі светри білого кольору. Хлопці були у блакитних штанях, а дівчата — в таких самих блакитних спідницях та в білих шкарпетках.
     Перша пісня Висоцького була сприйнята на «Ура!». Хоч і була ця пісня присвячена затертій темі війни, проте Висоцький був бардом напівкрамольним, тому його пісні й користувалися такою шаленою популярністю. За прослуховування деяких його крамольних пісень навіть із комсомолу могли виключити. А другу пісню співала лише Зоя; всі інші їй лише підігравали. 
     Виступ усім ніби сподобався. Принаймні аплодували 8-Б класові сильніше, ніж іншим. Все-таки, це був не якийсь простий міні-хор, а, скоріше, вокально-інструментальний ансамбль, та ще й з одностріями.
     — А тепер виступає вокально-інструментальний ансамбль «Кристал» 10-А класу, — оголосили ведучі. 
     На сцені з’явилися четверо хлопців з 10-А класу. Двоє з них узяли електроґітари, Сергій Бреда встав за синтезатор, а ще один учень того ж класу сів за ударні. 
     — А чому не чути синтезатор? — запитав Столярова Церковиський.
     — Це лише для того, аби створювати фон, — пояснив Столяров.
     Першою піснею була комсомольська пісня «Мы обуздаем бурные реки», яку дуже часто можна було почути по радіо. А ось другу пісню вони проспівали англійською мовою: «We shall overcome one day…», чим викликали неабияке захоплення серед присутніх.
     Вони були останніми.
     — На цьому наш конкурс закінчено, — оголосила директорка. Поки ми підбиватимемо підсумки, будь-які бажаючі можуть виступити поза конкурсом. 
     Ясна річ, що поза конкурсом міг виступити лише ТОЙ ансамбль — вокально-інструментальний ансамбль з 10-А класу, який був створений Йосипом Сергійовичем. Вони почали співати пісні з репертуару групи «Машина времени» — «Новый поворот», «Марионетки», «В добрый час» та багато інших. Вся зала встала та їм підспівувала, наче то був не звичайний шкільний вечір, а рок-концерт якоїсь славетної групи.
     — А тепер ми підіб’ємо підсумок, — промовила директорка. — Перше місце одноголосно присуджено Наді Величинській — за авторські пісні. Друге місце зайняв вокально-інструментальний ансамбль 10-А класу «Кристал» — за професійний рівень організації виконання. Третє місце зайняв ансамбль 8-Б класу «Романтика» — за ориґінальність виступу.
     — Нічого собі, лише третє місце! — невдоволено заявила Зоя, вже сидячи зі своїм класом. — Це несправедливо!
     — Ця Надька щось промикала — і їй вже перше місце! — пробуркотів Сашко. 
     — І лише тому, що її тато…, — додав Павло.
     — Т-с-с-с! — прошепотів Василь Міщенко. — Раптом вас почують!
     — Десятий «А» зрозуміти можна, — сказала Марійка. — Вони, дійсно, виступили як професіонали. Нам слід вчитися в них…
     — Ага! — перебив її Сашко. — А де нам дістати всю цю апаратуру, яка коштує майже як «Запорожець»? 
     — А не хочеш, як «Волга»? — спробував посперечатися Павло. 
     — Я все розумію, — продовжила Марійка, — але за що та корова отримала перше місце?
     — За тата! — коротко та чітко пояснив Сашко. 
     Після того, як усі почали розходитися, Олена не стала переодягатися. Вона просто на концертне вбрання надягла пальто, навіть не надягнувши колготи, та ледь не ридаючи, вийшла за межі шкільного подвір’я. Зоя теж пішла додому не переодягнувшись. Вона розпустила волосся наче русалка та епатажною ходою вийшла надвір. Сашко хоч і не висловлював своїх емоцій відкрито, але настрій у нього був депресивним. І лише Павло зберігав олімпійський спокій.
     Прийшовши додому, Зоя кинулася на тата зі сльозами
     — Що сталося? — запитав Віктор Вікторович. — Тебе хтось образив?
     — Та ні, — відповіла Зоя. — Ми зайняли третє місце!
     — Третє з кінця? — жартома запитав тато.
     — Чому з кінця? — запитала Зоя, ридаючи. — Третє від початку…
     — Так ти ридаєш від радості? — спитав Віктор Вікторович. — Це ж призове місце!
     — Та нехай навіть друге! — пояснила Зоя. — Перше місце зайняли десятикласники, бо в них була професійна апаратура з електроґітарами, синтезаторами, акустичними спецефектами. І де вони тільки її дістали? Кажуть, їм хтось із філармонії допоміг влаштувати все це… А в нас були тільки акустичні ґітари — і більше нічого!
     — Ну та й що ти хочеш, Зоє? — спитав Віктор Вікторович. — Я б теж за професійне обладнання поставив високу оцінку. Бо треба ще спочатку дістати це обладнання, опанувати, як із ним поводитися. Та ще й повинна бути організована команда, яка б працювала як єдиний механізм. Це не так просто зробити!
     — Із цим я згідна, тато, — відповіла Зоя. — Я не погоджуюся лише з тим, кому було присуджено перше місце!
     — А кому? — запитав тато.
     — Надька Величинська, корова така! — з презирством заявила Зоя. — Ця корова тільки щось там промикала, підіграючи собі на фортепіано лише акордами… І їй одразу ж перше місце.
     — Яка це Надя? — перепитав Віктор Вікторович. — Дочка нашого голови облвиконкому?
     — Так, — погодилася Зоя. — Саме вона.
     — Так від її тата всі залежать, — пояснив Віктор Вікторович. — Ще б пак їй не присудили першого місця! Його дочці дали перше місце, а він за це наступного року гроші виділить з обласного бюджету на ремонт школи. Отже ви посіли дуже високе місце. Ви всі просто молодці! Я вас усіх вітаю! Зоє, дай я тебе поцілую!
     Віктор Вікторович обійняв свою доньку та поцілував її в ліву щоку.
     — Це — лише початок! — сказав тато. — Я у вас в усіх вірю! Ви зможете стати справжніми артистами, навіть професійними. В Америці, наприклад, багато відомих груп починали як самодіяльні шкільні чи студентські ансамблі.
     — Так це перемога? — спитала Зоя крізь сльози.
     — Саме так! Ви ще всі дуже наївні, — пояснив Віктор Вікторович. — Це — юнацький максималізм, це пройде з роками.
     У вечірньому випуску програми «Час» показали похорон Індіри Ґанді. Крупним планом показали, як її труп без усілякої домовини кладуть на купу хмизу, а потім цей хмиз підпалюють, і всі спостерігають, як її труп поступово згорає.
     — Ну й дикуни ці індійці! — вигукнула Зоя. — Як вони можуть спалювати небіжчиків на відкритому багатті? 
     — А що, — відповів Віктор Вікторович, — хіба наші предки, стародавні слов’яни, не так ховали небіжчиків аж поки не прийняли християнство? 
     — Ну добре, — сказала Зоя, — в нас теж практикується кремація. Нехай в Індії роблять це не в печах, а на відкритому багатті. Але ж у нас потім той попіл збирають в урни та ці урни зберігають у колумбаріях, чи замурованими у стінах. Є якась пам’ять, є куди прийти до покійного… Але ж індійці потім іще оголосили, що попіл Індіри Ґанді розвіють над Гімалаями. Попіл розвіють — і ніякої пам’яті!
     — Ну, — відповів Віктор Вікторович, — а, може, якісь наші звичаї комусь здаються дикими! Звідки ми знаємо, хто як наші звичаї сприймає?
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні субота, 3 листопада 1984 року. Сьогодні в нас був останній день першої чверті. Після уроків був конкурс політичної пісні. На ньому вперше виступив ансамбль нашого класу, який зветься «Романтика» — Сашко Грибулін, Пашка Константинов, Зоя Крамар та Олена Бенюх. Вони дуже класно виступили, і якби не 10-А клас з електроґітарами та барабанами, і якби не дочка голови облвиконкому, ми б запросто посіли перше місце. Але ми ще візьмемо реванш! Сьогодні розпочалися осінні канікули. Цього року вони будуть дуже довгими!».
3 
     У неділю тепла та сонячна погода ще зберігалася. 
     Вранці Зоя зателефонувала до Сашка.
     —  Сашко! — звернулася до нього Зоя. — Ти вже не спиш?
     — Ні, — відповів Сашко. — Я вже давно прокинувся та встав. 
     — А ти не переживаєш за вчорашнє? — запитала Зоя.
     — А що тут переживати? — сказав Сашко. — Ми ж виграли! 
     — Я так теж гадаю, що це — вже перемога, — висловила свою думку Зоя. 
     — А тобі Віра Павлівна вчора не телефонувала? — спитав Сашко.
     — Ні, — відповіла Зоя. — Не телефонувала.
     — А мені зателефонувала, — продовжив Сашко, — та привітала з перемогою. Вона сказала, що вона нами пишається. Вона навіть сказала, що вона вірить у те, що незабаром ми теж гратимемо на електроґітарах, як ті десятикласники вчора. А про Надьку Величинську вона сказала, що їй присудили перше місце тільки через тата, бо її тато допоміг школі закупити нові меблі для кабінетів. 
     — Я ж говорю, що від її тата все залежить, — зазначила Зоя. — А я, до речі, вже давно не ображаюся на неї. Нехай гуляє собі спокійно зі своїм першим місцем…
     — Віра Павлівна навіть повідомила, буцімто в обласному видавництві навіть збірка її віршів виходить!
     — А це вже круто! — вигукнула Зоя. — Щоб школярка, та вже випускала збірки своїх поезій! Добре, коли такий тато є поруч!
     — Зоє, — звернувся Сашко. — А ти хочеш погуляти? 
     — Погуляти? — перепитала Зоя. — Я теж хотіла тобі запропонувати те ж саме. Погода сьогодні є ще сонячною та дуже теплою. Неначе то є не листопад, а вересень!
     — А куди ти хочеш погуляти? — поцікавився Сашко. — Чи не бажаєш до Резиденції?
     — А мені все одно, куди ти мене поведеш, — відповіла Зоя. — Хочеш вести мене до Резиденції — веди!
     — А де зустрінемося? — спитав Сашко.
     — Та, напевно, там, де й минулого разу, — сказала Зоя. — Мабуть, на Театральній площі.
     — Добре, — вигукнув Сашко. — Через годину я на тебе чекаю.
     — Гаразд, — відповіла Зоя. — Через годину я виходжу.
     Зоя одягнулася в довгу плюшеву спідницю малинового кольору. Через те, що було ще досить тепло, колготки Зоя надягати ще не стала. Взувшись у білі чоботи, вона поверх рожевої блузки надягла плащ. Через п’ятнадцять хвилин Зоя була вже на Театральній площі, де на неї чекав Сашко. 
     Спочатку вони попрямували до Резиденції, а далі — до так званого П’ятачку, з якого відкривалася чудова панорама північної околиці Чернівців.
     Павло теж не сидів, склавши руки. Він зателефонував до Олени й теж призначив їй побачення. 
     Олені теж не хотілося лізти в колготки в таку теплу осінню погоду. Вона одягнулася в свою улюблену синю сукню, взулася в білі мешти, а на сукню надягла сіре велюрове пальто. 
     На вулиці Кобилянської Зоя та Сашко несподівано зустрілися з Павлом та Оленою.
     — О! — вигукнув Павло. — Уся «Романтика» знову разом!
     — А ти, я бачу, Павлику, теж не сидиш без діла, — зазначив Сашко. — З Оленкою гуляєш!
     — Ну, якщо ти гуляєш із Зоєю вже другий місяць, — зізнався Павло, — то чому б мені не гуляти з Оленкою? Мабуть, ми кудись разом попрямуємо?
     — А куди підемо? — поцікавилася Олена. — До кіна не бажаєте?
     — Ми до кіна завтра підемо на «Чучело»,— відповів Сашко. — Щось інше не хочете робити?
     — А що то інше? — запитала Зоя.
     — Ходімо до мене! — запропонував Сашко. 
     — До тебе? — перепитала Олена. — Ти нас усіх запрошуєш?
     — Так, запрошую, — підтвердив Сашко. — Я зараз зателефоную додому.
     Він побіг до найближчої телефонної будки, а звідти він повернувся дуже веселим.
     — Ну, що? — запитала Олена. — Ухвалено?
     — Ухвалено! — радісно вигукнув Сашко. — О! Олена сьогодні без панчіх!
     — Я вивожу з себе весь біострум, — пояснила Олена. — Сьогодні ще тепло, отже цим треба користуватися! Бо попереду на нас чекає довга та сувора зима…
     — А я, до речі, теж без колготок, — зізналася Зоя, показавши свої коліна.
     — А я навіть і не підозрював! — сказав Сашко. — Що ж ти мені раніше не сказала про це?
     — Забула, — відповіла Зоя. — Наступного разу я подаватиму звіт у письмовому вигляді!
     — Ходімо! — вигукнув Павло.
     Через сквер мимо колишнього кафедрального собору вони вийшли на вулицю Леніна, а потім завернули на вулицю Кірова, де мешкав Сашко. Вони зайшли у двоповерховий будинок з ґанком, розташований у глибині подвір’я, під номером одинадцять. Сашко відчинив помешкання власним ключем. У коридорі вони зустріли Аллу Георгіївну, матір Сашка.
     — Ну, як, можна привітати вас із вчорашньою перемогою та з закінченням першої чверті? — спитала Алла Георгіївна.
     — Це ще лише початок! — вигукнула Зоя. 
     — Ми ще й не те покажемо! — похвалився Павло. — Ви нас іще й не такими побачите! 
     — Ну, ви тут розважайтеся, — сказала Алла Георгіївна, — а мені треба йти на роботу. Зараз моя зміна чергувати на телефонній станції. Я вам усім поїсти зробила. Ти, Сашко, все знайдеш на кухні та нагодуєш своїх гостей. Я радію за вас. Ви — молодці! Все, я пішла. Бувайте!
     Вони довго тусувалися, слухали музику, танцювали, а розійшлися допіру о шостій вечора. 
     А Марійка Федорчук, весело провівши час у компанії з Надею Романенко, увечері зробила черговий запис у своєму заповітному щоденнику:
     «Сьогодні неділя, 4 листопада 1984 року. Перший день осінніх канікул. Надворі сьогодні було так тепло та приємно, що я навіть іще не надягала панчіх. Я блукала міськими вулицями разом із Надею, насолоджуючись разом із нею останніми днями золотої осені».
4 
     Така тепла погода в листопаді не могла тривати надто довго. Рано чи пізно, але запізніле «бабине літо» повинно було скінчитися, бо то була справжнісінька природна аномалія. Так не повинно було бути в листопаді. Рано чи пізно повинні були прийти справжні осінні холоди з дощами, хмарами та поривчастим вітром. Недовго природа пестила всіх у листопаді такою теплою погодою. Першої листопадової неділі було ще тепло немов у вересні, проте вже наступного дня різко похолодніло. Надворі різко стало дуже сиро та холодно. Упродовж цілого дня стояв густий туман. 
     Того дня всі восьмикласники мали піти до кінотеатру «Україна», колишнього німецького народного дому, аби подивитися фільм «Чучело». Мати Антона Ковальова, Валентина Дмитрівна, днем раніше повернулася з Ленінграда з відрядження. Там їй довелося бути на прем’єрі цієї стрічки.
     — Мені дуже сумно було дивитися цю стрічку, — ділилася вона потім своїми враженнями. — Я цілком упізнала Антонів клас. Такі ж самі жорстокі стосунки між учнями, такий самий юнацький максималізм… 
     Валентина Дмитрівна розповідала, як вона, перебуваючи в Ленінграді у відрядженні, плакала ночами в гуртожитку, коли отримувала листи від Антона, котрий розповідав, як його в класі всі цькували та били. Вона всюди проводила аналогію між Антоновим класом та класом у цьому фільмі.
     А ще Валентина Дмитрівна ділилася враженнями про те, як вона була обурена тим, які дикі стосунки панують серед іноземних студентів у ленінградських ВНЗ. Вона повідомила зокрема про те, що ці студенти поділені там на якісь касти, на вищих та нижчих, і це теж їй нагадувало Антонів клас. Усюди Валентина Дмитрівна знаходила суцільні аналогії…
     До кінотеатру Антін прийшов одним з перших. Там, у фойє, котре колись було одним з найфешенебельніших чернівецьких ресторанів, вже сиділа Миронючка, відмічаючи всіх, хто заходив. 
     Підійшовши ближче, Антін одразу ж привітався з нею.
     — Антоне, — звернулася до нього Аліса Сергіївна, — в тебе за минулу чверть вийшло аж чотири «трійки» — з російської мови, з російської літератури, з геометрії та з креслення. Такої ганьби я ще від тебе не очікувала! Поясни мені, будь ласка, чому ти став таким ледарем!
     — З російською мовою та літературою все зрозуміло, — зазначив Антін. — Наталя Михайлівна ще у вересні пообіцяла мені покласти «трійку» за чверть через те, що я чимось їй не сподобався… З геометрії я отримав трійку з контрольної роботи — ось вона й стала мені оцінкою за чверть. 
     — Ти не міг належним чином до цієї контрольної підготуватися? — докорила Аліса Сергіївна. — Як складно було сісти зайвого разу за підручник, відмовивши собі в перегляді улюблених телепрограм! Ось і маєш тепер відповідний результат!
     — Контрольна робота — це суцільна лотерея, — пояснив Антін. — Я міг просто розгубитися. Але я не розумію, чому з креслення в мене «трійка». Я ж Самійлові Мойсеєвичу здав аж чотири роботи, і за всі ці роботи він на моїх очах поставив відмінні оцінки прямо в журнал.
     — Не знаю, — відповіла Аліса Сергіївна. — Спитай у самого Самійла Мойсеєвича. Я ж тебе попереджала, що він закриє «двійками» всі прогалини в журналі. Ось, напевно, він це і зробив.
     Тут до фойє зайшла Марійка Федорчук.
     — Привіт, Марійко! — привіталася з нею Надя Романенко. — Як ти сьогодні гарно виглядаєш! Ти, що, зачіску собі зробила?
     — А це, що, помітно? — спитала Марійка.
     — Неозброєним оком помітно! — втрутилася Вероніка Лотяну, котра підсіла до Марійки та Наді. — У суботу в тебе було пряме волосся, а тепер воно є накрученим, хвилястим.
     — Тобі краще саме так, Марійко! — висловила свою думку Надя.
     — Я вчора, насправді, до перукарні ходила, — підтвердила Марійка.
     — Як погода різко зіпсувалася! — вигукнула Надя. — Учора було так тепло, а сьогодні вже туман.
     — Але ж це вже листопад, — пояснила Марійка. — Треба звикати. 
     — Треба, — погодилася Надя.
     — До речі, — відверто зізналася Марійка, — я тільки сьогодні вперше після літа надягла колготки.
     — Так, ця осінь була напрочуд теплою, — зазначила Вероніка. — У листопаді я, правда, з так вже не ходила, але майже цілий жовтень я, насправді, проходила в коротких шкарпетках.
     — Такої осені не буде вже більше ніколи! — з сумом констатувала Надя, немовби передчуваючи кардинальні кліматичні зміни. 
     Пролунав перший дзвоник. Усі попрямували до глядацької зали дивитися «Чучело». 
     — Який сумний фільм! — поділилася своїм враженням Олена Бенюх після перегляду стрічки.
     — Дійсно, — підтвердив Павло. — Стільки песимізму!
     — Навіть постійно присутня якась темрява, — зауважила Наталка Рисюк.
     — Мені аж плакати хотілося! — зізналася Рита Маркова.
     — Жах! — вигукнув Руслан Волошин.
     Усі почали розходитися по домівках.
     — Антоне! — сказав Павло Уманський, — підемо зараз на вулицю Боженка? На Божественну вулицю не бажаєш піти? 
     — У таку туманну погоду? — поставив зустрічне питання Ковальов невдоволеним тоном. — Зараз дуже сиро та холодно. Я можу піти через Маяковського, але не через Боженка. 
     Уманський та Ковальов попрямували додолу вулицею Шевченка. Незабаром вони наздогнали Марійку Федорчук, яка йшла у велюровому пальті з розпущеним волоссям та без головного убору.
     — Марічко, — крикнув їй Павло, — тобі не холодно з непокритою головою?
     — З якого часу ти почав турбуватися про те, чи мені не холодно? — в’їдливо відповіла Марійка.
     — Тобі просто дуже йде ця хвиляста, — відповів Уманський. 
     — А-а! — вигукнула Марійка. — Дякую за комплімент! Я вчора її зробила, аби ти спитав!
     — А як тобі фільм? — поцікавився Ковальов.
     — Жах! — коротко сказала Марійка. 
     — А конкретніше? — почав наполягати Уманський.
     — Вибачайте, хлопці, мені треба кудись зайти, — промовила Марійка та завернула на вулицю Тобілевича.
     Повернувшись додому, Марійка одразу ж відкрила свій щоденник, аби залишити в ньому черговий запис:
     «Сьогодні понеділок, 5 листопада 1984 року. Сьогодні ми всім класом ходили дивитися фільм «Чучело». Жахлива стрічка. Невже хлопці, а особливо — дівчата, можуть бути такими жорстокими? Погода, до речі, різко зіпсувалася. Вчора було ще так тепло, а сьогодні вже холодно, сиро та туманно. Золота осінь скінчилася. Настала осінь звичайна».
5 
     Наближалося найголовніше радянське свято — Сьоме листопада, чергова річниця жовтневого перевороту. Усі учні п’ятих — десятих класів — як і переважна більшість радянських людей — повинні були пройти у святковій колоні перед трибуною. Напередодні демонстрації, тобто в останній день першої чверті, учні тренувалися впродовж усієї великої перерви під особистим керівництвом трьох найголовніших осіб школи — директорки, завуча-організатора та військового керівника, — крокуючи вперед-назад шкільним подвір’ям. Довго директорка потім попереджала про всю серйозність тієї політичної акції та про сувору відповідальність за найменші порушення дисципліни. І ось це сьоме число настало.
     Рано вранці, десь у половині на восьму, всі учасники демонстрації від школи номер два зібралися на шкільному подвір’ї. Знову класні керівники ходили крізь натовп із зошитами та відмічали, хто з учнів з’явився. Поки всі шикувалися, готуючись вирушити в путь, Неоніла Володимирівна, завуч-організатор, узяла в руки мегафон.
     — Учні восьмих класів — усі до мене! — виголосила вона. 
     Восьмикласники збіглися на її голос.
     — Підійміть, будь ласка, руки ті, хто вже є комсомольцями! — скомандувала вона. 
     Комсомольці підняли руки.
     — Всі, хто підняв руки, піде в колоні нашої школи, — розпорядилася Неоніла Володимирівна. — Усі інші мають піти у піонерській колоні, яку зібрано з усіх шкіл міста. Усі піонери — за мною. Комсомольці лишаються на місці, я за вами ще прийду!
     З інтервалом десь хвилин у п’ятнадцять обидві колони вирушили до того місця на відстані приблизно в півкілометра від трибуни, де формувалася збірна колона міста.
     Піонерській колоні вказали місце попереду, а шкільні колони мали йти трохи позаду. Піонери перед трибуною повинні були скандувати: «Ленінському комсомолові слава, ленінському комсомолові слава! Ура!». 
     Ковальов теж мав іти в піонерській колоні, оскільки, по-перше, він іще не був комсомольцем, а, по-друге, йому ще не було чотирнадцяти років. Не-комсомольців лишалося в класі не так вже й багато, тому й у піонерській колоні восьмикласників було дуже мало. Для Антона то було дуже образливо — йти в піонерській колоні разом з учнями шостих-сьомих класів у той час, як переважна більшість його однокласників ішла зовсім в іншій колоні — разом зі старшокласниками та вчителями. І все це лише тому, що іншим однокласникам вже виповнилося чотирнадцять років, а Антонові — ще ні. Антін відчував себе дуже приниженим через таку несправедливість. Чому це раптом восьмикласників штучно розділяють та розподіляють по різних колонах за віковою ознакою, якщо різниця у віці становить лише кілька місяців?
     Колони стояли та чекали, коли розпочнеться парад. Віяв пронизливий листопадовий вітер, тому майже всі стрибали на місці, аби не застудитися.
     Слава Столяров теж іще не був у комсомолі. Він був одягнутим занадто легко, лише в куртку зі штучної шкіри, та ще й був без шарфа та без головного убору. Тому йому було особливо холодно та неприємно.
     Зненацька між рядами почав ходити якийсь чоловік років тридцяти п’яти, в розкішному пальті з дорогим норковим комірцем. Він підійшов і до Антона.
     — Де твій піонерський галстук? — спитав чоловік.
     Антін розстебнув свою куртку, підняв шарф та показав свій піонерський галстук. 
     — Добре, — сказав чоловік та пішов далі.
     Так само він підійшов до Слави.
     — А де твій галстук? — спитав він у Столярова.
     — Який галстук? — спитав Слава у відповідь.
     — Як це який! — розлючено вигукнув інспектор. — Ти в якій колоні стоїш?
     — Як це, в якій? — запитав Столяров. — У шкільній.
     — Ні, ти помиляєшся! — відповів інспектор. — Ти стоїш не у шкільній, а в піонерській колоні, яку зібрано з учнів усіх шкіл. А яке право ти маєш бути в піонерській колоні, не маючи на собі піонерського галстука?!
     — Але я вже у восьмому класі, — спробував виправдатися Столяров. — Мені вже є чотирнадцять років.
     — А ти вже в комсомолі? — суворим тоном запитав інспектор.
     — Ні, — відповів Столяров. — Я ще не встиг вступити.
     — Якщо ти у восьмому класі та ще не є членом ВЛКСМ, ти автоматично вважаєшся піонером, — втовкмачив інспектор. — Тому тебе й послали до піонерської колони. Але хто тобі дав право йти в піонерській колоні без піонерського галстука?!
     — Я гадав, що якщо холодно, то під курткою не видно піонерського галстука, — пояснив Столяров. 
     — Ах, так ти гадав! — ще більш розлючено вигукнув інспектор. — А на комсомольські збори ти теж ходитимеш без комсомольського квитка? Хоча, після цього інциденту ти навряд чи так просто його отримаєш. Як твоє прізвище?
     — Столяров, — відповів Слава.
     — А з якої ти школи? — спитав інспектор.
     — З другої.
     Інспектор занотував ці дані собі в записник та пішов далі перевіряти.
     Коли, пройшовши мимо трибуни, учні поверталися до школи, аби здати реквізит, на них уже чекала директорка, завуч-організатор та класні керівники.
     — Хто вам дав таке право — йти в піонерській колоні без піонерського галстука? — накинулася Миронючка на Столярова та інших учнів 8-В класу, які були спіймані без галстуків.
     — Я не знав, що я йтиму в піонерській колоні, — пояснив Столяров. 
     — Ах, так ти не знав? — розлючено вигукнула Миронючка. — Тебе попереджали в останній день чверті про піонерську колону?
     — Попереджали, — відповів Столяров. 
     — Так чому ж ти не прийшов із піонерським галстуком?
     — Я гадав, що якщо я у восьмому класі, то не треба вже носити галстук, — почав виправдовуватися Слава.
     — Але якщо ти ще не в комсомолі, ти у восьмому класі автоматично вважаєшся піонером! — твердо дала зрозуміти Миронючка. — Напишеш мені пояснювальну записку в перший день нової чверті! Це, до речі, був другий секретар міськкому комсомолу. Він потім передасть усі ці дані до райкому, внаслідок чого вступ до комсомолу для вас усіх буде надто проблематичним!
     Потім Миронючка причепилася до Марини Келдиш та Наталки Старкової, які теж іще не були в комсомолі, а тому мали йти в піонерській колоні, але теж були спіймані без піонерського галстука.
     — Хіба я примушувала вас прийти на демонстрацію роздягненими, з голими ногами, у коротких спідницях та коротких шкарпетках? — звернулася до них Миронючка. — Я, навпаки, радила вам як мати одягнутися якомога тепліше, аби не змерзнути! Але якщо ви ще не в комсомолі, ви автоматично вважаєтеся піонерами! А тому ви мали йти в піонерській колоні. А для цього ви повинні були прийти з піонерськими галстуками! Теж одинадцятого числа напишете пояснювальні записки на ім’я секретаря комсомольської організації!
6 
     Нарешті святкові дні минули. Коротенькі осінні канікули невблаганно наближалися до кінця. В останній день канікул треба було належним чином підготуватися до нової чверті, вивчити всі необхідні уроки, якщо щось було задано. 
     Аби ще трохи відпочити, Ковальов вирішив прогулятися міськими вулицями.
     — Я піду з тобою, — обізвалася Клавдія Петрівна.
     — Я хочу сам прогулятися! — заявив Антін.
     — Я теж хочу прогулятися, — пояснила Клавдія Петрівна.
     — Ну та й гуляй собі, — відповів Антін.
     — Ось я й хочу прогулятися з тобою.
     — Зате я не хочу! — вигукнув Антін.
     — Ти, що, мені чужий? — раптом запитала Клавдія Петрівна.
     — Ні, — пояснив Антін, — але я хочу побути на самоті.
     — Невже ти не полюбляєш свою бабусю? — присоромила його Клавдія Петрівна. — Що це за онук такий, котрий не бажає взяти свою бабусю на прогулянку?
     — Мені просто хочеться погуляти на самоті, — ще раз заявив Антін.
     — Тоді я тобі не відкрию двері, — пригрозила Клавдія Петрівна. — Адже ключів від помешкання в тебе нема. Ось я й не відкрию тобі, коли ти дзвонитимеш!
     Почувши такий шантаж, Антін був змушений погодитися на те, аби бабуся пішла на прогулянку разом із ним, як вони це робили досить часто. Раніше Антін усе це терпів, проте з кожним разом він відчував усе сильніший дискомфорт від бабусиної присутності. Антін дорослішав, проте бабуся завжди поводилася з ним неначе з п’ятирічним хлопчиком. До того ж, Антін просто ненавидів, коли Клавдія Петрівна починала його під час прогулянки розпитувати про школу. До того ж, ті розпитування скоріше нагадували допит. Ось і того разу бабуся впродовж усієї прогулянки все нагадувала йому про ті чотири нещасні «трійки» за чверть. 
     — Важко тобі буде жити, — повторювала бабуся знов і знов. — Ти такий ледащо, ти навіть вчитися як слід не вмієш. Тому й у житті тобі буде важко.
     — Як це, я ледащо? — сперечався Антін, зовсім не бажаючи погоджуватися з такими ярликами. — Я працював протягом чверті як міг.
     — Так не працюють! — заявила бабуся. — Працювати — це значить день і ніч сидіти та зубрити! Від усього відмовитися, і тільки вчити та вчити. А якщо ти працюєш не на повну міць, якщо дозволяєш собі розслаблятися, ти ледащо.
     — Я не хочу знущатися над собою, — заявив Антін. — Я працюватиму так, як можу.
     — Ну й отримуватимеш погані оцінки, — почала лякати бабуся. — А з поганими оцінками ти нікуди не поступиш та підеш до ПТУ. 
     — А як же тоді Пушкін, — сказав Антін, — у котрого були незадовільні оцінки з усіх природничих наук? Чи Ейнштейн, котрого навіть з університету виключали кілька разів? І я знаю багатьох людей, які у школі вчилися на трійки, а коли вступали до вищих навчальних закладів, ставали там відмінниками, та й кар’єра в них складалася дуже добре.
     — А ти не рівняй себе зі знаменитостями! — відрізала бабуся. — Ти ніколи не будеш знаменитістю!
     — Чому це раптом? — не погодився Антін.
     — У тебе здібності не ті! — пояснила бабуся.
     — Мені самому видніше, які в мене здібності! — продовжив сперечатися Антін.
     — Та й потім, — додала бабуся, — подумай, що про нас скажуть інші батьки? Що про нас скажуть наші знайомі, наші родичі? Чому Миша Мельничук може бути відмінником, а ти не можеш? І, взагалі, якби я тебе в молодших класах не била ременем, якби я тебе не примушувала вчитися, ти б зараз був таким двієчником як Церковиський. Ти ж у нас такий особливий! Усі діти — як діти, лише ти такий — від усіх відрізняєшся!
     — А чому я повинен бути таким, як усі? — спитав Антін. — Чому я повинен мати такі ж інтереси, як і інші, чому я не маю права бути самим собою?
     — Тебе дзьобатимуть постійно, якщо ти будеш те таким, як усі, — відповіла бабуся. — Тому тримайся колективу та не будь одноосібником!
     Біля Вірменської церкви вони раптом зустріли Вільму Аронівну, матір Наталки Старкової.
     — Собаче життя в цих дітей! — поскаржилася Вільма Аронівна. — Моя Наталка сидить уся в турботах та світла білого не бачить. В неї й без того навчання дається дуже важко, але тут іще й художня школа відбирає багато часу! 
     — Я все розумію, — відповіла Клавдія Петрівна. — Програма є дуже важкою.
     — Бідна Наталка сидить до другої години ночі, — додала Вільма Аронівна. — Їй дуже важко вчитися.
     — Восьмий клас, взагалі, є дуже важким, — зазначила Клавдія Петрівна. 
     — А тут іще Аліса Сергіївна постійно кричить на мою Наталку, — продовжила скаржитися на життя Вільма Аронівна. — Ця Миронючка через трупи дітей отримала медаль «Ветеран праці». Вона є дуже жорстока та несправедлива!
     — Ну, в неї програма, — пояснила. — Вона повинна цю програму виконувати.
     — Але ж не такою ціною, — заявила Вільма Аронівна. — Адже діти — то є теж люди. А до них ставляться наче до якоїсь худоби.
     — Як вони заслуговують, так до них і ставляться! — виголосила Клавдія Петрівна. — Мій Антін, наприклад, не завжди ретельно готується до уроків, тому в цій чверті в нього аж чотири «трійки».
     — Ні, — не погодилася Вільма Аронівна. — Усі знають Антона як дуже старанного учня. Ці «трійки» є суто випадковими, адже ніхто від цього не є застрахованим…
     На тому вони й розійшлися, проте кожна сторона лишилася при своїй власній думці.
     — І нащо було виносити сміття з хатини? — докорив Антін. — Невже треба було так мене поливати брудом?
     — А ти цього заслуговуєш, — заявила Клавдія Петрівна. — Бо в тебе стільки вад! Я не знаю, як ти діятимеш далі!
     — Вади є в кожного, — пояснив Антін, — проте ніхто з батьків не виставляє своїх дітей у такому ідіотському вигляді!
     — Бо всі діти — як діти, — обґрунтувала свою поведінку Клавдія Петрівна. — Іншим батькам є чим пишатися. А пишатися тобою — тут немає чим пишатися! Суцільні вади!
     — Просто інші батьки не виставляють вади своїх дітей перед сторонніми людьми! — гнівним тоном вигукнув Антін. — А ти нічого не приховуєш! Дивіться, буцімто, який Антін у нас неповноцінний!
     — Я думала, що ти будеш відмінником, — зазначила Клавдія Петрівна, — що ти будеш наполегливо опановувати знання. Але я бачу зовсім не те, про що ми мріяли, на що сподівалися!
     — Але ж то не є приводом для навішування ярликів…
     Антін щось іще хотів сказати, проте Клавдія Петрівна його навіть і слухати не бажала. Вона була впевнена в тому, що Антін був дуже поганим учнем, а відтак у нього не було ніякого майбутнього…
7 
     Хоча одинадцяте листопада припадало на неділю, друга чверть розпочалася саме того дня за розкладом суботи. У 8-В класі перший урок якраз був уроком української літератури. 
     Миронючка почала цей урок із підбиття підсумків першої чверті.
     — Нарешті від нас вибув Ігнатенко, — зазначила вона. — Бо ми вже не в змозі були терпіти цього хулігана. Тепер він вчитиметься в тридцять третій школі, за місцем свого проживання… Друге. Хто вам дав право зірвати політичний захід? Я маю на увазі тих, хто мав іти в піонерській колоні через те, що вони ще не є членами ВЛКСМ, але вони не мали на собі піонерського галстука… Завтра буде засідання комітету комсомолу, присвячене розгляду цього інциденту. Отже всі не-комсомольці, які у восьмому класі автоматично вважаються піонерами, хто був на демонстрації без піонерського галстука, повинні з’явитися на це засідання та написати пояснювальні записки. Я ж не примушувала вас ходити на демонстрацію з голими ногами. Навпаки, я вам радила одягнутися тепліше. Але доки ви не вступите до комсомолу, ви у восьмому класі автоматично вважатиметесь піонерами! Принаймні в першому півріччі… Далі, в нас є одна учениця, яка не встигає. То є Марина Келдиш, яка має незадовільну оцінку з фізкультури. Якщо в неї буде ще одна двійка за чверть, Келдиш буде залишена на другий рік.
     Потім Миронючка представила новенького учня, який мав навчатися в Чернівцях тимчасово, тобто лише другу чверть — через те, що його мати проходила в Чернівцях на той час якісь курси підвищення кваліфікації, а батька в цього хлопця не було.
     — Дозвольте мені представити вам нового учня, — оголосила Аліса Сергіївна. — Його звуть Віктор Марґуліс. Він приїхав зі Львова. Його мати проходить тут курс підвищення кваліфікації, а нікого більше з родичів у нього у Львові не живе, отже він просто не міг там залишитися на самоті. Віктор навчатиметься в нас протягом тільки другої чверті. Прошу поважати вашого тимчасового однокласника та в усьому його підтримувати. 
     Потім Миронючка звернулася безпосередньо до Віктора.
     — На педагогічній раді, — зазначила Аліса Сергіївна, — було прийнято рішення про те, що вносити тебе до класного журналу недоцільно, оскільки ти в нас навчатимешся лише одну чверть. Тому єдиним документом, що підтверджуватиме твою успішність, буде лише твій щоденник. Ти маєш давати той щоденник завжди, коли тебе питатимуть. Бо лише на основі оцінок у щоденнику тобі виставлять оцінки за цю чверть… До речі, як у тебе з українською мовою?
     — Я хочу від неї звільнитися, — повідомив Віктор.
     — Але ж, — заявила Миронючка, — наскільки я знаю, у Львові не звільняють від вивчення української мови. Був навіть такий випадок: у наших знайомих є родичі. У цій сім’ї батько є військовослужбовцем. Його, якщо я не помиляюся, з Таджикистану перевели до Львова. І там його дітей у школі примусили вивчати українську мову, хоча вони її не знали взагалі. Отже, якщо ти повернешся до Львова, тебе запросто можуть у тій школі запитати, чому в тебе не атестована українська мова за другу чверть. Ліпше вчи її разом з іншими, аби в тебе була оцінка й з української мови.
     Другий урок був уроком російської літератури. 
     Наталя Михайлівна почала з опитування біографії Грибоєдова. Вона спитала Ковальова, але Ковальов не знав багатьох деталей. До того ж, Наталя Михайлівна — як і завжди — Антона весь час перебивала, не даючи йому висловитися.
     — Я тобі подарую трійку востаннє, — різко заявила Наталя Михайлівна, — але так довго тривати те може. Або ти вчитимешся як слід, або я ставлю питання про твою успішність на засіданні педради. І нехай шкільна адміністрація вживає заходів, аби примусити тебе вчитися!
     На наступній перерві Інна Панчук несподівано підійшла до Ковальова.
     — Антоне, — сказала вона, — тебе викликає Аліса Сергіївна. 
     — А з якого приводу? — поцікавився Антін.
     — З приводу російської літератури, — пояснила Інна.
     Антін вийшов у коридор. Там він зустрів Миронючку, яка стояла з Наталею Михайлівною.
     — Мені що, — сказала Миронючка, — до тебе додому йти? Як ти можеш так несерйозно ставитися до такого важливого предмету, як російська література? Я, мабуть, змушена буду вжити відповідних заходів, аби примусити тебе вчитися як слід!
     Антін стояв та мовчав.
     — У нього те ж саме минулої чверті було з фізикою, — зазначила Аліса Сергіївна. — Він не хотів учити фізику. Так ось, я натиснула на бабусю, вона дала своєму онукові як слід! Вона примусила-таки Антона взятися за фізику, так у першій чверті в нього з фізики «п’ятірка» вийшла. Отож доведеться-таки вжити примусових заходів, аби ти так само взявся й за російську літературу. Адже ти псуєш наші шкільні показники, ти тягнеш усю школу назад!
     Проти такого серйозного звинувачення — тягнути цілу школу назад — в Антона ніяких вагомих арґументів не знайшлося. Він просто стояв та мовчав, намагаючись збагнути, чого це вчителі так на нього наїздять. Антін усе прагнув зрозуміти, чому йому всі педагоги на чолі з класним керівником не вибачали того, що так легко вибачали іншим… Він думав, чому це вимоги до нього були набагато вищими, ніж до решти учнів. Чи не тому, що Клавдія Петрівна та Валентина Дмитрівна були фактично союзниками вчителів? Ось і знали вчителі, на кого можна тиснути — заради якихось там шкільних показників…
8 
     Недовго тривала осіння погода після запізнілого бабиного літа. Вже третьої листопадової суботи, тобто сімнадцятого числа, випав перший сніг. Було ще досить тепло та сиро, тому сніг не лежав, а лише трохи прикривав землю. На тротуарах та дорогах цей сніг розтанув дуже швидко. Але, все одно, люди вітали один одного з першим снігом.
     Цього разу позашкільні заходи відбулися не в актовій залі, а у великій залі Будинку вчителя, колишнього українського народного дому. Для учнів одразу кількох шкіл була запланована зустріч із представником товариства «Знання». Лекція була присвячена руйнівному впливу західних «радіоголосів» на свідомість радянської молоді.
     Знову класні керівники повинні були відмічати присутність учнів, а потім здавати ці списки директорові.
     Лектор розгорнув величезну мапу світу, надруковану не на папері, а на якійсь вініловій плівці. Уся та мапа була обклеєна блакитними прапорцями, котрі символізували «ворожі» радіостанції, розкидані по всьому світу, що працювали проти Радянського Союзу.
     — Дорогі діти, — розпочав свою лекцію представник товариства «Знання», — ми живемо зараз у дуже складну епоху, коли ідеологічна боротьба між соціалістичним та капіталістичним світами загострилася як ніколи. Зараз імперіалістичні кола влаштували проти Радянського Союзу та інших соціалістичних країн справжню ідеологічну атаку, метою якої є посіяти у свідомості молодих людей, що живуть у соціалістичних країнах, сумніви щодо переваг соціалістичної системи над капіталістичною.
     Лектор підійшов до мапи та почав показувати, які радіостанції розташовані в якій країні. 
     — Ось подивіться, — продовжив він свою лекцію, — скільки радіостанцій, що віщають на соціалістичний світ мовами народів СРСР та інших соціалістичних країн, розташовано в самій лише Західній Європі: «Свобода», «Вільна Європа», «Німецька хвиля», «Бі-Бі-Сі», «Радіо Ватикану», «Радіо Монте-Карло» та деякі інші. А ще є «Голос Америки» та численні інші ворожі радіостанції… Вони підносять у красивій упаковці справжню ідеологічну отруту, після прийому котрої молодь стає ідеологічно дезорієнтованою. Ці так звані «радіоголоси» вже ставлять під сумнів і героїчну історію Радянського Союзу, і переваги соціалізму над капіталізмом… Вони зображують капіталістичне суспільство як начебто суспільство рівних можливостей, де буцімто поважається свобода вибору, свобода самовиразу особистості. Ворожі «голоси» пропаґують споживацьку ідеологію, культ споживання як сенс життя. Вони прославляють західні супермаркети, переповнені різноманітними товарами, забуваючи при цьому, що ті товари є доступні далеко не кожному мешканцю тієї чи іншої західної країни. Але вони зовсім не згадують, що в умовах такої необмеженої свободи вибору в усіх цих країнах зовсім втрачена духовність. В умовах такого споживацького суспільства люди стають абсолютно бездуховними. У мешканців західних країн відсутня будь-яка ерудиція. Більшість американських школярів навіть не може показати на мапі свою власну країну… Далі. Ці західні «радіоголоси» стверджують, буцімто в соціалістичних країнах панує тоталітарна система, яка зовсім не надає своїм громадянам ніяких політичних прав та громадянських свобод… Буржуазні ідеологи стверджують, що в Радянському Союзі люди нібито не мають можливості створювати нові політичні партії, змінювати політичну систему шляхом виборів, що в Радянському Союзі відсутні свобода слова, свобода друку, свобода демонстрацій та мітинґів, свобода пересуву всередині країни та, нарешті, свобода виїзду за кордон. Давайте розберемося з цими питаннями. По-перше, те, що стосується свободи створення політичних партій. У Радянській Росії у перші роки радянської влади існувала багатопартійна система. Була партія меншовиків, була партія соціал-революціонерів, або есерів, була партія кадетів, тобто конституційних демократів. Але всі ті партії себе дискредитували та були розпущені, отже вже у 1919 році в Росії лишилася тільки партія більшовиків. Так вже історично склалося, що в Радянському Союзі існує однопартійна система. Радянський Союз вже давно не є диктатурою пролетаріату, він є загальнонародною державою. Отже й комуністична партія висловлює інтереси всього народу. А тепер уявімо собі, ніби якісь відщепенці створюють свою політичну партію. Чиї інтереси вона висловлюватиме? Яку політичну ідеологію вона пропаґуватиме? Якщо її політичні погляди збігатимуться з КПРС, то навіщо тоді, взагалі, створювати якусь нову партію? Якщо ж вона прагне змінити політичну систему, повалити соціалістичний лад, реставрувати капіталізм, то такої партії нам не треба. Надто дорогою ціною нам дістався соціалізм, аби просто так дати якимось відщепенцям усе так миттєво змінити. Те ж саме стосується й свободи слова. Якщо ці відщепенці займатимуться якимось критиканством, якщо вони ставитимуть під сумнів усі завоювання соціалізму, то як, узагалі, можна допустити таку свободу слова? Нам усе це занадто дорогою ціною дісталося… А тепер те, що стосується ніби відсутності індивідуальних свобод у Радянському Союзі — свободи пересуву країною та виїзду за кордон. Ці радіоголоси стверджують, буцімто радянські люди прив’язані до свого місця проживання поліцейською пропискою неначе кріпаки. Вони просто лукавлять. Прописка існує в будь-якій країні світу. У ФРН, наприклад, теж вона є. Там у триденний термін після зміни місця проживання треба обов’язково зареєструватися в міській адміністрації за новим місцем проживання. За проживання без прописки там передбачені величезні штрафи. А те, що в Радянському Союзі прописка має функцію обмеження, а не лише простої реєстрації — так це пов’язано тільки з тим, щоб обмежити приток населення до Москви, Ленінграда, Києва та інших великих престижних міст. Інакше ці міста будуть оточені нетрями як, наприклад, численні великі міста в Азії, в Африці, в Латинській Америці. Хіба нам це треба? Хіба ви хочете, аби Москва чи Київ виглядали як Бомбей чи Ріо-де-Жанейро? А щодо відсутності свободи виїзду за кордон — так тут знову ми бачимо політику подвійних стандартів. У будь-якій країні є обмеження для осіб, що обізнані в державній таємниці. Або для тих, хто перебуває під слідством, чи хто відбуває покарання в місцях позбавлення волі. А, з іншого боку, ви, напевно, пам’ятаєте, скільки євреїв залишило Радянський Союз у сімдесятих роках. Ну й, до того ж, слід пам’ятати, що наша країна є обложеною фортецею, тому ми не можемо випускати за кордон будь-кого. У Радянському Союзі випускають за кордон лише морально стійких осіб — і ось із якої причини. Уявіть собі, якби в нас випускали будь-кого. Зіткнувшись за кордоном зі споживацькою ідеологією, уявіть собі, якими вони повернуться в Радянський Союз. Уявіть, які переконання вони звідти привезуть… 
     Далі лектор звернув особливу увагу на неґативний вплив на молодь із боку церкви.
     — Деякі зі школярів, здавалося б, намагаються бути в усьому зразковими. В них і поведінка бездоганна, і вчаться вони дуже старанно. Здавалося, їх за це треба тільки поважати. Насправді ж вони просто заробляють собі мандат до раю, бо вони є членами різних релігійних організацій… 
     Після цієї лекції у спортивній залі школи відбулася чергова дискотека.
     — Мені вже ніхто не загрожує, — міркувала Марійка по дорозі з Будинку вчителя до школи, — тому я обов’язково піду на цю дискотеку.
     При вході до спортивної зали Марійка знову пред’явила свої югославські чоботи як змінне взуття. У дівочій роздягальні вона роздягнулася до рожевої блузки з широкими рукавами, які поступово звужувалися до манжетів, зняла зимові черевики, підгорнула джинси майже до колін та, надягнувши руді чоботи, вибігла танцювати.
     Поки був швидкий танець, усі стрибали кожен на своєму місці. Марійка теж стрибала, мабуть, радіючи, що її ніхто перед шкільним подвір’ям вже не стереже. 
     Коли заграла повільна мелодія, до Марійки підійшов Вася Бережан у смугастому піджаку. Його піджак був із широкими чорними та білими смугами. До цього піджаку не вистачало лише солом’яного капелюха, і тоді він був би справжнім Бубою Косторським з «Невловимих месників». 
     — Марійко, — звернувся до неї Василь, — дозволь запросити тебе до танцю.
     — Ходімо, — відповіла Марійка. 
     Вони пішли танцювати. Звучала пісня „Un Amore Grande” у виконанні Пупо. Василь тримав Марійку за талію, а Марійка поклала свої руки Василю на плечі.
     — Марійко, — поцікавився Василь, — а це правда, що тебе намагалися затягнути до себе сатаністи?
     — Я про це прагну більше не згадувати, — відповіла Марійка. — Вони мене, насправді, обіцяли розіп’яти головою донизу, але їх вже всіх заарештували. 
     — Ти в цьому впевнена? — скептично запитав Василь.
     — Не будемо про це згадувати, — запропонувала Марійка. — Цю сторінку вже перегорнуто, тому я більше не бажаю до цієї теми повертатися. Поговоримо ліпше про перший сніг…
     Слідкуючи за «королем» шкільних дискотек Сашком Грибуліним, усі раптом помітили, що впродовж цілого вечора він танцював лише з однією дівчиною — із Зоєю Крамар. Школою поповзли чутки про амурні стосунки між отими двома восьмикласниками.
     — Ну! — вигукнув Сергій Марак. — Сашко плюс Зоя дорівнює любов!
     — Наречений та наречена! — додав Коля Симоненко. 
     Марійка з Василем так само, повертаючись із тієї дискотеки, обговорювали стосунки між «танцюристом диско» та письменницькою донькою, називаючи їх не інакше, як Ромео та Джульєттою. Ну, а повернувшись додому, Марійка одразу ж відкрила свій щоденник та, навіть іще не переодягнувшись, швиденько записала в ньому:
     «Сьогодні субота, 17 листопада 1984 року. Сьогодні випав перший сніг. В нас у школі була дискотека. Я танцювала з Васею Бережаном. А ось Сашко Грибулін, мабуть, по-справжньому закохався в Зою Крамар. Про це зараз говорять усі наші дівчата. І до чого їхня любов може привести? Сьогодні, до речі, Сашко цілий вечір танцював тільки з Зоєю». 
     А Ковальов на дискотеці, як і завжди, не залишився. Він спустився після зустрічі з лектором вулицею Карла Маркса до вулиці Маяковського, а потім, завернувши на Маяковського, дійшов до вулиці Крилова та вже через десять хвилин був вдома.
     Коли він прийшов, на дивані він побачив новий, одинадцятий том Української Радянської енциклопедії. Він почав його листати. Раптом йому потрапила стаття про письменника Степана Тудора. Наприкінці статті було написано, що цей письменник загинув від вибуху німецької авіабомби під час повітряного нальоту на Львів. Антін згадав схожий епізод із фільму «Летять журавлі». Цілу ніч Антін не міг заснути: йому все бачилося, як на дім, де мешкав письменник, падає бомба, як все розривається, як спалахує пожежа…
9 
     Наступного тижня вся школа обговорювала поведінку Ігоря Покровського, котрий захоплювався сатанізмом.
     Куцачка прямо в понеділок зайшла до 8-Б класу та оголосила про те, що після уроків весь клас повинен зайти до класної кімнати.
     — У нашій школі відбулася надзвичайна пригода, — почала вона. — Учень десятого класу Ігор Покровський, син нашої вчительки англійської мови Марини Олександрівни, сповідує сатаністську ідеологію.
     — А як про це дізналися? — поцікавився Василь Міщенко.
     Марійка Федорчук затремтіла. Вона чекала, що ось Віра Павлівна зараз розповість, як Ігор спробував затягнути її до секти, як вона звідти втекла, як потім їй загрожували розіп’яти на сатаністському хресті головою донизу, як орґани потім використали її для розкриття злочинної діяльності цієї групи… Але, дякувати Богу, нічого такого Віра Павлівна не сказала.
     — У КДБ дізналися про діяльність цієї групи, — відповіла Віра Павлівна. — Вони заарештували керівників цієї секти. Ці керівники, напевно, видали Покровського. У Покровського на квартирі було влаштовано обшук. У нього було знайдено дуже багато сатаністської атрибутики: сатаністські хрести, металеві черепи з кістками, чорні прапори, одяг із сатаністською символікою, ланцюги, різні предмети з зображенням сатаністського хреста, черепів та кісток, сатаністського числа 666, а також багато різноманітної сатаністської літератури. У цій секті навіть молодих дівчат вбивали та приносили в жертву, а перед цим пили їхню кров… Отже назріває дуже великий скандал… Сьогодні, до речі, по українському телебаченню буде передача «Факти свідчать», у якій усе це освітлюватимуть. Дивіться, не пропустіть!
     Марійка прибігла додому та відкрила одразу ж ґазету з програмою телепередач. Побачивши, коли буде передача «Факти свідчать», вона увімкнула телевізор, переключила на програму УТ та  почала чекати на цю передачу. Нарешті о дев’ятнадцятій годині передача розпочалася.
     — Шановні товариші, — звернувся диктор до телеглядачів, — сьогодні ми розповімо вам про злочинну діяльність секти сатаністів, що діяла в Чернівцях. Ця секта шляхом погроз затягувала молодь та навіть приносила цих молодих людей у жертву.
     Далі почалася демонстрація кадрів оперативної зйомки. Показали, як заарештували керівників цієї секти. Марійка дивилася дуже уважно, намагаючи розглянути, чи вона сама там ніде не фіґурує. Але, дякувати Богу, ніде ніхто про Марійку не згадував. 
     Раптом на екрані з’явилася світлина тієї самої Лариси, яку Марійка бачила в секті.
     — Подивіться на цю дівчину, — сказав голос за кадром. — Це Лариса Ковальчук, студентка педагогічного училища. Її вже нема серед нас. Цю дівчину принесли в жертву. Її зіштовхнули з даху дев’ятиповерхового будинку. Ларисі було всього дев’ятнадцять років.
     Знімальна група взяла інтерв’ю в матері загиблої дівчини. 
     — Моя Лариса була такою доброю, такою лагідною, — розповідала крізь сльози мати Лариси. — Вона захоплювалася музикою та театром, навіть брала участь у роботі аматорського театру при педучилищі. Вона мріяла стати вчителькою початкових класів… Але впродовж останніх п’яти чи шести місяців її ніби підмінили. Все почалося з того, що Лариса мені сказала, буцімто її запросили на засідання якогось клубу… Вона почала з’являтися додому після опівночі, вона стала якоюсь замкненою, відчуженою від усього. Її важко було впізнати. А одного разу вона прийшла додому з перебинтованою рукою. Коли я пішла з нею на перев’язку, там повідомили, що в неї була розрізана вена. Це що, перша спроба самогубства? А останнього разу Лариса пішла з дому та не повернулася. Наступного дня якісь молоді люди прийшли та заявили, що її труп знаходиться у морґу, що вона стрибнула з дев’ятого поверху. Нащо? Вона ж так любила життя, чому раптом вона стрибнула з даху дев’ятиповерхівки? Хто її на це наштовхнув?
     Далі було взято інтерв’ю в майора Горобця. Марійка почала уважно вслуховуватися, чи той майор не згадає Марійку. Марійці ТАКА реклама аж ніяк не була потрібна… Дякувати Богу, не згадав!
     І ось нарешті ведучий згадав Покровського.
     — А зараз ми покажемо вам оперативну зйомку на квартирі учня десятого класу Ігоря Покровського, де було влаштовано обшук. Під час рейду, коли було заарештовано основних керівників секти, Покровський був відсутнім. На нього вказали заарештовані керівники секти. Коли до нього прийшли з обшуком, ось що в нього знайшли…
     У кадрах оперативної зйомки було продемонстровано, як допитують Покровського в його помешканні, як у нього вилучають сатаністську атрибутику та літературу…
     Наступного дня всі навколо обговорювала вчинок Покровського. Всі тільки й розповідали один одному, як вони помічали щось незвичне в поведінці Ігоря. Згадували, як він одного разу на якісь позашкільні заходи прийшов у чорній футболці з намальованими цифрами 666. 
     — Саню, — спитав хтось Грибуліна, — а ти, випадково не пов’язаний із сатаністами? Ти ж у вільний від школи час ходиш в усьому чорному! Ти навіть під шкільний піджак надягаєш чорну сорочку з білою краваткою! 
     — Мені просто подобається моя чорна сорочка, — відповів Грибулін. — Чому це я раптом маю бути сатаністом?
     Через кілька днів відбулося позачергове засідання комітету комсомолу, на якому розбиралася справа Покровського. Школа не могла винести такої ганьби, тому Ігор Покровський за сатанізм був виключеним із комсомолу.
     А Грибуліну лишалося жити тільки шість із половиною місяців.