Глава 2. ЖОВТЕНЬ

1 
     Настав жовтень, а з ним — і бабине літо. І хоча вночі було вже досить холодно, вдень, все одно, було приємно та сонячно. І було досить-таки тепло. Іноді навіть надто тепло для такої пори року. Вітру майже не було й надворі стабільно стояв запах смажених перців, характерний для осені. Під ногами приємно шелестіло опале листя… 
     Коли вранці в понеділок, у перший жовтневий день, учні та вчителі підходили до шкільного двору, насолоджуючись дуже теплою та приємною осінньою погодою, зненацька всю школу облетіла жахлива новина: учень десятого класу Дмитро Поклітар на весіллі вбив двадцятитрирічного хлопця через те, що він відбив у нього дівчину.
     Всі тільки й обговорювали цю новину — впродовж цілого дня. А на великій перерві Антоніна Андріївна, директорка школи, скликала в учительській екстрену нараду, на якій повинні були бути присутніми всі класні керівники.
     — Шановні товариші, — звернулася директорка до своїх підлеглих. — У нашій школі в суботу сталася страхітлива надзвичайна пригода, яка аж ніяк не вкладається в межі здорового глузду. Учень 10-Б класу нашої школи Дмитро Поклітар скоїв звіряче вбивство, перебуваючи при цьому в стані важкого алкогольного сп’яніння, що, як відомо, згідно з кримінальним кодексом, є обставиною, що обтяжує вину.
     — Як це таке могло статися? — здивовано запитала вчителька математики Віра Володимирівна Найдеш, демонструючи свою повну розгубленість. — Як, взагалі, шістнадцятирічний підліток міг по-звірячому вбити когось? Не розумію…
     — Наскільки мені відомо, — відповіла директорка, — подія розвивалася наступним чином… Принаймні, так стверджує слідчий, що вже встиг допитати нашого учня… На весіллі, що відбувалося в ресторані готелю «Буковина», Поклітар познайомився з якоюсь дівчиною та хотів заанґажувати її на цілий вечір. Раптом, вже під кінець вечора, коли Поклітар був напідпитку, він помітив, як його дівчина танцює з іншим хлопцем. Поклітар, будучи не в змозі змиритися з таким розвитком подій, намагався напасти на того хлопця, що запросив його дівчину на танець. Він прямо в залі ресторану, прямо під час весілля намагався вчинити бійку. Адміністрація закладу намагалася приборкати Поклітаря та, нарешті, виженула його з ресторану. Поклітар від цього ще більше озвірів. Він чекав біля виходу, доки весілля не скінчиться та доки не вийде той хлопець, що відбив у нього дівчину. І коли той хлопець вийшов, Поклітар почав його переслідувати. Той хлопець пішов до тролейбусу, але на тролейбусній зупинці Поклітар не наважився напасти на свого суперника, бо на цій зупинці були присутні багато людей, незважаючи на пізній час. Поклітар сів із тим хлопцем в один і той самий тролейбус, а коли хлопець зійшов на зупинці «Вулиця Гоголя», Поклітар наздогнав того хлопця у сквері виставкової зали та вдарив його кілька разів. Один із цих ударів виявився смертельним, бо Поклітар потрапив ногою в сонну артерію.
     — Ногою в сонну артерію? — перепитала Куцачка. — Яка дикість!
     — Так, — відповіла директорка. — Саме так… Ногою в сонну артерію. Зараз небіжчик перебуває на експертизі, а Поклітар — у слідчому ізоляторі.
     — А коли Поклітара заарештували? — спитав Йосип Сергійович Розенберґ, учитель фізики.
     — Учора, — відповіла Антоніна Андріївна. — Труп було знайдено лише вранці. Одночасно батьки загиблого хлопця заявили, що їх син не повернувся з весілля. Вони повідомили про те, де те весілля відбувалося. Адміністрація ресторану підтвердила той факт, що якийсь хлопець під час весілля намагався влаштувати бійку, за що був вигнаний з ресторану. Вони досить точно описали прикмети Поклітаря, отже його знайшли дуже швидко. Ось така ганьба на нашу школу!
     — Це навіть важко усвідомити! — сказала Миронючка. — Аби учень десятого класу напився на весіллі, а після цього ще й скоїв навмисне вбивство!
     — Напевно, його засудять до розстрілу, — висловила своє припущення Орися Данилівна Михальчик, вчителька біології.
     — Ну, до «вишки» його навряд чи засудять, — відповіла Віра Павлівна, — бо він, усе-таки, є ще неповнолітнім. Але п’ятнадцять років йому точно дадуть!
     — Аби така ганьба в нас у школі більше не повторювалася, — заявила директорка, — я видаю сьогодні наказ по школі з метою заборонити учням нашої школи відвідувати весілля та інші заходи, де має місце масова пиятика.
     — Мені здається, ці заходи є аж занадто радикальними, — висловив свою думку Бакланов. — А якщо хтось із учнів, чи хтось із нашого педагогічного колективу, не дай Боже, загине в авіакатастрофі, то що вже, всім заборонити літати літаками? А що тоді робити у випадку дорожньо-транспортної пригоди? Адже ми всі їздимо, чи ходимо пішки…
     — Не треба так закручувати-перекручувати, — заявила Антоніна Андріївна. По-перше, якщо хтось гине в катастрофі, то це вже є зовсім інша річ… Провини з боку жертви тут немає ніякої. По-друге, аби скоротити кількість дорожньо-транспортних пригод до мінімуму, ми постійно проводимо з нашими учнями виховну роботу. По-третє, на весіллі, як правило, всі споживають спиртні напої, і контролювати це практично неможливо!
     — Але ж із боку батьків... — спробував пояснити Йосип Сергійович. — Хіба батьки не можуть контролювати, що споживають їхні дітлахи під час весілля?
     — Мабуть, Поклітар теж був із батьками, — припустила директорка. — Але ж батьки його не контролювали! І, як наслідок — навмисне вбивство при обтяжуючих обставинах. Тому покладатися на батьків ми не можемо! Єдине, що ми можемо — це заборонити в адміністративному порядку відвідування будь-яких весіль. Отже обласне управління народної освіти сьогодні вранці на екстреному засіданні постановило заборонити учням відвідувати будь-які весілля — незалежно від того, за батьками, чи без батьків. Обласне управління клопотало також перед адміністрацією всіх ресторанів та інших закладів, де проводяться весілля, аби вони перевіряли списки запрошених осіб та виключали з цих списків усіх школярів. 
     — Але ж є ще сільські весілля, — додала Аліса Сергіївна, — де, взагалі, немає ніякого контролю… 
     — Тому я бачу лише єдиний вихід із цієї ситуації, — прийшла до висновку Антоніна Андріївна. — Щосуботи учні шостих-десятих класів нашої школи повинні бути задіяні з шістнадцятої до двадцятої години. Тобто щосуботи увечері треба влаштовувати різноманітні позашкільні заходи, які мають бути суворо обов’язковими для відвідування всіма учнями названих вище класів, але особливо це стосується саме старшокласників. Хто з учнів хоча б раз пропустить такий позашкільний захід без поважної причини — той матиме одразу ж незадовільну оцінку з поведінки за цілу чверть — з усіма наслідками, що звідси випливають! Тому дозвольте мені зачитати наказ по школі. 
     Директорка взяла аркуш паперу та почала зачитувати свій наказ:
     
     Наказ № 230-Д
     По Чернівецькій середній школі № 2
     імені Юрія Федьковича
     від 1 жовтня 1984 року
     
     У зв’язку з надзвичайною пригодою, що сталася в суботу, 29 вересня 1984 року, коли учень 10-Б класу Дмитро Поклітар, перебуваючи на весіллі в нетверезому стані, вбив іншого хлопця, наказую:
     
     1. Заборонити учням СШ № 2 відвідувати весілля та інші заходи, на яких має місце масове споживання спиртних напоїв, навіть у супроводі батьків.
     2. Влаштовувати щосуботи різноманітні позашкільні заходи, відвідування котрих усіма учнями восьмих — десятих класів є суворо обов’язковим.
     3. Покласти відповідальність за проведення цих заходів на завуча-організатора Тесленко Неонілу Володимирівну, а за стовідсоткову явку на ці заходи — на класних керівників.
     4. Зобов’язати класних керівників восьмих — десятих класів вживати відповідних заходів щодо учнів, які не відвідуватимуть згадані вище позашкільні заходи, а саме, виставляти таким учням оцінку з поведінки «незадовільно» за цілу чверть, викликати батьків до школи та повідомляти за місцем їхньої роботи про факти порушення шкільної дисципліни з боку їхніх дітей. 
     5. Зобов’язати класних керівників восьмих — десятих класів зачитати даний наказ упродовж сьогоднішнього дня. 
     
     Директор Чернівецької СШ № 2 
     Михайлова А.А.
     
     Антоніна Андріївна роздала копії наказу класним керівникам і на цьому позачергову нараду було закрито. На цьому було покладено крапку, після чого всі розійшлися. Якраз у цей момент пролунав шкільний дзвоник, тому всі вчителі, що брали участь у тій екстреній нараді, одразу ж попрямували на свої уроки…  
     Коли ж за розкладом у 8-Б класі розпочався черговий урок із Вірою Павлівною, Куцачка теж зачитала той наказ прямо перед початком свого уроку… 
     — Питання є? — спитала Куцачка, закінчивши зачитувати одержаний на нараді наказ.
     — Чому нас тримають за пияків, дебоширів та вбивць? — хтось невдоволено запитав зі свого місця.
     — Я нічого на це не можу відповісти, — відповіла Віра Павлівна. — То є наказ, який є обов’язковим для виконання. Отже тепер щосуботи після уроків у школі відбуватимуться різні заходи, брати участь у котрих усі учні суворо зобов’язані. Інакше матимете незадовільну поведінку за чверть…
     — Це якийсь маразм! — повторювала Марійка своїм подругам на всіх наступних перервах. — Вони з кожним днем усе більше реґламентують наше шкільне життя! Незабаром вони, взагалі, перетворять нашу школу на інтернат…
     — Точніше — на казарму, — з іронією відповіла Надя Романенко. 
     — Справді, на казарму, — погодилася Марійка.
     Прямуючи шкільним коридором до кабінету, в якому мав відбутися черговий урок, Марійка з Надею раптом почули позаду, що їх ніби хтось кличе. Точніше, кликали лише Марійку. Вона озирнулася. За нею стояв учень десятого класу Ігор Покровський, син учительки англійської мови.
     — Марійко, — повторив він, — можна з тобою поговорити?
     — Я слухаю тебе, Ігорю, — відповіла Марійка, — але що ти, власне, від мене хочеш?
     — Я бажаю, — пояснив Ігор, — аби ти зі мною дружила. 
     — Прямо так? — здивовано спитала Марійка.
     — Як це, прямо так? — перепитав Ігор. 
     — Ну я не знаю, — сказала Марійка, — це для мене є якась несподіванка. Ти раптово пропонуєш мені з тобою дружити. З якої це нагоди?
     — Бо ти мені вельми подобаєшся, — відповів Ігор. — Я хочу тебе… кудись запросити.
     — Куди? — поцікавилася Марійка. — До кіна?
     — Та ні, — відповів Ігор, — не до кіна. Я хочу просто з тобою дружити.
     — А чому саме зі мною? — поцікавилася Марійка. — Чому ти не дружиш із дівчатами зі свого класу?
     — Бо вони всі дружать із тими, хто вже прийшов з армії, — поскаржився Ігор. — Та й не цікаві вони мені!
     — І що ж такого цікавого ти знайшов у мене?
     — Не знаю, — відповів Ігор. — Ти мені просто подобаєшся… Вельми подобаєшся.
     — Ну та й добре, — сказала Марійка. — Але нащо ти до мене залицяєшся?
     — Бо я тебе кохаю.
     — Чи не зарано?
     Раптом пролунав дзвоник. 
     — Ти добре поміркуй, — сказав Ігор, прямуючи на урок та озираючись назад, милуючись Марійкою. — Я тебе, насправді, кохаю… Дуже щиро кохаю!
     — Бовван якийсь! — сказала Марійка та пішла собі на урок.
2 
     Додому Марійка прийшла вкрай схвильованою. 
     — У чому річ? — схвильовано спитав її Степан Вікторович.
     — Я не зможу з вами піти на весілля через три тижні, — сумно відповіла Марійка.
     — Чому не зможеш? — поцікавився Степан Вікторович, зробивши квадратні очі. — Адже ми вже домовилися… На нас там чекають…
     — Нам це заборонили.
     — Як це, заборонили? Хто заборонив?
     — Через те, що якийсь учень десятого класу вбив якогось хлопця на весіллі, — спробувала, ковтаючи сльози, пояснити Марійка, — нам усім заборонили ходити на весілля. Тепер у нас у школі щосуботи проводитимуться якісь дебільні позашкільні заходи, відвідувати котрі нам усім суворо обов’язково, а якщо хтось їх не відвідуватиме, той одразу ж матиме незадовільну оцінку за цілу чверть.
     — Який абсурд! — роздратовано вигукнув тато. — Який маразм! Через якийсь ідіотський інцидент вони забороняють взагалі щось робити! … Ми з такими речами вже стикалися… Знаю я це… Знайомий почерк… Але якщо раптом щось, не дай Боже, станеться під час канікул, — вони, що, вже й канікули одразу ж скасують? … Маразм!
     — До речі, — додала Марійка, — сьогодні до мене знову підходив той десятикласник… ну, пам’ятаєш, то є син нашої вчительки англійської мови Марини Олександрівни… ну Ігор Покровський… Він прагне зі мною дружити та весь час намагається мене кудись запросити.
     — Ти мені відповіси, — сказав тато, — чи наміри в нього, насправді, є серйозними.
     — Не знаю! — відповіла Марійка. — Він може говорити одне, а думати зовсім інше…
     — Але ж це одразу видно, чи людина є щирою, чи ні. Якщо він щиро тебе кохає, то чому б тобі не відповісти взаємністю? А раптом якщо то є перше кохання — чисте та щире?
     — Тато, — спитала Марійка, — а коли в тебе було перше кохання?
     — У сімнадцять років, — відповів Степан Вікторович. — То був кінець десятого класу. Мені тоді було сімнадцять років, і я нічого з собою не міг зробити. Я закохався в дівчину з паралельного класу. Тут на носі висять випускні іспити, а далі — вступні, а я не можу з собою нічого зробити… Розумієш, я не міг перед нею встояти, бо я її, насправді, кохав. Ой, як мені тоді важко було себе примусити готуватися до іспитів! Отже, Марійко, а якщо це й у нього перше кохання?
     — Не знаю, тато, — відповіла Марійка… 
     Пішовши до спальні, Марійка сіла там за письмовий стіл, дістала свій заповітний щоденник та занотувала в ньому:
     «Сьогодні понеділок, 1 жовтня 1984 року. До мене сьогодні підійшов учень десятого класу Ігор Покровський і заявив, що ніби він у мене закоханий. Не знаю, чи серйозно він це заявив, чи ні, але я щось не дуже йому вірю. Хоча хто зна... Тато стверджує, що то є перша любов. Далі буде видно».
     Наступного дня Покровський знову побачив Марійку. 
     — Марійко, — вигукнув Ігор, — ти все ще досі не визначилася?
     — А ти, що, мене, насправді, кохаєш? — спитала Марійка.
     — Я тебе, дійсно кохаю сильно-сильно, — відповів Ігор. — Ти ще не знаєш, ти просто не можеш собі уявити, як я тебе кохаю! Зустрінемось у п’ятницю!
     — А що буде у п’ятницю? — поцікавилася Марійка.
     — У п’ятницю буде дуже класна вечірка, — відповів Покровський. — Я тебе на цю вечірку запрошую!
     — Так прямо? — запитала Марійка.
     — Так, саме так! — відповів Ігор. 
     — Добре, — сказала Марійка. — Скажу своїм батькам, що ти мене запрошуєш на вечірку. 
     — Гаразд! — відповів Ігор. — Наступного дня я обов’язково запитаю, чи твої батьки погоджуються з тим.
     Наступного дня Ігор знову підійшов до Марійки, котра одразу ж повідомила про свою згоду відвідати ту вечірку…
     Ось, нарешті, й настала п’ятниця. Побачивши Ігоря ще раз, Марійка почала з ним домовлятися про місце зустрічі.
     — А де ми, власне, зустрінемося? — поцікавився Ігор. — Останнє слово завжди лишається за дівчатами…
     — Не знаю, — якось мляво відповіла Марійка. 
     — А давай, біля кінотеатру «Україна», — запропонував Ігор. 
     — Ну, давай, — відповіла Марійка та пішла до свого класу. 
     На третьому уроці до 8-Б класу, який був на той час у кабінеті математики та мав урок геометрії, несподівано зайшла Куцачка. 
     — Не забувайте, — зазначила Віра Павлівна, — що сьогодні санітарна п’ятниця. Кожен має прийти з власним віником. А завтра всі обов’язково мають о п’ятій годині прийти до школи. В актовій залі буде зустріч із цікавими людьми… Вони розповідатимуть вам багато цікавого… А після цього відбудеться дискотека.
     — Але ж спортивна зала ще на ремонті… — зазначив Коля Симоненко.
     — Дискотека проводитиметься у шкільному вестибулі, — відповіла Куцачка. — Вже все узгоджено. До того ж, вам у цьому випадку навіть змінного взуття не треба буде приносити!
     — А що за цікаві люди будуть завтра? — поцікавилася Надя Романенко.
     — Ну, наприклад, Вержбицька Наталя Леопольдівна, викладачка з університету, — відповіла Куцачка. — Вона бувала в Канаді та розповість вам про канадську систему освіти. А ще один викладач з університету бував у Франції та Алжирі, отже він розповість вам про Францію та Алжир…
     По обіду Марійка швиденько зробила всі уроки на наступний день, а коли настала четверта година, вона почала збиратися, одягнувши на себе коротку синю сукню з білим поясом. Потім взулася у свої руді югославські чоботи. Поверх сукні вона накинула на себе жовтий плащ. Отже, о п’ятій годині вона була біля кінотеатру «Україна», де на неї вже чекав Ігор. 
     — Ну, що робитимемо? — спитала Марійка. 
     — Йдемо на вечірку, — відповів Ігор. — До речі, ти зараз так класно виглядаєш у своїх чоботях! Клас!
     — Тобі подобається? — запитала Марійка. — Дякую щиро за такий комплімент. Заради тебе старалася!
     Сам Ігор був одягнений в усе чорне — майже так, як одягався Сашко Грибулін. На ньому були чорні штани з якоїсь плащової тканини, чорна водолазка та чорний жакет зі штучної шкіри. Але на шиї в нього висів залізний ланцюг неначе від туалетного змивного баку, а на правій руці був металевий браслет із шипами. 
     — Ти познайомишся з такою класною компанією! — сказав Марійці Ігор. — Там такі кльові чуваки!
     — А куди ми йдемо? — спитала Марійка. 
     — Вони збираються на вулиці Фрунзе...
     — А де це? — поцікавилася Марійка. 
     — Це паралельно до вулиці Федьковича, — пояснив Ігор. — Ти побачиш, яка там класна компанія!
     Вони вийшли на вулицю Шевченка, потім біля обласного управління КДБ завернули на вулицю Орджонікідзе та, перейшовши вулицю Дзержинського, попрямували вулицею Фрунзе, забудованою розкішними старовинними віллами та котеджами, в котрих до приходу совєтів мешкала місцева міська еліта.
     У радянську добу в більшості з тих будинків містилися комунальні помешкання, але були й такі, де розміщувалися по дві чи по три цілком нормальних квартири. Ось до одного з таких будинків вони й підійшли. 
     Вхідні двері були зачинені, а на цих дверях були прикріплені кнопки дзвінків одразу до трьох квартир. 
     Ігор натиснув одну з таких кнопок.
     Двері відчинив хлопець років сімнадцяти з довгим, розпущеним волоссям, теж у чорних штанях та в чорній футболці, на якій білою фарбою було намальовано величезний череп. Одразу було видно неозброєним оком, що малюнок був саморобним. 
     — О, Ігорю! — вигукнув хлопець Покровському. — Ми на тебе вже чекаємо! Ти знайшов-таки дівчину для нашого обряду?
     — Ось тобі дівчина! — відповів Покровський. 
     Марійка почала відчувати, що щось тут негаразд.
     — Якого це обряду? — здивовано перепитала Марійка, витріщавши свої очі на Ігоря. 
     — А ти, Ігорю, не посвятив цю дівчину в нашу таємницю? — здивовано спитав хлопець у дверях. 
     — Ні, — відповів Покровський. — Не посвятив. 
     — Ну, проходьте, все одно, — сказав хлопець, — ми вже всі зібралися!
     Хлопець провів Ігоря та Марійку в підвал, де була обладнана кімната, яка вельми здивувала Марійку. Всі стіни в тій кімнаті та навіть стеля були пофарбовані в чорне. На вікнах та дверях висіли чорні занавіски, ніби то була якась фотолабораторія. На стінах білою фарбою були намальовані черепи з кістками, а на передній стіні також білою фарбою було намальовано великий перегорнутий догори ногами хрест, горішній кінець котрого був довшим за всі інші. Марійка ще тоді не знала, що то за символ такий.
     У кімнаті були присутні до десяти юнаків та лише три дівчини. Всі присутні були віком приблизно від п’ятнадцяти до двадцяти років, усі вони були одягнені в усе чорне, отже Марійка виділялася серед усіх інших своїм жовтим плащем, синьою сукнею та рудими чоботями. Тому вона відчувала себе не вельми комфортно серед усіх тих молодиків у чорному. 
     У середині кімнати сидів чоловік років тридцяти, з дуже короткою зачіскою, в чорному костюмі та в чорній сорочці. На шиї в нього замість краватки висів такий самий перегорнутий срібний хрест на срібному ланцюжку. Напевно то був голова секти.
     — Ось, — сказав йому Ігор, — привів я Вам дівчину!
     — Як тебе звати, дівчинко? — спитав голова секти. 
     — Марійка, — відповіла Марійка. 
     — А скільки тобі років? — спитав бритоголовий. 
     — А яка різниця, скільки? — відповіла Марійка запитанням на запитання. — Дівчат про це не питають!
     — А я запитаю! — заявив чоловік.
     — Марійка навчається у восьмому класі, — пояснив Ігор. 
     — Така юна! — вигукнув чоловік. — Прямо наче шекспірівська Джульєтта! Адже Джульєтта була такою ж юною, коли вона закохалася в Ромео! Отже, ти є наша Джульєтта!
     — У мене є власне ім’я! — різко відповіла Марійка. 
     — Гаразд! — відповів чоловік. — Не будемо звати тебе Джульєттою. Будеш Марійкою... Ну добре, зараз ми вже розпочнемо!
     Через кілька хвилин церемонія розпочалася. 
     — Дорогі брати й сестри! — звернувся бритоголовий чоловік до присутніх. — Сьогодні ми зібралися тут, аби посвятити в члени нашого таємного товариства сестру Ларису. 
     До чоловіка з-за лаштунків вийшла русява дівчина років вісімнадцяти, з довгим прямим розпущеним волоссям та в довгій білій сукні. Точніше — не в сукні, а в сорочці. 
     — Сестро Ларисо! — звернувся до неї бритоголовий. — Чи готова ти вступити до лав нашого товариства?
     — Так! — відповіла Лариса. — Я готова!
     — Чи тебе хтось примушує вступити до лав нашого товариства? 
     — Ні! — твердо заявила Лариса. — Мене ніхто не примушує! Я вступаю до лав нашого таємного товариства цілком добровільно!
     — Лариса поволі зняла з себе свою білу сукню-сорочку, під котрою нічого більше не було, та абсолютно голою лягла на стіл. Чоловік узяв Ларисину правицю та зробив на ній надріз гострим ножем. Миттєво з руки хлинула кров. Хлопець, який відчинив Марійці та Ігореві двері, так само миттєво підніс металевий кубок, у який він почав збирати кров Лариси. Далі він передав отой кубок комусь із присутніх. Той, зробивши один ковток, дав отой кубок своєму товаришеві поруч, котрий теж зробив ковток. Так цей кубок ходив від одного члена товариства до іншого, і кожен робив по одному ковтку. 
     Нарешті кубок дійшов і до Марійки.
     — Пий! — скомандував Ігор. — Я кому кажу? Пий ти теж!
     — Мені моторошно пити чужу кров! — заявила Марійка, невдоволено відсуваючи той кубок від себе. — Яка гидота!
     — Усім не моторошно, а тобі, значить, моторошно! — заявив Ігор.
     Марійка зробила вигляд, ніби вона теж відпила трохи крови, й передала той кубок далі. 
     А тим часом керівник секти навіть і не збирався обробляти надріз на Ларисиній руці. Кров продовжувала текти на підлогу. Асистент узяв пензлик та почав обмочувати його в цій крові, а потім за допомогою цього пензлика мастив кров’ю все тіло Лариси — від обличчя й до ніг. Далі чоловік почав окропляти цією кров’ю всіх присутніх. Лише після цього він заклеїв надріз пластиром. Лариса піднялася зі столу, встала на коліна, а керівник почав промовляти якісь заклинання, поклавши руку на голову Лариси. 
     Раптом Марійці стало дуже погано: їй захотілося блювати. Вона крадькома від усіх підбігла до дверей, крадькома залишила кімнату, в паніці вибігла з будинку та почала тікати. 
     Вона бігла дуже швидко й ледь не зламала підбори своїх чобіт. Нарешті, добігши до брами парку Калініна, вона здихнула з полегшенням. Переконавшись у тому, що її ніхто не переслідує, вона спокійно пішла додому. По дорозі вона йшла й гірко плакала від образи та від стресу після всього побаченого.
     Прийшовши додому, Марійка про все розповіла батькам. 
     — Ніколи більше не зустрічайся з Покровським, — порадив Степан Вікторович, вислухавши свою перелякану доньку. — Ти потрапила до сатаністів. Саме вони п’ють кров молодих дівчат. Вони навіть у жертву людей приносять. І ще добре, що тобі вдалося від них утекти. Вони саме молоденьких дівчат частіше за все й убивають. 
     — Убивають? — перепитала Марійка. — Як це так?
     — Приносять у жертву, — відповів тато. 
     — Як? — запитала Марійка.
     — По-різному, — сказав тато. — Одних заколюють, інших спалюють живцем… Я все зрозумів… Тебе Покровський прагнув заманити до цієї злочинної секти, аби вони тебе принесли в жертву. То була пастка для тебе…
     — Так це, виходить, була не любов? — здихнула Марійка. — Мене просто хотіли заманити до цієї секти, аби потім вбити… Ось воно що, ось чому Ігор так до мене залицявся! Тепер мені все зрозуміло! Нахаба! … Щоб він посмів до мене ще підійти!
     — Мені треба терміново зустрітися з цією вчителькою, з матір’ю цього хлопця. Треба негайно цього хлопця рятувати, бо потім буде пізно! Як її звуть?
     — Марина Олександрівна, — відповіла Марійка. 
     — Спочатку я зустрінуся з Вірою Павлівною, а потім нехай вона познайомить мене зі своєю колежанкою. Хлопця негайно треба рятувати, бо вони роблять із людей зомбі. Примушують людей відмовлятися від усіх батьків, від своєї сім’ї, примушують кидати навчання, роботу й служити тільки справі секти та сліпо підкорятися ватажкові секти…
     Трошки отямившись, Марійка пішла до своєї кімнати, відкрила свій щоденник та зробила в ньому черговий запис:
     «Сьогодні п’ятниця, 5 жовтня 1984 року. Сьогодні учень 10-А класу Ігор Покровський запросив мене… Я гадала, що він мене, дійсно, кохає, що він мене запросив на побачення, але насправді він заманив мене до секти сатаністів, аби потім мене просто принесли в жертву. Я була на церемонії посвяти молоденької дівчини на ім’я Лариса, але потім мені вдалося втекти. Бідна дівчинка Лариса! Що на неї чекає? Мені дуже страшно… Напевно, вони мене тепер завжди та всюди переслідуватимуть…»
3 
     Наступного дня Степан Вікторович прийшов до школи разом з Марійкою.
      — У мене сьогодні лише третя пара, — пояснив він, — отже я хотів би зустрітися з твоєю класною...
     Марійка пішла на заняття, а Степан Вікторович попрямував до вчительської. 
     — Мені потрібна Куцак Віра Павлівна, — сказав він усім присутнім в учительській. — Якщо я не помиляюся, то саме вона є класним керівником 8-Б класу…
     — А з якого приводу Ви до неї звертаєтеся? — поцікавився хтось із присутніх учителів.
     — Я є батьком однієї з учениць з її класу, — відповів Степан Вікторович. — І хотів би з нею обговорити деякі питання… 
     Якась молоденька вчителька піднялася зі свого місця та підійшла до великого розкладу, що висів на стіні. 
     — Якраз зараз у Віри Павлівни розпочнеться перший урок. Вона обов’язково прийде до вчительської, — сказала та вчителька. — Почекайте, вона прийде з хвилини на хвилину. 
     І, насправді, через пару хвилин до вчительської зайшла Віра Павлівна. 
     — Ви до мене? — поцікавилася вона, звернувшись до Степана Вікторовича. — В Марійки виникли якісь проблеми?
     — Не зовсім до Вас, — відповів Степан Вікторович. — Мені потрібна вчителька англійської мови Марина Олександрівна Покровська. 
     — Але у восьмих класах англійську мову веде зовсім інша викладачка — Якимчук Любов Семенівна. Вам її представити?
     — Ні, дякую, — відповів тато. — Мені потрібна саме Марина Олександрівна.
     — А з якого питання Вам потрібна саме вона?
     — З особистого, — пояснив Степан Вікторович. — Одразу Вам завляю, що це питання зовсім не стосується успішності моєї доньки. А проблеми в Марійки є, насправді, вельми серйозні. І пов’язані вони саме з цією вчителькою… Точніше — з її сином…
     — Зрозуміло, — відповіла Куцачка. — Ну, добре, підійдіть тоді до клубу інтернаціональної дружби. Він розташований якраз навпроти вчительської. Мабуть вона є зараз саме там…
     — Гарно Вам дякую, — сказав Марійчин тато й вийшов з учительської.
     Зайшовши до КІДу, Степан Вікторович побачив Марину Олександрівну, яка сиділа за вчительським столом. Степан Вікторович підійшов до неї.
     — Доброго дня! — сказав він. — Для Вас, напевно, є несподіванкою те, що я до Вас підхожу, бо я є батьком дівчини, що не є Вашою ученицею. Вона навчається у восьмому класі.
     — У восьмих класах я, дійсно, не маю ніяких занять, — відповіла Марина Олександрівна. 
     — Ось тому в мене буде до Вас цілком приватна розмова, — пояснив Степан Вікторович. — Вона стосується моєї доньки — Марійки Федорчук.
     — Марійки? — перепитала Марина Олександрівна. — Ну аякже, звичайно, я її пам’ятаю. В мене вона дуже гарно встигала… А що власне сталося? Вона, що, має проблеми з англійської мови? З Любов’ю Семенівною?
     — Ні, — відповів Степан Вікторович. — У стосунках із Любов’ю Семенівною в неї все в нормі. Вона має проблеми… з Вашим сином. Тому я до Вас і звертаюся. То є вельми делікатна тема. Я пропоную перейти до вчительської, бо тут сидять діти.
     — Ну, добре, перейдемо, — сказала Покровська. — А що саме сталося? Марійка вагітна від мого сина?
     — Та ні, — заспокоїв Степан Вікторович. — Я все поясню в учительській.
     Вони перейшли до вчительської.
     — Ви мені пробачте, — сказав Степан Вікторович, — але Ваш син закоханий у мою доньку… Тут нічого б не було поганого, але… То є якесь дивне кохання. Я б не мав нічого проти цього, але… Захоплення Вашого сина можуть згубити і його, і мою доньку, і будь-кого, з ким він зв’яжеться. 
     — А чим він таким захоплюється? — спитала Марина Олександрівна. 
     — Я бачу, він нічого Вам про це не казав, якщо Ви ставите до мене такі дивні питання… Напевно, це буде для Вас несподіванкою, але… Ваш син примкнув до секти сатаністів. 
     — А звідки у Вас така інформація? — здивовано спитала Марина Олександрівна. 
     — Мою доньку він ніби запросив на побачення, а насправді він запросив її на збори цієї секти. Марійка ледь звідти втекла. Вона повернулася додому вся заплакана. Я Вас прошу дуже серйозно поговорити зі своїм сином та переконати його припинити будь-які стосунки з членами цієї секти. Бо вони запросто можуть поставити хрест на всьому майбутньому Вашого сина, на всьому його подальшому житті. Я знаю багато таких випадків, коли різні секти затягували до себе молодих людей, а потім ламали їм життя. Після такої обробки вони потім мусили проходити дуже тривалий реабілітаційний курс. Я Вас дуже прошу поговорити з Вашим сином, аби він більше не відвідував збори цієї злочинної секти. Це може погано скінчитися й для нього самого, і для Вас. 
     Марина Олександрівна зробила тривалу паузу, а потім промовила:
     — Це для мене було справжнім шоком почути від Вас таке… Про те, що мій син є членом секти… Він нічого мені не казав. Тільки казав, що ходить на вечірки до друзів…
     — Моя Марійка бачила, що то за вечірки, — відповів Степан Вікторович. — Там ріжуть руки дівчат та п’ють їхню кров… 
     — Який жах! — перелякано вигукнула Марина Олександрівна — Я обов’язково з ним поговорю. — Його, насправді, треба рятувати. 
     Після четвертого уроку Ігор знову підійшов до Марійки у шкільному коридорі.
     — Привіт, Марійко! — сказав Ігор. — Як справи? Може, кудись сьогодні підемо?
     — Знову на збори тієї секти? — іронічно запитала Марійка. — Аби вони мені брали кров із вени, а потім принесли мене в жертву?
     — Та, ні…, — відповів Ігор. — Просто погуляємо!
     — І ти після всього, що відбулося, маєш нахабство підходити до мене та кудись іще запрошувати? — спитала Марійка в дуже різкій формі. — Ось іди зі своєю Ларисою та роби з нею все, що вважатимеш за потрібне! Ви їй вже різали руки, пили її кров… Тепер можете їсти й її м’ясо! Бідна Лариса, як мені її шкода!
     — Лариса мені не належить, — пояснив Ігор. — Лариса належить усій громаді.
     — Головне, що вона сама собі не належить! — промовила Марійка. — Бідна Лариса, що на неї чекає!
     — На неї чекає вічне життя! — оголосив Ігор.
     — Тобі лікуватися треба! — крикнула Марійка та побігла геть.
     — Марійко, я тебе кохаю! — крикнув їй Ігор навздогін.
     — Я теж тебе кохаю! — додав Антін Ковальов, який проходив мимо.
     — А ти, Кузю, до якої секти мене хочеш затягнути?
     — При чому тут секти? — спитав Антін.
     — А ти Ігоря спитай, при чому! — відповіла Марійка. 
     На тій же перерві Зоя підійшла до Оленки Бенюх:
     — Шкода, все-таки, що День конституції припадає в цьому році на неділю. Ми б могли додатково зібратися на чергову репетицію нашого ансамблю, чи просто потусуватися. А сьогодні о п’ятій годині треба обов’язково прийти до школи… Дурень отой Поклітар, нащо на весіллі вбивав того хлопця. 
     — Він ненавмисно це зробив, — пояснила Олена.
     — Усе одно, — роздратованим тоном заявила Зоя, — тепер ми мусимо щосуботи збиратися у школі на якісь заходи.
     — І що ж таке вони розповідатимуть про Францію та про Канаду? —поставила риторичне запитання Олена. — Хоча твій тато теж вішав локшину на вуха про Америку…
     — Не сам він вішав, — відповіла Зоя. — Його добре проінструктували. А на різні лекції його відряджала спілка письменників… До речі, ми в неділю зустрінемося?
     — Не знаю, — сказала Олена. — Як вирішать наші хлопці… Все залежить від того, як ми всі почуватимемо себе після дискотеки…
4 
     О п’ятій годині учні сьомих-десятих класів зібралися в актовій залі. Перед початком події класні керівники відмічали всіх присутніх — кожен зі свого класу, аби потім передати ці дані директорці.
     — Діти, — звернулася до зали директорка. — Сьогодні до клубу «Пульс планети» ми запросили двох викладачів з університету — Вержбицьку Наталю Леопольдівну, яка їздила до Канади, та Григорія Михайловича Унґурян, який їздив до Франції та Алжиру. Вони розповідять вам про систему освіти в цих країнах.
     Першою почала розповідати Наталя Леопольдівна.
     — Дорогі діти, — звернулася вона до присутніх. — сьогодні я вам хочу розповісти про канадську систему освіти. Я була в Канаді у складі делеґації викладачів університету. Ми були за програмою обміну в Саскачеванському університеті, але крім університету, ми ще були в гостях у канадських школах… Що можна сказати про канадську систему середньої освіти? По-перше, в Канаді нема єдиної загальноосвітньої школи, як у Радянському Союзі, а є різні типи шкіл — ґімназії, ліцеї чи коледжі, та багато інших типів. Причому, право вступати у вищі навчальні заклади дають далеко не всі школи, а лише ґімназії та загальноосвітні школи, де є ґімназійні класи… Ось ми були в одній з таких ґімназій. Шкільний день починається там обов’язково з загальношкільної лінійки з підняттям канадського прапору та співу гімну. Потім перед початком першого уроку всі діти читають молитву — в них церква не відокремлена від держави. Потім, у них нема єдиного шкільного однострію. У кожній школі однострій або свій, або, взагалі, відсутній. Причому, там, де шкільний однострій є, вимоги до зовнішнього вигляду школярів є набагато суворішими, ніж у нас. В них навіть шкарпетки, навіть взуття входять до шкільного однострію… Далі, учні на занятті сидять не так, як у нас, за партами по двоє, а кожен за окремим столиком. Точніше то є стілець із прикріпленим до нього столиком… Але мене страшно вразило те, що школярі прямо на уроці розпивають кока-колу… І, взагалі, учні старших класів вже вільно ведуть розмови про секс, про автомобілі, навіть про наркотики… Буває таке, що учні старших класів, яким вже виповнилося вісімнадцять років, приїздять до школи на своїх чи батьківських мотоциклах, чи навіть на автомобілях…
     — Як це так? — поцікавилася директорка. — У вісімнадцять років вони ще навчаються у школі?
     — У ґімназіях це, дійсно, так, — відповіла Наталя Леопольдівна, — бо термін навчання там є трохи довшим, ніж у нас. І ще. У ґімназіях там десь з восьмого класу починається спеціалізація, і учні старших класів не вчаться за однією програмою, не вчать усі предмети. Тобто ті, хто вибирає гуманітарний профіль, вже фізику в такому обсязі не вчать, як ті, хто обрали технічний профіль.
     — А яким є інтелектуальний рівень канадських школярів? — запитала директорка.
     — Набагато нижчим, ніж у нас, — відповіла Наталя Леопольдівна. — Вони навіть у старших класах пишуть із грубими помилками, вони не знають географії. Більшість учнів не можуть навіть Москву на мапі показати, не кажучи вже про Київ та інші українські міста. Навіть свою власну країну вони знають погано. І вони не знають класичної літератури. Про Шекспіра вони щось десь чули, але класичної літератури дев’ятнадцятого століття вони практично не знають. І читають вони дуже мало — головним чином, кримінальні детективи, або так звані комікси… тобто малюнки з текстом… І, взагалі, з ними нема про що навіть розмовляти. Більшість школярів інтелектуально є дуже обмеженими. Є, звичайно, «начитані» підлітки, але їх не більше одного відсотку. 
     — Це зайвий раз підтверджує загальну кризу капіталізму, — одразу ж прийшла до висновку директорка. — Моральна та інтелектуальна деґрадація суспільства…
     — Так, — погодилася Наталя Леопольдівна. — На жаль, загальна криза капіталізму відбивається, насамперед, на інтелектуальному рівні суспільства. Капіталістичному суспільству потрібні не мислячі особистості, а роботи та споживачі, які б сліпо виконували всі розпорядження менеджера, некритично купували непотрібні товари. А процес зомбування в капіталістичному світі поставлено на конвеєр.
     — Дякую Вам, Наталіє Леопольдівно, за цікаву розповідь, — сказала директорка. — А тепер слово надається нашому другому гостеві з університету — доцентові Унґуряну Григорові Михайловичу.
     Присутні зааплодували.
     — Дорогі діти, — розпочав свою розповідь Григір Михайлович. — Мені довелося багато разів супроводжувати наші творчі колективи як ґід-перекладач під час їхніх ґастрольних поїздок до Франції. Був я там і з нашим музично-драматичним театром, і з філармонією, і з Буковинським ансамблем пісні й танцю, і з ансамблем «Смеречина». Я був також за обміном в університеті міста Ліль. Що я можу сказати про систему освіти у Франції? Вона, в принципі, мало чим відрізняється від канадської, бо слугує практично тим самим цілям — зробити з людини інтелектуально обмеженого робота. Чесно кажучи, я не відвідував французькі школи і не можу сказати про них нічого конкретного. Я є добре знайомим з французькою системою вищої освіти. Зокрема, я помітив, що у Франції нема фіксованих академічних ґруп, там студенти самі обирають собі курси, самі складають собі навчальний план на кожен семестр…
     — У Канаді все — так само, — додала Наталія Леопольдівна. — Але, по-перше, слід урахувати те, що освіта в обох країнах є платною та доступною далеко не кожному. І студент обирає собі курси так само, як, наприклад, він вибирає товари у крамниці. 
     — Саме так, — сказав Григір Михайлович. — Головне — це скласти іспит з усіх обраних курсів. Усі іспити проходять у письмовій формі. Якщо хтось із якимось іспитом не впорався, перескладати той самий іспит дозволяється не раніше, ніж через рік, екстерном і за додаткову платню. Отже, тут, як і повсюди в буржуазному суспільстві, виступає суто матеріальний стимул: ліпше скласти іспит з першого разу, бо інакше доведеться вносити подвійну платню. 
     — Так, — підтвердила Наталія Леопольдівна, — отже студентові в такому разі треба десь цілий рік працювати, або просити грошей у батьків… До речі, там не прийнято просити кишенькові гроші у батьків. Там усі студенти працюють: хто розносить пошту, хто розносить книжки в бібліотеці, хто миє посуд на кухні у студентській їдальні чи в якихось кав’ярнях…
     — Капіталістичне суспільство є дуже безпощадним до тих, хто ледарює, хто не любить працювати, — зробив висновок Григір Михайлович. — Воно є дуже жорстоким. Там люди від цього втрачають духовність і стають рабами системи; вони думають лише про те, як заробити якомога більше грошей. Цю бездуховність я спостерігав і тоді, коли я супроводжував наші творчі колективи до Франції. Люди нас приймали там, звичайно ж, дуже тепло, але найбільш їх чомусь цікавило лише те, скільки ми тут грошей заробляємо, який в нас рівень життя. Вони питали, наприклад, чому в Радянському Союзі не можна відкрити власну кав’ярню, чи власну майстерню, чи власний готель… І їм дуже довго доводилося пояснювати, що приватна власність обов’язково передбачає експлуатацію людини людиною, а це суперечить основам комуністичної моралі. І вони, до речі, дуже мало знають про Радянський Союз. Вони всі радянські народи вважають росіянами. 
     — У Канаді, все-таки, знають про Україну, — відзначила Наталія Леопольдівна, — але лише завдяки тому, що там живуть дуже багато українців. Але, тим не менш, вони вважають Україну колонією Росії, питають, чому українці не відстоюють свою незалежність. І їм також дуже довго доводилося пояснювати, що Україна добровільно ввійшла до складу Росії, і що Радянський Союз є добровільним утворенням, і кожна союзна республіка має право на добровільний вихід зі складу СРСР, але ніхто цим правом іще не скористався, бо лише разом ми можемо протистояти капіталістичному оточенню. 
     — Мені запам’яталася остання поїздка разом з ансамблем «Смеречина», яка відбулася в липні цього року, — продовжив свою розповідь Григір Михайлович. — Склад ансамблю за останні роки дуже сильно змінився, поновився молодим поповненням, і для багатьох хлопців та дівчат це була, дійсно, перша ґастрольна поїздка за кордон. Мені було цікаво спостерігати за їхніми враженнями від побаченого, бо то є чужа країна, і все для наших людей там було незвичним. А ось до субтропічної спеки в Марселі чи в Ніцці наші люди не звикли. Як я вже повідомляв, ці ґастролі відбувалися в липні, в розпал середземноморського літа. Температура сягала сорокаградусної відмітки, всюди у приміщеннях працювали кондиціонери. Ось і виходив такий контраст: надворі пекло наче на сковорідці, а у приміщеннях було холодно неначе у сирому підвалі. Але я хочу сказати, що середземноморський клімат є дуже сухим і навіть сорокаградусна спека там переноситься набагато легше, ніж у нас тридцятиградусна. І тому нам у Марселі та Ніцці було досить комфортно, незважаючи на таку спеку. А ось на Атлантичному узбережжі клімат є, навпаки, дуже вологим, і, незважаючи на те, що там було трохи «прохолодніше», тобто, десь градусів тридцять — тридцять п’ять, там ми, дійсно-таки, занивали від спеки. 
     — А я в Канаді була в розпал їхньої зими, — почала ділитися своїми враженнями Наталя Леопольдівна. — Там теж було сорок градусів, але з протилежним знаком, тобто сорок градусів морозу. Ось то, дійсно, було справжнє випробування. Але в Саскачевані клімат є степовим, різкоконтинентальним, отже мінус сорок там переноситься не важче, ніж у нас мінус десять. 
     — А ось два роки тому ми їздили з тією ж «Смеречиною» на Різдво, — продовжив Григір Михайлович. — Нашим артистам тоді треба було виступати в Тулузі просто неба, на якомусь міському фестивалі, прямо просто неба. Усі наші артисти були стурбовані, бо як це так, взимку танцювати просто неба. Особливо хвилювалися дівчата, бо вони танцюють майже роздягненими. Але виявилося, що погода в Тулузі тоді, наприкінці грудня, була майже така сама, як у нас сьогодні, на початку жовтня. І ніхто не замерз — навпаки, всім було дуже спекотно… А ось в Алжирі мені довелося на власній шкірі випробувати, що таке пустельний клімат. Бо ми працювали там не в столиці, яка розташована на узбережжі Середземного моря, а в невеличкому туареґському селищі на півдні країни посеред Сахари.
     — Якому селищі? — перепитала директорка.
     — Туареґському, — повторив Григір Михайлович. — Туареґи — то є місцеве берберське населення. Взагалі, в Алжирі дуже складна мовна ситуація. Алжир — то є колишня французька колонія, тому французька мова там використовується ще досить широко. Але поступово вона витісняється арабською мовою. Проте навіть арабська мова не є рідною для більшості населення, бо ця більшість алжирців є за походженням берберами й розмовляють берберськими мовами. Цих берберських мов дуже багато — туареґ, кабіл, тамазіґхт та інші. Отже арабська мова виступає в Алжирі, скоріше, як мова міжнаціонального спілкування. Як російська в Радянському Союзі. Проте Алжир, на відміну від Франції чи Канади, зараз будує соціалізм, він обрав соціалістичну орієнтацію. Отже й розвиткові місцевих мов там приділяється дуже значна увага. Для найпоширеніших берберських мов, таких як туареґ чи кабіл, створюється писемність на основі латинського алфавіту, бо арабська графіка є досить складною та технічно менш досконалою, ніж латинка. Араби від неї не можуть відмовитися, бо то є частиною їхньої національної культури; до того ж, вона досить добре пристосована до особливостей арабської вимови. Але для інших мов вона мало підходить. Отже, я сам на власні очі бачив, наприклад, буквар мовою кабіл. Місцевими берберськими мовами ведеться викладання в багатьох алжирських школах, їх викладають і в алжирських університетах та педагогічних інститутах. 
     Далі гості відповідали на запитання, яких чомусь було зовсім небагато. Бо всі школярі чекали зовсім на іншу подію — на дискотеку, яка мала відбутися після отих заходів. 
     Спортивна зала була ще на ремонті, тому дискотека мала відбутися у шкільному вестибулі. Але де б вона не відбулася, діти на неї дуже сильно чекали. Вони й пришли на оцю зустріч, скоріше, заради дискотеки, тому всі вони були одягнені по-святковому — в нарядних сукнях, чи в джинсах та нарядних блузках… 
     Марійка теж надягла свої руді югославські чоботи під джинси, підкотивши штанини майже до колін. Зоя Крамар прийшла у короткій плюшевій сукні та в білих чоботях, які вона надягла на короткі шкарпетки, аби, танцюючи, не натерти ноги. Олена Бенюх прийшла на дискотеку в короткій чорній спідниці, білій блузці, рудій куртці зі штучної шкіри та в босоніжках на «шпильках». Павло Константинов був у джинсах, білих кросівках та однотонній блакитній сорочці з довгими рукавами. Сашко, як і завжди, був в усьому чорному. Надя Романенко прийшла в рожевій сукні та в червоних босоніжках. Але екстраваґантнішою за всіх була Люда Калашнікова, яка прийшла на дискотеку в плащі, чорних колготках та босоніжках металевого кольору… Коли ж вона зняла свій плащ, під ним виявилася парчева сукня для бальних танців. Усі хлопці лише на неї й дивилися.
     Дискотека пройшла як і завжди: нічим від інших практично не відрізнялася. Скінчилася вона о дев’ятій вечора. Всі почали розходитися. Марійка вийшла зі шкільного двору на вулицю та раптом до неї підійшли якісь двоє невідомих чоловіків у довгих чорних шкіряних плащах та чорних фетрових капелюхах. Марійка спробувала тікати, проте ті чоловіки оточили її дуже щільно, не даючи Марійці ані найменшого шансу вирватися з їхніх міцних обіймань.
     — Ось ця! — крикнув якийсь довговолосий юнак, підійшовши до тих чоловіків.
     Марійка впізнала того юнака. Він відчиняв двері їй та Ігореві та провів їх у підвал. 
     — Дівчинко! — звернувся до неї один із чоловіків у плащі. — Ти, така наївна, гадала, що від нас так просто можна втекти? Ти помиляєшся! Ми людей з-під землі дістаємо та караємо за зраду!
     — Дуже жорстоко караємо! — додав інший чоловік у плащі. — Люди просто зникають, а потім через кілька місяців знаходять їхні спотворені тіла. І ніхто нічого не може зробити!
     — Треба поважати закони таємного товариства! — сказав перший. — Інакше — смерть!
     — І причому, страшна смерть! — додав другий. — Дуже страшна — у вогні, чи в кислоті, чи на хресті. А оскільки в нас хрест є перегорнутим, то й розпинаємо ми порушників законів нашого таємного товариства теж вниз головою! Ти можеш собі уявити, що таке бути розіп’ятим вниз головою?
     — Я зараз кричатиму! — вигукнула Марійка. — Я зараз міліцію покличу!
     — Клич скільки завгодно! — заявив юнак. — В нас іще жодного члена не було заарештовано!
     — Я вас не боюся! — раптом видала Марійка несподівано для себе.
     — Подивимося, які пісеньки ти заспіваєш, — єхидно заявив один із чоловіків у плащі, — коли ти горітимеш на багатті, чи плаватимеш у концентрованій сірчаній кислоті, чи коли ти будеш розп’ятою вниз головою!
     — Я вас не боюся! — крикнула Марійка ще раз. — Не боюся я вас!
     Сама не своя, Марійка побігла назад у шкільний двір. У напівтемному шкільному дворі, який було дуже погано освітлено, було ще досить багато учнів, які мирно розходилися після дискотеки, отже Марійці вдалося дуже легко розчинитися в натовпі. Зайшовши до школи, вона зустріла директорку. 
     — Антоніно Андріївно! — кинулася Марійка до неї. — Врятуйте мене! Там на вулиці якісь чоловіки мене переслідують! Вони погрожують мені розправою!
     — Які чоловіки? — запитала директорка. — Що за дурниця? Чому ти така перелякана?
     — Це не дурниця! — відповіла Марійка. — Вони хочуть затягнути мене до своєї секти!
     — А чому саме тебе? — здивовано спитала директорка. — У нашій школі навчається стільки учнів, чому саме тебе вони хочуть затягнути?
     — Мене туди запросили приятелі, — пояснила Марійка. — Коли я зрозуміла те, що мене прагнуть затягнути до секти, я втекла. Тепер вони мене переслідують. 
     — Секти — то є справа серйозна, — сказав Міклошич, який стояв поруч. — Треба заявити до міліції чи навіть до КДБ.
     — Вони хизуються, буцімто їм ніяка міліція не страшна, — відповіла Марійка. — Я не знаю, чому вони діють так безкарно?
     — Я запитаю Миколу Миколайовича, — пообіцяв Міклошич. — Він служив на митниці, він має вихід на всі ці орґани.
     — Марійко, а де ти мешкаєш? — спитала директорка.
     — На Маяковського, — відповіла Марійка. 
     — На Маяковського? — перепитав Міклошич. — Я теж мешкаю на Маяковського. 
     — Володимире Вікторовичу, — звернулася до Міклошича директорка. — Якщо я не помиляюся, Ви їздите власним автом.
     — Так, — відповів Міклошич.
     — Тоді відвезіть, будь ласка, Марійку додому, — розпорядилася директорка. — Якщо ви є сусіди.
     — Марійко, — звернувся до неї Міклошич, — на вулиці Карла Маркса стоїть зелена «Лада». Почекай на подвір’ї, доки я не підійду до авта, а коли я сяду в авто, підходь до мене через кілька хвилин і сідай на заднє сидіння. Зрозуміла?
     — Зрозуміла, — відповіла Марійка. 
     Вона знову вийшла на подвір’я. Її вкрай перелякане серце билося наче загнаний птах. Марійчині коліна тремтіли, вона ледь стояла на ногах. У її роті все пересохло і їй дуже хотілося пити.
     Нарешті Міклошич вийшов на подвір’я. Марійка пішла за ним слідом. Вийшовши знову надвір, вона нікого більше не зустрічала. Переконавшись у тому, що ніхто її не переслідує, вона тихо підійшла до «Лади» Міклошича — так, аби ніхто цього не помітив, — відчинила задні дверці та сіла на заднє сидіння.
     — Ну, як, усе нормально? — спитав Міклошич.
     — Та де там, нормально? — скептично промовила Марійка. — Вони ж мене тепер переслідуватимуть! Вони обіцяли мене розіп’яти вниз головою!
     — Вони це не зроблять! — заявив Міклошич. 
     — Чому? — здивовано запитала Марійка.
     — Собака, що голосно гавкає, рідко кусає, — пояснив Міклошич, намагаючись заспокоїти перелякану Марійку.
     — Як це так? — здивовано спитала Марійка.
     — Якби вони, насправді, прагнули тебе знищити, вони б це давно вже зробили, — арґументував свою відповідь Міклошич. — А так … вони просто тероризують тебе. Бандит, злочинець, якщо збирається скоїти якийсь злочин, ніколи не заявляє про це оточуючим. Він просто мовчки його скоює. Якщо ж він заявляє про свій намір скоїти якийсь злочин, то в такому разі він просто залякує оточуючих. Але, все одно, твоїм батькам треба обов’язково заявити про це. Погрози — то є теж злочином.
     Міклошич довіз Марійку до самого під’їзду. Подякувавши, Марійка вийшла з авта та увійшла до під’їзду. Міклошич теж вийшов з авта та пішов за нею слідом, аж доки не переконався, що Марійка благополучно зайшла до свого помешкання. 
     — Марійко, чому ти така бліда? — спитав її Степан Вікторович. — Що трапилося?
     — Мене вони знову переслідували, — відповіла Марійка тремтячим голосом. 
     — Хто переслідував? — поцікавився Степан Вікторович. 
     — Знову ці сатаністи, — пояснила Марійка. — Вони погрожували розіп’яти мене на хресті, та ще головою донизу. Вони вимагають, аби я ходила на їхні збори. Вони, напевно, прагнуть принести мене в жертву…
     — Ні, так це не можна лишати! — заявив Степан Вікторович. — Я не допущу, аби мою доньку принесли в жертву! Я й до міліції піду, й до КДБ! Я так це не залишу!
     — Що ти, тату, зможеш зробити? — скептично промовила Марійка. — Вони є дуже могутніми. Вони заявили, буцімто вони нікого не злякаються!
     — Я зроблю все можливе! — сказав тато. — Все, що від мене залежить!
     Трохи заспокоївшись, Марійка лишила наступного дня черговий запис у своєму щоденнику:
     «Сьогодні неділя, 7 жовтня 1984 року, День Конституції… Шкода, що в цьому році він припадає на неділю. Бо інакше можна було б відпочити трохи. Вчора біля школи мене знову зловили сатаністи та погрожували розправою. Вони обіцяли мене розіп’яти на сатанинському хресті головою донизу. Мені дуже страшно. Вони мене можуть вбити…»
     Марійка вирішила нікуди того дня не ходити. О пів на дванадцяту вона увімкнула телевізор та почала дивитися «Ранкову пошту». А потім вона почала робити уроки та, несподівано для себе, заснула. Прокинулася вона лише о шістнадцятій годині.
5 
     Сашко прокинувся того святкового дня о пів на дев’яту. Після вчорашньої дискотеки в нього все ще гуло в голові.
     О дев’ятій годині Сашко взяв слухавку та почав дзвонити до Зої.
     — Зою, я тебе не розбудив? — спитав Сашко.
     — Ні, — відповіла Зоя. — Я як о п’ятій годині прокинулася, так і не могла більше заснути. В мене голова гуде після дискотеки.
     — О! — вигукнув Сашко. — У мене також голова гуде. До речі, ми сьогодні зустрінемося на репетиції? 
     — Мабуть, ні, — відповіла Зоя. — Ми всі так учора втомилися. Напевно, Оленка з Павкою теж не прийдуть. 
     — А якщо ми просто так зустрінемося? — запропонував Сашко. 
     — Просто так? — поцікавилася Зоя. — Як це, просто так?
     — Ну, а як просто так зустрічаються? — перепитав Сашко. — Погуляємо трохи разом.
     — Тільки удвох? — запитала Зоя.
     — Тільки удвох, — відповів Сашко. — Ти маєш рацію! Лише удвох і тільки удвох!
     — Це що, побачення? — здивувалася Зоя.
     — Мабуть, — відповів Сашко. — Якщо ти так вважаєш — нехай все так і буде. 
     — Ну гаразд, Саню, — посміхнулася Зоя. — Якщо ти запрошуєш мене на побачення, то я з радістю приймаю твою пропозицію.
     — А коли ми зустрінемося? — поцікавився Сашко.
     — Не знаю, — зізналася Зоя, демонструючи якусь таку невпевненість. — Мабуть, по обіду.
     — О третій годині? — запропонував Сашко.
     — Pourquoi pas? — відповіла Зоя чомусь по-французьки. — Чому б ні?
     — Ну, добре, — сказав Сашко. — Я зроблю зараз усі уроки до третьої години, а о тертій годині ми зустрінемося.
     — А де? — поцікавилася Зоя.
     — А давай… на Театральній площі, — запропонував Сашко. — На нейтральній смузі, так би мовити. 
     — Гаразд, — погодилася Зоя. — О третій зустрічаємося на Театральній площі.
     — Ну все, тоді до третьої години, — сказав Сашко. 
     — До третьої, — відповіла Зоя.
     Сашко поклав слухавку.
     — Мамо, — сказав Сашко, — я запросив Зою на побачення.
     — На побачення? — перепитала Алла Георгіївна. — А чи не зарано тобі в чотирнадцять років ходити на побачення?
     — Зоя сказала, що на репетицію ми навряд чи зможемо зібратися, — пояснив Сашко. — Так я Зою запросив просто погуляти разом.
     — Ну та й правильно, — відповіла Алла Георгіївна. — Нема чого сидіти вдома в таку файну погоду.
     Після сніданку Сашко з радістю почав робити уроки, аби встигнути до третьої години. І до першої години він-таки впорався.
     Пообідавши о пів на другу, Сашко одягнувся так, як він завжди одягався у вільний від навчання час — в усе чорне — та вже за двадцять хвилин до третьої він стояв з букетом червоних троянд, які він придбав біля «Жовтня», на Театральній площі — на тротуарі перед палацом культури навпроти театру. У п’ять хвилин на четверту він побачив, як із боку вулиці Лисенка, розташованої ліворуч від театру, в жовтому плащі на майдан вийшла Зоя. На ногах у неї були білі короткі шкарпетки та чорні мешти. Її волосся було розпущеним. 
     — Як ти гарно виглядаєш! — захоплено вигукнув Сашко. 
     — Все це — заради тебе! — пояснила Зоя.
     — А я гадав, що ти й сьогодні прийдеш у білих чоботях, — сказав Сашко.
     — А тобі вони подобаються? — спитала Зоя.
     — Авжеж! — вигукнув Сашко. — Дуже гарні чоботи! Мені вони дуже подобаються!
     — Добре, врахую твій смак, — запевнила Зоя. 
     — А куди підемо? — поцікавився Сашко.
     — Куди запропонуєш, — відповіла Зоя.
     — А пішли до парку, — запропонував Сашко, висловивши раптову ідею, що зненацька прийшла йому на думку. 
     — До парку? — запитала Зоя. — Ходімо! 
     — А, може, подивимося, що в «Жовтні» йде?
     — Ні, — відповіла Зоя. — Краще до парку. Я люблю гуляти парком восени, збирати жовте листя. Це так романтично. Я люблю осінній декаданс, осінню меланхолію…
     — Серйозно? — здивувався Сашко. — А я й навіть і не очікував, що в тебе така романтична натура… Гаразд, ходімо до парку.
     — Ходімо! — з радістю відповіла Зоя. 
     Вулицею Івана Франка вони піднялися на Радянську площу, а звідти вулицею Червоноармійською попрямували до парку.
     — Саню, — звернулася до нього Зоя, — а ти бачив, як горіла будка?
     — Яка будка? — перепитав Сашко.
     — А «Ремонт взуття», — уточнила Зоя. — Це ж було, якщо я не помиляюся, шість років тому. Ти щось таке бачив? Адже ти, все-таки, тут поруч мешкаєш.
     — Я тоді був на занятті, — пояснив Сашко. — Ми ж тоді були у другому класі. Я мало чого пам’ятаю. Я пам’ятаю, як я прийшов зі школи, а на Шевченка прямо навпроти вулиці Кірова стояли пожежні машини. Мені сусід по двору кричить: «Там «Ремонт взуття» згоріло!». Ми побігли туди дивитися, що там таке сталося. Коли ми вибігли на Шевченка, то побачили, як біля цієї будки, насправді, стояли пожежні машини. Вікно вичавлено, а в будці все чорне-чорне. Я навіть бачив, як звідти виносили розплавлені чобітки.
     — Це, напевно, хтось щось вкрав та підпалив, — припустила Зоя.
     — Скоріше це через те, що там грубка була несправною, — відповів Сашко. — Або я ще чув таке припущення: ніби там цей чоботар палив цигарку і якось необережно кинув її на стіл, а вона потрапила прямісінько у ґлей. Тут усе спалахнуло і цей майстер ледь встиг вискочити з цієї будки. Кажуть, що він руку собі опалив. 
     — Що, він у лікарні лежав? — спитала Зоя. 
     — Не знаю, — відповів Сашко. — Я після пожежі його ніколи більше не зустрічав. Кажуть, що його посадили за грубе порушення техніки безпеки.
     — Мені здається, — припустила Зоя, — це був підпал на замовлення.
     — Як це так? — здивувався Сашко.
     — А ти подивися, — арґументувала своє припущення Зоя, — яке в неї сусідство!
     — Ну, КДБ поруч, — здогадався Сашко.
     — А тобі це ні про що не говорить?
     Сашко нічого на це не відповів.  
     — А цей костьол біля будки, — несподівано змінила тему Зоя, — Кому він заважав? Чому його перетворили на склад?
     — Це не склад, — сказав Сашко, — там, все-таки, розміщується архів, а не склад.
     — А яка різниця? — вигукнула Зоя. — Позачиняли всі церкви та перетворили їх чорт зна на що!
     — Атеїстична пропаґанда, — пояснив Сашко, — сама розумієш… Релігія, опіум для народу…
     — Краще отой опіум, ніж оцей маразм…, — іронічно заявила Зоя. — Вибач…
     — Який маразм? — поцікавився Сашко.
     — Та весь отой маразм, що нас оточує, — спробувала висловити свою думку Зоя. — Невже тобі це незрозуміло, якщо нас усіх тримають за якихось там пияків та дебоширів через якогось десятикласника, який схопив зайвого на весіллі?
     — Тепер зрозуміло, — зізнався Сашко. — Хоча мені все це давно вже було зрозуміло. 
     — До речі, — зазначила Зоя, — тато мені розповів, що в цьому костьолі був шикарний орґан, мабуть найкращий у Чернівцях. Але його наші дебіли розібрали на пічні чи водопровідні труби. Ну чим не маразм?
     — Маразм, — погодився Сашко.
     — І, взагалі, мені здається, що навколо нас коїться якийсь дурдом, — промовила Зоя. — Деякі вчинки наших людей просто не піддаються жодному логічному поясненню…
     Так вони, балакаючи про маразм та дурдом, поволі дійшли й до парку. Зайшовши всередину, вони попрямували центральною алеєю.
     У парку було досить велелюдно, бо, по-перше, то був святковий день, хоч він і припадав на неділю. А, по-друге, день був дуже теплим, незважаючи на жовтень.
     — А куди підемо? — спитав Сашко.
     — Куди поведеш, — відповіла Зоя. 
     — Ходімо на атракціони, — запропонував Сашко.
     — На які? — перепитала Зоя.
     — Ну, наприклад, на оглядове колесо, — сказав Сашко. 
     — Ходімо, — погодилася Зоя. — Покатаємося…
     Сашко придбав квитки для себе та для Зої, після чого вони пішли на колесо. Віддавши ці квитки операторові, вони сіли в одну з кабін. Перед тим, як запустити колесо, оператор знову підійшов до них.
     — Ваші квитки, — сказав оператор.
     — Ви щойно їх у нас забрали, — пояснив Сашко.
     — Де я забрав? — спитав оператор. — Я нічого не забирав.
     — Ви їх до себе в кишеню поклали, — пояснила Зоя. — Подивіться, що у Вас у кишені.
     — Я нічого не клав! — почав упиратися оператор. — Я не увімкну струм доти, доки ви мені не покажете ваші квитки.
     — Гей, приятелю! — тут втрутився якийсь чоловік, що сидів у сусідній кабіні. — Залиш цих підлітків у спокої! Я сам бачив, як вони Вам пред’явили квитки. Ви ці квитки поклали собі до кишені. Пошуруйте як слід у своїй кишені!
     Оператор відступив.
     — Дякую, — сказала Зоя невідомому сусідові. — Ви нас виручили! 
     — У цього оператора, мабуть, склероз, — додав Сашко.
     — Та ніякий це не склероз, — зазначив незнайомець. — Я ж сам бачив, як ви йому ці квитки пред’явили. Він просто прагнув пустити ті квитки по другому колу, аби наварити собі ліві гроші!
     Оператор увімкнув колесо та вони вирушили в такий собі «подорож». Коли Зоя влаштувалася у зручній для себе позі на лавці кабіни, її спідниця задралася та Сашкові відкрилося її оголене коліно. Сашко спробував ніби ненароком, суто випадково, доторкнутися до цього коліна — так воно його заворожило, таким спокусливим воно виглядало. Коли ж він до них, усе-таки, доторкнувся, його ніби вразило електричним струмом. Сашко нічого не міг із собою зробити. Він просто поклав свою долонь на це оголене коліно. Зоя взяла руку Сашка у свої руки та почала гладити її, ніби вона гладила якесь кошеня в своїх руках. Сашко другою рукою почав гладити Зоїні руки. Коли ж вони піднялися дуже високо, Сашко спробував поцілувати Зою, але Зоя якось увернулася й Сашко поцілував повітря. Він знову спробував доторкнутися своєю рукою до Зоїного коліна, але Зоя терміново поміняла позу, а своє оголене коліно накрила плащем.
     Зійшовши з колеса, вони вирушили в бік кав’ярні «Літо», проте ця кав’ярня вже була зачиненою. 
     — Тут поруч на стадіоні «Буковина» є ще одна кав’ярня, — повідомив Сашко. 
     — Ти маєш на увазі оту в підвальчику? — спитала Зоя.
     — Саме ту, — відповів Сашко.
     — Тоді ходімо туди, — погодилася Зоя. 
     Вони вийшли з парку, підійшли до стадіону та увійшли до кав’ярні. Вона була відчинена. Сашко та Зоя пройшли у приміщення та зайняли крайній стіл у глибині зали. 
     — Що ти бажаєш? — поцікавився Сашко.
     — А що ти запропонуєш? — відповіла Зоя питанням на питання.
     — Морозива хочеш? — спитав Сашко. 
     — Давай, — погодилася Зоя. — Якщо запропонуєш морозиво, то я теж буду.
     — А каву? — спитав Сашко.
     — Я буду все, що ти мені запропонуєш, — відповіла Зоя. 
     Сашко підійшов до буфетної стійки та замовив два морозива та дві філіжанки кави. А Зоя, тим часом, зняла свій плащ, лишившись у рожевій атласній блузці та в короткій чорній спідниці зі штучної шкіри. Коли Сашко побачив Зоїне вбрання, його ледь не паралізувало, він ледь не вронив зі своїх рук вази з морозивом прямо на підлогу. Поставивши ці дивом врятовані вази перед Зоєю на стіл, Сашко повернувся до буфету та приніс каву в маленьких філіжанках. 
     Дивлячись на Зою, Сашко теж зняв свою шкіряну куртку й лишився у чорній сорочці на металевих ґудзиках.
     — Сашко, а ти пробував каву змішувати з морозивом? — поцікавилася Зоя.
     — Ти маєш на увазі каву-ґляссе? — спитав Сашко. 
     — Не знаю, що з цього буде, але я зараз перемішаю каву з морозивом, — повідомила Зоя. — Мені так подобається.
     Сашко почав наслідувати її прикладові, теж перемішуючи каву з морозивом.
     — Зою, — звернувся до неї Сашко, — я не знаю, що це, але я нічого з цим не можу зробити. Я тебе кохаю.
     — А чи не зарано? — спитала Зоя. — Адже нам обом навіть і п’ятнадцяти років нема. Ми лише навчаємося у восьмому класі. Нам іще три роки навчатися у школі. 
     — Я все розумію, — погодився Сашко. — Але я нічого не можу з собою зробити. 
     — Ну, добре, — сказала Зоя. — Але ж ми щодня бачимося один з одним ось вже впродовж восьми років. До того ж, ми тепер виступатимемо в одному ансамблі. Отже, ти, все одно, бачитимеш мене майже щодня.
     Так вони й просиділи за столиком у кав’ярні десь майже дві години. Потім вони пішли до тролейбусної зупинки та, сівши на тролейбус, доїхали тим тролейбусом до зупинки «Вулиця Боженка». Зійшовши на цій зупинці, вони попрямували вулицею Бетховена в бік Філармонського базару. Сашко провів Зою до самого будинку на вулиці Комсомольській, де Зоя мешкала.
     — Так коли ми знову зустрінемося? — поцікавився Сашко.
     — А тобі сподобалося? — запитала Зоя. — Можемо хоч щодня так гуляти. 
     — Та ні, — відповів Сашко, — я не те мав на увазі. Я мав на увазі наші репетиції.
     — Мабуть, десь на тижні, — припустила Зоя. — Ми ще домовимося заздалегідь у школі.
     — Гаразд, — погодився Сашко. — Але, все одно, я тебе кохаю.
     — Я тебе — теж! — вигукнула Зоя та пішла додому. 
     Сашко йшов міськими вулицями та все міркував лише про це побачення. Додому він повернувся дуже сумним.
     — Що трапилося, — спитала його Алла Георгіївна. — Тебе Зоя образила?
     — Навпаки! — радісно вигукнув Сашко. — В нас було все дуже добре!
     — Так що ж тоді сталося? — спитала Алла Георгіївна.
     — Я її кохаю, — зізнався Сашко.
     — Перше кохання — то є справа дуже серйозна, — зазначила Алла Георгіївна. — Кохай, але при цьому не втрачай свого розуму. І не забувай про навчання. Саме це для тебе зараз є найголовнішим.
     Нічого не відповівши, Сашко пішов до своєї кімнати.
6 
     У понеділок Марійка сама підійшла до Ігоря Покровського та висловила все, що вона про нього думала.
     — Марійко, — сказав їй Ігор, — я до цієї секти більше не ходжу.
     — Брешеш! — вигукнула Марійка. — Вони просто так не дадуть нікому втекти! Вони мене вже в суботу переслідували.
     — Переслідували? — здивовано перепитав Ігор. — Як це так, переслідували?
     — Після дискотеки вони мене схопили прямо на вулиці біля школи, загрожували розіп’яти вниз головою, чи навіть спалити живцем… Мене зі школи Володимир Вікторович проводжав…Він навіть довіз мене додому, аби ґарантувати мені безпеку. Адже ці нелюди запросто могли вбити мене! 
     — Який Володимир Вікторович? — поцікавився Ігор.
     — Наш фізкультурник, — уточнила Марійка. — Він обіцяв залучити до цієї справи міліцію чи навіть КДБ. Отже, готуйся, Ігорю, тебе можуть і з комсомолу погнати, і за ґрати посадити як твого однокласника…
     Ігореві раптом стало погано. Він не очікував, що події розвиватимуться саме в такому напрямку.
     — Марійко, — спробував оправдатися Ігор, — зрозумій мене, будь ласка... Я й сам не очікував, що вони приносять людей у жертву. Я гадав, що це просто якийсь клуб…
     — Скоро вся школа знатиме, що ти сповідуєш сатанізм, — застерегла Марійка. — І дізнаються вони про це не від мене. Я ж не хочу, аби мене вони вбили, тому я нічого про тебе не розповідатиму. Але я тепер боюся ходити сама увечері. І якщо раптом зі мною щось станеться, ти теж відповідальності за це не уникнеш, адже ти сам фактично будеш співучасником цього злочину. Ти ж навів на мене! Ти мене звів із цими людожерами!
     — Вибач мене, Марійко! — сказав Ігор, — я не хотів. Я, чесне слово, не хотів тобі зробити нічого поганого! Що ж тепер буде, Марійко?
     — Не знаю, що тепер буде, — відповіла Марійка. — Ти сам усю цю кашу заварив! Тепер май мужність відповісти за свої вчинки! 
     Тут пролунав дзвоник. Марійка побігла на урок, а Ігор іще довго стояв у коридорі — весь білий, неначе мармурова статуя…
     А тим часом у 8-В класі на уроці російської літератури Наталя Михайлівна Яструб проводила аналіз чергової контрольної роботи. Вона оголосила оцінки та розпорядилася, аби всі учні повиставляли продиктовані оцінки собі в щоденники. Після цього вона проходила по рядах і розписувалася в кожному щоденнику проти виставленої оцінки. 
     Підійшовши до Рити Григоренко, вона оголосила:
     — Не «двійка», а «одиниця»! Невже тобі незрозуміло, що так не ставляться до роботи! Двійка виставляється, якщо робота написана, але за мову двійка ставиться при кількості помилок більше десяти, за зміст — коли тему майже не розкрито… Але якщо учень на занятті був, проте роботи його нема, тоді ставиться одиниця!
     — Мені було погано, — заявила Рита. — Я ходила до медичного пункту, мені там медична сестра дала таблетки від головного болю, але я не могла писати цю роботу. 
     — Бачила я, як ти «не могла»! — заявила Наталя Михайлівна. — Став одиницю у щоденник, бо я, все одно, поставлю тобі її своєю власною рукою!
     Рита штовхнула щоденник у бік Наталі Михайлівни, а сама плюхнулася головою на стіл та заридала, затуливши свою голову руками.
7 
     Повернувшись зі школи додому, Ковальов раптом побачив з вікна, як на сусідньому подвір’ї зібрався величезний натовп.
     — Що таке? — поцікавився Антін у бабусі. — Хтось помер?
     — Володька Паньків помер, — розгублено відповіла Клавдія Петрівна.
     — Як, помер? — не менш здивовано спитав Антін.
     — Він сидів за столом та пив вино, як він і завжди робив, — почала розповідати Клавдія Петрівна, переказуючи чужі слова. — Мені це розповіли сусіди… Раптом йому стало погано, він впав, а коли викликали швидку, вони вже приїхали тоді, коли він вже був мертвим. Цироз печінки в нього… В нього всю печінку розірвало…
     — Жах, — відповів Антін. 
     — Ніколи не пий! — попередила Клавдія Петрівна. — Інакше в тебе також буде цироз печінки, чи щось подібне. Помреш у розцвіті літ!
     — А я й не збираюся пити, — твердо заявив Антін. — Зараз подивлюся, як його ховатимуть. 
     — Тобі до музичної школи треба йти! — суворо промовила Клавдія Петрівна. — О третій годині щоб тебе тут не було!
     — Гаразд, — неохоче погодився Антін, — Зроблю я тобі таку велику позику! Але, все одно, я хочу подивитися на похорон…
     Володька Паньків був досить колоритною, але, в той самий час, дуже нещасною фіґурою. Батько в нього був пияком, що, безумовно, відбилося й на розумовому розвитку Володьки. Спочатку зростав він нормальною дитиною. Але як тільки він пішов до школи, в нього одразу ж розпочалися проблеми з навчанням. Його навіть перевели до спецшколи. 
     Через свою коренасту фіґуру Володьку звали Тарзаном, або Карлсоном. Він-таки, насправді, був схожим на Карлсона — такий самий низенький та товстенький. Через свою відсталість у розвитку Володька гуляв із підлітками, хоча йому було вже далеко за двадцять. Інколи він підробляв на розвантаженні товару чи навіть на продажу городини та овочів.
     Але вже у старших класах спецшколи Володька почав пиячити. Неодноразово він лікувався в психіатричній лікарні від білої гарячки. Часто він випивав і з батьком, і зі сторонніми пияками, що збиралися на подвір’ї, і котрим давала випити двірничиха, баба Зося.
     Антонова бабуся неодноразово докоряла бабці Зосі про те. Але бабця Зося лише посміхалася:
     — Не сваріть мене! Ще невідомо, може й Ваш Антін теж буде п’яником!
     А пляшки Володька часто ховав у ніші вікна сараю Ковальових. Одного разу Антін це побачив, узяв заховану пляшку й вилив її. Був дуже ґрандіозний скандал, Володька обіцяв Антонові набити пику, отже бабуся змушена була подарувати Володьці три рублі, аби той заспокоївся й не бив Антона. 
     Антін усе це згадав… Він іще раз виглянув у вікно. Людей побільшало. Там була й Алла Феоктістова з паралельного 8-А класу — вона була племінницею Володьки. Алла була в чорній сукні з довгими рукавами та в чорних мештах. Поруч стояла її мати, тітка Марина, у сірому напіввовняному «англійському» костюмі й теж у чорних мештах.
     Нарешті духовий оркестр заграв Сонату № 2 Шопена. Труну на подвір’я винесли приятелі Володьки — такі ж пияки, з якими він постійно випивав на очах мешканців усіх навколишніх будинків. У тому числі й — на очах дітей. На рукавах кожного з тих, хто виносив домовину, були за традицією пов’язані рушники. 
     Антін вдивився в обличчя небіжчика. Воно було червоно-синім — чи то через розрив печінки, чи через те, що він забагато випивав, чи з якихось інших причин…
     — Антоне, — звернулася до нього бабуся, штовхнувши його за плече, — тобі треба вже йти до музичної школи!
     — Але ж я хочу похорон подивитися, — сказав Антін.
     — Музична школа не чекає! — заявила бабуся й буквально витурила Антона з помешкання. 
     Дорогою до музичної школи Антін усе тільки й міркував про той похорон.
     Прийшовши до музичної школи, він побачив, що в класній кімнаті, де мало відбутися заняття, Віктора Володимировича Стоянова, вчителя з фаху, ще не було. Антін пішов до кабінету, взяв звідти баян та спустився знов у підвал, до класної кімнати. Зненацька до класу зайшов якийсь сторонній хлопець із вулиці.
     — У тебе зараз тут буде урок? — поцікавився хлопець.
     — Так, — підтвердив Антін. — Буде урок. Зараз прийде вчитель.
     — А ти щось вже хоч можеш грати? — запитав незваний гість.
     — Ну, як, — пояснив Антін, — щось вже можу… За програмою…
     — А на баяні важко грати? — продовжив розпитувати незнайомець.
     — Для мене — ні, — відповів Антін. 
     Тут раптом до класної кімнати зайшов Віктор Володимирович. Незваний гість зі словами «Вибачте!» пішов геть.
     — Ну, що, — спитав Віктор Володимирович, — як успіхи? Де твій щоденник?
     — Вдома забув, — сказав Антін.
     — Іди додому за щоденником! — скомандував Віктор Володимирович.
     Антонові нічого не лишалося, як піти додому за щоденником.
     Коли Антін повернувся зі щоденником, Стоянів відкрив його та, як і завжди, спочатку дав завдання грати ґами та етюд. То була вже рутинна процедура: кожне заняття розпочиналося з виконання ґам у різних тональностях, арпеджіо та акордів, а потім виконувалися етюди.
     Ось і на цей раз, зігравши ґами та арпеджіо, Антін почав грати етюд. 
     — Ну хто так грає? — невдоволено вигукнув Віктор Володимирович. — Ти, що, вдома не тренувався?
     — Тренувався, — відповів Антін.
     — Хіба так тренуються? — заявив Віктор Володимирович. — Ти, я бачу, ані біса вдома не робиш! Двійка сьогодні за етюд! І, взагалі, я хочу бачити твою матір! Або ти берешся за роботу, або…
     Антін нічого не відповів. 
     — Тепер починай грати менует, — сказав Стоянів. — Подивимося, як ти тренувався вдома.
     Антін почав грати один з менуетів Моцарта.
     — Теж двійка, — заявив Віктор Володимирович. — Я не знаю, чим та вдома займаєшся, але мені здається, що ти вдома ані біса не робиш!
     Так було й з іншими творами.
     Під кінець заняття Стоянів запитав:
     — Ручка є?
     — Нема, — відповів Антін.
     Віктор Володимирович узяв щоденник Антона та пішов із ним до кабінету. Через кілька хвилин він вийшов із кабінету, повернувся до класної кімнати в підвалі та віддав Антонові щоденник. Антін розгорнув на актуальній сторінці. Проти всіх завдань на той день Стоянів поставив фіґурну дужку та велику двійку, а на наступне заняття написав: «Завдання попереднє».
     Антін вирішив заховати щоденник якомога далі та не показувати його Клавдії Петрівни, аби не викликати її гніву.
     Через годину після заняття з фаху мав відбутися урок із музичної літератури, котрий мала проводити Ганна Петрівна Григоренко, мати Рити Григоренко.
     На урок ніхто крім Антона більше не прийшов, тому Антон та Ганна Петрівна були на уроці сам на сам. Розмови більше велися не за темою уроку.
     — Ну і як справи там у вас у школі? — спитала Ганна Петрівна.
     — Та ось, — зазначив Антін, — сьогодні на уроці російської літератури говорить Риті, що в неї за останню письмову роботу навіть не двійка, а одиниця, бо вона не писала роботу.
     — Що це за непорозуміння таке? — сказала Ганна Петрівна. — Риті тоді було дуже погано… Ти не дівчина, і не знаєш, що це таке…
     — Я здогадуюся, — відповів Антін, — бо це ми вчимо зараз на уроці біології.
     — Хіба вчителька забула, що це таке, бути чотирнадцятирічною дівчиною? — заявила Ганна Петрівна. — Хіба вона ніколи не страждала від головокружіння? Яка жорстокість!
     Так вони балакали аж до кінця уроку. Нічого не підозрюючи, Антін пішов додому. Єдине, що його турбувало, була думка, як заховати музичний щоденник якомога далі від Клавдії Петрівни. Ні, Клавдія Петрівна не схопила б одразу ж ремінь та не почала б лупцювати Антона з усією жорстокістю, як це було в молодших класах — Антін вже був не в тому віці. Вона просто цькувала б Антона впродовж цілого вечора, навішуючи на нього ярлик за ярликом. Вона б постійно нагадувала Антонові, буцімто він є ледарем та неробою, постійно сварила б Антона, розприскуючи неґативну енергію в необмеженій кількості. Таке навішування ярликів тривало б і наступного дня. Тому Антонові треба було якомога далі заховати той щоденник, аби він не муляв очі…
     Коли ж наступного дня Антін прийшов до школи та зайшов до свого класу, там його вже зустрічала Рита з групою хлопців, серед котрих були й Столяров, і Ігнатенко, і Сеньків, і Барбарисов, і Раш, і Мельничук. Усі вони разом підійшли до Антона.
     — Це що таке? — запитала Рита. — Як ти смів казати моїй матері про вчорашній інцидент на уроці літератури? Нащо в тебе такий довгий язик?
     — Вибач, Рито, — промовив Антін, — я якось не подумав про це…
     — Ти не подумав, — заявила Рита, — а моїй матері вчора швидку допомогу через тебе викликали! В неї вчора серце кололо, ми вже злякалися, що в неї інфаркт.
     — Вибач, Рито, — сказав Антін іще раз.
     — Хлопці, починайте! — холоднокровно скомандувала Рита Барбарисову, Сенькову та Ігнатенкові, що стояли поруч.
     Усі троє кинулися на Антона. Барбарисов та Ігнатенко міцно тримали Антона за руки, а Сеньків почав по-звірячому бити Антона п’ястуком по обличчю. Ковальов намагався вирватися, але ті двоє хлопців не давали йому це зробити. Тим часом Сеньків так оскаженіло лупцював Антона, із таким ентузіазмом, неначе це саме його матір учора так образили. Вже з носу Ковальова на підлогу почала крапати кров, але Сеньків не переставав бити Антона. Потім до самосуду долучилися Столяров із Мельничук, почавши бити Ковальова по голові, по спині, а потім пнули йому ногою в куприк. Раптом Барбарисов та Ігнатенко відпустили Антонові руки, після чого він плюхнувся прямо на підлогу, на криваву калюжу, яка утворилася через те, що в Антона вже безперервно текла кров. Лежачого Ковальова хлопці пнули ще кілька разів.
     Коли Антін піднявся з підлоги, хлопці оточили його та розпочали тепер вже усне судилище над ним. Влаштувавши над Антоном фізичну розправу, хлопці почали тепер Антона цькувати.
     — Хто тебе за язик, падла, тягнув? — кинувся на нього Ігнатенко. 
     — Нащо ти, взагалі, зустрічався з мамою Рити? — вставив свої п’ять копійок Сеньків.
     — А чому це саме ви захищаєте Риту? — запитав хлопців Антін. — Чому ви втручаєтеся не в свою справу? Чому Рита сама себе не захищає?
     — Бо вона є дівчина! — сказав Барбарисов.
     — Ми саме так заступатимемося за будь-яку дівчину в нашому класі! — твердо додав Столяров.
     — А тобі ми оголошуємо бойкот! — сказав Ігнатенко. — До кінця цього року тебе у класі всі іґноруватимуть і ніхто тобі більше ні в чому не допомагатиме! Ти тепер наш ворог!
     — Ізгой! — із демонстративною ненавистю вигукнув Сеньків.
     — І тепер ми всі слідкуватимемо за твоєю поведінкою та за твоєю успішністю! — виголосив Барбарисов.
     — І якщо ти десь вляпаєшся, — пригрозив Мельничук, — ми всією шарою, всією цією делеґацією підемо до твоєї бабусі та розповідатимемо про тебе всю правду. Про все, що ти робитимеш у школі!
     — Ми тобі ще покажемо, що це таке бути — шісткою! — вигукнув Сеньків.
     «Шісткою» й, насправді, важко було бути в ті часи…
8 
     Ну, а тим, хто ще не встиг вступити до комсомолу, хвилюватися було зовсім не треба. Комітет комсомолу збирався на свої засідання щомісяця. Ось і в середу, сімнадцятого жовтня, мало відбутися чергове його засідання, на котрому мали розглядатися нові заяви бажаючих вступити до цієї організації. 
     Пам’ятаючи про своє фіаско попереднього місяця та зовсім не бажаючи наступати на одні й ті самі граблі, Константинов знову підійшов напередодні одразу після першого уроку до Наді Романенко, аби попросити у неї бланк для заяви.
     — Пашко, — застерегла Надя, — тільки не повторюй помилок минулого місяця! Ну що тобі варто сказати, ніби ти готовий вмерти за Батьківщину, чи ще за якісь ідеали?
     — Я, все одно, не розумію, як так можна безглуздо жертвувати своїм життям? — скептично висловився Павло. — Ну, чому це не можна скоїти якийсь геройський вчинок та залишитися після цього живим? Чому обов’язково треба вмерти?
     — Раньше думай о Родине, а потом — о себе, — не без сарказму відповіла Надя, процитувавши слова з відомої пісні. — Так вже, Павлику, заведено в нас: якщо треба, то треба навіть життя своїм віддати…
     — Це все — лише красиві слова, — вигукнув Павло. — У житті, все одно, все інакше.
     — Не сперечаюся, — відповіла Надя. — Але хоча б для форми скажи, що ти готовий віддати своє життя за Батьківщину. 
     Надя витягнула з-під зеленої пластикової обкладинки свого щоденника чистий бланк, аби Павло заповнив його так само, як і минулого разу. Заповнивши, Павло одразу повернув його Наді.
     — Ну, як, я вірно його заповнив? — поцікавився він.
     — Я сподіватимусь, — припустила Надя. — Але заповнити бланк — це ще не вся справа. Заповнити ти його можеш правильно, але що ти завтра говоритимеш? Дивися, не підкачай завтра на засіданні комітету. Уважно вислуховуй усі питання, і відповідай, поміркувавши добре перед цим. І будь уважним, коли тобі ставитимуть каверзні питання на кшталт: «Скільки коштує Статут?», чи «Скільки комсомольців брали участь у штурмі Зимового палацу?» тощо. 
     — Буду! — твердо заявив Павло. — Обіцяю тобі!
     Наступного дня після шостого уроку перед дверима комітету комсомолу знову купчилися восьмикласники, тримаючи тремтячими руками брошури зі Статутом та повторюючи про себе його положення.
     — Константинов! — виголосила дівчина у дверях.
     Павло зайшов.
     — Добрий день! — сказав Павло присутнім.
     — Добрий день! — відповів Чоботар, що сидів у центрі стола.
     — Добрий день тобі, Пашко! — промовив Георгій Борисович.
     — Заява надійшла від учня 8-Б класу Константинова Павла, — виголосив Чоботар. — Скажи, будь ласка, чому ти хочеш вступити до Комсомолу?
     — Я прагну бути в перших рядах передової радянської молоді, — упевнено відповів Павло.
     — І життя своє ти готовий віддати заради світлого майбутнього? — єхидно  поцікавився Бреда.
     — Готовий! — твердо заявив Павло. — У будь-який момент.
     — А якщо помітиш, що горить врожай? — спитав Бреда.
     — Я почну його гасити, — заявив Павло.
     — А якщо не погасиш? — спитав Бреда.
     — Все одно, продовжу гасити, — відповів Павло.
     — А якщо помітиш, що згасити такий вогонь неможливо?
     — Все одно гаситиму! — заявив Павло.
     — Навіть якщо це коштуватиме твого життя? — продовжував наполягати Бреда.
     — Навіть якщо! — коротко відповів Павло, пам’ятаючи, наскільки це «небезпечно» заїкатися про бажання зберегти власне життя, адже то є не по-радянськи, не по-комуністичному…
     — Які ще будуть запитання? — втрутився в діалог Чоботар, котрому теж набрид отой словесний двобій.
     — А скільки комсомольців брали участь… — спробувала поставити питання якась дівчина — член комітету.
     — …у штурмі Зимового? — закінчив Павло. — Тоді ще Комсомолу не було, його було засновано роком пізніше, а саме, двадцять дев’ятого жовтня вісімнадцятого року.
     — Я думаю, — промовив Чоботар, — товариш Константинов є гідним того, аби його рекомендувати до вступу до ВЛКСМ. У кого буде інша думка?
     Ніхто нічого не сказав.
     — Тоді голосуємо, — сказав Чоботар.
     Усі підняли руки.
     — Одноголосно! — оголосив Чоботар. — Вітаю тебе, Павле, з першим етапом вступу до комсомольської організації. Завтра о третій годині буде засідання у райкомі. Отже,  бажаю тобі успішно пройти завтрашню співбесіду на засіданні в райкомі.
     — Дякую вам усім, — відповів Павло, виходячи з кімнати. — До побачення!
     Наступного дня Павло, нарешті, отримав заповітний папірець у червоній обкладинці.
9 
         А чергова дискотека нарешті мала відбутися наступної суботи у шкільній спортивній залі після тривалого ремонту. Підлогу в спортзалі перефарбували й тепер Міклошич прямо так і заявив усім, що надалі він проявлятиме таку пильність, що ніхто тепер не проскочить до спортивної зали без змінного взуття.
     За день до дискотеки на дошці оголошень було вивішено вранці таке оголошення:
     «У суботу, 20 жовтня, в 18-00 відбудеться чергова дискотека. Прохання всім учням мати при собі змінне взуття». 
     Побачивши оголошення, Барбарисов вирішив здивувати дівчат. 
     — Прийти в новому світлому піджаку в клітинку та з краваткою, — міркував Володька, — якось надто солідно… Я вже виглядав блатним… Я ще встигну одягти свій піджак з кишенями… А чому б не прийти на цю дискотеку в шортах?… Кльова ідея! Я вдягну такі короткі шорти, як труси, і всі чувіхи одразу отетеріють! Ось буде балдіж! Наприкінці жовтня — та ще й у шортах… Та й танцювати так буде легше… Кайф! 
     Блукаючи шкільним коридором та плекаючи цю ідею у своїй голові, Барбарисов несподівано зустрів Олега Церковиського. 
     — Черня, ти знаєш, що завтра буде дискотека? — запитав Барбарисов, зупинивши свого однокласника витягнутою рукою. 
     — Так, знаю, Барбарисе, — пробуркотів Церковиський крізь зуби. 
     — У мене є така класна ідея, — захоплено продовжив Барбарисов, — така, що всі чувіхи отетеріють! 
     — Яка? — запитав Церковиський.
     — Я завтра прийду в шортах, — радісно повідомив про свій щойно народжений намір Барбарисов. — У мене є чорні шорти в обтяжку. Я їх завтра вдягну. Ось чувіхи всі… І танцювати буде легше. 
     — Клас! — вигукнув Церковиський. — Я теж прийду завтра в шортах! Ми ще покажемо нашим чувіхам, на що ми всі здатні! 
     Прямуючи коридором далі до свого класу, Барбарисов підійшов і до Слави Столярова, що стояв у дверях класної кімнати та за чимось пильно спостерігав. 
     — Столяр, чуєш? — звернувся він до Слави. — В мене є прикольна ідея!
     — Яка? — здивовано запитав Столяров, різко змінивши свою майже нерухому позу. 
     — Завтра на дискотеку всі пацани приходять у шортах, — пояснив Барбарисов. — Хто не прийде в шортах — той не пацан. 
     — А якщо завтра буде холодно? — поцікавився Столяров. — Мені, що, так прямо треба бігти вулицями? 
     — Так ми в роздягальні спортзалу знімемо штани й надягнемо шорти. І тоді чувіхи від нас отетеріють! Та й нам танцювати буде легше… 
     — У мене, саме, є такі короткі білі тенісні шорти, — повідомив Столяров. — Подивлюся, як баби збожеволіють… Я, до речі, раніше відвідував гурток бальних танців. Там чуваки теж повинні були в шортах займатися, аби легше було танцювати. 
     Незабаром цю ідею було підхоплено ледь не всіма хлопцями 8-В класу, а після першого ж уроку вона розповзлася й паралельними класами. У шорти пообіцяли переодягнутися і Павло Константинов, і Сашко Грибулін, і Віталій Ґаба. 
     — А, до речі, й справді, непогана ідея, танцювати на дискотеці в шортах, — зауважив Сашко, йдучи з Віталієм Ґабою коридором. — Я б, узагалі, й до школи, на заняття, приходив би так само, якби не ця дебільний шкільний однострій! Ти ж, напевно, знаєш, як ходять до школи в Америці, чи в Англії. Я в фільмах бачив. В Америці навіть старшокласники приходять у чому завгодно, у тому числі в шортах. А в Англії то є частиною шкільного однострію… Габчик, а ти, до речі, в тубзик не хочеш? Мені щось дуже приспіло. 
     — Я за компанію піду, — відповів Віталій. 
     Проте, підійшовши до дверей чоловічого туалету на другому поверсі, вони раптом побачили, що двері були зачинені, а до тих зачинених дверей було прикріплено записку: «Ідоли! Пофарбовано! Не входити!». 
     Ну, цей завгосп дає, старий шкарбун! — вигукнув Сашко. — Виявляється, ми всі — ідоли!… Ну ось, доведеться підійматися на третій поверх.
     Зненацька пролунав дзвоник.
     — Ну, ось, навіть і в туалет не встигли сходити! — невдоволено буркнув Віталій. 
     — Ходімо швидко до класу, — додав Сашко. — Адже в нас зараз Куцачка буде. Вона жодної поважної причини до уваги не бере! Треба буде впродовж іще цілого уроку терпіти ці «тимчасові незручності». 
     Сашко та Віталій побігли на урок.
     А в паралельному 8-В класі черговий урок теж був із класним керівником — з Алісою Сергіївною. Миронючка, як і завжди, почала урок зі своїм класом з організаційних питань. 
     — Сьогодні, — повідомила вона, — як і завжди, має відбутися санітарна п’ятниця. Тому кожен із вас мусить на третю годину прийти до школи в робочому одязі та зі своєю мітлою. Лопати, якщо треба, вам видасть завгосп… 
     Ґенеральне прибирання школи щоп’ятниці давно вже стало звичною реальністю, і всі старшокласники, здавалося б, давно з цим змирилися. Проте кожне нагадування про ці «добровільно-примусові» заходи лише додавали учням зайвих нервувань, адже нікому не хотілося чути чергових нагадувань про необхідність виконувати рабську, нікому не потрібну працю. Адже школа після цього чистішою чомусь ніколи не ставала. Тому щоп’ятниці вони очікували кінця занять без будь-якого ентузіазму. Для переважної більшості учнів краще було сидіти на уроці, ніж безглуздо гаяти час, даремно махаючи швабрами та ганчірками, аби лише чергового разу відмітитися про виконану «суспільно-корисну» працю. Та й кому оця «суспільно-корисна» праця була потрібна? Хіба що тільки директорці — аби потім відзвітувати перед міським чи обласним управлінням народної освіти про «чергові успіхи у трудовому вихованні підростаючого покоління»… Більше нікому…
     Ось і Барбарисов, коли уроки скінчилися, знехотя вийшов зі школи. Надворі стояла тепла сонячна погода — аж надто тепла для середини жовтня. У таку погоду хотілося лише гуляти — не має значення, чи з дівчатами, чи з приятелями, чи наодинці з собою… Проте сидіти у школі, дихаючи пральним порошком та іншими миючими засобами Барбарисову в такий день зовсім не хотілося. Тому він вийшов на шкільне подвір’я дуже сумним та похмурим. 
     — Подивимося сьогодні на безпанчішних панянок! — сказав сам собі Барбарисов, аби хоч на мить відволікти свою увагу від нав’язливої думки про необхідність тримати в руках мокру ганчірку.
     — На кого, на кого? — спитав його Церковиський, зненацька підбігши до Барбарисова та не спочатку не зрозумівши, про що той так голосно вигукнув.
     — Ну, я маю на увазі тих чувіх, котрі ще не носять колготок, — пояснив Володя. — Мені так не хочеться думати про це прибирання, тому я просто хочу відволіктися на дівчат. Ти тільки подивися, які в них ніжки! Коли ти думаєш про дівочі ніжки, ти забуваєш про все інше! В тому числі — й про це дебільне, нікому не потрібне прибирання школи…
     Проходячи шкільним подвір’ям, Барбарисов, не бажаючи думати про ганчірки зі швабрами, задивлявся на кожну дівчинку й намагався перевірити, чи вона є в колготках, чи без колготок. Несподівано йому зустрілася Світлана Новак у коротких шкарпетках. 
     — Блін! — вигукнув Володя. — Подивися, яка Світлана класна! Яка в неї фіґура, які ніжки, яка талія!
     — Так пішов ти геть! — крикнула йому Світлана у відповідь. — Розпусник! 
     Володя хотів було вщипнути оголене коліно Світлани, але горда дівчина відштовхнула «юного розпусника» в бік. 
     — Нахаба! — буркнула Світлана. — Щоб тебе чорти зжерли, Дон Жуане необтесаний! Щоб ти як він у пекло провалився, дебіла кусень! Придурок життя! 
     — Ти що, репетуєш на ціле подвір’я, публіку залучаєш? — нахабно та цинічно запитав її Володя.
     — І далі репетуватиму на всю горлянку, цап недорізаний! — іще голосніше закричала Світлана. — Нехай усі знають, який ти розпусник! Ось скажу всім, що ти мене намагався зґвалтувати! 
     Світлана вже зібралася звати інших людей на допомогу, проте Володя перелякався й відступив, а потім стрімкими кроками позадкував до шкільної брами. Вийшовши за межі шкільного подвір’я, він побачив якусь дівчину в джинсовій спідниці нижче колін та у високих чорних чоботях на високих підборах. Чоботи були до самих колін і Барбарисов не міг роздивитися, чи були в цієї дами панчохи. Тому він кинувся слідом за нею. Але незнайома пані зненацька завернула в найближчий під’їзд, отже Володя так і не зрозумів, чи були в неї колготки. Тому він пішов додому незадоволеним. 
     О третій години розпочалася санітарна п’ятниця. Восьмикласники почали поступово сходитися, кожен зі своєю мітлою. Вони повинні були прибирати вулиці в «зоні піонерської дії», прилеглої шкільної території. Роботу збиралися прийняти інспектори з міськкому партії. Восьмий клас «В» мав підмітати вулицю Леніна. 
     — Не таким вже неприємним є це прибирання! — раптом вигукнув Барбарисов, несподівано звернувшись до Столярова, що йшов поруч. — Я думав, що ми местимемо шкільні коридори, дихаючи порохами, проте ми маємо мести вулицю. Це набагато приємніше! По-перше, свіже повітря… По-друге, багато файних чувіх, що проходитимуть повз нас! А в тих файних чувіх такі файні ніжки! Тепер ми зможемо з великим задоволенням подивитися на їхні ніжки! Отже, метучи вулиці й нагинаючись якомога нижче, все можна розгледіти як слід! І ніхто навіть не підозрюватиме, про що ми насправді думаємо, прибираючи вулицю. Адже ми прибираємо вулицю! 
     — Ну, що ж, тоді побалдіємо! — погодився Славка Столяров. — Я теж полюбляю дивитися на дівочі ніжки! 
     І панянки не змусили на себе довго чекати. Буквально через кілька хвилин після початку «трудового десанту» повз стурбованих підлітків пройшла чарівна дівчина в шкіряному плащі та в сабо на босу ногу. Хода в неї була такою чарівної, такою легкою, такою тендітною, що обидва підлітки були цим просто зачаровані. 
     — Секи, які в неї ніжки! — задоволено вигукнув Барбарисов, миттєво забувши одразу про всі шкільні турботи та про рабську, нікому не потрібну працю. — Якби пальто в неї було трошки коротшим! 
     — У пальто та ще й без панчіх! — зачарованим голосом підтвердив Столяров. — Це справжній кайф! Такий класний бабський секс! 
     — А ось іще яка чувіха йде, — зазначив Барбарисов, показуючи ще на одну «жертву» в елеґантному світло-сірому велюровому пальті й теж без колготок, але вже в босоніжках. 
     — Кайф! 
     — А ось іще одна йде! — вигукнув Столяров, показуючи приятелям іще на одну молоденьку перехожу, котра була у светрі, темно-синій спідниці та в яскраво-червоних напівчобітках. — Секи, вона ж без панчіх! 
     А тут іще зі школи вийшла студентка-практикантка. Була вона у світлому плащі нарозхрист, сірій в’язаній сукні нижче колін та в чоботях до колін. 
     — Як ти гадаєш, в панчохах вона є, чи без панчіх? — поцікавився Барбарисов. 
     — Не знаю, — зізнався Столяров. — В неї сукня є занадто довгою. Ні фіга не побачиш. 
     Так вони удвох підмітали вулицю, перевіряючи водночас, чи навколишні панянки в чоботях ходили в колготках, чи без. 
     А тим часом підлітки продовжували підмітати вулицю, проте падолист не припинявся. Вітер наносив усе нове й нове листя. Тільки-но та чи інша ділянка тротуару була підметеною, як вітер наносив листя на ту ділянку знов і знов.
     — Алісо Сергіївно, — звернулася Рита Маркова, щойно закінчивши прибирання свого відрізку тротуару, — ми вже підмели свою ділянку.
     — Та де ж ви підмели? — роздратовано закричала Миронючка, подивившись на тротуар, який знову було покрито свіжо опалим листям. — Тротуар весь у листі!
     — Але ж падолист іще не скінчився: ми метемо, а листя знову все запорошує! — поскаржилася Валя Стрельцова. — Ми вже втомилися підмітати! 
     — Листя все падає й падає! — додала Руслана Бобрикова.
     — Ви підмітатимете вулицю доти, доки не прийдуть з міськкому партії й не приймуть роботу! — твердо заявила Миронючка. — Ось коли вони прийдуть та приймуть роботу, тоді ви й розійдетеся по домівках. А поки вони не підійшли, метіть, інакше вони не приймуть роботу, отже вам треба буде залишитися тут іще на одну годину, аж доки їм не сподобається ваша робота.
     — А коли вони прийдуть? — спитали дівчата.
     — О шостій годині мають підійти, — повідомила Миронючка. — А поки вони не підійшли — метіть!
     Невдоволені дівчата продовжували розмахувати віниками, навмисно підіймаючи порохи.
     — Що ви робите! Метіть акуратніше! — скомандувала Миронючка. — Ви ж самі цим дихаєте!
     — А чому б нам не підмести за п’ятнадцять хвилин до приходу комісії? — спитала Бобрикова. — Тут роботи — на п’ятнадцять хвилин!
     — Вони можуть і раніше підійти, — пояснила Миронючка. — Вони побачать, як ви б’єте байдики та не зарахують нам оцю роботу! Отже метіть, аж доки вони не прийдуть!
     — Повний дебілізм! — роздратовано вигукнула Стрельцова, даремно працюючи разом з іншими дівчатами.
     Миронючка почула це.
     — Не я це вигадала, — пояснила вона, — це була вказівка згори. Отже нам доведеться лише підкоритися цій вказівці! А мені, думаєте, подобається ось так стояти тут та спостерігати за вами? На мене чекає ціла купа домашніх турбот, проте я знаю, що таке дисципліна, тому я просто мовчки та без зайвого стогону підкоряюся цим вказівкам. Нікуди нам від оцих вказівок не подітися!
     Восьмикласники продовжили мести: хто — з показним ентузіазмом, хто — зі злобою в очах, хто — лише робив вигляд, ніби він мете. Нарешті у двадцять хвилин на сьому до учнів підійшла якась жінка з дуже пихатим виразом обличчя.
     — Молодці, діти! — виголосила пихата жінка показово менторським тоном. — Молодці, що метете! Де ваш класний керівник?
     — Я є класний керівник, — відповіла Миронючка.
     — Який це клас? — спитала пихата жінка.
     — Восьмий «В», — відповіла Миронючка.
     Пихата жінка відмітила щось у своєму записнику.
     — Молодці, діти! — вигукнула вона. — Я приймаю вашу роботу!
     Після цих слів восьмикласники здихнули з полегшенням. Нарешті робочий день для них закінчився. Але не робочий тиждень: попереду була ще субота — з п’ятьма уроками, з виховною годиною, з якимось черговим дебільним позашкільним заходом… Проте наприкінці дня мала відбутися чергова дискотека, на котру всі так довго чекали, котрої всі так жадали… Але до суботнього вечора треба було ще дожити…
10 
     Наступного суботнього ранку восьмикласники приходили до школи на заняття, тільки й думаючи про дискотеку. Навчання відходило в них того дня на задній план. Усі їхні думки тільки й були сконцентровані лише на одній речі — на дискотеці. Усі з нетерпінням чекали, коли, нарешті, настане той довгоочікуваний вечір… 
     Несподівано всі учні почали звертати на Церковиського. Ніхто не міг зрозуміти, чому це раптом він прийшов на заняття хоч і в форменій шкільній темно-синій куртці, але… в синіх піонерських шортах. 
     — Ідіот! — крикнув Сеньків, побачивши Церковиського у школі в шортах. — Ми ж домовлялися так прийти тільки на дискотеку. 
     Церковиський заскреготав зубами та крізь зуби вимовив: 
     — Так я ж не зрозумів спочатку. 
     — Ну ти й дебіл, Черня! — вигукнув Сеньків, махнувши рукою та пішовши геть. 
     Перший урок був уроком геометрії. 
     — А Церковиському, напевно, дуже спекотно, — іронічно зазначила Найдешиха. — Адже він сьогодні в шортах прийшов… Це ж треба було до такого додуматися — у шортах наприкінці жовтня! Тобі що, Олегу, штани собака обірвав? 
     — Так ми так домовлялися, — в’яло пояснив Церковиський. 
     Клас дружньо зареготав.
     — Ну, коли так ви домовлялися, тоді ніяких претензій до вас я не маю, — ще з більшою іронією заявила Віра Володимирівна. — А завтра ви, напевно, всі голими з’являтиметеся у стінах школи…
     Весь клас знову вибухнув реготом…
     І ось робочий день якось несподівано минув. Так само всі пережили й нікому не потрібний позашкільний захід після занять. Нарешті настав вечір. До спортивної зали почали поступово стікатися школярі, що прагнули відірватися на дискотеці після напруженого навчання впродовж цілого тижня. Вони невеличкими групками купчилися на шкільному подвір’ї, а потім так само купками заходили до спортзалу. Біля входу до зали чергували Міклошич та Бакланов, вимагаючи в усіх відвідувачів пред’явити їхнє змінне взуття. Учні відкривали пакети й сумки, показуючи свої кросівки чи мешти. А тих, у кого не було змінного взуття, Міклошич просив по-доброму відійти «без бою». Хтось робив це слухняно, анітрохи не чинивши опір, а хтось починав качати права, але Міклошич був непохитним. Нарешті до дверей підійшла Марійка Федорчук. На дискотеку прийшла вона в темно-фіолетовій блузці, у світлій міні-спідниці та у брунатних мештах. Зверху вона надягла блідо-жовтий плащ. 
     — Федорчук, а де твоє змінне взуття? — суворо спитав її Бакланов. 
     — Та ось, — відповіла Марійка, розгорнувши пластиковий пакет, у якому були Марійчині улюблені руді югославські чобітки. — Ось моє змінне взуття. 
     — Та це ж вуличні чоботи, — намагався заперечити їй Міклошич. — Ти в них, напевно, вулицями ходила. 
     — Я? Ходила? — здивовано запитала Марійка. — Так ви подивіться, яка в них чиста підошва, її лизати навіть можна. Вони в мене абсолютно новенькі. 
     — Сирійські? — поцікавився Міклошич. 
     — Югославські, — відповіла Марійка.
     — Але подивися, вони мають гострий підбір, ти їм усю підлогу пошкрябаєш! 
     — Володимире Вікторовичу, — звернулася до нього Марійка, — в них підошва з натуральної шкіри! Я ними ніяк не можу подряпати Вашу підлогу. Ви чіпляєтеся за мене тому, що це чоботи. А кросівками швидше підлогу можна пошкрябати, особливо якщо вони на шипах. 
     — Гаразд, — втрутився Бакланов, — пропусти її, в неї, справді, абсолютно нові чоботи. Вона не зіпсує нам підлогу. Інакше ми так втратимо пильність і пропустимо тих, у кого, справді, змінне взуття є брудним. 
     — Гаразд, Марійко, проходь, — здався Міклошич. — Але май на увазі, якщо подряпаєш підлогу — нарікай на себе. Твої батьки її наново фарбуватимуть за власні кошти. 
     — Кросівками теж можна подряпати, — відповіла Марійка, проходячи всередину. 
     Слідом за нею пройшов і Сашко Грибулін, вийнявши з мішка на контроль свої мешти «Саламандра». Як завжди, він був у чорних вельветових штанях, у чорній шкіряній куртці, у чорній сорочці, але з тонким білим шарфом, який він кілька разів обмотав навколо шиї. Потім до зали зайшов Рома Ігнатенко в джинсових шортах, у модній брунатній сорочці, що була вся заклепках, та в блакитній штормівці з плащової тканини. 
     — А тобі не холодно так, у шортах? — здивовано запитав Міклошич, цілком забувши про змінне взуття. 
     — Мені? — поцікавився Ігнатенко. — Ні… Не лише я так прийду. 
     — Поки що ти сам, — зазначив Бакланов. — Ми ще нікого в шортах не бачили. Які шорти можуть бути наприкінці жовтня? 
     — А ви почекайте! — пригрозив Ігнатенко і пройшов до зали, де вже гуркотіла музика. 
     — Гей, Ігнатенко, а змінне взуття? — крикнув Бакланов, оговтавшись. 
     — Ось, абсолютно чисті кросівки, лише вчора купив, — відповів Ігнатенко, витягнувши з торби новенькі кросівки. 
     — Поляки? — запитав Міклошич, вражений елеґантним дизайном. — Ти придбав їх у польських туристів?
     — Ні, у крамниці, — відповів Ігнатенко, ніяк не очікуючи від учителя подібних запитань. 
     — Брехня, — заперечив Бакланов, — у крамниці такі неможливо дістати. Це стовідсоткова контрабанда, ти її міг купити лише на руках. Це кажу тобі як людина, що десять років прослужила на митниці. 
     — Ти дивися, у іноземців нічого не купуй, — додав Міклошич, — бо Голбан вже перебуває на обліку в КДБ за свій аморальний вчинок. 
     — Гаразд, нехай це буде контрабанда, але я не сам їх купував! — вигукнув Ігнатенко. — Мені їх подарували. А якщо це подарунок, то їхнє походження мене вже не цікавить!
     Промовивши це, він одразу шаснув прямо до зали, прагнучи якомога скоріше залучитися до танцюючої юрби. 
     Барбарисов, Церковиський і Ґаба теж прийшли одразу в шортах. Столяров прийшов, правда, у нормальних шкільних штанях, але потім відразу він пішов до роздягальні, повісив там свою куртку, скинув шкільні штани, а потім надягнув білі тенісні шорти, підперезавшись потім тим самим ременем, що був заправленим у його в штани. 
     Дискотека була вже в повному розпалі. Вже давно посутеніло, тому в залі було зовсім темно. Тільки різнобарвні прожектори пронизували темряву зали. Коли грала швидка музика в стилі хард-рок, або італо-диско, всі стрибали на одному місці й кривлялися всіляким чином. Коли ж крутили повільну музику, всі купчилися біля стін, а в середину зали виходили все нові й нові танцюючі пари.
     — А зараз для вас виступає група “Baltimora” з композицією “Tarzan Boy”, — оголосив диск-жокей, в ролі якого виступив Сергій Бреда. 
     Публіка вибухнула дикими криками. Щойно загуркотіли перші акорди, всі в дикому екстазі пустилися танцювати, стрибаючи й вивертаючись. У центрі уваги був Сашко Грибулін, який вразив усіх своїми незвичними піруетами. Невдовзі всі оточили Грибуліна, стрибаючи на місці, а Сашко тряс плечима наче циган, заграючи то з однією, то з іншою дівчинкою, вигинався немов змія, а потім раптом падав на підлогу й почав імітувати невагомість. 
     — Що це з ним таке? — здивовано та розгублено запитав хтось із присутніх. 
     — Це новий танець, брейком він зветься, — пояснив інший. — Я нещодавно по телевізору бачив, як його танцює Їржі Корн. 
     — А ще Емма Стюарт щось співає про цей танець, — додав третій, намагаючись перекричати музику, яка гримкотіла на повну потужність. 
     — Наш Сашко є прямо королем дискотеки, — зробив хтось висновок. — Ніхто ще так не танцював! 
     — А тепер, — звернувся ведучий до публіки, — дозвольте вам представити Кохановського Михайла Артемовича, фахівця з бальних танців з обласного Будинку культури, а також його колеґу з НДР Вольфґанґа Фішера. Зараз у нас буде невеличкий конкурс танців. 
     Всі почали очікувати, що ж станеться. 
     — Любі друзі, — звернувся Михайло Артемович до присутніх у залі, — а зараз, будь ласка, звільніть середину зали, аби нам було легше дивитися на конкурсантів. 
     Публіка слухняно відійшла до стіни. 
     — Зараз у середину зали вийдуть дванадцять пар. Для зручності ми їм привласнимо умовні імена. Отже, першими виходять сюди Ромео і Джульєтта. 
     У середину зали вийшли двоє десятикласників — хлопець і дівчина. 
     — А тепер, — продовжив гість, — Євгеній Онєгін і Тетяна… Печорин і княжна Мері… Князь Андрій Болконський і Наташа Ростова… Трістан і Ізольда… Лейлі і Меджмун… Дубровський і Маша… 
     Пари поступово збиралися в середині зали. 
     — Чацкий і Софія, — продовжував Михайло Артемович, — Гамлет і Офелія… 
     У середину залу вийшов якийсь хлопець із десятого класу. 
     — Гамлете, а де твоя Офелія? — спитав хтось із присутніх.
     Хлопець нахабно вихопив якусь дівчину з натовпу, і, що дивно, вона навіть не опиралася. 
     — Пастушка та Трубочист… Іхтіандр і Ґуттіере… 
     Сашко Грибулін запросив Зою Крамар і, отримавши від неї згоду, вийшов з нею до середини зали. 
     — Джейн Ейр і Ротмістр… 
     Нарешті, всі дванадцять пар укомплектувалися й конкурс розпочався. Заграла повільна музика. Пари поступово прилаштовувалися під ритм повільного танцю без усіляких труднощів. І раптом несподівано для всіх заграла швидка музика в ритмі, що був чимось середнім між рок-н-ролом та італо-диско. Багато хто розгубився через такий швидкий перехід від повільного танцю до швидкого. І тільки Сашко із Зоєю та ще кілька пар швидко підлаштувалися під ритм та почали ритмічно танцювати у швидкому темпі. Усі одразу ж почали їм аплодувати. Нарешті конкурс завершився. Гість подякував усім присутнім. 
     — А зараз, — зазначив він, — підіб’ємо результати конкурсу… Перемогла пара, яка вийшла до зали першою, тобто, під умовними іменами Ромео та Джульєтта. 
     Хлопець із дівчиною вийшли до стійки диск-жокея. Михайло Артемович та Вольфґанґ потиснули їм обом руки й приготувалися вручити приз. 
     — Парі, що перемогла, — оголосив Михайло Артемович — вручається безкоштовне запрошення на дискотеку в центральному будинку культури. Цей абонемент розраховано на двох осіб, тобто, ви можете по ньому пройти удвох, упродовж поточного календарного року — до тридцять першого грудня включно. Отож, ласкаво просимо на нашу дискотеку до обласного Будинку культури. 
     Зала дружньо зааплодувала. Дехто з присутніх позаду почав дружньо скандувати: «Ві-та-є-мо! Ві-та-є-мо!».
     — Und jetzt, — продовжив Вольфґанґ, показуючи на Сашка Грибуліна, — haben wir beschlossen, noch eine Einladung zu überreichen. Dieser Junge im schwarzen Hemd und mit dem weißen Schal hat so toll sowohl allein, als auch mit seiner Partnerin getanzt! Das war so unerwartet! Er hat uns so stark bezaubert! 
     — Товариш Вольфґанґ, — прокоментував Михайло Артемович, — каже, що нам ще сподобався, як танцював ось цей хлопець у чорній сорочці та з білим шарфом, який дуже добре танцював у конкурсі як із партнеркою, так і самостійно… Ми за ним давно спостерігали… Тому йому теж вручається приз. 
     Михайло Артемович покликав до себе Грибулiна та потиснув йому руку.
     — Як тебе звати? — запитав гість. 
     — Сашко, — відповів Грибулін. 
     — Любий Сашко, — продовжив Михайло Артемович, — оцей приз вручається тобі та твоїй партнерці. Ви удвох, як і попередня пара, можете приходити на дискотеку в центральний будинок культури впродовж усього цього року. Вітаю тебе ще раз, твої танці нам дуже сподобалися! 
     Сашко узяв запрошення з рук Вольфґанґа, який потиснув йому руку. 
     — Дозвольте мені подякувати Вам, — промовив Грибулін, — за Вашу оцінку. 
     Він підняв свою нагороду догори та одразу ж пішов на своє місце. Зоя застрибала від радості та кинулася на Сашка, повиснувши йому на шию й міцно обійнявши його. 
     А тим часом дискотека тривала. Поступово майже всі хлопчаки з восьмих класів один за одним зникали, втікаючи до роздягальні, а поверталися звідти вже в шортах. Ось і Сашко скористався моментом, аби теж зникнути в роздягальні, зняти там штани й одягти шорти. Його прикладові наслідував і Павло Константинов. Те, що багато хлопчаків виходили з роздягальні та танцювали в шортах, виглядало досить еротично, але на дівчаток це майже ніякого враження не робило. Тільки деякі з них теж тікали в жіночу роздягальню, аби зняти там із себе колготки. Так вони потім і танцювали впродовж усієї дискотеки. 
     Шкільний вечір був у повному розпалі, коли зненацька до дверей спортивної зали підійшов якийсь нахабний молодик. 
     — Що тобі тут потрібно? — запитав його Міклошич. — Що ти тут загубив? 
     — А нічьо, — цинічно вигукнув молодик. — Танцювати хочу — ось і все! 
     — Це шкільна дискотека, — спробував пояснити йому Міклошич. — Вона тільки для учнів, а тебе я, взагалі, не знаю.
     — Пусти, я сказав! — не відступав незапрошений гість. — Ти зрозумів? 
     — А чого це ти тут тикаєш усім? — втрутився Бакланов. — Тобі що, нема чого робити? 
     — А ти тут що базаруєш? — замахнувся молодик і на Бакланова. — Ти що, не зрозумів, я танцювати хочу! 
     — Ти п’яний! — зауважив йому Міклошич. — Іди та проспися, інакше ми будемо змушені покликати міліцію. 
     — Тільки спробуйте! — крикнув у відповідь покидьок і спробував прорватися. 
     Міклошич і Бакланов впіймали його, схопили за руки й викинули за двері, закривши їх на засув. 
     — Нав’язуються ж нам такі на нашу голову! — зазначив Бакланов. — Спробуй такого викинь! 
     Міклошич щось хотів на це відповісти, але вже через кілька хвилин у двері почали стукатися вже кілька осіб. 
     — Та що там таке? — не без знервованості буркнув Міклошич. — Чого їм там ще бракує? 
     Він трохи відчинив вхідні двері до спортзали й очам своїм не повірив: перед входом стояв величезний натовп розлючених хуліганів. Міклошич одразу ж захлопнув двері й замкнув її на засув. Одразу ж у двері полетіли каміння та пляшки, а за дверима безперервно лунала дика нецензурна лайка. 
     — Гей, дядько, відчини по-доброму! — істерично кричали на повний голос за дверима, — інакше ми тобі двері виламаємо й тобі самому череп проломимо! 
     — Тільки спробуйте! — суворо відповів Міклошич. — Одразу ж загримите на п’ятнадцять діб! А дехто — навіть на п’ять років! 
     — Йой-йой-йой, вуйко, який ти грізний! — цинічно крикнули за дверима. — Так ми тебе й перелякалися! 
     У двері знову полетіли пляшки. У вікно коридору було запущено щось велике та важке. Шибка одразу ж розлетілася на дрібні уламки. Бакланов, стоячи біля вікна, різко відскочив у бік. Добре, що хоч завдяки ґратам на вікнах той важкий предмет той важкий предмет просто відскочив убік і не потрапив у коридор спортивної зали, інакше він точно міг би когось травмувати. Спортивну залу з усіх боків оточили хулігани. 
     — Дядько, ти гівно! — скандував натовп надворі. 
     Час від часу у вікна та двері летіла чергова партія важких предметів. Іще один якийсь важкий предмет влучив безпосередньо у вікно зали, де власне й відбувалася дискотека, розбив у друзки шибку й тільки захисні ґрати та натягнута сітка на вікні не дали йому можливості впасти прямо в залу, на публіку, що танцювала, нічого не підозрюючи. Адже через гучну музику ніхто в залі цього навіть не помітив. У залі тривала дискотека. 
     — Треба викликати міліцію, — запропонував Бакланов. — Інакше вони проникнуть до зали та влаштують тут бійку. Потім горя не оберешся від них. 
     — Легко сказати — покликати міліцію, — відповів Міклошич. — Тут і телефону немає! А як ми зателефонуємо? 
     — У мене є ідея, — запропонував Бакланов. — Я доручу це зробити комусь із учнів. Він нібито хоче додому, а насправді він піде до вчительської й там зателефонує в міліцію. 
     — Ризикувати життям учнів? — зауважив Міклошич. — Вони ж миттєво на нього накинуться та одразу ж почнуть його лінчувати!
     — А якщо кількох дівчат?
     — Вони приставатимуть і до дівчат, — пояснив Міклошич. — Та ще й зґвалтувати можуть!
     — А якщо когось із наших колеґ-жінок, що присутні на дискотеці? Жінок вони навряд чи чіпатимуть.
     — Ще й як чіпатимуть! — сказав Міклошич. 
     — А ось там Семенко сидить на лаві, — зазначив Бакланов. — Він не танцює, але, наскільки я знаю, він має розряд із дзюдо. Він вміє за себе стояти.
     Міклошич схвалив цю ідею. 
     — Але під твою відповідальність, — сказав він.
     Бакланов пройшов у напівтемну залу та покликав десятикласника Івана Семенка, що сидів на лавочці й не танцював. 
     — Послухай, Семенко, — звернувся до нього Бакланов. — Підійди сюди… Тут так музика гучно гримкотить. Вийди, будь ласка… 
     Семенко вийшов із зали. 
     — Ти, все одно, не танцюєш, — продовжив Бакланов, — тому в нас до тебе буде таке, так би мовити, партійне доручення… Нашу спортивну залу оточили хулігани з усіх боків, намагаючись прорватися до нас на дискотеку. Тому ти пройди, будь ласка, в будівлю школи, зайди до вчительської та зателефонуй звідти до міліції. Якщо у вчительській нікого немає — зайди до чергового, нехай вони зроблять це самі, але в твоїй присутності. Ми тебе зараз випустимо. Ти маєш стрілою прорватися до шкільного входу. І не відповідай на жодні питання цих бандитів, нічого їм не говори. А якщо вони до тебе чіплятимуться — скажи їм, що хочеш додому. Їм і на думку не прийде, що ти збираєшся звати міліцію. І, дивися, доки не приїде міліція, не виходь зі школи. Зрозумів? 
     Семенко мовчки хитнув головою. Міклошич відсунув з засув, відчинив двері, а Семенко миттєво вилетів із зали. Прорвавшись крізь натовп, він — як і було домовлено — побіг прямо до шкільного входу. 
     — Гей, пацан, ти куди? — крикнув хтось із хуліганів. 
     Нічого не відповівши, Семенко лише влетів у шкільний вестибуль та захлопнув за собою двері. 
     — Він побіг нас закладати, — вигукнув хтось із натовпу. — Побігли за ним! 
     Почувши це, Семенко миттєво зачинив вхідні двері, замкнувши її на засув. Хулігани почали стукати у двері п’ястуками й ногами. 
     — Відкрий! — кричали вони. — Інакше гірше буде! 
     А Семенко швиденько піднявся на другий поверх, одразу зайшовши до  вчительської. Там досі ще сиділа завуч. 
     — Семенко, що сталося? — стурбовано запитала вона. — Чому ти такий змилений? У чому річ? Поясни мені, будь ласка!
     — Я за дорученням Володимира Вікторовича, — відповів учень. — Швидше телефонуйте до міліції! 
     — А що таке? — здивувалася Віра Миколаївна. 
     — Зазирніть у вікно, — сказав Семенко. — Зала оточена вуличними хуліганами. Я ледь прорвався сюди. 
     — А хто ці люди? — поцікавилася Віра Миколаївна. 
     — Вони прагнуть проникнути на дискотеку, — пояснив Семенко. — Володимир Вікторович їх не пустив, ось вони й розбурхалися. Вони, до речі, й сюди, до школи рвуться. Можуть навіть двері виламати.
     Віра Миколаївна вимкнула світло й, подивившись у вікно, сама жахнулася. Спортивна зала була оточена озвірілим натовпом. Завуч знову увімкнула світло, зняла слухавку та набрала 02. 
     — Міліція? — запитала вона. — Це з другої школи телефонують… Завуч… Тут у нас відбувається зараз дискотека… Отож, зала, де вона проходить, оточена розлюченим натовпом хуліганів… Вони намагаються проникнути на дискотеку, намагаються виламати двері… 
     Завуч поклала слухавку. 
     — Обіцяли приїхати через п’ять хвилин, — повідомила вона. — Ти поки туди не ходи, лишайся тут… 
     Міліція приїхала допіру через сорок хвилин. Семенко та Віра Миколаївна спостерігали з вікна вчительської, як п’ятеро міліціонерів даремно намагалися розігнати розлючений натовп. Проте той натовп п’ятьом міліціонерам не підкорявся, тому вони змушені були викликати підкріплення. Коли на подвір’я школи заїхали ще три міліцейські мікроавтобуси, з них вискочили ще кілька міліціонерів та одразу ж почали заштовхувати хуліганів усередину своїх авто. Поступово на подвір’ї ставало тихіше. Семенко обережно спустився донизу та пройшов до спортзали. Зрадівши появі героя, Міклошич при вході потиснув йому руку та подякував за допомогу. 
     — Якби не ти, вони б нам тут все розкарячили, — зазначив Міклошич. — За це я тобі поставлю оцінку з фізкультури на один бал вище. 
     — Дякую Вам, Володимире Вікторовичу, — відповів Семенко. — Я завжди готовий Вам допомогти. 
     Семенко попрямував до зали. 
     — Не забудь лише перевзутися, — сказав Міклошич. 
     Семенко перевзувся й знову влився в танцюючий натовп. Але було вже пізно. Коли музика скінчилася, світло у спортзалі було знову запалено. Сергій Бреда оголосив про закінчення дискотеки. Семенко подивився на годинник. Була дев’ята година вечора. 
     — На цьому наша дискотека закінчується, — оголосив диск-жокей. — Усім велика подяка за те, що ви прийшли на цей вечір. 
     Павло Константинов у коротких джинсових шортах зайшов до роздягальні, аби забрати свій одяг. Він зняв з вішалки свої штани та біло-зелену нейлонову куртку. 
     — А, зараз, усе одно, тепло, — мовчки подумав Павло, махнув рукою та сховав довгі штани у свою спортивну сумку. 
     Потім він прямо так, у шортах, перевзувся, надягнув куртку та пішов додому. Дівчата, які прийшли на дискотеку в колготках, але потім їх зняли, теж не стали їх знову надягати. 
     Дискотека скінчилася, і ніхто навіть не підозрював, яка небезпека чекала на всіх, якби тому десятикласникові так і не вдалося зателефонувати куди слід. Проте цього не сталося, тому всі мирно розходилися, насолоджуючись чудовим жовтневим вечором. Попереду був такий довгоочікуваний недільний відпочинок.
     Одягнувшись, Павло, не поспішаючи, попрямував додому, спокійно йдучи міськими вулицями та насолоджуючись жовтневим суботнім вечором. Ніщо навколо не передвіщало ніяких скандалів. Павлові було дуже спокійно та приємно повертатися додому після такої класної дискотеки…  
     Коли ж він увійшов у під’їзд свого будинку та почав підійматися сходинками до свого помешкання, зненацька на майданчик вибіг його батько. 
     — Де ти досі блукаєш, негіднику ти такий? — суворо запитав батьком невдоволеним та істеричним тоном. — Що це в тебе за вигляд такий непристойний?
     — Так я ж був на дискотеці, — пояснив Павло переляканим голосом, не розуміючи, що відбувалося навколо.
     Раптом Павло почав підозрювати, а чи його батьки часом не дізналися про той неприємний інцидент на дискотеці. Адже вони запросто могли малювати у власній уяві різноманітні страхітливі картини, зображуючи, як натовп озвірілих молодиків лінчує їхнього нещасного та беззахисного синочка. 
     — Знаю, де ти був, — суворо відповів батько крізь зуби. — Проти твоєї дискотеки ми нічого не маємо. Але ти, краще, подивися на свій вигляд! 
     — А що, — перепитав Павло, — я хіба неохайно виглядаю? 
     — Не роби з себе дурня! — продовжував істерично кричати батько, наполягаючи на своєму. — Що це за штани в тебе такі? 
     — Ти що, їх не впізнаєш? — здивувався Павло. — Мені ж ти сам ці шорти в Ялті купував. І коли я їх там носив, ти нічого не мав проти. 
     — Одна річ — Ялта, — твердо заявив батько, — а зовсім інше — Чернівці… То було влітку, а нині — кінець жовтня… Ти чого це, так на дискотеці був? Ти ж у довгих штанях ішов. 
     — Так, я їх переодяг, — сказав Павло. — Там багато хлопців так танцювали. Так ми домовилися. У шортах було легше танцювати. 
     — Припустимо, — продовжив батько. — Ти там так танцював… Але невже тобі не соромно було так містом йти? Це ж така ганьба, така ганьба!
     — Але ж зараз іще дуже й дуже тепло, — спробував виправдатися Павло. — Та й багато дівчат ходять іще без колготок. Виходить, їм можна, а мені — зась? 
     — Вони є дівчатами, — дав зрозуміти батько. — А ти, що, маленький хлопчик, чи що? Чи ти, мабуть, ґей?
     — Хто, хто? — перепитав Павло. — Я щось не зрозумів тебе.
     — Ґей,  — повторив батько. — Педераст, коротше кажучи… Адже ти вже виріс із того віку, коли можна було ходити в шортах… А, тим більш, восени… Це лише маленькі хлопчики та ґеї ходять міськими вулицями у верхньому одязі та з голими ногами. Чи ти вже педиком став? Зізнавайся, негіднику! Я не бажаю мати сина, закоханого в чоловіків!
     На то шум із помешкання вибігла вся перелякана Павлова мати. 
     — Що це за галас тут такий ви всі влаштували в коридорі о десятій вечора? — запитала вона тремтячим голосом, нічого не розуміючи. 
     — А ти подивися на свого сина, — заявив батько. — Він, мабуть, педиком став! Бачиш, у чому він танцював на дискотеці, у чому він ішов містом? 
     — Тато не хоче, аби я в шортах ходив. — пояснив Павло. 
     — А тебе ніхто не запитує, — різко обірвав батько. 
     — Але, Павлику, зараз вже не сезон у шортах ходити, — почала вблагати Павлова мати. — Ти ж так і застудитися можеш. Застудиш відомі органи, а далі ніколи не зможеш мати власних дітей. 
     — Та зараз ще тепло, — намагався пояснити ситуацію Павло. — Мені зовсім не було холодно. До того ж, дівчата… 
     — Але ти не дівчина, — висунула свій арґумент мати, обірвавши сина на півслові. — Ти, насправді, зараз вельми схожий на гомосексуаліста. І як тобі тільки не соромно?
     — А чому мені повинно бути соромно? — ще більше здивувався Павло. — Чому я не маю права одягатися так, як я хочу? Так, як мені зручно? Ось, наприклад, Зоїн батько стверджує, буцімто в Америці шорти носять не тоді, коли спекотно, а це просто в них такий стиль одягу…
     — Ти ще на Америку рівнятимешся! — розсердився батько. — Тому ти й не вступив до комсомолу! Чи ти забув вже, як ти провалився на засіданні комітету?
     — Вони мені поставили дурнувате запитання, — спробував виправдатися Павло. 
     — Брешеш! — відповів батько. — Воно не було дурним, адже ти, справді, не готовий померти за Батьківщину! 
     На галас у під’їзді вийшла сусідка. 
     — Про це ви тут сперечаєтеся? — здивовано та розгублено запитала вона. — Що за галас ви підняли о десятій вечора? Вже всі сплять!
     — А ти подивися, як наш Павлик одягнений! — заявив батько. — Наш син зовсім із глузду з’їхав! 
     — Я не розумію, що ти маєш на увазі, — зізналася сусідка. — Я щось не розумію, з якої нагоди ви підіймаєте такий галас…
     — Але ж ти подивися, він такий довгий, так вимахав, а все ще в шортах бігає як жовтеня якийсь. 
     — Ну та й що? — посміхнулася сусідка з явним виразом байдужості. — Подобається дитині носити шорти — нехай носить. Сьогодні було ще тепло. 
     — Ну ти зовсім з глузду з’їхала, — вигукнув батько. — Ти не розумієш, що це вже розпуста. Якщо з голими ногами ходить дорослий хлопець — це вже еротикою пахне. Тож, подумай… А ти, Павло, негайно йди додому. Я всі твої шорти порву на ганчірки! 
     — А я інші штани обрізатиму й так ходитиму, — відповів із байдужістю Павло. — Якщо ти не хочеш мене розуміти, то я просто не буду з твоєю думкою рахуватися. 
     — Ти як з батьком розмовляєш? — закричав батько. — Я тобі нині покажу! А ну, марш додому! 
     — Вже йду! — зухвало відповів Павло. 
     — Кінчайте базарити! — крикнула мати. — Вже скоро всі сусіди будуть над нами сміятися, пальцями показувати на нас! 
     Павло вбіг у помешкання й відразу закрився у ванній. Звідти він вийшов лише в футболці та в спортивних трусах «Adidas». 
     — Тепер я ходитиму вдома лише так! — заявив Павло і сів на диван. 
     — Як тобі не соромно! — присоромив його батько, продовжуючи читати мораль. — Ленін за тебе у в’язницях сидів, а ти тут піддаєшся руйнівному впливу Заходу! Я ще тебе навчу любити все радянське! 
     — Радянські калькулятори найбільші у світі, — в’їдливо та іронічно заявив Павло. 
     — Я це давно знаю, — не більш в’їдливо заявив батько. — Але не забувай, що ракету в космос ми першими запустили!
     Махнувши рукою, Павло схопив якийсь часопис, що лежав поблизу на столі, та почав його демонстративно читати…
     А, тим часом, деякі школярі ще досі поверталися додому.
     Коли Зоя повернулася з дискотеки, було вже п’ять хвилин на одинадцяту. У коридорі Зоя лишила свої плащ та мешти, після чого пішла до вітальні. У холі за матовим склом дверей вона раптом помітила, що у вітальні горіло світло, а її тато з кимсь балакав. Зоя швиденько надягла білі чоботи та розпустила своє довге волосся. У світлій короткій сукні, стилізованій під шістдесяті роки, та в білих чоботях Зоя була схожа на Ненсі Сінатру.
     У такому вигляді Зоя відчинила двері вітальні й увійшла всередину. У вітальні батько сидів із якимось чоловіком років сорока. Зоя обох привітала.
     — Знайомся, Едуарде, то є моя дочка Зоя. 
     — Едуард Тодорович, — сказав гість, протягнувши Зої руку.
     — Зоя, — відповіла йому Зоя.
     — Вікторе, в тебе така вже доросла донька! — захоплено вигукнув Едуард, зачарований появою такої файної дівчини. — Їй вже, напевно, шістнадцять.
     — Ні, тільки чотирнадцять, — відповів Віктор Вікторович.
     — Акселерація, — коротко зробив висновок гість.
     — Зоє, — звернувся до неї тато, — Едуард Тодорович є теж письменником. Він мешкає в Києві, а зараз у Чернівцях він у відрядженні.
     — А про що він пише? — поцікавилася Зоя.
     — Едуард Тодорович пише вірші, — сказав Віктор Вікторович. — А ще поеми та п’єси.
     — Так Ви, Едуарде Тодоровичу, є поетом та драматургом? — запитала Зоя. — Як мій тато?
     — Не зовсім, — відповів Едуард. — Я пробував себе в різних жанрах. Але найбільше я полюбляю писати лірику.
     Гість протягнув руку до свого «дипломату», відчинив його, дістав звідти книжку та, щось написавши на титульній сторінці, протягнув цю книжку Зої. Зоя подивилася на рожеву обкладинку, на котрій було написано: «Эдуард Гайсинский. Море желаний».
     — Це що, збірка Ваших поезій? — поцікавилася Зоя.
     — Так, — відповів Едуард. — Відкрий титульну сторінку. Там усе побачиш.
     Зоя відкрила титульну сторінку. На ній вона побачила автограф поета: «Любій Зойці на пам’ять від автора». Відкривши книжку на випадковій сторінці, Зоя почала читати якийсь вірш, котрий потрапив на її очі першим:
Ближнюю даль рукой он накрыл,
И не было больше лжи.
Та, которую он любил,
Давно умерла во ржи.
Черное небо над ясной рекой,
Плещет вдали туман.
Сидит неудачник, объятый тоской,
Его постиг обман.
Как ему дальше быть — кто ответит?
Лютая стала рожь.
Никто никогда его не заметит,
А всё остальное — ложь!
     — Який сумний вірш! — прошепотіла Зоя. — У Вас, що, насправді, колись помирала Ваша кохана?
     — Ні, — зізнався Едуард. — То є все символи. Цей вірш символізує розчарування. Але є в цій книжці й набагато оптимістичніші вірші.
     Перегорнувши кілька сторінок, Зоя почала читати інший вірш під назвою «Чугайстри»:
И что за статуя с рогами 
На поле пестром и холодном 
Врастает в землю на коленях, 
Бросая золото на дно?
Ночные страсти! Свежий ветер, 
Лаская черные ресницы 
Еловых веток на болоте, 
Упавших в белое вино…
     — А хто такі чугайстри? — поцікавилася Зоя.
     — А це такі міфічні лісові істоти, — відповів Віктор Вікторович.
     — Це вже, взагалі, якась містика, — сказала Зоя.
     — Сюрреалізм, — пояснив гість. — Є такий напрям у мистецтві. Тільки про це не можна говорити, бо на слово «сюрреалізм» у нас накладено заборону. Табу, так би мовити.
     — А чому? — наївно спитала Зоя.
     — Бо це вважається проявом буржуазної ідеології, — пояснив Віктор Вікторович.
     — Маразм! — вигукнула Зоя. — Такий чудовий вірш, і раптом — якась там буржуазна ідеологія! Маразм, одним словом!
     Коли Едуард Тодорович пішов, Зоя звернулася до свого батька:
     — Тато, а чому ти кажеш усім, ніби тобі в Америці душно було?
     — Там, на Атлантичному узбережжі, дуже вологий клімат, — пояснив Віктор Вікторович. — У Нью-Йорку нам, насправді, дуже важко було дихати.
     — Але чому ж ти подаєш це, буцімто тобі там душно було в переносному значенні? — запитала Зоя.
     — Ти є ще досить наївною дівчинкою, Зоє! — відповів Віктор Вікторович. — Так треба казати.
     — Але ж я знаю, що це зовсім не так! — заявила Зоя. — Ти ж брешеш! Тобі в Америці не було погано! Я знаю! Тобі там було дуже гарно!
     — Ну, припустимо, було, — зізнався батько, — але ж Америка є найімовірнішим противником для нас. Тому не можна казати все, що ти про цю країну думаєш!
     — Тато, зізнайся, тебе проінструктували! — продовжувала наполягати Зоя. — Тебе дуже ретельно проінструктували та взяли з тебе підписку про те, що ти не розголошуватимеш того, що ти бачив ТАМ. 
     — Звідки ти все це знаєш? — здивовано спитав тато.
     — Та ось знаю! — відповіла Зоя епатажним тоном. — Не вчора народилася!
     — Ну, припустимо, проінструктували, — сказав тато, — а як же інакше, якщо вони прагнуть знищити соціалізм як систему, якщо вони загрожують ядерною війною…
     — Неправда, не загрожують! — обірвала його Зоя. — Їм є що втрачати.
     — Не сперечатимуся, — відповів Віктор Вікторович.
     — Так чому ж треба брехати? — продовжувала допитувати його Зоя.
     — Бо так треба! — відповів батько. — Ти розумієш, так треба! Більше я, на жаль, нічого не можу тобі сказати…
     — Я все сама й так знаю! — заявила Зоя. — Це все брехня!
     — Так треба! — відповів тато.
     — Ну нехай так треба! — відповіла Зоя. — Але я цьому не вірю.
     — Ну а ти віриш тому, що мої п’єси, — зізнався Віктор Вікторович, — почали ставитися в театрах лише після того, як я написав виробничу п’єсу  про сталеварів. Уяви собі: в московському театрі «Современник» мої п’єси йшли на «ура», а в нашому рідному Чернівецькому музично-драматичному театрі імені вельмишановної Ольги Кобилянської мої п’єси різали та забороняли, аж поки я не написав на замовлення райкому партії про тих дніпродзержинських сталеварів. 
     — Тепер мені вже стає дещо зрозумілим, — відповіла Зоя. — Тепер мені все зрозуміло!
     — Тільки нікому про це не кажи, — попередив Віктор Вікторович. — Інакше тебе поженуть із Комсомолу, а мене — з партії та зі Спілки письменників.
     — Добре, тато, на добраніч!— відповіла Зоя та пішла до себе спати.
11 
     А виховання школярів у дусі відданості комуністичній партії тривало й далі. Двадцять третього жовтня, в день пам’яті Хотинських комсомольців, на чернівецькому центральному цвинтарі мав відбутися мітинґ, присвячений цим героям, котрі були страчені та поховані саме тут. 
     До цього мітинґу учнів готували заздалегідь. У 8-Б класі, комсомольський загін якого, якраз, і носив ім’я хотинських комсомольців, було створено аґітаційну бриґаду, яка мала представити присутнім на мітинґу композицію пам’яті цих юних героїв, яких було канонізовано лише за те, що вони так рано та трагічно загинули. 
     Куцачка особисто контролювала всі репетиції цієї аґітбриґади, а напередодні ґенеральної репетиції влаштувала справжній «прочухан». 
     — Константинов, як ти смів загубити надрукований текст твого уривку? — кричала вона на Павла. 
     — У мене мати викинула ці папірці, — спробував виправдатися Павло. 
     — Як ти смів загубити? — повторювала Куцачка, навіть не перестаючи кричати. — Ти ж знав, що ці папірці треба буде повернути назад! Знав, чи ні?
     — Знав, — відповів Павло. 
     — Тепер де завгодно шукай друкарську машинку та по пам’яті відтворюй отой текст! — продовжувала кричати на нього Куцачка. — Я тобі даю термін до кінця чверті, інакше ти за чверть матимеш незадовільну оцінку з поведінки! … Далі … Марак, як ти посмів не вивчити свій уривок? Я тебе питаю! Відповідай!
     — Я забув лише один рядок, — спробував виправдатися Сергій Марак. 
     — Як ти посмів, Марак, зірвати репетицію? Ти повинен був знати всі ті рядки без пам’яті!!! Як ти посмів їх не вивчити? Як ти посмів зірвати репетицію?!! — кричала Куцачка підвищеним тоном. 
     — Я все дуже добре знаю, — спробував пояснити Сергій. 
     — Ну, ми це сьогодні побачимо на ґенеральній репетиції! — зі злорадством заявила Куцачка. — І спробуй лише ще раз зірвати репетицію — одразу ж полетиш із комсомолу! Бо то є таким відповідальним заходом, на ньому буде присутнім усе комсомольське керівництво міста!
     І ось двадцять третього числа після п’ятого уроку всі учні «організованим натовпом» вирушили до старого цвинтаря. На всіх була парадні шкільні чи піонерські однострії. Тобто учениці піонерських класів повинні були бути в білих блузках та блакитних спідницях, а учениці комсомольських класів були просто в білих фартушках. У восьмих класах ті, хто вже був у комсомолі, повинні були прийти в парадних шкільних одностріях, а всі інші — у піонерських. У хлопців різниці між шкільним та піонерським однострієм не було ніякої. У хлопців піонерський однострій — то була фактично біла сорочка без жакету, бо піонерські шорти прийнято було носити лише в піонерському таборі, чи під час якихось особливих церемоній. 
     Отже, після п’ятого уроку учні четвертих — десятих класів були вишикувані на шкільному подвір’ї та зі шкільного подвір’я вирушили до тролейбусної зупинки «Вулиця Ломоносова». Четвертим тролейбусом вони їхали до зупинки «Вулиця Кишинівська». Але оскільки всі не могли вміститися в один тролейбус, завуч-організатор розбила всіх учнів на групи по класах, а до кожної групи приставила відповідальних класних керівників. Отже, ті, хто сідав у тролейбус раніше, мали чекати на зупинці на тих, хто мав під’їхати пізніше. Коли всі зібралися, весь «організований натовп» вирушив через радянський військовий цвинтар до центральної алеї цвинтаря, яка вела якраз до могили комсомольців. Учні по дорозі розглядали надгробні пам’ятники та склепи австрійських та румунських часів. 
     Центральна алея вела через невеличкий майданчик, у центрі котрого було споруджено скульптурну композицію у вигляді розп’яття.
     — А це, що, бог помер? — вигукнув хтось із натовпу. 
     — Не богохульствуй! — крикнув хтось інший того юного атеїста. — Бог ніколи не помре! Король помер — хай живе король!
     По дорозі до комсомольців учні розповідали один одному різні страшні історії про небіжчиків. 
     — Ось посперечалися троє юнаків, — почав своє оповідання Константинов, — а той, хто програв ту суперечку, мав сидіти на якійсь могилі до першої години ночі. Ось сидить він, сидить… Нарешті настала перша година ночі, юнак подивився на годинник — пора йти. Він хотів встати, але… на могильній огорожі тирчав якийсь цвях. Його штани якраз і зачепилися за той цвях… У цього юнака одразу ж … розірвалося серце, бо він подумав, ніби його знизу схопив небіжчик.
     — А я знаю історію крутішу, — сказала Роза Фрейд. — Один священик сказав, що наступного дня він помре, і що його мають поховати того ж дня рівно опівночі. Якісь четверо піонерів це підслухали та вирішили опівночі прийти на цвинтар та подивитися, як ховатимуть отого священика. Отже, рівно о дванадцятій годині вони були вже біля його могили. І що вони бачать: на могилі сидить якась бабця, а перед нею лежить корито з якоюсь рідиною, а від цієї рідини йде димок. Хтось з піонерів пчихнув. Раптом кущі розсунулися і з тих кущів вибігли охоронці того священика. Всі піонери втекли, а один не встиг. Охоронці його спіймали та прив’язали до дерева, а бабця підійшла до прив’язаного до дерева піонера з коритом та вилила на нього всю ту рідину. Коли ж його друзі вранці прибігли на те місце, від його товариша лишилися тільки обвуглені рештки. 
     — Так це ж була сірчана кислота, — зазначив Павло. — Яка ще рідина може так обвуглити тіло?
     — Мабуть, так воно й було, — відповіла Роза.
     — А коли я пізно повертаюся додому, — додав Грибулін, — мені весь час здається, нібито за мною волочиться домовина. А ще, коли я пробував ворожити на картах, мені теж чомусь постійно домовина випадала.
     — Ти, Саню, з цим не жартуй, — попередив його Барбарисов. — Домовина — то є справа серйозна!
     — О, дивіться! — крикнув Столяров. — Піонер зображений на пам’ятнику!
     — Де? — спитав Ковальов.
     — Та ось! — сказав Барбарисов, показавши пальцем на могильну плиту. — На пам’ятнику зображений піонер… 
     — Ага, бачу, — підтвердив Ковальов. — Бачу... У дванадцять років помер хлопчик… Трагічно загинув. Втопився, напевно…
     — А, може, й згорів, — втрутився Вася Бережан.
     — Так якби він згорів, він би тут не лежав, — сказав Ковальов. — Бо там і ховати на було б чого.
     — В нас сусід і власному автомобілі згорів, — зазначив Василь. — Його тіло повністю обвуглилося. Але його, все одно, ховали в домовині, тільки в закритій. 
     Нарешті всі дійшли до братської могили та незабаром розпочався жалобний мітинґ. Там вже стояв духовий оркестр з військової частини, а також люди з телебачення та якісь підозрілі суб’єкти відомо з якого відомства. Відкрився мітинґ виконанням гімнів СРСР та УРСР, потім були промови різних запрошених осіб. Потім аґітбриґада 8-Б класу виступила з композицією на честь отих комсомольців, а після цього була хвилина мовчання та покладання квітів на могилу. 
     Приблизно через дві години мітинґ закінчився. Усі вирушили назад до школи.
     Проходячи біля якогось склепу, деякі хлопці кинулися дивитися, що ж там усередині. 
     — Не ганьбіть мене! — кричала Елла Георгіївна, класний керівник 8-А класу.
     — Там лежить небіжчик весь цвіллю покритий! — ділилися своїми враженнями ті, хто вже встиг на все це подивитися. — Він лежить у відкритій домовині!
     — А які фамільні могили! — вигукнув Рома Сеньків. — Які кришки великі! Як їх тільки можна відчинити? Вони ж такі важкі!
     — За допомогою підйомного крану, — відповіла Іра Лотяну, — або ж, за допомогою гелікоптера.
     — До речі, — зазначив Константинов, — я знаю таких людей, які ходять молитися на цвинтар. Вони приходять на цвинтар уночі та поклоняються могилам. 
     — Ага! — вигукнула Марійка Федорчук. — Знаю я тих людей! Вони в підвалі на Фрунзе збираються, де п’ють кров молоденьких дівчат.
     — Твою вже пили? — поцікавився Павло. 
     — Тіпун тобі на язик! — обірвала Марійка. — Так прямо взяли й почали пити! Ти на що натякаєш?
     — Та ні, я просто так, — спробував виправдатися Павло.
     — Ти, дивися, так не жартуй! — відповіла Марійка. — Затягнуть вони тебе до своєї секти — так, потім і не виплутаєшся! 
     — Вони не моляться, — почала сперечатися Надя Ярошинська. — Хто й ходить уночі до цвинтаря — так це мародери. Вони шукають різноманітні цінні речі — ювелірні прикраси, годинники, золоті монети тощо. Я б таких стріляла на місці.
     — А пам’ятаєте, як було в «Невловимих месниках»? — згадав Мельничук. — Там домовина відкривалася… А ще покійники стояли з косами.
     — Небіжчика неможливо пробудити, — сказав Ковальов, — а скелета можна.
     — Не кажи, Кузю, дурниць! — обірвав Столяров. — Такого не може бути просто тому, що цього не може бути в принципі.
     — А ось горіти в могилі небіжчики можуть, — зауважила Зоя. — Якась бабця на нашій вулиці розповідала, як колись вона проходила вночі мимо цвинтаря та бачить, як над якоюсь могилою щось таке світиться. Це, напевно, якийсь небіжчик погано себе поводив, поки був живим, так ось він зараз і горить у пеклі.
     — Це фосфорні гази, — пояснила Олена Бенюх. — Мені мати це розповідала. Сірчаний водень під час гниття теж світиться в темряві. Гнила деревина, до речі, також. 
     — До речі, ми сьогодні збираємося? — спитала Зоя.
     — Не знаю, — відповів Павло. — Що думає про це публіка.
     — Давайте, напевно, на наступному тижні, — запропонував Сашко.
     — Я теж так думаю, — додала Олена. — Ліпше вже або в суботу, або на наступному тижні.
     На тому всі й розійшлися…
     А Марійка, повернувшись із цвинтаря, одразу ж відкрила свій заповітний зошит, залишивши там черговий запис:
     «Сьогодні вівторок, 23 жовтня 1984 року. Погода сьогодні стояла просто чудова — ніби це не кінець жовтня, а початок вересня! Сьогодні нас водили на цвинтар. Біля могили хотинських комсомольців був мітинґ. Держава офіційно поклоняється могилам. Влаштовує біля могил мітинґи. Сатаністи теж поклоняються могилам… Коли я була на цвинтарі, я постійно згадувала ту бідну Лесю, яка вступила до секти сатаністів. І що тільки на неї чекає?».
12 
     Що чекало тоді на «бідну Лесю», ніхто тоді ще навіть і не здогадувався. Як не здогадувалася й сама та Леся, котра, мабуть, пішла до тієї секти, аби лише якомога далі втекти від отієї огидної радянської дійсності з її нав’язливою та обов’язковою для всіх ідеологією, із тотальним дефіцитом, із разючими розбіжностями між словом і ділом… А ще — з принизливим ставленням до підлітків як до істот нижчого ґатунку. Тому годі й дивуватися, чому всі восьмикласники так поспішали ставати дорослими. Адже як на офіційному, так і на побутовому рівнях вважалося, що честь та людська гідність — це щось на кшталт нагороди, котру треба було ще заслужити. А яка може бути честь у чотирнадцятирічних підлітків, котрі ще нічого не заслужили, нічого ще не досягли; котрі ще тільки вступали в доросле життя? Звичайно ж, ніякої честі в них не повинно було бути. Тому, згідно з загальноприйнятою думкою, вважалося, що оскільки підлітки — це ще не особистості, тож і нема чого ставитися до них із повагою та шаною. Їх можна було ображати, принижувати їхню людську гідність — і це вважалося цілком нормальним. І не дивно було те, що підлітки прагнули якомога швидше позбутися дитячого вигляду, якомога швидше виглядати дорослими.
     А як можна було виглядати дорослішими?
     А дуже просто. По-перше, робити модні зачіски. По-друге — одягатися в модні, «дорослі» речі. І, насамкінець, — утримуватися від носіння такого огидного піонерського галстука. При найпершій можливості ховати той ненависний галстук якомога далі… 
     Ось і Ковальов на черговій перерві між уроками раптом розв’язав свій піонерський галстук та сховав його до кишені.
     — А я все бачила! — з єхидною посмішкою зізналася Олеся Денисенко.
     — Що ти бачила? — здивовано запитав Антін.
     — А те й бачила, — пояснила Олеся, — що ти без галстука.
     — А чому ТИ без галстука? — поцікавився Антін. — Наскільки я знаю, ти теж іще не є комсомолкою. Чому ж це так: тобі можна ховати галстук, а мені — не можна? І чим це я таким є гіршим за тебе?
     — Але мені вже є чотирнадцять років, — недвозначно дала зрозуміти Олеся. — А тобі ще нема.
     — А хіба на мені це написано? — здивовано спитав Антін.
     — Ну, як тобі сказати? — відповіла Олеся. — У тебе обличчя ще є надто дитячим…
     Зненацька в ту суперечку втрутилася Рита Григоренко, яка ще не вибачила Антонові нещодавню образу.
     — Ковальов! — крикнула вона Антонові. — До комсомолу ти вступиш лише через мій труп! Я навчу тебе, як галстук носити!
     Тут несподівано до класу зайшла секретарка з учительської.
     — Марія Федорчук, — скомандувала вона, — до вчительської!
     — Тут такої нема, — пояснила Олеся, на мить забувши про скандал із Ковальовим. — Це в паралельному класі!
     — Вибачте, — відповіла секретарка, — це восьмий «Б» клас?
     — Восьмий «В»! — сказала Рита.
     — Вибачте! — промовила секретарка та пішла далі.
     Секретарка ще раз подивилася у свій записник та попрямувала туди, де потрібний їй клас, насправді, перебував на той момент. Зайшовши до класної кімнати, секретарка ще раз виголосила:
     — Федорчук Марія, до вчительської!
     — Іди, Марійко, тебе там лінчуватимуть! — пожартував Грибулін.
     Марійка пішла до вчительської слідом за секретаркою.
     У вчительській на неї чекав якийсь чоловік років сорока.
     — Майор Горобець, — представився чоловік, — старший слідчий КДБ. Ви б не могли нас залишити наодинці, адже в нас дуже конфіденційна розмова. 
     Секретарка одразу ж провела Марійку та слідчого в кабінет завуча, закривши за ними двері. Одразу ж Марійці стало дуже страшно: чого це раптом за неї прийшов слідчий — причому, навіть не з міліції, а з КДБ. Марійка побіліла неначе японська порцелянова лялька. Її ноги підкосилися, руки затремтіли, серце почало битися частіше. 
     — Зараз мене заарештують, — мовчки подумала Марійка. — Але в чому я винувата?
     Вона дивилася на слідчого переляканими очима та все гадала, що ж вона могла скоїти таке крамольне, антирадянське, що зненацька за нею прийшли аж із Комітету державної безпеки. Мабуть, щось таке ляпнула там, де не треба…
     Проте її водночас здивувала якась підозріла ввічливість гостя. Чому він на неї не кричить? Чому він її не сварить? Нарешті, чому він не надягає на неї наручників? І, взагалі, чи збирається він її заарештувати…
     — Я прийшов врятувати тебе, — несподівано повідомив слідчий, — але з твого боку теж я чекаю на відповідну допомогу.
     — А в чому річ? — розгубилася Марійка.
     — Ти ж сама поскаржилася на те, що тебе намагалися затягнути до секти, — пояснив гість, заспокоюючи перелякану Марійку, — та навіть загрожували розіп’яти тебе на хресті, та ще й вниз головою. Ось я й прийшов допомогти тобі позбутися цієї небезпеки, аби тебе тільки лишили у спокої. Отже, ти готова нам допомогти викрити цю секту?
     — Так, я готова, — трохи впевненіше відповіла Марійка, поступово відходячи від того переляку. — Я тоді дуже-дуже сильно перелякалася. Вони спіймали мене біля шкільної брами та погрожували вбити.
     — То є дуже серйозна річ, — повідомив майор. — У сектах із цим не жартують. Якщо вони прагнуть когось вбити, вони можуть-таки вбити. Я знаю дуже багато випадків, коли ті, хто спочатку зв’язувався з такими нелояльними до радянської влади сектами та потім звідти тікали, часто знаходили смерть від рук інших членів секти... Судячи за твоїми описами, то є сатаністи.
     — Так, — підтвердила Марійка. — Мабуть, це, насправді, сатаністи. Вони ходять в усьому чорному, а хрести в них перегорнуті догори ногами...
     — А як ти вийшла на цю секту? — поцікавився майор. — Тебе, напевно, хтось привів туди. Ти повинна відповідати нам чесно та відверто, якщо ти хочеш нам допомогти. І пам’ятай, будь ласка, про кримінальну відповідальність за хибні свідчення… Отже, як ото все було?
     — Я познайомилася з одним хлопцем, — почала свою розповідь Марійка. — Він запросив мене на побачення...
     — А чи не зарано у восьмому класі? — здивувався майор. — Хоча, насправді, нащо тут дивуватися… А, взагалі-то, це цілком нормально… Головне — аби між вами не було ніяких статевих зв’язків, а проти звичайної дружби я нічого не маю.
     — Та між нами, насправді, нічого не було, — підтвердила Марійка. — Ніяких статевих зв’язків… Я просто гадала, що він запросив мене до веселої компанії, натомість він привів мене на засідання цієї секти.
     — Ось бачиш, як небезпечно знайомитися з випадковими хлопцями! — заявив майор. — Він тебе ж запросто міг і зґвалтувати, і будь-що з тобою зробити! Це вже з твого боку була необережність… І тобі ще вельми пощастило! Тобі відомо, скільки дівчат зникає після знайомства з випадковими хлопцями? 
     — Знаю, — зізналася Марійка, не бажаючи видавати Ігоря та водночас давати хибні свідчення. — Це, насправді, була необережність із мого боку… Я цю помилку вже усвідомила. 
     — А ти хоч запам’ятала ім’я того хлопця? 
     — На жаль, ні, — відповіла Марійка.
     — А як хоч він виглядав? — поцікавився майор.
     — Він був одягненим в усе чорне, — відповіла Марійка. — А ще в нього було довге розпущене волосся.
     — Ти навіть його ім’я не запам’ятала? — здивовано спитав гість. — Адже так, як ти його описуєш, ходять усі сатаністи — і в нас, і на Заході, звідки ця зараза пішла. 
     — То була моя помилка, — повторила Марійка. — Мені дуже шкода…
     — Ця помилка могла коштувати тобі твого життя, — зауважив майор. — Ніколи не зв’язуйся з незнайомими хлопцями, якими б привабливими вони не були!
     — Я вже це зрозуміла, — відповіла Марійка. — Наперед знатиму про це...
     Марійці так не хотілося видавати Ігоря Покровського, яким би поганим він не був. Адже що потім про неї говоритимуть її однокласники? Марійка уявила це на мить: «Ця Марійка є шісткою, вона працює на орґани! Бойкот Марійці! Ганьба!»… Марійці на мить стало страшно після такої уяви. Вона все розмірковувала, як їй бути в цій непростій ситуації. Як не давати хибних свідчень та водночас не видавати Ігоря. Марійка зробила довгу паузу.
     — Марійко, — звернувся до неї слідчий, помітивши Марійчину розгубленість, — це у твоїх власних інтересах нам допомогти. Тому я прошу тебе допомогти слідству.
     — А як?
     — Тобі доведеться знову піти на засідання цієї секти. Я розумію, що тобі не хочеться знову туди йти, але іншого виходу нема. Тільки так ми зможемо викрити цю секту та порушити кримінальну справу проти її організаторів.
     — А де ґарантія, що вони мене не розіпнуть і не спалять? — поцікавилася Марійка.
     — З тобою на засідання секти піде наш співробітник, який підтримуватиме з нами зв’язок, — пояснив майор. — Ти з ним зустрічаєшся у призначеному місці. За леґендою він є твоїм другом, який теж має бажання вступити до цієї секти. Ви разом приходите на засідання цієї секти. А далі ми влаштовуємо облаву та всіх заарештовуємо.
     — А як я знайду Вашого співробітника? — спитала Марійка. — Адже я не знаю в обличчя Ваших співробітників.
     — Тобі й не треба знати — ось тобі конверт, — відповів слідчий, протягнувши запечатаний конверт. — Там усе написано… Заховай його та нікому не показуй. Відкриєш його лише тоді, коли будеш впевненою, що ніхто за тобою не слідкує. Там усередині докладна інструкція та пароль, із яким звернеться наш співробітник до тебе. Ти повинна той пароль вивчити напам’ять і правильно на нього відповісти. Там є також контактний телефон. Отже, коли все уважно прочитаєш, зателефонуй за тим номером та поклич мене. Я поясню, що робити далі. Потім цей конверт разом з інструкцією треба спалити. Питання є?
     — Нема, — відповіла Марійка. 
     — Тоді я чекаю на твій дзвоник, — сказав слідчий. — Іще раз прошу тебе, заховай цей конверт якомога далі та нікому не показуй. 
     — Добре, — погодилася Марійка.
     — А зараз іди на урок та заховай цей конверт так, аби його ніхто не бачив. У внутрішню кишеню. Все, я пішов, до побачення!
     — До побачення! — відповіла Марійка та пішла на урок.
     Прийшовши додому, Марійка, закрившись у своїй кімнаті, розірвала конверт та прочитала записку, що лежала всередині. Записка була віддрукована на машинці:
     «Заходи плануються на п’ятницю, 26 жовтня. Ви повинні о 16-й годині підійти до скверу перед виставковою залою на вулиці Кобилянської. З боку вулиці Кобилянської на Вас чекатиме наш співробітник у брунатній шкіряній куртці та блакитних джинсах. Він стоятиме на лівому виході зі скверу, біля правого ліхтарного стовпа. Ви повинні підійти до нього та сказати пароль, який Ви повинні вивчити напам’ять: «Пробачте, чи не Вам я подарувала своє цуценя?». Від нашого співробітника Ви повинні почути відповідь: «Так, зараз у мене дуже гарний пес, якого я дуже люблю». Ви маєте після цього відповісти: «Тоді я хотіла б його ще раз побачити». На що Ви маєте отримати відповідь: «Ходімо зі мною, він дуже зрадіє, коли Вас побачить!». Після цього Ви повинні піти разом зі співробітником до місця, де збирається секта. Співробітник гратиме роль особи, що теж бажає вступити до секти. У разі невиконання якихось умов уся відповідальність за зрив операції лягатиме на Вас. Прочитавши цю інструкцію, Ви повинні її спалити. Про операцію Ви не повинні повідомляти нікому». 
     Марійка кілька разів повторила пароль, а потім взяла запальничку, поклала записку та конверт на кришталеву вазу та запалила. Дочекавшись, поки конверт та інструкція повністю згорять, Марійка розтовкла в тій вазі рештки документу, аж поки від них не залишився однорідний порошок, а потім вона пішла з тією вазою до туалету та висипала все в унітаз. Висипавши все до найменшої крихітки, вона одразу ж злила воду в унітазі, після чого кілька разів помила вазу. Переконавшись у тому, що від інструкції нічого більше не залишилося, Марійка спокійно пішла до своєї кімнати робити уроки.
     У призначений день Марійка прийшла зі школи о третій годині. Вона дуже швидко випила чаю з печивом і так само швидко скинула шкільний однострій, надягнувши помаранчеву сукню. На столі вона лишила записку: «Пішла з подругами до театру». Незважаючи на кінець жовтня надворі було дуже тепло. Богдан пішов на прогулянку лише у фланелевій сорочці та в шортах. Взувшись у босоніжки та накинувши на плечі плащ, вона вибігла на двір. За десять хвилин до шістнадцятої вона була вже біля скверу.
     Там на неї, насправді, чекав якийсь молодий чоловік років двадцяти п’яти, котрий був у короткій шкіряній куртці та в блакитних джинсах. Ще раз повторивши про себе пароль, Марійка підійшла до того чоловіка.
     — Пробачте, чи не Вам я подарувала своє цуценя? — звернулася до нього Марійка. 
     — Так, зараз у мене дуже гарний пес, якого я дуже люблю, — відповів чоловік.
     Марійка зрозуміла, що не помилилася.
     — Тоді я хотіла б його ще раз побачити, — сказала вона. 
     — Ходімо зі мною, він дуже зрадіє, коли Вас побачить! — відповів чоловік.
     Вони пішли разом сквером у бік вулиці Леніна.
     — Ви, є якщо я не помиляюсь, Марія Федорчук.
     Марійці було дуже приємно через те, що до неї вже звертаються на «Ви» — як до дорослої особи.
     — Так, — відповіла Марійка.
     — Дозвольте й мені представитися, — сказав чоловік. — Оперуповноважений КДБ старший лейтенант Іванюк. Ви мене можете звати просто Василем. І давайте перейдемо на «ти», якщо Ви не проти до мене теж звертатися на «ти», бо я граю роль Вашого приятеля.  
     — Гаразд, — погодилася Марійка, — я не проти.
     — За леґендою я теж прагну вступити до секти, і ніби ти мене привела на збори цієї секти так само, як привели тебе. Коли ти до них прийдеш, скажи їм обов’язково, буцімто ти поміркувала дуже добре та вирішила до них повернутися. Я, у свою чергу, підтримуватиму зв’язок з організацією та  в найзручніший момент їх усіх заарештують. Головне — не злякати їх нікого, аби вони нічого не запідозрили.
     — Я все розумію, — підтвердила Марійка. — Я постараюся Вам допомогти… До речі, я сильно винувата?
     — Ти ні в чому не винувата, — заспокоїв її Василь. — Тебе пробували затягнути обманним шляхом, але ти не піддалася. Тебе почали шантажувати, ось ти й змушена була попросити в нас захисту. А заодно ми з твоєю допомогою зробимо все, аби припинити їхню діяльність. На твоєму місці міх опинитися будь-хто.
     — Я розумію, — промовила Марійка. — Я зроблю все, аби вам допомогти.
     — Тоді ходімо, — сказав Василь. — Де вони збираються?
     — На Фрунзе, — відповіла Марійка. — Я дуже добре запам’ятала ту адресу. 
     Вони підійшли до того ж самого будинку. Марійка подзвонила у двері. Їм знову відчинив той самий хлопець у чорному вбранні та з довгим розпущеним волоссям.
     — А, наша Джульєтта повернулася! — радісно вигукнув хлопець. — Проходь! А це, до речі, хто з тобою?
     — А це — мій приятель, — відповіла Марійка. — Він теж зацікавився нашим братством і прагне до нього вступити. 
     — Я радий, — зрадів хлопець. — Наш батько дуже зрадіє!
     Вони утрьох пройшли в підвал — знову до тієї чорної кімнати. На той момент у кімнаті сидів той самий голова секти, а разом із ним — кілька хлопців та дівчат десь від сімнадцяти до двадцяти двох років. Покровського серед них не було. Лариси, котру посвячували минулого разу, до речі, теж.
     — Я вітаю тебе, юна Джульєтто! — виголосив голова секти. — Дуже добре, що ти зробила адекватні висновки та повернулася до нас. Бо ми зради не вибачаємо. До речі, хто це з тобою?
     — Це мій друг Василь, — пояснила Марійка. — Він теж прагне вступити до нашого братства. 
     — Я дуже вдячний тобі, Джульєтто, за те, що ти залучаєш до нашого братства нових членів. 
     — А де Ігор? — поцікавилася Марійка. 
     — Він сказав, що зараз він дуже зайнятий, — відповів голова секти. — Він обіцяв бути на наступному тижні.
     — А Лариса? 
     — Яка Лариса? — запитав голова.
     — Яку Ви посвячували минулого разу, — уточнила Марійка.
     — А, Лариса! — згадав чоловік. — Лариса вже віддала свою душу Сатані.
     — Як це віддала? — здивовано запитала Марійка. — Ви її вбили?
     — Вона сама себе принесла в жертву, — відповів чоловік. — Вона побажала бути навіки разом із Сатаною. 
     — Що Ви з нею зробили? — відчайдушно крикнула Марійка.
     — Ми з нею нічого не зробили, — спробував виправдатися голова. — Вона сама стрибнула з даху дев’ятиповерхового будинку. Її смерть, точніше, перехід у вічне життя, був дуже красивим. Вона у тій самій білій сукні піднялася на дах дев’ятиповерхівка, а потім, схрестивши руки, стрибнула у вічність. Ми всі за цим спостерігали, а потім влаштували їй розкішний обряд поховання за рахунок нашого братства. Тепер вона житиме вічно! Готуйся й ти, Джульєтто, до вічного життя! То є велика пошана — поєднати свою долю з великим Сатаною!
     Марійка була шокована цими словами. «Невже й мене так само принесуть у жертву?» — пронеслося в неї в голові.
     — Василю, а ти готовий вступити до нашого великого братства? — спитав голова секти. 
     — Готовий! — твердо та впевнено відповів Василь. — Я готовий і вашим братом стати, й у жертву принести себе!
     — Я вітаю такі слова! — урочисто заявив голова. — А щоб ви всі переконалися в тому, що ми, дійсно, не жартуємо зі зрадниками, я запрошую вас до сусідньої кімнати. Я маю вам дещо показати.
     Вони утрьох пройшли до сусідньої кімнати, де стояв відеомагнітофон. Марійка ніколи ще не бачила відео. Голова секти увімкнув той прилад, а потім вставив туди якусь відеокасету.
     — Ось так ми караємо тих, хто нас ослухався, — пояснив голова секти. 
     На екрані Марійка побачила, як когось, насправді, розпинають на хресті, та ще догори ногами. Спочатку було показано, як до перегорнутого хреста підводять якусь дівчину років двадцяти. З неї знімають весь одяг, а потім двоє молодиків беруть її за ноги та підіймають так, аби вона повисла вниз головою. А ще двоє беруть цю дівчину за руки та прив’язують її руками до горизонтальних кінців хреста. Дівчина виривається, кусає своїх катів, просить пробачення, але молодики діють дуже холоднокровно. Коли її за руки прив’язали до хреста, ті молодики, що тримали її за ноги, широко розсунули їй ноги, а ті, хто її прив’язував, засунули в соромітну якийсь товстий кіл та дуже глибоко його туди просунули. Потім вони знову з’єднали ноги та прив’язали їх до найдовшого вертикального кінця того хреста. Після чого оператор дуже довго показував крупним планом, як та дівчина мучиться на цьому хресті, та ще з колом у соромітні. Марійка, аби не бачити всього цього, стулила очі. Їй стало дуже страшно та водночас моторошно.
     — Дивись, Джульєтто, уважно, що б на тебе чекало, якби ти нас зрадила! — різким тоном промовив голова секти. — То є дуже жорстокий, але дуже справедливий урок для всіх! І тебе, Василю, це теж стосується! Дивись, Василю, уважніше!
     Василь нічого не відповів, а лише уважно дивився на екран, міркуючи при цьому, яким чином ця касета після вилучення допоможе кримінальній справі.
     — Гаразд! — оголосив голова секти. — Зараз ми всі збираємося в головній залі, де буде обряд поклоніння Сатані, нашому великому покровителеві.
     Василь і Марійка знову повернулися до чорної кімнати. На одній зі стін висіла картина, намальована олією, на якій було зображено в повний зріст людиноподібну істоту з червоно-сірим обличчям та в чорному вбранні. 
     — Ось, це і є наш великий покровитель Сатана! — урочисто промовив голова секти. — Готуйся, Джульєтто, сьогодні ти жертвуватимеш свою кров!
     Марійка нічого не відповіла.
     Обряд розпочався. Голова секти зайшов на подіум і, звертаючись до портрету, почав хвалебну промову на адресу Сатани. Потім він звернувся до присутніх, після чого всі почали повторювати якісь заклинання. Він іще щось збирався промовити, як раптом до зали увірвалися кілька чоловіків у штатському.
     — Усім лишатися на своїх місцях! — скомандували вони, розмахуючи пістолетами. — Усі заарештовані!
     Вони почали по одному виводити присутніх надвір та заштовхувати їх до автобуса. Марійку та Василя теж — аби не викликати підозру — вивели під конвоєм надвір, після чого непомітно відвели за кут. В одному з чоловіків, які «конвоювали» її та Василя, Марійка впізнала того самого майора, який приходив до неї до школи за кілька днів до того. 
     — Дякую тобі, Маріє, за блискучу операцію, — виголосив майор. — На них на всіх чекає заслужене покарання. А тобі оголошується подяка.
     Марійка одразу ж зраділа. Вона була дуже щасливою через те, що вона допомогла викрити злочинну організацію. «Ось моє перше комсомольське доручення, з яким я дуже гарно впоралася!» — подумала вона. 
     — Бажаю тобі всього найкращого! — сказав Василь!
     Марійка пішла додому.
     Коли вона прийшла, була вже половина на дев’яту. 
     — Де ти ходиш, Марійко? — знервовано спитала її Оксана Романівна невдоволеним тоном. — Що за театральну виставу ти дивилася? Та, головне, з ким ти була?
     — З подругами, — спокійно відповіла Марійка. 
     — Та хіба можна так? — вигукнула Оксана Романівна. — Ти ж не обідала. Напевно, ти дуже голодна! І потім, як ти не боїшся так пізно ходити? На тебе ж сатаністи влаштували полювання! Вони можуть тебе схопити та вбити, а ми нічого про це не знатимемо!
     — Вже не схоплять! — радісно заспокоїла Марійка. — Їх усіх сьогодні заарештували!
     — Звідки та знаєш? — здивовано спитала Оксана Романівна.
     — Ну, я не можу тобі сказати, — пояснила Марійка. — Але вони всі вже заарештовані!
     — Чи не хочеш ти сказати, що їх заарештували з твоєю допомогою? — здогадалася Оксана Романівна. — Ні в якому театрі ти не була, а ти була, скоріше за все, в міліції, чи в КДБ… Ти навела їх на слід сатанинської секти…
     — Тільки нікому про це не кажи! — застерегла Марійка.
     Мати зробила відомий жест, що символізує трьох китайських мавп. А Марійка одразу ж узяла свій щоденник.
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні п’ятниця, 26 жовтня 1984 року. День сьогодні був напрочуд теплий та сонячний незважаючи на кінець жовтня.
     Сьогодні я допомогла органам розкрити діяльність небезпечної секти, члени якої грозилися мене вбити. Мабуть, я зробила це як комсомолка, виконуючи свій комсомольський обов’язок».
13 
     Звістка про викриття сатанинської секти швидко облетіла всією школою. Проте ніхто не знав про роль Марійки в тому викритті: вона мовчала немов партизан, нікому ні про що не розповідаючи — так, як її навчили цьому в органах. А, тим часом, серед самих восьмикласників відбувалися на той час якісь не менш дивовижні речі. Упродовж останнього часу Рома Ігнатенко почав ходити до школи в новому вельветовому картузі. Дехто з його приятелів помітили цю обновку, але ніхто навіть не замислювався, звідки в нього ця обновка. Ну, мабуть, батьки придбали, яке ще можливе припущення.
     Ось і того дня він теж прийшов у цьому картузі. На перерві до нього підійшов Церковиський і почав хизуватися новим експонатом своєї колекції моделей автомобілів.
     — Дивися, яку «Чайку» я нещодавно придбав! — сказав Церковиський, демонструючи свою машинку.
     — Ти її, дійсно, придбав? — спитав Ігнатенко.
     — Ну, не зовсім, — відповів Церковиський. — Я разом із Коровенком пішов до сувенірної крамниці на Кобилянській, попросив продавщицю показати мені модель «Чайки», а потім, коли ця продавщиця відволіклася на інших покупців, ми непомітно винесли цю «Чайку» з крамниці.
     — Так це ж крадіжка! — вигукнув Ігнатенко. — Ти ж її вкрав! Вона майже десять рублів коштує!
     — Дев’ять сорок, — уточнив Церковиський. — Так, це не «Москвич» за три п’ятдесят. 
     — Але й ти вкрав той картуз. Він же лежав у роздягальні спортивної зали. А ти підійшов і взяв його. Теж крадіжка.
     — Тільки про це нікому не кажи, — попросив Ігнатенко. 
     — А ти не кажи про «Чайку», — сказав Церковиський. — Якщо ти мене не видаватимеш, я не видам тебе. 
     — Добре, не казатиму, — відповів Ігнатенко. 
     Розпочався урок. Церковиський, як і завжди, сів за один стіл зі Столяровим. Поки щось вчитель пояснював, Церковиський дістав свою «Чайку» з потаємної кишені та почав її розглядати.
     — У мене також така модель є, — сказав Столяров. — Костенко все ніяк не хотів вірити, що це, дійсно, так, аж поки сам не переконався, коли я свою «Чайку» показав йому у вікно.
     Після уроку Церковиський продовжив демонструвати свою модель товаришам. Ковальов теж підійшов.
     — А ты, Кузя, косвенный! — вигукнув Церковиський, різко відштовхнувши Ковальова своїм п’ястуком.
     — Як ти вмієш закладати, так умій і йти геть! — додав Столяров.
     Нічого не сказавши, Ковальов відступив.
     У той же вечір Церковиський ішов вулицею Ломоносова в напрямку тролейбусної зупинки та побачив Коровенка на новенькому велосипеді «Салют», який був тоді дуже престижною маркою. 
     — О, Корово, тобі новий велосипед придбали! — вигукнув Церковиський. 
     — Я сам його придбав, — відповів Коровенко. 
     — Як це так, сам придбав? — спитав Церковиський. — Адже він коштує вісімдесят рублів! Звідки в тебе такі гроші?
     — А ти як «Чайку» «придбав»? — відповів Коровенко. — Так само і я «придбав» цей «Салют». 
     — Тобто, вкрав, — здогадався Церковиський.
     — Він стояв біля дерева, я озирнувся… Нікого не було… Я сів на нього й поїхав.
     — І мамаша не бачила? — спитав Церковиський.
     — А я його тримаю в під’їзді на підвальному поверсі. Під сходинками.
     — Так його знову можуть вкрасти, — сказав Церковиський. 
     — А що поробиш, — сказав Коровенко. — Вкрадуть — так я новий шукатиму.
     — Знов уганятимеш? — уточнив Церковиський.
     — Ну, там видно буде, — відповів Коровенко. — Тільки нікому не кажи про те, що в мене новий велосипед.
     — Якщо ти не казатимеш про «Чайку», — поставив умову Церковиський. 
     Проте всі учні, що скоїли крадіжки, чудово розуміли, що без кінця приховувати факт крадіжки нікому не вдасться. Рано чи пізно, але крадіжку буде викрито. Треба було якось викручуватися… 
     А, тим часом, перша чверть наближалася до кінця. Попереду були осінні канікули та жовтневі свята. В останній день першої чверті, тобто третього листопада, мав відбутися конкурс політичної пісні та плакату. Кожен клас мав підготувати якийсь номер на цей конкурс.
     На класній годині за тиждень до цього конкурсу Куцачка та Миронючка вже обговорювали — кожна зі своїм класом — всілякі можливі варіанти.
     — В нас з’явився дуже гарний квартет із двома ґітаристами, — оголосила Віра Павлівна перед усім 8-Б класом. — Отже вся надія на вас, «Романтико».
     — Ми вже продумали, що ми співатимемо, — повідомила Зоя. — По-перше, це пісня Висоцького «Он не вернулся из боя», а друга пісня, напевно, «Глория».
     — «Глорию» не треба, — різко вигукнула Куцачка. — То не є політична пісня. Давайте щось ближче до політики. «Он не вернулся из боя» — це дуже добре, зараз ми готуємося до ювілею — до сорокаріччя Перемоги. А ось друга пісня має бути якоюсь злободенною. Про Чилі, наприклад.
     — У мене є текст та ноти пісні «Алые струны» з репертуару Яни Дягілєвої, — сказала Зоя. 
     — А про що це? — поцікавилася Куцачка.
     — Якраз про Чилі, про Віктора Хару, — відповіла Зоя. 
     — А ви зможете її розучити за два дні, бо в понеділок буде остання репетиція перед ґенеральною, а у четвер буде вже ґенеральна. Цей захід є дуже серйозним, політичним, тому підкачати тут не можна.
     — Розуміємо, — сказав Грибулін. — Ми зробимо це!
     — Обов’язково зробимо, — додала Олена. 
     — Ми зберемося о сьогодні о шостій вечора, — сказала Зоя.
     — Так сьогодні ж о п’ятій годині ми збираємося в актовій залі, — сказала Куцачка. — Чи ви не забули?
     — Тоді завтра о десятій, — вніс свою пропозицію Павло.
     — Гаразд, приходьте до мене завтра о десятій, — погодилася Зоя. — Я на вас на всіх чекатиму. 
     — Тільки дивіться, не підкачайте, — сказала Куцачка. — У вас тільки один день лишається, отже спробуйте все відшліфувати за один день.
     — А що сьогодні буде ввечері? — поцікавилася Роза Фрейд.
     — Буде хтось виступати з якоюсь лекцією, — повідомила Куцачка. 
     — А цікавою? — запитав Василь Міщенко.
     — Не знаю, чи буде для вас ця лекція цікавою, — зізналася Куцачка. — Але явка на ці заходи є суворо обов’язковою.
     Лекція виявилася не вельми цікавою. Гість про щось там балакав — про якісь там досягнення у певних галузях народного господарства, про якісь там переваги колективного сільського господарства порівняно з індивідуальним та ще про щось таке, що всім вже давно набридло, але до чого всі давно вже звикли. Практично ніхто з присутніх у залі того лектора не слухав; кожен займався власними справами. Багато хто з учнів тихо готували уроки на наступний тиждень, проте переважна більшість просто била байдики, сидячи в своїх кріслах та дивлячись у нікуди. Проте стовідсоткову явку було забезпечено.
     Наступного дня Павло, Сашко та Олена знову зібралися в Зої у її кімнаті на мансарді з виглядом на Садгору. Вони тренувалися впродовж чотирьох годин, при цьому дуже довго про щось сперечалися, але обидві пісні, все-таки, розучили.
     — А зараз для вас усіх буде сюрприз! — оголосила Зоя під кінець репетиції. — Чекайте!
     Зоя вийшла з кімнати, а коли через п’ять хвилин повернулася, запропонувала всіх до вітальні.
     У вітальні було накрито стіл з нарізаним на підносі пирогом та з самоваром. Біля столу стояли батько й мати Зої.
     — Ну що, — звернувся до всіх Віктор Вікторович, — можна привітати вас із народженням колективу?
     — Та ще через тиждень буде бойове хрещення, — уточнив Сашко. — А зараз поки що говорити про успіхи зарано.
     — Я триматиму за вас п’ястуки! — твердо пообіцяла Сільва Петрівна. — Бажаю вам успішно виступити на конкурсі!
     Тренування не були марними. У понеділок ансамбль «Романтика» на першій репетиції вже демонстрував, на що він є здатним. Вірі Павлівні дуже сподобався виступ.
     А в паралельному 8-В класі після уроків теж проходила аналогічна репетиція. Коли підготовчі заходи скінчилися, Сеньків одразу ж вийшов із класу та попрямував до свого брата, котрий навчався в сьомому класі. 
     — Ходімо! — сказав він, зустрівши свого брата. — Нам мамаша ще доручила після школи придбати хліб на обід. 
     Рома разом зі своїм братом Віталієм вирушили після уроків до булочної. 
     Вже підійшовши до булочної, Рома раптом зупинився, сунувши руку в кишеню.
     — Бля…! — крикнув він. 
     — Що таке? — спитав його Віталій.
     — Бля, я ж…
     — Ну, що? — продовжував наполягати Віталій. — Що сталося?
     — Та той рубль, який дала мамаша, — пояснив Рома, — він десь загубився!
     — Ну та й що? — запитав Віталій.
     — Як ми прийдемо без хліба? — пояснив Рома.
     — Ну, скажемо родакам, що ми той рубль десь загубили, — пояснив Віталій.
     — Так вони нам і повірять! — заперечив Рома. — Скажуть, що ми його розтратили на морозиво, чи ще на щось!
     Вони попрямували до автобусної зупинки.
     — Як ми підемо без хліба? — продовжував повторювати Рома, стоячи на автобусній зупинці.
     Раптом на зупинці вони зустріли сусідського хлопчика, котрий теж чекав на той самий автобус.
     — Що таке сталося? — поцікавився сусідський хлопчик, почувши суперечку двох братів.
     — Та ось, ми маємо придбати хліб, а гроші ми загубили, — пояснив Рома.
     — Я знаю вихід із ситуації, — підказав сусід. — Тут неподалік знаходиться хлібозавод, отже я знаю, як проникнути на склад, і там ви візьмете стільки хліба, скільки вам треба.
     — А якщо нас спіймають? — спитав Рома.
     — Я скільки разів брав звідти хліб — мене ще жодного разу не зловили, — завірив сусід.
     — Ходімо, Рома, — запропонував Віталій.
     — Добре, ходімо, — погодився Рома.
     Рома разом із Віталієм проникли до складу та взяли чотири буханці. На виході їх вже зустрічала відомча охорона та підоспілі їм на підмогу міліціонери.
     — Так, показуйте, що ви взяли! — скомандував один з охоронців.
     — Будемо складати протокол за фактом крадіжки соціалістичної власності, — додав міліціонер у чині старшини. — Ой, як добре, що ви маєте при собі шкільні портфелі. Зараз подивимося, де у вас там щоденники. Одразу ж повідомимо про це керівництво школи. 
     Під міліцейським конвоєм Рому та Віталія посадили до міліцейського фурґону та відвезли до найближчого відділення міліції. 
     — Ось, — сказав старшина, що їх конвоював, черговому на прохідній, — ці двоє вкрали хліб на складі хлібозаводу.
     — Сідайте, — сказав черговий. — Зараз розберемося!
     Він кудись почав телефонувати. Через пару хвилин вийшов співробітник у чині лейтенанта та провів усіх трьох до свого кабінету.
     — Так, значить, — почав лейтенант, — ми тут хліб крадемо!
     — В нас у класі не лише я так роблю, — почав виправдовуватися Рома. — Інші також крадуть…
     — Яка мені справа до інших? — заявив лейтенант. — З іншими також розбиратиметься комісія у справах неповнолітніх. А зараз ми складемо протокол за фактом крадіжки хліба на хлібозаводі. Дайте сюди ваші щоденники.
     — Ви, що, щось записуватимете в них? — спитав Рома.
     — По-перше, тут питання ставлю лише я, — зазначив лейтенант. — По-друге, я не маю права нічого записувати, бо я не працюю у школі. А шкода, треба було б написати вітальні записки вашим батькам, подяку за те, що вони виростили таких синів, які вже у шкільному віці розкрадають соціалістичну власність! Щоденник мені потрібен лише для того, аби переписати ваші дані, бо паспортів у вас іще нема, отже щоденник лишається єдиним документом, що може засвідчити ваші особи. А вам доведеться написати пояснювальні записки.
     Лейтенант протягнув два аркуші паперу.
     — Пишіть розбірливо, — сказав лейтенант. — Цю справу буде передано до комісії у справах неповнолітніх. Ваші батьки, напевно, будуть оштрафовані, а якщо вам вже є чотирнадцять років, то вам доведеться відповідати перед законом особисто. А зараз пишіть пояснювальні записки. 
     Рома та Віталій протягнули протокол. Дівчина в чині сержанта, що сиділа за друкарською машинкою, встала та протягнула надрукований аркуш.
     — Підпишіть! — скомандував лейтенант. 
     — Що це? — спитав Рома.
     — Як, що? — відповів лейтенант. — Протокол за фактом крадіжки.
     Рома та Віталій написали свої прізвища на протоколі.
     — Ну, все, ви вільні, — сказав лейтенант. — Тепер чекайте на засідання комісії у справах неповнолітніх. 
     Наступного дня вся школа вже знала про крадіжку, яку скоїв Сеньків на хлібозаводі. Директорка повідомила про це Миронючці вранці о восьмій годині, як тільки вона прийшла до школи, та наказала зібрати весь клас після уроків, аби повідомити про факт крадіжки. На своєму уроці Миронючка повідомила про те, що весь клас має зібратися у класній кімнаті після уроків, бо у класі сталася надзвичайна пригода. 
     — В нас сталася надзвичайна пригода, — оголосила Миронючка після того, як клас зібрався після уроків у класній кімнаті. — Учень нашого класу вкрав хліб на хлібозаводі. Це — Сеньків. Встань, Сеньків, нехай клас подивиться на тебе!
     Сеньків встав.
     Далі Миронючка коротко розповіла, як це було.
     — А Церковиський вкрав машинку з подарункового магазину, — заявив Сеньків.
     — Зараз не про Церковиського йдеться, — відповіла Миронючка. — Зараз ідеться про тебе! Ти стоїш неначе ягня, та ще й перекладаєш провину на інших! Скажи, будь ласка, нащо ти крадеш? У тебе такий шикарний будинок відгрохали! Чого тобі ще не вистачає? В нас поки що не комунізм, аби кожен щось брав і не платив за це!... 
     Сеньків стояв, опустивши голову донизу.
     — Сідай, Сеньків, — сказала Миронючка. — Завтра буде засідання комісії у справах неповнолітніх, на якій розглядатимуть твою справу… До речі, Церковиський, встань!
     Церковиський встав. 
     — Ти, насправді, вкрав іграшку з крамниці? — спитала його Миронючка. — Скажи чесно, бо в твоєму помешканні можуть влаштувати обшук, і якщо щось знайдуть, то покарання за це буде суворішим… Зізнайся чесно, ти вкрав цю іграшку?
     — Так, вкрав, — зізнався Церковиський. 
     — І де вона? — спитала Миронючка.
     — Вдома, — відповів Церковиський.
     — Завтра принесеш її на засідання комісії, — наказала Миронючка. — Якщо не принесеш — у тебе, все одно, її вилучать! А за чесне зізнання буде лише половина покарання.
     — А Коровенко викрав чужий велосипед, — заявив Церковиський. 
     — Що? — перепитала Миронючка.
     — У нього я бачив велосипед «Салют», — пояснив Церковиський. — Він казав, що він його знайшов.
     — «Салют» — то не «Орлятко», — зазначила Миронючка. — То є дуже дорога та престижна марка. Такий велосипед може коштувати й вісімдесят, і сто рублів… Коровенко, ти його, дійсно, вкрав? Встань, Коровенко, коли до тебе звертаються!
     Коровенко встав.
     — Ти, дійсно, вкрав цей велосипед? — запитала Миронючка.
     — Він стояв біля дерева, — пояснив Коровенко, — а мені він сподобався і я на ньому поїхав.
     — Так це ж крадіжка! — пояснила Миронючка. — Що ти, не пам’ятаєш, чим закінчився фільм «Берегись автомобиля»? Там головного героя посадили за ґрати за те, що він уганяв чужі машини. Ти теж хочеш потрапити за це до колонії? У чотирнадцять років за це вже передбачається кримінальна відповідальність! Хліб коштує копійки, іграшка теж багато не коштує, а в тебе справа є набагато серйознішою! Ти вкрав велосипед, що коштує не менш, ніж сто рублів! Чи ти хоч усвідомлюєш, які наслідки для тебе це матиме?
     — А, до речі, отой вельветовий картуз в Ігнатенка є теж краденим, — повідомив Коровенко, переминаючись з ноги на ногу. — А ще Ігнатенко часто краде в інших гроші, бо йому не вистачає на цигарки.
     — Ігнатенко, встань! — крикнула Миронючка вже у стані відчаю. — Дай сюди цю кепку! 
     Ігнатенко встав та протягнув свою кепку.
     — Та що це таке! — звернулася Миронючка до всіх чотирьох. — Чотири крадіжки в одному класі за один місяць! Завтра всі четверо маєте з’явитися на засідання комісії у справах неповнолітніх о шістнадцятій годині! Усі четверо! Ясно?
     Всі четверо стояли неначе стовпи та мовчали. 
     — Якщо хтось не з’явиться — звинувачуйте потім тільки себе! Вас за допомогою міліції водитимуть на ці засідання! Можете сідати всі четверо!
     Коли злодії видали один одного, їх усіх поставили на вид, завівши на них педагогічні щоденники спостережень. Таким чином, 8-В клас через чотирьохсерійну крадіжку позбавився звання правофланґового…
     А Грибуліну лишалося жити сім з половиною місяців.