14.1

Спантеличене обличчя Квінта закарбувалося в пам’яті. Вони зіткнулися біля самого входу до будинку Сервія Валерія, коли Лада, змучена лікуванням і виснажливими суперечками, нарешті поверталася додому. День видався важким, хоча значно поважчав і її гаманець. Консул, навіть не запитавши згоди лікарки, наказав вручити їй кілька золотих монет. То значно більше, ніж вона брала за лікування зазвичай.

Квінт все не виходив з голови. Він ввижався скрізь: у перехожому, що з викликом зазирав Ладі у очі, у тому галасливому збориську людей біля фонтану на Форумі, у лікторі, що супроводжував магістрата.

Він був у спогадах. Він пах для неї улюбленим виноградом, а ще по ночах згадувалися їхні миті у військовому таборі… Ті доторки палких вуст до шкіри, і те, як вони буквально розчинялися одне в одному. Іноді вона ловила себе на думці: «Дарма пішла».

Лада знала: сумніви приходять саме тоді, коли найбільше втомлюєшся від власних рішень. Коли вперто йдеш обраним шляхом, а десь на краю свідомості починає ворушитися зрадницька думка: «А може, поступитися? Прогнутися? Хоч раз дозволити собі слабкість?»

Якби вона була звичайною римлянкою, можливо, так би й учинила. Та на її руці квітнула гранатова квітка, пелюстки якої невпинно втрачали колір. У жилах текла кров, чужа цьому світові.

«Скільки ж того життя залишилося?» — майнуло в голові.

Ковтнувши, Лада зупинилася біля лавки з тканинами, підійшла ближче і торкнулася однієї з них. Різнобарв’я заворожувало, а галас вулиці закутував у незвичний, піднесений стан. На мить настала тиша й здалося, що біля Лади вимерло все. Вона прикрила очі.

Шовк. То був шовк. Найкращий. Пофарбований вручну, з пурпуровими ліліями і різнокольоровими птахами.

— Все найкраще тільки для тебе! — проказав голос поруч.

Високий чоловік, одягнений у білу сорочку та штани, торкнувся її плеча, а потім поцілував у маківку. Він обвів рукою асортимент дорогого магазину.

— Обирай, — сказав, мов змій-спокусник, й взяв за талію. — Тобі можна під ноги весь світ покласти.

Лада зупинилася неподалік стійки з вишуканим вбранням. Її манило все довкола. А поруч був коханий, якому останнім часом вона довіряла більше, ніж самій собі. Його слова п’янили, обіцяючи щастя, про яке раніше Лада боялася навіть мріяти.

— Ця сукня… — прикусила губу і задумалася.

Червоний відблиск змусив зосередитися лиш на ньому. Тканина була ідеальною: з мереживними вставками, розсипами каменів, вишивкою у вигляді невідомих їй квітів. Ці золоті пелюстки змусили затамувати подих. Ціна витвору дизайнерського мистецтва відповідна. Раніше Лада навряд чи віддала б такі гроші за тряпку, хоч і вишукану… Але поруч був він.

— Вона твоя, крихітко. І я хочу, щоб ти вдягнула її на вечерю.

Ладу немов холодною водою облили. Вона ледь чи не підскочила, незграбно відійшовши від тканин, і важко зітхнула.

Тоді ще молода, наївна Лада навіть не здогадувалася, що та вечеря стане поминальною. Картинки ритуалу, який провели над нею, примарами з’явилися в голові. Від присмаку крові вона скривилася.

«Що? Що таке? Раніше ж у мене майже не було спогадів? Лише темний морок небуття в голові. Без минулого. Тільки лиш промінчик світла надії на хороше».

Зрадницьки заболіла мітка божества, й дівчина шикнула, зціпивши зуби. Яскраво-червоні крапельки проступили на бинтах, якими вона приховувала мітку на долоні. Жах ковзнув по спині, немов щупальце чудовиська, коли Лада відчула чужу присутність поруч, і гаряче дихання, що торкнулося її шиї.

— Думаю, шовк вам личитиме, — улесливо прошелестів Гай Флавій.

Тепер її наче окропом ошпарило, вона рвонула вперед, ледь не звернувши конструкцію, на якій торговець зберігав зразки товару.

— Не моя то тканина, — сухо проказала вона, зазираючи у вічі консулу, — звичайній лікарці таке носити не дозволено, — витримала паузу, оглянувши його тогу з ніг до голови, — з яких пір великі консули Риму до жінок так тихо підкрадаються?

Він хмикнув. В очах Гая Флавія заграли вогники цікавості. Лада ж усвідомила: за нею слідкували, йшли назирці, а ще очікували. Очікували зручного моменту, щоб зустрітися. Згадалися їй і ті візитери на лікарському острові, і ті підозрілі тіні, що слідували за нею по вулицях Риму.

«Ще одна впливова фігура вирішила нарешті вступити в гру?»

— Ваш раб сьогодні отримав наступну частину праці Еврідікуса. Я от проходив повз і вирішив сповістити вас, знаєте, раби бувають всякі…

— Проходив повз, — прошепотіла вона, зазираючи йому у очі, — просто проходив повз, як ні в чому не бувало. Просто консул вирішив налякати мене ледь чи не до смерті, — пробубніла й відступила в сторону.

Зиркнувши на розгубленого Гая Флавія з презирством, вона зітхнула.

— Сьогодні ж накажу повернути вам дорогоцінний сувій, — кинула й пішла геть, не чекаючи на відповідь.

Земля, здавалося, палала під ногами. Лада квапливо минала перехожих, не помічаючи нічого довкола. Навіть Квінта, який окликнув її, проминула, не обернувшись.