13.1

Квінт прилип до неї, як лавровий лист до стегна: від легата не втечеш, і, судячи з того, що він скомандував своєму рабу організувати охорону Ладиного будинку, просто так не сховаєшся.

Їй боляче знаходитися поруч. От здавалося, ще мить і вона провалиться у небуття, тільки щоб не відчувати того неприємного щему в грудях.

— І ти дозволив їй піти? — Доміцій зиркнув на Філона. — Дозволив проміняти мій дім на ось це…

Він показав на стіни небагатого будинку й скривився. Важко зітхнув й сів на лаві. Лада ж віддала рабу сумку з травами й глянула на «гостя».

— Не чіпай його, — мовила сухо. — І так, я краще житиму в сараї чи просто неба, аніж в тому домі, де мене виженуть з дня на день, бо прийде нова господиня.

Квінт аж відкрив рота, а потім вмить зблід й закашлявся, наче проковтнув слова, які хотів сказати.

— Не вигнали б, — відвів погляд. — Я нікому не дозволю скривдити тебе, Ладо.

«Але вже завдав болю сам», — подумала вона, склавши руки на грудях.

Не було у цьому вечорі гостинності. Лікарці не хотілося пропонувати йому навіть води. Квінт сам увірвався в її нове життя, приносячи з собою спогади. Мітка Юнони при цьому пекла вогнем, та й так, що дівчина час від часу морщилася, не в змозі стриматися. Вона все ж почала розмотувати бинти на долоні.

— Та й яке там весілля, — пирхнув легат. — Сервій щось домовлявся, мені тоді перед походом було не до цього, я й забув про Еміліїв.

Він поглянув на неї, наче шукав підтримки чи найменшого натяку на вибачення. Та Лада не реагувала. Почервоніла від іскорок магії й ще якихось проклятих сил, квітка граната нині цікавила її більше.

Вони мовчали з хвилини дві. Філон встиг повернутися з кімнат, принести теплий відвар для господарки й отримати дозвіл на ще один кубок для незванного гостя.

— То все політика, — Квінт відмахнувся від напою й підійшов до неї, взяв обережно за руку, — союз потрібен Аквілі, а я…

— Мені байдуже, легате, — мовила тихо. — Розумієш? Якщо залицяльник не може одружитися зі мною, то він мені ніхто, — помовчала, зазираючи у його очі. — Та хоч сам Сервій Валерій до мене хай залицяється, але якщо я не стану його дружиною, він для мене ніхто. Просто марна трата часу.

Він завмер. В його очах Лада побачила таку образу, що на добрий легіон вистачить. Лада відпила відвару, відійшовши від Квінта, наче кілька тижнів тому не купалася поруч з ним в лазні, наче не лежала в саду під сонцем і не піддавалася пестощам на шовкових простирадлах. Для неї останнім часом усе поволі вмирало. Кохання, надія на спокій, тепер ще й пелюстки на мітці Юнони. Може, скоро й сама вона піде в небуття.

— Що це за умови такі? — він випрямився й випнув груди.

Лада очікувала, що він скаже щось на кшталт: «Я великий легат, тобі взагалі за честь бути моєю коханкою». Та Доміцій змовчав. Певно, розуму все ж вистачило не копати собі глибшу яму.

— Хто тобі взагалі про них розповів? Може, у тих землях, звідки ти, це і норма, але ти нині в Римі, Ладо.

Тиша.

Лікарка набрала повітря у груди і повільно видихнула. Десь в кутку Філон вперто прикидався меблями і, певно, волів опинитися далеко-далеко.

— Та, хто привела мене сюди, в цей світ, — прошепотіла Лада, відчуваючи, як тремтить, — ваша Юнона, у снах показала, що я повинна бути дружиною, а не якоюсь дівкою, якою скористаються і викинуть на вулицю, — останнє процідила крізь зуби й завмерла.

Квітка граната полоснула холодом, а потім жаром. Вона прикусила губу, відчуваючи, що ще трішки і їй покажуть кару за порушення правил. Потихеньку вона дібралася до місця, де сіла. Доміцій ж не відзивався. Лада тихесенько раділа, що підібрала таке виправдання, яке важко спростувати. Римляни з їхньою вірою і забобонністю в що хочеш можуть повірити.

— Мої охоронці все одно вартуватимуть біля твого дому, — холодно проказав чоловік й пройшовся по небагатому атрію. — Я не прийму відмов.

Дівчина спіймала себе на думці, що вбрання легата може вартувати дорожче, аніж оздоблення її дому. Чого варта тільки тонка вовна тоги й широка пурпурова смуга на туніці. В цій простоті Квінт відчувався чужим.

— Хай тоді Філона супроводжують ще, якщо ти такий принциповий, — випалила вона й зітхнула. — Гаю Флавію треба сувій повернути, а я все ніяк цим не займуся, от хай і понесе з безпекою і усім.

Квінт глянув на неї так, як дивився на ворога у воєнному таборі, підтиснув губи й стиснув кулаки.

— А ще передай Сервію, що необов’язково кожного дня за мною шпигувати, — додала й взяла нову порцію теплого пиття, — чи може, то люди другого консула не розбереш…

Здається, той миттєвий спокій, з яким вона вимовила останні слова, його добив.

Побажавши доброї ночі, Квінт чкурнув на вулицю, тільки й аромат його масел лишився. Лада знизала плечима. Філон врешті відмер.

— То нам тепер до бурі готуватися? — мовив раб, закриваючи двері на засув.

— Угу, — Лада торкнулася своєї мітки й фиркнула, — завтра занесеш Флавію його річ, а то досить за неї вже турбуватися.

— Ви ж розумієте, доміна, що цей хитрий лис просто так нас у спокої не залишить?