Глава 13

Був вечір, коли Лада вийшла зі святилища Ескулапа, розуміючи, що нині її життя в Римі вчергове змінилося. Днями вона врятувала патриція. Сьогодні на Тибрський острів прийшли його раби з вдячністю. Тепер незвичну цілительку запросили до іншого дому, щоб та оглянула хворого.

Ті, хто приходили до храму, за останні тижні, частіше стали питати про неї, хоч Лада не була жрицею. Лише допомагала тому, хто цього потребує.

Вона пробиралася крізь гамір мосту, вкотре помічаючи чоловіків, що «непомітно» стежили за нею, і ледь не закотила очі. За ці тижні самостійного плавання усіляке траплялося. Її і знайшли клієнти Гая Флавія, ненав’язливо натякали на доброту свого патрона, намагаючись випитати в неї щось про Сервія чи Квінта, той випадок із замахом. Ненав’язливо. З найкращими намірами.

Лікарка вирішила, що не сунеться в ті брудні ігри. Досить з неї політики. У неї он своє життя: прикрашений під корабель острів, мітка Юнони, що неприємно відзивається болем по ночах, і Тінь, що показалася на очі вчора. Ледь чи не до смерті налякала Ладу й просто розчинилася у темряві римських вулиць, як примара.

Їй все хотілося спокою. Самостійне життя виснажувало, єдине, що тішило — Філон. Принаймні, коли вона повернеться, вдома буде прибрано та накрито на стіл. Раб займався господарством, а ще іноді допомагав зі справами.

Вона пройшла міст і попрямувала далі, ховаючись у натовпі. До римського гаміру вона вже звикла, та й більше її добивала мітка Юнони. Одна з пелюсток почала тьмяніти. Вона ж старалася не думати, що час відліку розпочався. Ховала квітку граната під тканиною, якою перемотувала долоню, і все… Не дивилася і не впускала тривогу близько до серця.

«Ще трішки і збожеволію, — думала вечорами. — Власне прокляття, хворі, посіпаки консула чи Квінта під вікнами, мало грошей і запасу трав. Здається, життя проходять, а більшість проблем ніби автоматично переносяться зі світу у світ».

На серці ще досі заживала рана. Лада пам’ятала, що її зраджували, і то траплялося не вперше. Чого вартувало тільки те отруєння, а сама причина її прокляття? Її тоді обманули і зрадили, скористалися задля ритуалу… Тінь завжди забирала з собою образи людей і спогади, але незмінним залишала найперший біль, ритуал прокляття і чоловіка, який з нею це зробив, рятуючи власне нікчемне життя.

«Певно, то моя кара, обирати для себе негожих чоловіків», — майнуло в голові, коли вона повернула вуличкою, заходячи в лабіринти будинків.

Поспішала додому, щоб переодягтися і взяти необхідне. Ввечері вона ж обіцяла до патриціанського дому завітати, а ще треба Філона розпитати, як туди дібратися.

***

Квінт ледь тямив себе після кількох тижнів п’янки і бійок. Варто комусь тільки на нього глянути не так, тоді запускався механізм: слово за слово, хміль ударяв у голову, а далі… Хтось не дораховується зубів чи кричить від травм.

За ці кілька тижнів він так і не знайшов Ладу. Ходив вулицями Риму, як тіло без душі. Сервія то дратувало, а ще Доміцій затримував ті заручини. Просто не з’являвся до Еміліїв, потонувши у вині, співі акторок і власному горі. На інших жінок, правда, він не дивився, хоч і колишні коханки намагалися нагадати йому про себе. Щось легату підказувало: Лада ще зможе пробачити ті заручини й його забудькуватість, навряд чи так трапиться з іншою жінкою біля себе. Квінт мав славу того, хто любив ризикувати, але навіть він розумів: може зруйнувати останнє.

Сьогодні він мав розмову з консулом, бо Аквілі не подобалося, що Квінт почав гірше справлятися зі справами й взагалі забув про обов’язки. Сам же ледь себе живим відчував, але пообіцяв взятися за розум. Він ще намагався шукати її: посилав людей, допитував ювеліра, сам ходив по вулицях Субури та все ніяк не знаходив її. Лада наче крізь землю провалилася.

Почувався він гірше за кинуту патрицієм коханку. Та хоч могла собі піти, а Доміцій… Його розум разом із серцем належав лікарці, рівно з того моменту, коли він побачив її на вівтарі Юнони у тому закинутому храмі. Саме тому розлука різала його не гірше за ворожий меч.

Квінт повернув з галасливого Форуму, прямуючи додому. Голова розколювалася від болю. Тирон плентався за ним, прикидаючись легатовою тінню. Раб врізався в спину господаря, коли той різко зупинився. Та Доміцій навіть цього не помітив. Він дивився, як двері одного з багатих будинків відчинилися і його Лада вийшла на вулицю з сумкою на плечі. Втомлена, скромно вдягнена. Її легко сплутати з римлянкою, легко загубити в натовпі, хоч стій і кричи… Серце в грудях стиснулося, і чоловіка наче відром холодної води облили. 

Їхні погляди зустрілися. І Квінт… Він не знав, що хоче зробити першим: підбігти і обійняти її чи накричати. Та посеред вулиці стримався. Не окликнув. Просто пішов слідом, не бажаючи привертати увагу перехожих. 

Певно, Фортуна йому сьогодні усміхнулася.