9.1

Жодної вісточки від Квінта не було два довгі і тривожні дні. Лада вже чого тільки не надумала: й що він згинув, й що десь в полоні… Але Філон зі своїм: «Не варто переживати. Два легіони вже точно легату не дадуть пропасти», заспокоїв лікарку.

Табором вона тинялася, як привид, беручи в роботу дрібні поранення і догляд за воїнами, щоб тільки забути свої лихі думки. Й коли пролунала буцина, коли люд почав гомоніти, в неї ледь земля не пішла з-під ніг.

— Доміна, — Філон вбіг у намет, — легат повертається.

Лада вийшла з лікарського шатра, помітивши, як від неї шуганувся Авл: любитель скорпіонів йшов-йшов, а потім передумав, різко розвернувся й ледь головою не вдарився об стовп.

Сервій з’явився біля штабу. З гордовитою величчю він дивився на Квінта Доміція, що першим в’їхав і рушив вздовж преторіанської дороги. Ладу у натовпі він не помітив.

«Він, певно, у таку мить й не думає про мене, — майнула думка, й дівчина глянула на землю, — кому ж я здалася?»

— Повернувся з перемогою, — прошепотів Філон.

Лада стримано кивнула. Вже слідкувала, як величний легат, з подряпинами на обличчі, порваним біля плеча й запиленим плащем, йде до консула. Його голос все одно загубився в табірному гамірі. Потім чоловіки зникли у наметі консула, а Лада повернулася до лікарні.

Вже ввечері вона ввійшла до шатра Квінта, й то після того, як раб лагата передав прохання господаря. Доміцій сидів в оточенні приближених воїнів, мов той павич біля золота. Звуки чоловічої гулянки сьогодні лунали табором: стриманим за наказом Сервія. Дисципліну ніхто не скасовував.

Сміх стих. Лада міцніше стиснула скриньку з маззями і тканиною.

— Ти просив мене зайти, легате, — сказала сухо й глянула на Квінта.

Він вмить змінився. Прочистив горло, випрямився, став зібраним. На його обличчі справді багато подряпин, що ніяк його не прикрашали. Лада помітила абияк наспіх зроблену пов’язку, що визирала з туніки.

— Ну, нам пора, — сказав один з воїнів і глянув на інших, — пізно вже…

Вони миттю взяли залишки вина і їжі й чкурнули геть, не встиг Доміцій Север опам’ятатися.

— Я шукав тебе, — проказав тихо чоловік, коли Лада стала оглядати його.

— Помітила.

Вона старалася не зустрічатися з ним поглядом. Серце шалено стукало в грудях, і їй не хотілося видавати те, як сильно вона в нього закохалася. Щось підказувало: то, може, помилка. Мітка Юнони на руці віддавала приємним теплом. Й тільки зараз, турбуючись про Квінта, Лада збагнула, що Тіні вона не бачила. Пропаща істота раніше показувалася на очах кожного дня тим лихом, від якого кров в жилах стинула. А тут… Тут вона зникла, розчинилася у повітрі, наче її не існувало.

— Ладо… — проказав чоловік.

Він пах оливками, свіжістю й вхопив її за долоню, змушуючи підняти погляд.

— Я щось зробив не так? — прошепотів. — Чому ти гніваєшся на мене?

Вона важко зітхнула й сіла поруч. Наче все й так, а на душі неспокій. Легат рявкнув на раба, що сунувся у намет, а потім поклав їй руку на коліно.

— То що засмутило мою лікарку? — проказав лавскавим голосом. — Її звитяжний воїн приніс перемогу, зберіг людські життя, і навіть консул задоволений.

— Нічого, — зітхнула. — Просто накрутила себе. Дай нормально рани обробити.

Здавалося, що нині він забув про табір. Ніч вже давно окутала землю, та Ладу ніхто не відпускав. Своїми чарами йому вдалося розтопити її серце і прогнати всі тривоги на якийсь час.

— Ти, лікарко, моя норовлива жінка, — прошепотів він і притягнув до себе. — Мій подарунок від Юнони, щоб нарешті направити нерозумного Квінта Доміція Севера на шлях істини.

Поцілував долоню. Вона насупилася.

— Сервій не пробачить, якщо хтось з нас допуститься помилки, — проказала й відпила трав’яного відвару з чаші. — Я це бачу й відчуваю.

— Тебе він не зачепить, — легат кивнув якимось своїм думкам, — після сьогоднішніх новин знищити мене буде важко. Будь-кому. Третина повстанців знищена, їх обози, табір…

— Я чула від воїнів, що ти теж поперся до бою, — пирхнула дівчина й знову потягнула гіркий напій. — Все не сидиться тобі на позиції командира.

Зненацька він поцілував її у маківку, потім — у щоку. Міцно обхопив за талію й усадив собі на коліна. Лада розплескала теплий відвар на свою туніку, та цього ніхто не помічав.

— Вижив лиш завдяки думкам про тебе, — прошепотів на вухо й випустив всю свою пристрасть у новий поцілунок.

***

Середина ночі. Лада встала випити води. Задоволений чоловік розвалився на ліжку, хоч бери картину малюй — настільки його пройняло щастя. Не турбували його дрібні поранення й пов’язки, ні слова лікарки, що він з бою дивом з малими втратами вийшов. Грайливий настрій змінився глибокою задумливістю. Зненацька Ківінт підійнявся й, не соромлячись її, наблизився.

— Ладо… Те, що ти зробила, — він прочистив горло, ніяковіючи.

Вона помітила, що на його щоках заграв легенький рум’янець.