Глава 8

— Ти божевільний, — проказала Лада й сіла поруч з Квінтом.

Хоч після «покарання» вже пройшов день, табір гудів, як той вулик. Вона помітила, що навіть її власний раб боїться і іноді думає перед тим, як щось сказати.

Гай Флавій поїхав, залишивши корисні сувої. Сервій став задумливим і холодним, вирішуючи долі людей. Авла нині до лікування не допускали взагалі. Та й чи міг щось нещасний робити після сили Квінта? Лада сумнівалася, що недруг оговтається швидко. І то все краяло серце: вона не могла знайти у спогадах, щоб хтось хоч колись за неї заступався так… Ризикуючи всім. Піди зрозумій, що там в головах консулів іноді коїться, хоча становище легата давало йому привілеї.

«Хоча-хоча, — думала Лада, зважуючи вчорашні події на чашах невидимих ваг, — а якщо це вилізе боком потім для всіх?»

— Я не повинен закривати очі на те, як тебе намагаються стерти з лиця землі, — пробубнів він і торкнувся її долоні. — То вони в Римі звикли зі своїми методами гратися, але нічого… Я їх навчу.

— Квінте, — благально видала Лада. — Не лізь у полум’я через мене. Я боюсь Сервія і…

— Не переживай за нього, — зненацька мовив він й підвівся, — тиждень-другий і нам скоро у столицю повертатися. У нього повно турбот, та й якби Сервій хотів мене покарати, то давно вже це б зробив.

Лада потупила погляд. Щоки помаковіли.

«Юноно! Що зі мною? Чому мене це все перетворює на підлітка перед першим цілунком?» — майнуло в голові.

Він поглянув на нічне небо. Лада підвела очі слідом за ним, вдивляючись в тисячі зірок, що бачили багато людських доль.

— Я вже казав: хто мене лікуватиме, якщо зі мною щось трапиться? А чекатиме з тим гидотним відваром кропиви? — він хмикнув і глянув на неї. — Я не знаю, чому богиня вирішила послати тебе до нас, звідки ти взяла ті свої знання, але хочу вірити: то все добре знамення.

Лада так і не зрозуміла, чи то холодний вітерець пробрав її до тремтіння, чи то його слова. Квінт опинився поруч з плащем в руках. Закутав в нього її й притиснув до себе. Лада же… Задихалася. Дихати стало важко від його тепла і тієї випадкової близькості.

Повітря пахло димом, неподалік потріскувало вогнище. Табором котилися приглушені розмови легіонерів, подекуди зринали уривки їхніх пісень. Лікарка готова посперечатися, що в легатових очах вона побачила відблиски полум’я чи навіть ті багатовікові зорі. Він поцілував її у маківку й певно, здивувався, коли Лада обійняла його у відповідь.

Квінт загартований у боях, дужий, наче з каменю витесаний. Такий затишний сьогодні і турботливий. І ще ніжніший у цілунку… Коли їхні губи зустрілися, вона аж застогнала від насолоди й з жахом збагнула: він теж видав свої емоції.

Тоді табір став оазою. Лада відчувала, як її серце шалено калатає в грудях, і поклала руку на чоловіка, відчуваючи Квінтове швидке серцебиття. Легат змінився. Вона досі не знала його таким. То вже не був той зухвалий чоловік, що махав мечами з воїнами, лаявся на рабів і хотів забрати її собі при першій зустрічі у храмі. Сироти виступили на шкірі, коли їхні погляди зустрілися і двоє нахилилися назустріч одне одному. Черговий поцілунок. Короткий. Він смакував краще за дорогі напої. Вмить шум світу зник, і Лада пішла за Квінтом до його намету. Він вів її за талію, і спитав: «Ти не передумаєш?».

— Ні, — прошепотіла Лада. — Не передумаю.

У ті миті в Квінтових руках вона відчула себе неймовірно щасливою.

***

Під ранок дурман від ночі стих. Лада прокинулася у його обіймах й точно не шкодувала про те, що трапилося. Квінт ще спав, змучений й щасливий навіть у сні. Вона провела пальцями по його обличчю і посміхнулася.

«Реальність, — майнуло в голові. — На одну жахливу мить мені здалося все сном».

Обережно, стараючись не розбудити чоловіка, вона вислизнула від нього й віднайшла свою туніку.

— Вже йдеш?

Від несподіванки лікарка аж підскочила. Він протер очі й потягнувся.

— Ще ж рано. Не чув буцини, — Квінт позіхнув й розтягнувся на ліжку, перекотившись на одну сторону.

Він поплескав долонею біля себе, запрошуючи її лягти поруч. Його хитрий погляд змусив Ладу усміхнутися. Цього разу мітка роздалася приємним теплом: ніякого тобі болю, просто нагадування. Лікарка поправила коси й глянула на задоволеного легата.

— Ти ж не думаєш, що після такої ночі я дозволю тобі від мене втекти? — тихо проказав він, нагадуючи Ладі кота, що об’ївся сметаною.

Їй теж було що згадати: тіло солодко нило після пережитої ночі.

— Ти ж не думаєш, що я спатиму з тобою і дозволятиму ще інших жінок? — випрямилась вона й хмикнула, відчуваючи себе хижою птахою, що от от схопить здобич. — Побачу з іншими і все, — розвела руками. — Перестанеш для мене існувати і навіть «Вибач» не встигнеш промовити.

Він помовчав. Ліг повністю, склавши руки за головою. Простирадло сповзло донизу, відкриваючи шкіру, усипану шрамами. Лада за ці дні, здається, вивчила їх розташування напам’ять.

— Будь розумним, Квінте, — тихо проказала, зустрічаючись з ним поглядом. — Якщо хочеш мене біля себе, не наражай нас на небезпеку…