Глава 5

Тривожний крик роздався неподалік воріт. Лада якраз перебирала трави з Філоном, коли шестеро вершників ввірвалися до табору. Люди були в крові і бруді, коні — в милі.

— Лікарку! — волав Квінт, галопом їдучи по центральному шляху. — Лікарку!

Перед собою Квінт притискав до грудей непритомного широкоплечого хлопця в подертій туніці. Воїни вже перехопили повіддя, хтось же обережно взяв на руки непритомного.

— То син Сервія, — прохрипів поруч приголомшений Філон. — Знову трапилася якась біда.

Лада не стала чекати, рушила вперед, відчуваючи, як дрож пробирає тіло. Їй зненацька стало зле. Консул Риму теж не забарився: він вийшов з намету, рівно тоді, коли лікарка схилилась над пораненим. Його обережно поклали на розстеленому плащі. Обличчя юнака біле, губи посиніли. Права сторона грудей здіймалася ривками, ліва майже не рухалася. Під ребрами темніла рана, а на кожному вдиху з неї виривався тихий вологий свист.

— Філоне! Води, чисту тканину, промаслену шкіру, можливо, олію… Знайди швидко! Луцію, — глянула на свого охоронця, — принеси кошичок з сушеними травами й той, там, де лежать глиняні посудини з бальзамами. Потім вже глянула на Квінта. Блідий Сервій стояв поруч і пронизував поглядом кожного.

— Що трапилося? — тихо спитав консул, й в тому голосі Лада не відчувала нічого хорошого.

Вона пам’ятала: саме таким тоном говорять перед тим, як випалюються села й гинуть тисячі людей. А ще їй не хотілося стати причиною загибелі спадкоємця Сервія. Дівчина відчувала: може й сама слідом за юнаком у засвіти піде, якщо Аквілі не та думка в голову потрапить.

— Ніж під ребра, — сталевим тоном проказав легат. — Врятувати з полону то врятували, але… — Квінт Доміцій потупив погляд. — Моя провина, недоглядів. Він ще говорив дорогою…

— Он воно як, — сухо проказав Сервій.

— Не виживе, — похмуро відізвався Авл, що теж схилявся над хлопцем. — Ми лише продовжимо його муки.

«Так, хто пустив собаку до розкішної зали?!» — хотілося заволати Ладі.

— Кровотеча не така сильна, як могла б бути. Ніж, схоже, пройшов між ребрами, — промовила Лада, напружено перебираючи в голові знання. — Філоне, де тебе носить?! Скоріше!

Лада притиснула долоню до рани крізь край подертої туніки. На вдиху під пальцями засвистіло. Здається, Сервій здригнувся, а весь табір миттю вимер. Стихло навіть ржання коней… Чо то Ладі так здалося? Мітка на руці поколювала, пульсувала своїм життям, й часу на забавку богині не залишалося.

Аквіла нахилився.

— Кровотеча не надто сильна, — відповіла вона на мовчазне питання Сервія, зустрівшись з ним поглядом. — Значить, велика судина, найімовірніше, ціла. Шанс є.

Якраз Філон повернувся з тканиною, олією й водою, а Люцій — з кошиками в руках. Лада швидко вимила руки. Чистою тканиною вона прибрала кров і бруд зі шкіри навколо отвору, не торкаючись його країв. Саму рану зараз не чіпала: хлопець і без того задихався. Лада просочила складене полотно олією, накрила ним отвір і притиснула. Вологий свист одразу стих.

— Філоне, вимий руки і тримай пов’язку. Не відпускай ні на мить, — скомандувала рабу і відсторонилася, коли він взявся притискати обережно тканину. — Тепер його можна віднести до намету, — глянула вона на консула і Квінта.

На обох чоловіках не було лиця. Легат вже звинуватив себе у всіх бідах світу, а Сервій — покарав усіх, хто тільки мізинчиком торкнувся до його спадкоємця. Декілька помахів рукою, і воїни підхопили хлопця.

— Обережно, — шипіла лікарка, немов змія, погрозливо. — Не кладіть плазом, а підніміть плечі. Не дай Юноно вам зрушити пов’язку… Руки відіб’ю.