Глава 4

Лада не змогла пройти повз хворого й нині стояла у наметі для поранених і спопеляла поглядом лікарів. Вони хотіли припекти рану з запальним процесом від недбалого догляду. В грудях защемило серце, коли вона тільки помітила бідолагу-воїна. Він належав до загону Квінта і вже декілька днів знаходився у цьому смороді крові, поту і паленої плоті.

«Руки б вам повисмикувати, — думала дівчина, ледь стримуючись. — Може в правильне місце встануть, а як ні… Не сильна біда».

Її більше добивав кислий запах вина, яким промивали рани, стогін хворих і відчуття наближення смерті. Кипіло в Ладі все: і мітка пекла, і страх за людські життя, а може десь в куточках свідомості затаївся і власний… Той, що Лада відганяла від себе у кожному новому світі, намагаючись змиритися з жорстокою реальністю. Скільки ночей вона замирала в первісному страху перед тінню, того не передати.

— Не чіпайте його, — прошипіла вона. — Хочете зовсім добити?

Лікар різко обернувся. Високий, худий, мов жердина, він від першого дня дивився на неї так, ніби саме її поява стала причиною всіх негараздів у таборі.

— Хто ти така, доміно, щоб я тебе слухав? — кинув він. — Ти тут не господиня. Забирайся, поки я не наказав воїнам виволокти тебе звідси.

— І що ти скажеш консулу? Що вирішив прогнати мене, бо я захотіла врятувати людину?

Сервій Валерій її сюди не посилав, як і не показував невдоволення, коли дізнався, що Лада допомагає воїнам чи напуває трав’яним відваром рабів. Їй здавалося: зі своєї вершини влади чоловік споглядав до чого це дійде.

— Повідомлю, що те знамення Юнони, той подарунок — прокляття! Жінці не місце в моєму лазареті! — видав лікар й наблизився.

Здається навколо всі завмерли. Хворі на якусь мить стихли. Лада відчувала десятки направлених на неї очей.

— Не піду! — спокійно сказала Лада і глянула в його очі. — Не піду і все. Що ти тоді зробиш? Мене теж припечеш?

Його пальці стиснули зап’ясток саме там, де під шкірою пульсувала мітка. Біль прострелив руку до самого ліктя, але Лада лише зціпила зуби.

— Тобі місце біля табірних дівок, а не тут, — проказав тихо лікар, — от і йди туди і не смій повертатися.

— Я так бачу, дехто хоче лікувати пацієнтів однією рукою, — голос Квінта змусив Ладу здригнутися. — Заберися від неї!

Пальці лікаря розтиснулися миттєво. Він відступив від Лади, ніби тільки тепер збагнув, хто стоїть біля входу.

Квінт увійшов до намету повільно. Погляд ковзнув по почервонілому зап’ястку Лади, по розпеченому залізу, а тоді зупинився на воїнові.

— Легате, ця жінка заважає лікуванню, — поспішив виправдатися лікар. — Вона не знає наших методів.

— Зате бачу їхній результат, — відрізала Лада.

Квінт підійшов до лежанки. Поранений важко дихав, на скронях блищав піт, а з-під брудної пов’язки тягнуло гниллю.

— Він виживе?

— Якщо його припекти — навряд чи.

— А якщо послухати тебе? То один із моїх найкращих воїнів, думай, лікарко, думай!

Лада затримала подих. Усі погляди знову повернулися до неї.

— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Але тоді в нього хоча б буде шанс.

Лікар обурено похитав головою.

— Легате, ви не…

— Дай їй усе, що попросить, — перебив його Квінт Доміцій й склав руки на грудях. — І ще раз посмієш торкнутися її без дозволу — сам опинишся біля табірних дівок.

І як ні в чому не бувало, Квінт сів на найближчий ослін, наказав рабу принести йому води і покликати Філона.

— Ну, лікарко, працюй! І не забудь потім обробити моє пошкодження!

І як ні в чому не бувало, Квінт, усміхнувся краєчком губ і показав маленьку подряпинку на руці.