Глава 2

Як виявилося, то квітка граната. Невеличка з декількома листочками, гілкою і маленьким зародком плоду. Вона пульсувала енергією все дужче і дужче, темнішала крізь почервоніння й кров. Лада замотала її в край плаща, надіючись, що то хоч якось допоможе дивній магічній рані.

Поки вони добиралися до табору, Квінт буквально їхав поруч повозки, де сиділа Лада. На неї дивилися, тикали пальцями й шепотілися. Сервій зник у главі колони, на щастя Лади. Ким її тільки не проголосили: й подарунком, й знаком перемоги у війні, й ледь чи не скарбом.

Подібні слова її дратували. Так і хотілося підійти, взяти Сервія за плечі і прокричати: «Що ти верзеш?!».

Та Лада просто очікувала на новий виклик долі, вирішивши плисти за течією, наче й лиха вдача й так не познущалася над нею.

Вона глянула на Квінта, що зупинився й зліз з коня.

— Ми приїхали, чужинко, — проказав він. — Йдемо. Покажеш свої вміння, побачимо, чи справді ти дар Юнони…

Їй би в пору кинути чоловіку пісок в очі. Але Лада обережно злізла й закуталася в плащ, поки Квінт віддавав повіддя слузі. Коли він торкнувся тканини на її плечах, Лада зашипіла.

— Це належить мені, — промовив чоловік тихо.

— Ще хоч один дотик, і я закричу, — прохрипіла дівчина й глянула на нього вовком. — І побачимо, чи Сервій змовчить, коли хтось має діло до символу його благословення.

Пауза. Він хмикнув. Десь поміж них подув вітерець.

— А «подарунок» з зубами… Дивись, не зламай їх, — темні очі пройшлися по Ладі ще раз, наче хотіли знайти у її побитій горем фігурі ще якийсь недолік. — Але не забувай того, хто помітив тебе першим і кому ти насправді подарована, — прошепотів біля вуха він і хутко відійшов, наче й нічого не казав.

Лада так і не зрозуміла, хто тикнув в неї пальцем і назвав здобиччю, але після того, як Квінт обернувся, замовкли всі. Він глянув на воїнів так, що в одну мить в повітрі з’явився запах крові і поту, а десь неподалік забриніла музика покарання.

— Ти йдеш, лікарко? Як ти казала, нашому консулу треба змінити пов’язку. Може, ти хочеш залишитися тут? Ну хтозна, Юнона знову захистить…

Лада підтиснула губи й попрямувала за Квінтом.

«Добротний в тебе плащ, — подумала вона, спопеляючи його спину поглядом, — був. Тепер якщо і поверну його тобі, то тільки пошматованим на маленькі стрічечки».

***

Сервій Валерій Аквіла вже знаходився у своєму пишному наметі і, певно, чекав на Ладу. Вона побачила азарт дослідника в його очах, разом із недовірою, змішаною з очікуванням якогось злого умислу.

«Наче тобі недостатньо цієї вистави у тих руїнах», — подумки буркнула вона й стала очікувати.

Консул Риму, як він себе називав, виявився чоловіком старшим, дужим, з пронизливими синіми очима, в які, глянувши, захочеш розказати всі свої таємниці. У Лади навіть язик засвербів щось ляпнути, але вона вчасно прикусила його.

За спиною прочистив горло Квінт.

— Ну, чужинко, скажи, що мої лікарі зробили не так… — зверхньо повідомив Валерій і показав жестом підійти ближче.

«Все!» — хотілося волати їй.

Ті знання, які ще зберігалися у її пам’яті про чистоту пов’язок, ран, інструментів, про цілющі трави, ще не встигли піти в набуття старого життя. Вона пам’ятала деталі, але не могла пригадати того, хто її цьому навчав, лиш гіркий присмак полину і розчарування.

— В когось кінське здоров’я, — пробуркотіла Лада, — якщо він не зліг від такого. Мені треба кип’ячена тепла вода і спочатку мило, якщо ви хочете допомоги.

І, очікуючи, вона сіла на дерев’яний стільчик неподалік столу Сервія, стиснула Квінтів плащ на своїх плечах і прийнялася чекати. Чоловіки спочатку насупилися, потім же першим відмер Сервій. Він поплескав у долоні і гучним наказом спровадив раба з шатра. Квінт відмер і став за її спиною. Лада відчула його готовність заподіяти їй щось. Випрямившись, вона мовчки глянула на Сервія.

— Ну, чужинко, — порушив тишу консул, — звідки ти? Де таких роблять? Покажи мені на карті.

— Моїх земель там немає, — відповіла спокійно, — так і що то за краї, якщо богиня може у будь-який момент вирвати тебе у невідомі землі?

Лада відчувала, як щоки маковіють. Рум’янець, що проступав, показував і хвилювання, і її брехню, і очікування покарання… Ні, не від чоловіків. У порівнянні з мороком прокляття їхні погрози — ніщо. Опинитися самій в темряві навічно — ось це її лякає, ось це і змушує її здригатися по ночах, як і силует чорної тіні — спостерігача за долею.

Те моторошне видовище — єдине, що ніколи не забирається з пам’яті. Лада знала, що існує перший світ, другий, можливо, і третій, і вона в них жила, але які вони? Відповідь — темрява та лиш обриси людей, пов’язаних з її знаннями. От лікарству її навчила добра жіночка в темній рясі з помаранчевими від трав пальцями. Вона навіть прикрила очі, щоб згадати запах сіна і лаванди, жаркі дні, чоловіка, що так і наважився зробити її своєю, і… Тут же дьоргнулась. Шрам кольнуло. Декілька крапель сукровиці виступили на пелюстках символу, змушуючи Ладу відійти від заборонених спогадів. Вона знала, що образ може залишитися, а може й ні… Через кілька митей знак клятви ввібрав у себе будь-які ознаки хворобливості і буквально на очах перетворився на темне татуювання.