Розділ 7. Кроки у темряві

Минув ще один місяць. Олена проводила дні у глухому відчутті порожнечі. Максим знову відправився на схід, і тепер її життя стало ще складнішим — відстань між ними ставала все більш непроглядною. Кожен його від’їзд відзначався болем, який вона намагалася приховати навіть від себе.

Війна змінювала їх. Вона змінювала кожного з них, забираючи щось важливе, і хоча вони обидва були готові до цього, Олена не могла не сумувати за тими часами, коли їхні розмови були спокійними, а їхнє майбутнє — ясним. Зараз вона отримувала від нього тільки короткі повідомлення, де він говорив, що все добре, але жоден з його листів не міг передати справжній стан справ. Вона знала, що він просто не хотів турбувати її, але він не міг приховати свого болю.

Що могла зробити вона, сидячи вдома, намагаючись прийняти цю нову реальність? Вона знову звернулася до роботи, до волонтерської діяльності, що забирала багато сил і часу. Олена займалася евакуацією, допомагала тим, хто цього потребував, але все це було лише тимчасовим відволіканням.

Вона не могла уникнути думок про Максима. Про його безпечність, про ті моменти, коли вони разом будували плани на майбутнє, на якій би землі вони не опинилися. А зараз це майбутнє розчинялося в тумані війни.

Олена розуміла, що їй потрібно залишатися сильною, але з кожним повідомленням від Максима відчувала, як важко стає жити в цій непевності.

Якось, після чергового повідомлення, де Максим написав, що все буде добре, але його думки були з нею, вона взяла блокнот і почала писати йому. Це не був лист, який вона мала намір відправити, а просто спосіб відреагувати на свої почуття.

“Я так сильно тебе чекаю, Макс. Твої слова завжди для мене як ліки. Ти — моє втілення надії, але й на мене накладається велика відповідальність. Війна забирає всіх, навіть тих, хто залишаються живими. Але я борюся за нас… за тебе. Я буду чекати, я знаю, що це не просто, але я не можу втратити тебе. Я буду триматися.”

Вона закрила блокнот і відчула, як її груди стискаються від того, що ця записка не може передати всі її почуття. Вона знала, що Максиму зараз не буде легше, і навіть якщо б вона могла поїхати до нього, вона все одно не змогла б змінити обставини.

Проте, її серце не переставало бути його. Кожен день вона боролася з думками про те, чи буде вона достатньо сильною для нього, коли він повернеться. Чи зміняться вони настільки, що між ними більше не буде місця для того, що вони мали до війни?

Але на відстані Олена знову почала відчувати важливість їхніх почуттів. Їй потрібно було зберегти зв’язок із ним, навіть якщо це означало лише кілька рядків кожного дня. Вона намагалася не допустити того, щоб її страхи взяли верх над її силою.

Вона відповіла на його останнє повідомлення:

“Я тебе люблю. Я буду чекати тебе. Залишайся живим.”

В цей момент Олена зрозуміла, що, попри всі труднощі, вона може підтримувати його, навіть коли він далеко. Їхня любов була їхньою силою. І це було найважливіше.

Олена проводила вечори в тиші, що ставала дедалі важчою. Листи Максима приносили полегшення, але їх ставало менше, і кожен пропущений день без звістки був, наче холодний удар по її серцю. Війна віддаляла їх, перетворюючи кожен момент на чергове випробування.

Одного разу вона прокинулась вранці від звуку телефону. Це був черговий відеодзвінок від Максима. Він був на передовій, сидів в укритті, і хоча його очі виглядали змученими, на його обличчі все ще була та сама посмішка, яка колись так надихала її.

— Привіт, Олено, — його голос був заспокійливим, але з нотками втоми. — Як ти там?

Олена посміхнулась, але посмішка була сумною.

— Я тут, на місці, все як завжди. Волонтерю, допомагаю тим, хто потрапляє до нас. Ти? Як там на сході?

Максим на мить замовк, його погляд став важким, і вона побачила, як важко йому говорити.

— Ти знаєш, як це. Тут… важко. Але я тримаюсь, все буде добре. Ти лише не переживай за мене.

Олена відчула, як її серце стискається. Вона відчувала його біль, навіть крізь екран телефону. Вона знала, що йому не вистачає її підтримки, але водночас не могла бути поруч фізично.

— Обіцяй мені, що будеш обережний, — сказала вона тихо, майже з молитвою в голосі. — Обіцяй, що повернешся.

Максим посміхнувся, хоча посмішка була відчутно сумною.

— Я обіцяю, — відповів він, хоча вона розуміла, що це обіцянка не на 100%, а на тій хвилі надії, яку вони обидва намагалися утримувати, попри всю реальність війни.

— Я буду чекати. І робитиму все, щоб ти повернувся до мене живим, — сказала Олена, її голос звучав вперто, хоча на душі було важко.

Тим часом, на фоні цієї емоційної розмови, Олена почала розуміти, що вона більше не може просто чекати. Війна змінювала все, вона не могла дозволити собі бути пасивною, навіть якщо її серце було розривається від страху за Максима. Її місія була зрозуміла — їй потрібно було діяти.

Вона почала працювати з новими групами волонтерів, отримала дозвіл на доставку медикаментів у більш небезпечні зони, та надавала психологічну допомогу тим, хто втратив близьких. Кожен день ставав дедалі важчим, але також надавав їй більше сили. Вона не могла сидіти вдома, коли кожен крок, навіть маленький, був важливим.

Її думки не залишали Максима. Вони часто переписувалися, і вона намагалася не втратити зв’язок з ним, хоча відстань між ними ставала дедалі більшою. Вона відчувала, як його слова підтримують її, навіть коли їх розділяли кілометри. Вона почала думати про те, як вони знову зможуть бути разом після всього цього. Чи буде їхнє майбутнє таким, яким вони його уявляли до війни?

Відповідь була очевидною: не буде. Війна забрала багато з того, що вони мріяли. Але між ними залишалася одна річ, що не могла бути віднята — їхнє кохання.

В один з вечорів, коли Олена була втомлена після чергової ночної зміни, вона отримала від Максима повідомлення, яке знову принесло їй спокій.

“Я тебе люблю. Не забудь про себе, поки я тут. І обіцяй, що не дозволиш війні забрати твою душу.”