Розділ 6. Тіні втрат

Весна прийшла в Київ, несучи з собою тепло, але не спокій. Люди поверталися до міста, намагаючись відбудувати зруйновані життя, та кожен крок вулицями нагадував, що війна ще триває. Обгорілі фасади будівель, вибиті шибки, чорні плями від вибухів на асфальті — усе це кричало про пережите.

Олена давно навчилася не зупинятися на таких деталях. Вона йшла швидко, стискаючи в руках список ліків, які потрібно було знайти для шпиталю. Волонтерський центр, де вона працювала, щодня отримував нові запити. Втома давно стала її постійним супутником, але Олена не дозволяла собі слабкості.

Завернувши за ріг, вона побачила знайоме обличчя. Валя, її подруга з університету, стояла біля входу до штабу, згорблена, ніби її щось надломило.

— Валю? — Олена прискорила крок.

Дівчина підняла голову. Її очі були червоні від сліз.

— Його більше немає, — видихнула вона.

— Кого?..

— Вадима.

Олена завмерла.

Вадим. Їхній знайомий, веселий хлопець, який ще взимку жартував, що після перемоги обов’язково організує зустріч усіх друзів. Він пішов на фронт, як тільки отримав повістку, і писав їй кілька разів — казав, що у нього все добре, що вони тримаються.

— Як?.. — її голос зірвався.

— Авіаудар. Всі, хто був у тому будинку, загинули.

Олена опустила погляд. Вона вже знала, що відповідати в таких ситуаціях. Висловити співчуття, сказати, що він герой, що його не забудуть. Але щоразу ці слова здавалися безглуздими.

Вона мовчала.

Пам’ять підсунула їй інше ім’я. Артем. Його теж більше немає.

Війна забирала всіх. І кожного разу біль був таким же нестерпним.

Олена знову глянула на Валю.

— Мені шкода…

— Мені теж, — ледь чутно відповіла та.

Вони стояли серед натовпу, серед голосів, автомобілів, гудіння міста. Але всередині була тільки тиша.

Олена не спала другу ніч. Втома розтікалася по тілу, але мозок вперто відмовлявся вимикатися. Вона лежала в темряві, вдивляючись у стелю, а телефон лежав поруч на подушці.

Вона боялася нових повідомлень.

Кожного дня комусь потрібна була допомога. Кожного дня хтось шукав зниклих рідних. Кожного дня хтось дізнавався страшну правду.

А потім прийшло коротке:

“Я повертаюся. Скоро буду в Києві.”

Максим.

Вона перечитала ці слова разів десять. Серце стиснулося від хвилювання. Вона мала б зрадіти. Вона чекала на нього.

Але разом із полегшенням прийшов страх.

Яким він повернеться?

Київ зустрів Максима нічною прохолодою.

Олена стояла біля входу в волонтерський центр, кутаючись у куртку. Її пальці стискали металевий термокухоль із чаєм, який уже давно вистиг. Вулиця гуділо звичним шумом — машини, чиїсь голоси, гул генератора в сусідньому будинку. Вона чекала.

Максим вийшов із військової машини, коротко попрощавшись із водієм. Його фігура була втомленою, змученою. Він виглядав інакше, ніж Олена пам’ятала. Зарослий, виснажений, у формі, що здавалася частиною нього. Його погляд ковзнув по місту, ніби він ще не до кінця усвідомив, що повернувся.

Вона вдивлялася в нього, намагаючись розпізнати людину, яку колись знала.

— Ти… цілий, — тільки й змогла вимовити.

Він зупинився, глянув їй у вічі. Його погляд був важкий, глибокий, у ньому читалася втома і щось невловиме, щось, чого вона не бачила раніше.

— Так, — відповів він тихо. — А ти?

Олена ледь помітно здригнулася.

Вона хотіла сказати «так», хотіла запевнити його, що з нею все гаразд. Але слова застрягли в горлі. Бо це була неправда.

Олена провела Максима до своєї квартири. Вона не питала, де він планує зупинитися, чи є в нього ще кудись дорога — просто взяла його за руку і повела вгору сходами, ніби боялася, що якщо відпустить, він зникне.

Коли за ними зачинилися двері, запанувала тиша.

Максим кинув на підлогу рюкзак, роззувся і повільно провів руками по обличчю, ніби змиваючи невидиму втому. Олена стояла трохи осторонь, спостерігаючи. Вона не знала, що сказати.

— Ти хочеш їсти? — спитала нарешті.

Він похитав головою.

— Дякую. Я просто… хочу трохи тиші.

Вона кивнула і сіла поруч на диван.

Максим подивився на неї. Її волосся було зібране у звичайний хвіст, на обличчі не було ні грама макіяжу, під очима залягли темні тіні. Вона змінилася. Так само, як і він.

— Я чув про Вадима, — тихо сказав він.

Олена напружилася.

— Валя сьогодні сказала.

Він повільно кивнув.

— Мені шкода.

Вона видихнула.

— А мені — тебе.

Максим здригнувся.

— Я живий.

— Це не означає, що тобі не болить.

Він опустив голову. Вона влучила прямо в точку.

Тиша розтягнулася між ними, густа, напружена, заповнена невимовленими словами.

— Як ти? — спитала вона нарешті.

Максим зітхнув.

— Я не знаю. — Він потер обличчя. — Все ніби розмито. Ти постійно щось робиш, рухаєшся, виконуєш накази, не думаєш. Бо якщо почнеш думати — не зможеш рухатися далі.

Він підвів очі й глянув на неї.

— Але ти розумієш це, правда?

Олена кивнула.

— Так.

Вони обидва жили в режимі виживання.

Вона простягнула руку і взяла його долоню у свою.

— Ти вдома, Максиме.

Він стиснув її пальці.

— А що таке “дім”?

Їй стало важко дихати.

Це було питання, на яке вона сама не знала відповіді.

Максим залишився. Вони не обговорювали цього прямо, але коли Олена постелила йому на дивані, він просто кивнув. Нічого зайвого — ні подяки, ні заперечень.

Вона лягла у своїй кімнаті, але сон не приходив. Годинник на телефоні відраховував хвилини, розтягуючи час, ніби знущаючись.

Вона чула його дихання у вітальні. Чула, як він перевертається. Як зрідка затримує подих, ніби уві сні щось його лякає.

Зрештою вона не витримала.

Тихо, майже беззвучно, вийшла з кімнати. У темряві її погляд натрапив на Максима — він лежав на спині, очі були відкриті.