Розділ 5. Випробування розлукою

Ранок почався зі слів, які ще кілька тижнів тому здавалися недосяжною мрією: “Наші заходять.”

Максим стояв біля розбитої вантажівки разом із кількома побратимами, коли почув радіопередачу. Спершу ніхто не вірив. Але потім прийшла ще одна звістка, і ще одна. Мапа перед очима командира наповнювалася синіми точками. Вони вигнали ворога.

— Все. Київська область звільнена.

Максим провів рукою по обличчю, ніби намагався змити втому останніх місяців. Він озирнувся — попереду розтягувалася зруйнована дорога, розбита техніка, будинки з чорними провалами вікон. Перемога була, але за якою ціною?

Олена дізналася про це у волонтерському центрі. Хтось вигукнув новину, і приміщення вибухнуло емоціями. Люди плакали, сміялися, обіймали одне одного.

Вона вийшла надвір, вдихнула весняне повітря, що пахло згарищем і дощем, і подзвонила Максиму.

— Вітаю, солдате. — Голос її тремтів, але вона усміхнулася.
— І тобі вітання, пані волонтерко.

Максим не говорив про втому, про тих, хто не повернувся. Але вона чула це у паузах між словами.

— Що тепер? — запитала вона.
— Тепер будемо дихати вільно.

Та він брехав. Дихати вільно їм ще не судилося.

Наступного дня Олена і Максим стояли серед групи волонтерів і військових на центральній площі звільненого містечка. Навколо метушилися люди: хтось роздавав гуманітарну допомогу, хтось розгрібав завали, хтось просто мовчки стояв, вдивляючись у спотворені руїни, які колись були їхніми домівками.

— Дивися, вони повертаються, — тихо сказала Олена.

По розбитій дорозі йшла жінка з двома дітьми. Вони тримали її за руки, а за плечима волочився старий рюкзак. Жінка зупинилася біля будинку, в якому колись жила, і притиснула долоню до рота, стримуючи ридання.

Олена відчула, як у неї перехоплює горло.

Максим стояв поруч, мовчки дивлячись на все це. Він теж це бачив — ці спустошені очі, цей біль. Але він не мав права зупинитися, не мав права піддатися емоціям.

— Якби не ви, вони б не повернулися, — прошепотіла Олена.

Максим зітхнув.

— Якби не ми, багатьом не було б куди повертатися.

Того ж вечора вони сиділи біля маленького вогнища разом із іншими волонтерами. Хтось дістав із машини консерви, хтось розлив чай у пластикові чашки. Пахло димом і сирістю.

— Як довго ти ще будеш тут? — спитала Олена, вдивляючись у полум’я.

Максим не одразу відповів.

— Не знаю. Все залежить від наказів.

Він не сказав їй, що вже знає відповідь. Що завтра йому доведеться поїхати.

Але чи був сенс говорити зараз?

Максим прокинувся від різкого вібрування телефону. За вікном ще було темно, а у волонтерському штабі, де вони тимчасово зупинилися, панувала тиша.

Він узяв телефон, поглянув на екран і побачив коротке повідомлення від командира:

“Завтра виїзд. Збір о 06:00. Напрямок – схід.”

Максим стиснув зуби. Він чекав цього. Знав, що це неминуче. Але тепер, коли наказ став реальністю, все всередині похололо.

Він мовчки зібрався, вийшов надвір. Ніч була холодною, вітер ніс запах попелу та вогкості. Він запалив цигарку, хоча давно вже кинув. Вдихнув дим і гірко усміхнувся.

Що він мав сказати Олені? Як пояснити, що вони більше не зможуть допомагати разом? Що завтра він поїде туди, де все складніше, де більше небезпеки, де шанс повернутися ще менший?

Вранці Олена вже була на ногах, коли він повернувся всередину. Вона сиділа за столом і перебирала документи, списки евакуйованих, контакти фондів.

— Де ти пропав? — вона поглянула на нього. — Не міг заснути?

— Буває.

Максим сів поруч, поклав перед собою кухоль з недопитою кавою, хоча не відчував ні смаку, ні запаху. Він обернув чашку в руках, не знаючи, як почати.

— Олено…

Щось у його голосі змусило її підняти очі.

— Що сталося?

Він не збирався відтягувати момент, але, побачивши її погляд, раптом усвідомив, наскільки не хоче говорити ці слова.

— Мене переводять. На схід. Виїжджаємо завтра.

Олена не одразу відповіла. Вона просто дивилася на нього, ніби не вірячи почутому. Потім її губи стиснулися, і вона опустила погляд на свої руки.

— Я розумію.

Тільки в її голосі не було ні краплі розуміння. Лише тиха, прихована біль.

Максим хотів би сказати щось ще. Щось, що змусило б її відпустити його без цього погляду. Але він не знав, які слова могли б допомогти.

І він мовчав.

Олена мовчала. Вона тримала в руках пластиковий стаканчик з холодною кавою і стискала його так, що пальці побіліли.

— Олено… — Максим тихо покликав її, але вона не піднімала очей.

Вона знала, що цей момент настане. Що війна не дасть їм довго залишатися в одному місці. Але все одно було боляче.

— Як надовго? — її голос зірвався.

— Я не знаю. Це не залежить від мене.

Він очікував сліз або вибуху злості. Але вона просто стиснула губи і різко піднялася.

— Я не можу це чути зараз.

Олена вийшла з приміщення, залишивши його самого.

Максим знайшов її на вулиці біля розбитого паркану. Вона стояла, обхопивши себе руками, і дивилася вдалечінь.

— Я не маю права просити тебе залишитися, правда? — тихо запитала вона.

— Ні.

— І ти все одно поїдеш, навіть якщо я скажу, що боюся тебе втратити?

Максим стиснув кулаки.

— Олено…

— Просто скажи правду. Ти знаєш, що можеш не повернутися?

Її очі блищали, але вона трималася.

Максим підійшов ближче.

— Знаю. Але якщо не я, то хто?

Олена заплющила очі, ніби від цих слів їй стало ще болячіше.

Вона зробила крок до нього, торкнулася долонею його грудей, відчуваючи биття серця.

— Обіцяй, що повернешся.

Максим взяв її руку, стиснув у своїй.

— Я зроблю все, щоб повернутися.

Але вони обоє знали, що обіцянки тут нічого не варті.

День пролетів, ніби його не було. Вона працювала, він займався підготовкою до виїзду. Але весь час між ними висіла тиша, наповнена несказаними словами.