Розділ 4. Коли вибір визначає долю

Ніч оповила місто глухою темрявою, розрізаною лише рідкими спалахами далекої артилерії. Олена йшла слідом за Максимом, її кроки майже нечутні на вкритій попелом землі. Десь неподалік чувся плач дитини, швидко заглушений голосом матері.

Вони прямували до покинутого складу — тимчасового пункту евакуації, де збиралися люди, що шукали порятунку. Там волонтери роздавали їжу й ліки, а військові підтримували порядок.

Коли вони дісталися місця, перед очима відкрилася картина виживання: змучені обличчя, люди в брудному одязі, багато хто травмований.

— Ми залишимо тут родину, яку зустріли, і рухатимемось далі, — тихо сказав Максим, оглядаючи натовп.

Олена помітила дівчину, що роздавала воду з пластикових каністр. Її очі були втомленими, але сповненими рішучості. Вона підійшла ближче й простягнула руку:

— Візьміть ще одного пораненого. Він дуже слабкий.

— Ми вже переповнені… — жінка зітхнула, але все ж кивнула. — Добре, давайте сюди.

Олена допомогла матері передати хлопчика в надійні руки. Тієї ж миті хтось скрикнув:

— Машини! Там машини їдуть!

Люди занепокоїлися. Максим різко розвернувся до Олени:

— Будь напоготові. Це може бути ворог.

Серце Олени закалатало. Щоразу війна випробовувала їх на межі. І цього разу доведеться робити вибір — боротися чи рятуватися.

Фари наближалися, розрізаючи морок гострим світлом. Люди приникли до землі, стискаючи дітей, прикриваючи голови руками, ніби це могло їх захистити.

Максим стиснув автомат і став попереду, закриваючи собою Олену та інших.

— Якщо це наші — добре. Якщо ні — ми не встигнемо втекти, — прошепотів він.

— Може, це волонтери? — Олена намагалася втримати надію.

— А може, й ні.

Машини зупинилися. Двері відчинилися зі скрипом, і з кабіни вийшли троє чоловіків у військовій формі.

— Свій! — гукнув один із них, піднявши руки догори.

Максим не опустив зброю.

— Назвіть позивний!

— “Сокіл”. Ми з 92-ї бригади, — відповів чоловік.

Максим нарешті зітхнув і опустив автомат.

— Наші.

Військові підійшли ближче, оглядаючи групу людей. Їхні обличчя були виснажені, але рішучі.

— Ми забираємо цивільних. Тут стає небезпечно, — сказав командир, витираючи піт із чола. — Ворог підійшов ближче, обстріли можуть початися будь-якої хвилини.

Олена перевела подих і почала допомагати садити людей у машини. Вона тримала на руках дівчинку, яка всю дорогу не відпускала її пальців.

Але коли всі вже були майже готові вирушити, один із військових звернувся до Максима:

— Тобі теж варто поїхати.

Максим похитав головою.

— Я залишаюся.

Олена завмерла, почувши ці слова.

— Що ти…

Максим зустрів її погляд.

— Вони сказали, що в районі лікарні є ще люди. Я піду з ними.

Олена відчула, як щось стискає її зсередини. Вона вже бачила цей сценарій у голові багато разів: він піде — і не повернеться.

— А я?

Максим зробив крок ближче.

— Ти повинна поїхати. Тут більше небезпечно, ніж ти думаєш.

В її очах з’явилися сльози, але вона швидко витерла їх рукавом.

— Я не залишу тебе.

Максим подивився на неї довго, ніби запам’ятовував кожну рису її обличчя.

— Це не вибір, Олено. Це обов’язок.

Їхній світ стискався, поки навколо метушилися люди, а далекі вибухи наближалися. Але в цю мить існували лише вони двоє. І невідомість, яка розривала їхні серця навпіл.

Олена стояла посеред хаосу, поки люди поспіхом сідали у вантажівки. Вона чула, як матері кликали дітей, як військові наказували всім рухатися швидше. Але її увага була прикута до Максима.

Вона зробила крок вперед.

— Максиме…

Він обережно торкнувся її руки, ніби хотів запам’ятати це відчуття.

— Олено, ти повинна їхати.

— Я залишуся.

Його очі стали темнішими.

— Ти не можеш. Це не місце для тебе.

— А для тебе? — її голос зірвався.

Максим коротко посміхнувся.

— Для мене — так.

Олена відчула, як її горло стискає. Вона знала, що сперечатися марно, але не могла просто піти.

— Коли ми побачимось?

— Скоро, — сказав він.

Їй хотілося йому вірити.

Вибух десь позаду змусив усіх пригнутися. Пил піднявся в повітря, і військові почали поспішати ще більше.

Командир гукнув Максима.

— Часу немає!

Максим ще раз глянув на Олену.

— Їдь.

Вона зробила крок назад. Потім ще один.

— Обіцяй мені…

Максим нахилився ближче, його голос був тихим серед усього цього шуму.

— Я повернуся.

Вона не вірила в обіцянки, але цього разу хотіла повірити.

Вантажівки рушили.

Максим стояв, поки вони не зникли за горизонтом. Потім розвернувся, стиснувши зброю, і пішов назустріч невідомості.

Олена не могла відірвати погляду від горизонту, навіть коли вантажівка вже давно покинула небезпечну зону. Її пальці міцно стискали край сидіння, а в голові крутилися лише останні слова Максима.

— Я повернуся.

Вона не знала, чи була ця обіцянка правдою, чи просто словами, що мали дати їй спокій. Але в неї не було вибору — вона мала рухатися далі.

— Ти бліда, — озвалася жінка поруч, яка тримала на руках маленьку дівчинку. — Все гаразд?

Олена швидко кивнула.

— Так… Просто…

Жінка сумно посміхнулася.

— Ти залишила когось там, правда?

Олена опустила голову.

— Так.

— Я теж, — жінка провела пальцями по волоссю доньки. — Мій чоловік… він пішов воювати. Казав, що скоро повернеться.

Олена знала цей біль. Вона нічого не відповіла, лише стиснула кулаки.

Вантажівка зупинилася. Водій обернувся до людей.

— Далі пішки. Ми доїхали настільки далеко, наскільки змогли.

Олена зіскочила на землю, вдихнувши холодне повітря. Вони були в селі, де, здається, ще не було боїв. Але тиша тут здавалася страшною.