Розділ 3. Вибір під кулями

Повітря було наповнене запахом гару, і навіть вночі місто здавалося похмурим. Вибухи лунали десь на околиці, але це вже не змушувало людей здригатися так, як у перші дні війни. Олена й Максим стояли біля покинутого будинку, в якому ще недавно ховалися люди.

— Ми не можемо тут залишатися, — тихо промовив Максим, розглядаючи дорогу попереду.

— А куди нам іти? — запитала Олена. В її голосі не було паніки, лише втома.

Максим провів рукою по обличчю, ніби намагаючись витерти невидимий бруд війни.

— Далі на схід є група наших, вони збирають цивільних і відправляють у безпечніші райони. Але шлях небезпечний.

Олена кивнула. Вона вже звикла до того, що небезпека стала їхнім постійним супутником.

— Якщо є шанс допомогти, ми повинні спробувати.

Вона дивилася на Максима, і він бачив у її очах ту саму рішучість, яка допомагала їй триматися. Війна не тільки забирала, а й відкривала щось нове — нову силу, яку вони навіть не підозрювали в собі.

— Тоді рушаємо, — сказав Максим.

Вони почали свій шлях у темряві, не знаючи, що чекатиме на них попереду, але знаючи, що зупинятися вони не можуть.

Дорога була тиха, але ця тиша не давала відчуття безпеки. Максим ішов попереду, уважно вдивляючись у кожен рух у темряві. Олена слідувала за ним, стискаючи в руках аптечку, яку вдалося знайти в покинутому будинку.

— Скільки ще? — пошепки запитала вона.

— Кілометрів п’ять, якщо не доведеться обходити, — відповів Максим, не зупиняючись.

Вони вийшли на розбиту дорогу, коли раптом із найближчого провулка донеслися голоси. Максим миттєво підняв руку, наказуючи Олені зупинитися. Вони притиснулися до стіни напівзруйнованого будинку.

— Це можуть бути наші? — прошепотіла Олена.

Максим похитав головою.

— Не знаю. Але зараз краще перевірити, перш ніж показуватися.

Він тихо дістав рацію і спробував викликати когось із побратимів, але ефір був чистий.

— Дай мені хвилину, я подивлюся, — сказав він, і перш ніж Олена встигла заперечити, зник у тіні.

Вона залишилася одна. Її серце калатало, але вона змусила себе дихати рівно. Десь у підсвідомості озвався страх: що, якщо це не свої? Що, якщо Максим не повернеться?

Хвилини тягнулися вічністю, аж поки вона не почула тихий шепіт:

— Олено, ходімо.

Він з’явився з-за рогу, його обличчя було напруженим.

— Це не наші. Але… там діти.

Олена завмерла.

— Діти?

— Так. Дві дівчинки й хлопчик. І чоловіки з ними. Виглядають не як військові, більше як мародери.

— Вони в небезпеці?

— Не знаю. Але якщо це справді мародери, вони можуть їх просто кинути.

Олена стиснула кулаки.

— Ми не можемо їх там залишити.

Максим глибоко вдихнув, дивлячись на неї.

— Це може бути пастка.

— А якщо ні?

Їхні погляди зустрілися, і Максим зрозумів, що це той самий момент, коли треба робити вибір. Той вибір, який міг змінити все.

Максим напружено дивився в темряву, обмірковуючи план. Він знав, що будь-який неправильний рух міг поставити під загрозу і їхнє життя, і життя дітей.

— Добре. Але робимо все швидко й обережно, — нарешті сказав він.

Олена кивнула, намагаючись приховати тривогу. Вона не була солдатом, не мала військового досвіду, але знала, що зараз не час для страху.

Максим повів її вперед, ховаючись у тінях. Вони наблизилися до місця, де стояли діти. Олена побачила двох дівчаток, що тремтіли від холоду, та хлопчика, який тримав їх за руки. Біля них стояли троє чоловіків — вони виглядали виснаженими, проте в очах їхніх світилася небезпечна жорсткість.

— Нам потрібно знати, хто вони, — прошепотів Максим, витягаючи ніж.

Олена затримала подих. Вона не хотіла, щоб дійшло до насильства, але й розуміла, що в цій реальності по-іншому не можна.

Максим ковзнув уперед, зникнувши в темряві. Олена залишилася в укритті, стискаючи аптечку, ніби це могло її захистити. Вона бачила, як Максим підібрався ближче, а потім, майже нечутно, вислизнув з-за спини одного з чоловіків і приставив йому ніж до горла.

— Ану тихо! — його голос був низьким, загрозливим.

Олена побачила, як другий чоловік спробував вихопити щось із кишені, але Максим швидко натиснув лезо на шию першого, і той застиг.

— Не треба дурниць.

Олена вискочила зі сховку і кинулася до дітей.

— Ви в порядку? — прошепотіла вона.

Дівчатка мовчали, а хлопчик лише кивнув. Вони виглядали наляканими, але без видимих поранень.

Один із чоловіків спробував заговорити:

— Ми не вороги. Ми просто… не знали, що робити.

Максим подивився на Олену.

— Що скажеш?

Вона подивилася на дітей, потім на чоловіків. І їй довелося зробити вибір.

Частина 4. Вибір у темряві

Олена знову глянула на дітей — їхні налякані очі благаючи про порятунок. Вона відчула, як у грудях защеміло. Це вже не було питанням тільки довіри чи обережності. Це було питанням людяності.

— Вони не схожі на тих, хто завдасть шкоди, — тихо сказала вона, дивлячись на Максима.

Він трохи зменшив натиск на горло чоловіка, але не відпустив.

— Хто ви? — його голос залишався твердим.

Чоловік, у якого він тримав ніж біля шиї, важко проковтнув і відповів:

— Ми просто намагалися вижити. Діти — це наші… родичі. Їхні батьки загинули. Ми намагалися знайти безпечне місце, але місто стало пасткою.

Максим мовчав. Він не міг дозволити собі помилки.

— Чому ви не пішли на позиції військових чи волонтерів?

Другий чоловік нарешті наважився заговорити:

— Ми боялися, що нас не приймуть. Або запідозрять у чомусь…

Максим поглянув на Олену. Вона бачила, що він вагається. Йому потрібно було щось більше, ніж просто слова.

— Максиме… — тихо промовила вона. — Якщо вони б хотіли вбити нас або дітей, то вже зробили б це.

Він видихнув і нарешті опустив ніж.