Розділ 2. Крізь темряву до світла

Олена швидко ковтнула холодну каву, яку хтось залишив на імпровізованому пункті збору. Гіркий присмак не заважав – зараз не до цього. Вона оглянулася: навколо метушилися люди, чий світ розвалився всього за кілька днів. Діти плакали, жінки нервово стискали телефони в руках, чоловіки мовчки вдивлялися в далечінь, ніби намагаючись побачити там майбутнє.

Максим стояв неподалік, швидко переглядаючи списки. Його обличчя було напружене, але голос залишався впевненим, коли він віддавав накази:

— Машини будуть через пів години, готуйтеся. Документи тримайте при собі. Дітей – ближче до виходу.

Його погляд зустрівся з Олениним. Вони не обмінялися словами – просто кивнули одне одному, і цього було достатньо. За останні дні між ними утворився якийсь неписаний зв’язок: кожен знав, що інший зробить далі.

— Тут ще є місця? – раптом запитав чийсь тремтячий голос.

Перед ними стояла літня жінка, тримаючи за руку онука. Очі хлопчика були великими й переляканими.

— Так, звісно, — відповіла Олена, нахиляючись до нього. — Як тебе звати?

— Матвій, — тихо пробурмотів він.

— Матвій, ти молодець, що допомагаєш бабусі. Не хвилюйся, ми вас посадимо у безпечну машину, добре?

Він кивнув, але пальці не розтискалися на руці бабусі.

Олена перевела погляд на Максима. Той уже щось перевіряв у списках.

— Я проведу їх до входу, — сказала вона.

— Гаразд. Але швидко. І будь обережна.

В його голосі з’явилася нотка, якої раніше не було – тривога. Олена це помітила, але нічого не сказала. Вони просто не могли дозволити собі більше втрат.

Вона взяла хлопчика за руку й повела до виходу, де вже чекали інші люди. Але думки її були про інше. Про те, як за кілька днів поруч з нею з’явився той, кому вона довіряла, попри всі обставини.

Максим.

Він став для неї точкою опори в цьому хаосі. І вона боялася усвідомити, що це означає.

Максим ще раз перевірив список, але цифри розпливалися перед очима. Втома накопичувалася, виснажувала, але він не міг зупинитися. Не зараз. Він кинув швидкий погляд на Олену, яка вела хлопчика та його бабусю до виходу. Вона була спокійна, але він помітив напруженість у її рухах.

Відволікатися не можна.

— Наступний автобус буде через п’ятнадцять хвилин! — крикнув він волонтерам.

Але не встиг договорити, як почулися різкі вибухи десь у віддаленій частині міста. Спершу один, потім ще два. Земля здригнулася, і всі навколо завмерли на мить.

— Це далеко, — кинув Максим, швидко оцінюючи ситуацію.

— Але не настільки, щоб ігнорувати, — відповів хтось поруч.

Олена, почувши вибухи, інстинктивно притиснула Матвія до себе, закриваючи його собою. Вона навіть не усвідомила, що зробила це. Тільки коли хлопчик смикнув її за рукав, зрозуміла, що її серце шалено б’ється.

— Все добре, — прошепотіла вона йому.

Максим підійшов ближче.

— Ви в порядку?

Олена підвела голову. Її очі були напружені, але голос звучав рівно:

— Так. Але люди панікують.

Дійсно, у натовпі почався рух. Хтось хапав дітей на руки, інші схоплювали речі й намагалися вибігти просто на вулицю.

— Треба їх заспокоїти, інакше буде хаос, — тихо сказав Максим, дивлячись їй у очі.

— Разом? — спитала вона, навіть не сумніваючись у відповіді.

Він кивнув.

— Разом.

Вони розділилися: Максим почав говорити з дорослими, а Олена пішла до матерів із дітьми. Вона схилилася до однієї жінки, яка стискала дитину на руках, і тихо сказала:

— Ми не можемо вибігати зараз. Треба залишатися тут, щоб не потрапити під удар. Подивіться на свого малюка – він спокійний, тому що ви його тримаєте. Довіртеся нам. Ми зробимо все, щоб ви вибралися звідси.

Жінка ковтнула повітря, поглянула на свого сина і кивнула.

За кілька хвилин паніка трохи вщухла.

Коли Олена повернулася, Максим вже стояв біля входу й щось швидко обговорював із військовим. Вона підійшла ближче й почула фразу, від якої серце стиснулося.

— Дорога заблокована. Автобуси не проїдуть.

Вона зустрілася поглядом із Максимом. Вона знала, що він скаже наступним.

— Треба знайти інший шлях. І швидко.

Максим втупився в карту на телефоні. Екран мерехтів, сигнал зникав. Він бачив лише кілька варіантів — і жоден з них не здавався безпечним.

— Є одна дорога, — нарешті сказав він, — але нам доведеться пройти частину шляху пішки.

Олена мовчки кивнула. Вона не заперечувала, навіть не питала, наскільки це небезпечно. Просто чекала на інструкції. Максим оцінив це.

— Я піду першим. Ти допомагатимеш людям.

— Домовилися.

Вона швидко повернулася до натовпу, намагаючись пояснити, що їм потрібно йти групою, не відставати й триматися разом. Люди реагували по-різному: хтось панікував, хтось намагався сперечатися.

— Слухайте, якщо ми будемо стояти тут, ми всі залишимося під обстрілом! — Максим урвав суперечки. Його голос був твердим, як сталь. — Якщо хочете жити — слухайте нас і йдіть!

Це подіяло. Люди стали рухатися.

Шлях пролягав через вузьку вулицю, між зруйнованими будівлями. У повітрі висів їдкий запах диму. Вибухи стихли, але напруга залишалася.

— Максиме, глянь туди! — Олена показала на перевернутий автомобіль попереду. Він перекривав половину дороги.

— Доведеться обходити, — прошепотів він.

Максим подав їй знак залишитися з людьми, а сам рушив уперед. Кілька секунд нічого не відбувалося, а потім — різкий звук.

Свист.

— Лягай! — закричав Максим, і Олена встигла кинутися до землі разом з іншими, коли поруч пролетів снаряд.

Він вдарив у будинок трохи далі по вулиці. Вибухова хвиля сколихнула все навколо, здіймаючи пил і уламки.

Олена почула чийсь крик, різкий біль у руці, але найбільше — гучний стукіт серця. Вона відкрила очі.

Максим був поруч, прикриваючи її собою.

— Ти ціла? — його голос був спокійним, але очі шукали відповідь.