Розділ 1: Перші дні війни

24 лютого 2022 року, 4:00 ранку. Тихе місто, що ще вчора було спокійним і звичним, враз змінило свою сутність. Кожен звук був оглушливим, кожне слово важким і неприродним. Олена сиділа на кухні, телефон на її столі продовжував дзвонити. Її серце билося швидше, але вона не могла відірватися від екрану.

Вона знову набирала номер батьків. І вже вдруге не отримувала відповіді. Її пальці метушливо переходили з однієї кнопки на іншу, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку в розмові з ними. Чому не відповідають? Невже це реально відбувається? Невже це не просто чергова хвиля новин, яка не має нічого спільного з її життям?

“Алло?” — нарешті почула вона рідний голос матері.

“Мамо, ви чуєте мене? Що відбувається?” — її голос видавав тривогу, хоча вона намагалася говорити спокійно. Але навіть вона сама розуміла, що цей спокій — лише маска. В її душі не було ані мирної тиші, ані упевненості.

“Олено, ми в порядку, не переживай. Ми чуємо вибухи, але це далеко… Поки що все добре”.

Мати намагалась заспокоїти, але Олена відчувала, що мама, як і вона, знала — це лише початок. Вибухи не могли бути “далеко”, і “все добре” було лише фразою для того, щоб не показувати власного страху. Вона могла чути, як мама нервово ковтала, намагаючись виглядати впевненою, навіть коли насправді цього не було.

“Мамо, залишайтеся в безпеці. Можливо, буде краще, якщо ви будете ближче до центру міста, там ще не було обстрілів. Залишайтеся вдома, я скоро приїду!” — сказала вона, хоча добре знала, що такої можливості може й не бути. Відстань між ними була великою, і навіть неясні подробиці новин ставали важкими для сприйняття. Вона хотіла допомогти, але відчувала, що руки зв’язані. Що вона може зробити, коли сама була так далеко?

Вона попрощалася з мамою і знову опустила голову. Її емоції вирували. Відчуття тривоги і хаосу перепліталися з болем за те, що відбувалося. Це все було наче не з її життя. Вона сиділа в своїй квартирі, в невеликій кімнаті, де все ще стояли речі, які ніби залишалися вчорашнім, мирним світом. Але цього світу більше не було.

Серце билося сильно, і Олена закрила очі, намагаючись знайти хоч якийсь баланс. Вона вже знала, що за кілька годин все зміниться. Що вона, мабуть, повинна буде змінити своє життя, прийняти нову реальність, хоча ще не розуміла, як саме.

Рівно в той момент, коли вона відкладала телефон, дзвінок перервав її роздуми. Вона знову підняла трубку і побачила на екрані ім’я друга. І навіть якщо вони давно не спілкувались, це було важливо.

“Ти в порядку?” — запитав він коротко.

“Ще не знаю”, — відповіла вона, хоча розуміла, що відповідь вже на поверхні.

Олена заплющила очі і відчула, як важкий тиск накриває груди. Вона переживала багато, але її думки залишалися з другом — Артемом, з яким вона говорила до того, як вирушити в дорогу.

“Олена, ти точно впевнена, що треба їхати?” — питав Артем, його голос був тривожним, але все ще зберігав спокій. Він був одним із тих, хто намагався вивести її з паніки, навіть коли сам був наляканий.

“Так. Немає іншого вибору. Я маю їхати до батьків, це найбезпечніше. Ти ж знаєш, я не можу залишатися тут, Артеме. Я не можу ризикувати, коли місто під обстрілами.”

“Я розумію, Олено. Але знай, що я буду з тобою на зв’язку. Якщо щось трапиться, я буду допомагати, як зможу. Тільки будь обережна, не вирушай у саму гущу.”

“Дякую, Артеме. Будь ласка, бережи себе теж”, — вона спробувала зібрати всі свої сили, щоб не розплакатися, але кожна думка про те, що залишає місто, її рідних, друзів, важила, як камінь на серці.

“Обов’язково. І пам’ятай, що коли все закінчиться, ми будемо разом знову. Ти повинна дістатися до батьків, все буде добре.”

Її слова звучали наче мантра, щоб заспокоїти не тільки Артема, але і себе. “Обов’язково. Я скоро буду вдома. Потрібно триматися.”

Вона повісила слухавку, і кілька секунд стояла в тиші, намагаючись зібратися з думками. На момент вона забула про реальність за вікном. Всі ці вибухи, ці тривожні новини, вони здавались далекими, поки вона не вирушила в дорогу.

Рішення було прийняте. Олена на хвилину сповільнила кроки і глибоко вдихнула, мовби прощаючись з кожним кутком цього міста, яке більше не було для неї домом. Вона ще раз перевірила, чи все взяла, і вже через кілька хвилин вийшла з дому, залишаючи позаду той короткий спокійний світ, який зник разом із першим звуком вибуху.

Максим прокинувся від дзвінка, який різко розірвав тишу ранку. Вони з друзями трохи пізніше планували зустріч, щоб обговорити останні новини, але те, що почув на іншому кінці лінії, змусило його серце стиснутися.

“Максим, все почалося. Збирайся. Нам потрібно вирушити на позиції”, — це був голос його командира. Лише кілька хвилин тому він був на зв’язку, говорив про зміни в оперативній ситуації, але тепер усе стало серйозно. Почалося. Вибухи, які почув уві сні, вже не здавалися фантазією.

Максим швидко схопився з ліжка, одягнув форму, не роздумуючи. Кожен рух був чітким і ритмічним, наче він уже проходив цей шлях сотні разів, але тепер все було інакше. Страх, що ще вчора не мав жодного підґрунтя, зараз переповнював його. Він не міг не відчути, як змінюється атмосфера навколо, як звуки вибухів наближаються все більше.

Він зателефонував друзям, з якими працював у волонтерському загоні. Сьогодні для них мав бути важливий день — допомогти евакуювати людей з найбільш небезпечних точок. Тепер це стало його першочерговим завданням.

“Максим, я вже на місці. Підготував машину, чекаю тебе. Часу немає, треба працювати швидко”, — сказав Петро, його друг і колега, з яким вони разом проходили через багато важких моментів.

“Зрозуміло. Їду через 15 хвилин”, — відповів Максим, швидко схопивши свою сумку і перевіряючи, чи все на місці. Патрони, аптечка, карта. Поглянув на вікно — місто ще не повністю прокинулося, але він відчував, що цієї тиші більше не буде. Уже були чутні перші сирени, і небо стало незвичним, мовби загрозливо низьким.