Пролог

23 лютого 2022 року. Київ прокидається під м’яким світлом зимового ранку, і місто ніби затамувало подих. Здається, що нічого не зміниться, що це лише ще один звичайний день, коли робочі метушні змішуються з тишею, яку відчуваєш лише перед великим штормом. Люди мали свої справи: хтось ішов на роботу, інші поспішають на зустрічі, комусь, можливо, хотілося просто відпочити від буденності. Але для багатьох це буде останній день у звичному ритмі життя.

Олена, молода жінка близько тридцяти років, сиділа за кухонним столом у своїй квартирі в центрі Києва, дивлячись на годинник. Вона була встигла підготувати сніданок, але її думки були розсіяні. Останні кілька тижнів вона відчувала якусь незрозумілу тривогу, ніби щось наближалося, але не могла точно сказати, що саме. Якось зазвичай так, її не залишала думка про завтрашній день — чи все буде гаразд, чи не станеться чогось непередбачуваного. Вона одягала свій улюблений світло-сірий светр, пила каву та перевіряла новини, де звичні пости про політику, економіку і навіть погоду здавалися менш важливими в порівнянні з її внутрішнім відчуттям невідомої небезпеки.

Сьогодні вона ще мала кілька зустрічей із клієнтами, а вечір — спокійний час вдома. Що ж може статися? Задоволена тим, що день обіцяє бути звичайним, Олена зібрала сумку і поїхала до офісу. В її думках не було місця для великих питань. Вона не підозрювала, що останній день її звичного життя вже на горизонті. Вона не знала, що завтра всі її плани та мрії можуть бути зруйновані в одну мить.

Максим також проводив цей день в звичайній суєті. Молодий чоловік, який служив у Збройних силах України, отримав вихідний день перед важливими навчаннями, що мали розпочатися вже наступного тижня. Вдома, у маленькому будинку на околиці міста, він проводив час з батьками. Вони сідали за обідній стіл, сміялися, жартували про минулі святкування. У його мати був спеціальний рецепт запеченої курки, що ніколи не набридала, а він, як завжди, відмовлявся від салатів, ховаючи свою любов до картоплі з м’ясом. Йому здавалося, що цей день схожий на всі інші. Він не думав про ситуацію в країні, хоч і чув про напруження на кордоні. Його не полишала впевненість, що військова ситуація не переросте в щось серйозне, що сьогоднішній день буде лише ще одним звичайним для нього.

Він сидів на тій же лавці в парку, де часто гуляв з другом, коли вони були молодшими. Зараз він ходив до парку рідше, хоча любив відчувати тишу серед дерев, де навіть у місті було чути, як минають години. Як і Олена, він не підозрював, що цей день стане останнім у звичному житті. Він ще не знав, що кожен ритм його світу незабаром зміниться.

Всюди в Києві було відчуття, наче кожен знаходиться в межах якогось прихованого бульбашки часу, де все йде як завжди, де минуле й майбутнє не тиснуть на плечі, де люди спокійно йдуть своїми шляхами. І все ж, в повітрі було щось не таке. Невидима сила підштовхувала до змін, навіть якщо вони здавалися такою віддаленою перспективою, що не можна було вірити в їх реальність.

Після обіду, коли сонце вже почало опускатися за обрій, Олена отримала чергове сповіщення на телефоні. Вона, не звертаючи особливої уваги, натискала на екран і мимоволі перевіряла, що відбувається. Однак, цей момент став поворотним. На екрані з’явилися лише кілька ліній новин про загострення на сході, але то було вже зовсім не те, що вона очікувала побачити. У цей момент, відчуття в душі, яке постійно перебувало на межі занепокоєння, почало вибухати.

Так само і Максим, провівши день серед сміху та спокійних бесід, вирушив до військової частини. Він не знав, що ці кілька годин стануть для нього і для багатьох інших вирішальними. Він ще не розумів, як швидко все зміниться, як швидко війна увірветься в його звичний світ.

Але коли ніч почала падати на місто, відчуття того, що щось невідворотне ось-ось станеться, стало нестерпним. Час, ніби стиснувся, і всі готувалися до завтрашнього світу, який більше ніколи не буде таким, як раніше.

Олена повернулася додому пізно ввечері, коли місто вже занурювалося в темряву. Київ в цей час виглядав, як завжди, наповнений шумом та світлом вікон, які м’яко освітлювали вулиці. Вона мимоволі відчувала, як важко знімати з себе робочий день і занурюватися в тишу своєї квартири. Але цього разу в її душі було щось інше, чого не було раніше. Це був наче натягнутий струна, яка ось-ось зірветься, але вона не могла визначити, чому саме так. Можливо, це все було через новини про напружену ситуацію на сході. Вона знову подивилася на екран свого телефону, але більше не шукала новини. Вона відчувала, що це все може бути марно.

Те, що залишалося для неї важливим, це простий момент вечора. Звичне готування чаю, чашка з улюбленим трав’яним напоєм, і уявлення про майбутнє, яке, здається, не потребувало змін. Вона сіла біля вікна і дивилася на нічне небо, на яке вперше за довгий час було спокійно. Вуличні ліхтарі тьмяно світили внизу, а в душі вона все ще відчувала тривогу, якої не могла позбутися. Можливо, вона була лише відгомоном змін, що насувались, хоча все, що вона бачила навколо себе, говорило про зворотне. Вона ще не підозрювала, що кожен момент цього вечора стане останнім, коли її світ залишиться незмінним.

Максим тим часом, через кілька годин після Олени, йшов до дому. Відчуття чогось непорушного тривало й у нього. Повертаючись від своїх військових побратимів, він зупинявся на кілька хвилин біля того самого парку, який завжди любив. Місто ставало тихішим, навіть навколишні вулиці здавалися незвично порожніми. Хтось пройшов повз, хтось залишився вдома, і цієї ночі все здавалося тимчасовим, навіть він сам — чи просто відчуття, що це не його день?

Він зупинився біля лавки, де раніше вони з другом часто сиділи, і поїв просто так, без мети, нічого не чекаючи. У його розумі було щось важливе, але в той самий час таке розпливчасте. Ці думки, які не піддавалися аналізу, підсвідомо давали йому відчуття, що найближчим часом доведеться прийняти рішення, яке змінить усе. Він ще не усвідомлював, що саме зараз відчуває.