Глава 29

Максим:
Після розмови із Ритою, у мене відновилось дихання.. Не гаючи ні хвилини я швидко зібрав усі речі, повідомивши її маму та Аня, що зовсім скоро обов'язково повернусь із Ритою, а тоді застрибнув до своєї машини.. Дорогою зателефонував своїм друзям, мені потрібна була хоч деяка підмога. Неля ж точно не могла самостійно викрасти Квітку... Були спільники, можливо багато спільників..  
Завдяки її дзвінку я зміг відслідкувати де знаходиться її телефон, а разом із ним і сама дівчина.. Я гнав як скажений, бо її останні слова: "я не знаю, що Неля може зробити зі мною до ранку" лякають мене не на жарт. Хай тільки спробує торкнутись її волосинки, не подивлюсь що вона дівчина! Чесно, ніколи б не подумав, що її найближча подруга здатна на викрадення?! Але з якою метою? Невже мститься за свого Кирила? Проте, прямої вини Рити тут немає!  
Через деякий час, за містом знаходжу покинутий будинок.. Дані із телефону сходяться, отже я на місці.. Хлопці приїхали також. З усіх сторін оточуємо територію, не дам утекти жодному.. Визираю із розбитого вікна, і одразу ж помічаю свою Квітку, прив'язану до стільця.. Чорт! Я вб'ю їх! Через свою злість ледве не псую весь план, та друг вчасно мене зупиняє.. Продовжую стежити далі: бачу тільки двох хлопців, а згодом і Нелю, яка по троху починає підходити до Рити.. Придивляюсь і помічаю, що ця божевільна тримає у руках шприц із незрозумілою рідиною..
- Це може бути наркота! - висуває одне із своїх припущень мій товариш.. - Я бачив таке у кіно! 
Рита починає пручатись, а коли я почув її крик, то на автоматі забіг до будівлі, не чекаючи жодного сигналу і вчасно відбив з рук Нелі ту гидоту.. Хлопці вибігли за мною, одразу ж схопивши тих двох, що стояли біля входу, та й Нелю тримали також.. Швидко розв'язавши дівчину, я взяв її на руки, цілуючи кожну синяву, що утворилась від тих клятих мотузок.. З її очей покотились сльози, але тепер вона була в безпеці...
Маргарита:
Я так довго тулилась до Макса, ніби побачила його вперше за тисячу років..
- Ти навіть не уявляєш яка я рада тебе бачити! - промовляю це щиро крізь сльози..
- Справді ? - намагаючись жартувати, запитав той та поцілував мене у скроню..
- Макс, я не в стані тобі щось доводити:) - із посмішкою відповідаю йому..
На секунду хлопець кладе мене знову на той самий стілець, і швидко підходить до хлопців, які були спільниками Нелі... Б'є в обличчя горилу, але коли хоче торкнутись Андрія, то я вчасно зупиняю його із словами:
- Макс, не треба! Якби не він, я б ніколи не змогла до тебе додзвонитись. Він допоміг мені! Відпусти його..
Звичайно хлопець слухняно опускає руку, хоча його погляд був трохи розчарований.. Напевно і Нелі пощастило, що вона дівчина, а то б і вона відчула на собі смак від кулака мого блакитноокого.. 
- Поліція вже їде..- промовляє Максим, сердито дивлячись на Нелю і додає:- Якщо думаєте, що виплутаєтесь, то можете забути, у нас є достатньо доказів! А ти, хлопче..- тепер вже звертається до Андрія - Дякую, що допоміг, я у твоєму боргу.. Ми збираємось їхати додому, тебе підвезти? 
- Я вже якось сам.. Це вам дякую, що у вас така добра дівчина... Якби вона мене не переконала, я б уже давно був у тюрмі.. - говорить хлопець, потиснувши руку Максиму...
  Після цього блондин повертається до мене, бере на руки і несе до своєї машини.. На його обличчі сяє тепла посмішка.. Він акуратно кладе мене, накриваючи пледом.. А потім і сам сідає до свого автомобіля, заводить її і вирушає..
- Хвилювався за мене? - запитую, зручно вмощуючись на кріслі..
- Ти ще й питаєш? Та я ледве не збожеволів! Якби ж я тільки знав де тебе тримають, приїхав набагато швидше. Вибач! - промовляє він, стискаючи своє кермо..
- Тобі не має за що вибачатись! - торкаюсь його руки, відчуваючи що він розслабився.. - Якби не ти..я б не знаю, що зі мною було б!  
- Зараз все добре! І більше я тебе не залишу ні на крок! - запевняє він мене..
Я посміхаюсь, бо вірю йому більше ніж собі. Поруч з ним я в безпеці.. Тепер точно у безпеці..
- І що буде з Нелею? - обережно запитую в Макса по дорозі додому..
- Тюрма. А що ж і ще?? За викрадення людини, їй впаяють доволі довгий термін і її поплічнику також. А якщо ще й експертиза покаже, що в цьому шприці і справді була наркота, то сяде вона на довго! - запевняє мене хлопець..
- Наркота?? - стривожено перепитую я, торкаючись своєї руки.. По тілу одразу ж пробіглись мурашки і стало незвично холодно! 
Раптово блондин пригальмовує.. Повертається до мене, торкаючись своїми руками мого обличчя..
- Квітко, скажи, вони щось кололи тобі?? - налякано запитує він..
Із сльозами на очах киваю головою і додаю :
- Після цього я заснула..Ти думаєш, що це були наркотики?? 
- Не впевнений! Але слід перевірити. Ти тільки не хвилюйся, все буде добре! - обіймаючи, заспокоює мене..
Він витер мої сльози, дав пляшку з водою і швидко рушив до лікарні..  Настільки швидко, що я навіть не встигла кліпнути, коли ми там опинились... Хлопець допоміг мені дістатись до палати, і сидів поруч поки лікар робив огляд..
- Зараз ми зробимо ще деякі аналізи, і якщо ми виявимо в організмі наркотичний склад, то одразу ж перейдемо до промивання крові - спокійно промовив лікар, закінчивши мій огляд.. 
Трохи злякано дивлюсь на хлопця, але лиш одним поглядом він запевняє мене, що все буде добре..
- Ви не хвилюйтесь так, дорогенька. Це не боляче, і все пройде достатньо швидко! - запевнив мене лікар, коли я здала потрібні аналізи і зрештою у моїй крові знайшли наркотики.. 
- Квітко, я буду поруч, в коридорі, чекатиму на тебе! Пам'ятай, я з тобою і головне - нічого не бійся! 
Спокійно видихаю і киваю головою, блакитноокий нахиляється, цілує мене у скроню та покидає палату...
 ***
Все закінчується добре. Я жива і головне, що вже не налякана.. Буквально через деякий час, Макс забрав мене додому і чесно кажучи вже не було сенсу далі приховувати той факт, що я можу стояти на власних ногах... Візок залишився на вулиці, а з допомогою хлопця я ступила на поріг власного дому... З іншої кімнати вибігла Анечка, а за нею моя мама, яка одразу ж ніби заклякла...
- Рита, Рита прийшла! Я так скучила! - обнімаючи мене, промовила маленька, а потім додала :- Ти ходиш? 
- Так сонце, ходжу. Нарешті ходжу! - крізь посмішку та сльози відповідаю я.. Погладжуючи дівчинку по голові..
Відступаю від них на крок і прямую до мами, яка також крізь посмішку починає ридати.. Я кидаюсь у її обійми, на що отримую теплу відповідь:
- Ритонько, яка я рада! Боже ти ходиш! Це диво! Справжнє диво! Дівчинко моя! Нарешті ти вдома! Я місця собі не знаходила! 
- Мамочко, це все завдяки Максу:) 
- Це диво! - продовжує говорити вона - Я люблю тебе донечко:) 
- І я вас мамо! - із сльозами на очах відповідаю взаємністю.. Згодом підбігає Аня і приєднується до наших теплих обіймів..
- Максим, а ти чому стоїш? Приєднуйся, ти вже не від'ємна частина цього всього! - промовила моя матуся, закликавши до обіймів блондина..