Глава 24

- Квітко, ти ніби вперше бачиш людину з пензлем у руках:) - з посмішкою промовляє той.. От же ж ухилянт. Хіба так важко просто відповісти, а не загадками говорити? 
Запитально піднімаю брову, проте не говорю нічого.. І цього погляду достатньо, щоб він ще більше захіхікав,  але все ж нарешті розповів що до чого:
- Гаразд, гаразд:) То що ти хотіла дізнатись? - знову вбиває мене своїми дурними питання блондин.. Я зараз його задушу власними руками.. 
- Макс! - тихо скрикую я, поволі піднімаючись - Може досить бавитись зі мною??  Ще одне безглузде питання, і я точно задушу тебе! 
Посмішка мого опонента стає ще більш хитрішою.. Він підходить до мене, тим самим скорочуючи між нами відстань.. 
- Ну і чого ти шкіришся? Не віриш, що задушити зможу??- запитаю вкрай серйозно, але його вираз обличчя стає не менш задоволеним. Тішиться гад, що я так дратуюся..
- Ти просто дуже гарна, коли сердишся:) - натомість він робить комплімент.. Звичайно дуже мило, але мене одобрити не зможе! Принаймні не так просто! 
Зрештою тягнусь до його шиї (але не для того, щоб задушити, ви нічого такого не думайте, я ж просто жартувала), але просто приобнімаю.. Хай думає, що маю намір його все таки задушити:) Проте замість того, щоб мені щось сказати, він тільки ближче притягує до себе, міцно обіймаючи за талію.. Почуваюсь, як пташка, що потрапила у лапи голодного вовка. Блакитноокий не відводив від мене своїх очей, посміхався, але мовчав, ніби боявся порушити цей дивний момент.. Моє дихання прискорювалось, та й почувала я себе вкрай ніяково..  Макс нахилився до мене, (я від зніяковіння навіть заплющила очі) і прошепотів, торкаючись своїми вустами моїх:
- Хочу тебе намалювати..
Це був не поцілунок. Та навіть звичайний дотик, змусив моє серце затремтіти... Оговтавшись, ніби від якогось дурману, поволі у думках розжовую його слова.. Намалювати? Хоче мене намалювати? 
- Отже ти зрештою малюєш? - коли він знову опиняться біля свого мольберта, наважуюсь запитати я..
- Не очікувала такого? - посміхаючись, запитує у відповідь той.
- Ти ж навіть не натякав, що цікавишся малюванням. Я ж не екстрасенс, і не вмію читати твої думки..
- Дивно, в мене було відчуття, ніби ти завжди знаєш, про що я думаю:) - тепло поглянувши на мене, сказав Максим, змусивши мене широко посміхнутися...
- Але чому саме мене? - знову запитую, повернувшись на розстелений плед.
- Ти втілення всього прекрасного, що відбувається у моєму житті. Ти ніби мій перший і останній подих. - відповів блондин, словами справжнього художника... У моїй душі все завмерло. Здається навіть дихати перестала, та щойно він знову поглянув на мене, дихання відновилось. Таких слів, я точно ще ні від кого не чула.. Щось дивовижне в них було, та ще й стосувалось мене. Стосувалось того, що він відчуває до мене...
- Так! Розслабся! І бажано не ворушись! - раптом скомандував художник.
Слухняно вмощуюсь, дивлячись прямо у його блакитні очі. Які оглядають то мене, то знову зосереджуються на полотні.. Цікаво спостерігати за тим, як він змінює міміку обличчя: то посміхається, то супить брови, робить серйозний погляд, але всеодно залишається тим самим терплячим і милим блакитнооким.
- Маакс, мені ще довго так сидіти?? - починаю скиглити, відчуваючи як терпнуть мої ноги..
- Ще трошки! Потерпи:) - просить художник.. (Легко йому казати, не він сидить в одній позі вже майже цілу годину, та все ж таки терплю. Що тільки не зробиш, заради мистецтва). 
Через деякий час, він зрештою завершує мене малювати.. От і чудово, а то я вже боялась, що мої бідолашні ноги в найближчому часі просто відпадуть. 
- Художнику, можливо допоможеш дамі піднятись? - запитую, а можливо навіть і стверджую чи наказую. Бо впевнена, сама я точно не піднімусь, ніг майже не відчуваю..
Хлопець посміхається, подає мені одну руку, а іншою хапає за талію, і нарешті ставить мене на ноги. Трохи похитуюсь. Відчуття таке, ніби по моїх ногах пробіглась зграйка крихітних мурах. Чомусь стояти стало набагато важче..
- Оп, тримаю тебе Квітко:) Пройдемось трохи, щоб тобі було легше стояти?? 
Киваю головою на знак згоди! І ступаю крок за кроком. Зрештою цей короткотривалий біль швидко проходить і ходити стає набагато легше.. Та навіть попри це, Макс не відпускав мою руку та й загалом мене усю.. 
- Повертаймось до мольберта, мені вже краще! Хочу побачити, що ти там намалював:) І посмій мені тільки сказати, що це якийсь сюрприз і я зможу його побачити тільки згодом. От тільки посмій, і точно тебе задушу! - промовляю всерйоз, пильно дивлячись в його очі..