Глава 23

Згодом ми знову поїхали до Нелі. Бідолашна не спала майже всю ніч. З опухлим обличчям, заплаканими очима та й взагалі настільки квола вона зустрічала нас на порозі, що я вкотре пошкодувала про те, що взагалі їй щось розповіла.. Я ненавиджу себе за це! Ненавиджу! 
Я залишилась поруч із подругою, а Макс поїхав подивитись, як там Аня. Точніше це я його переконала поїхати, а знаючи його впертість - це було дуже важко! Проте я хотіла, щоб він відпочив, відпочив від мене... 
- Хороша моя, заспокойся! Ти ні в чому не винна.. Не картай себе, благаю! - заспокоюю як можу, хоча розумію - цього не достатньо! 
- Рито...це не можливо! Я не зможу жити без нього! Просто не зможу! - із сльозами на очах, відповідає вона..
- Я розумію...- з відчаєм промовляю я.
Вона продовжує плакати, згадувати про Кирила, а я мовчати, продовжую мовчати, щоб також не заплакати... Я ж ненавиділа його, так ненавиділа, а тепер ненавиджу себе... Якби ж він тільки був живий, Неля б так не страждала...
***
Місяць. Пройшов рівно місяць з того дня, як ми поховали Кирила. Нелі вже трохи краще, ми з Максом часто навідуємось до неї.. Та й мені напевно також.. Присутність Макса у моєму житті допомагає не тільки впевнено підніматись на ноги, а й поволі забути про неминучу біль від втрати.. З ним так легко, так просто, просто жити, а не існувати! Ось знову він везе мене до універу, розповідає якийсь жарт, а я ніби посміхаюся, але думками літаю десь дуже далеко..
- Квіткооо, повертайся на планету Земля:) - з тою ж самою посмішкою, блондин все ж таки змусив мене покинути свої думки..
- Я нікуди не літала:) - нарешті щиро посміхаюсь і я.
- Рит?? Коли ти збираєшся розповісти мамі про те, що вже можеш ходити?? - раптом запитує той.
- Емм..не знаю.. Трохи боюсь. Не знаю, як вона на це відреагує..
- Ти смієшся?? Вона буде стрибати від радості! - підбадьорює мене блакитноокий.
- Впевнений?? - запитую у відповідь, і коли отримую схвалення, додаю - Через тиждень моє день народження, гадаю там розповім усім. Але тільки за однією умови..
- Все що у моїх силах Квіточко:) - одразу ж погоджується на мою авантюру.
- Ти маєш бути поруч, щоб мені не було так лячно! - промовляю, ховаючи очі. Трохи ніяковію..
- Завжди! Завжди буду поруч...- якимось дивним поглядом пропалює мене хлопець, але таким щирим і теплим, що хочеться його обійняти...
*** 
- То куди ми зараз? - запитує Макс, забираючи мене з університету.
- Та ніби додому... Чи в тебе є якісь пропозиції? - з цікавістю запитую у відповідь.. Просто так він би не питав, отже зрештою має щось на увазі.
- Єє:) - з хитрою посмішкою відповідає він і додає - Але ти мабуть стомилася, треба відвезти тебе додому..
- Ні, не стомилася..- запевняю його..
- Квітко, я ж бачу, що стомилася.. Тобі треба відпочити! - якось дивно хлопець відмовляє мене, від ж своєї авантюри.
- Та не стомилася я! Що з тобою? - починаю сердитись. Що це за ігри такі? 
- Доведи! - з підозрілим поглядом, промовив той.
Ах, здається я все зрозуміла. Хитра ж він тваринка. Дуже хитра. Гаразд, я теж маю секретну зброю, після якої він точно здасться! Швиденько, але достатньо ефектно, цілую його у щоку із словами:
- Достатньо доказів?? 
Очі блондина в той же момент ніби збільшуються. І посмішка розпливається по всьому обличчю. Хах, так і знала, що це подіє! 
- Авжеж:) Тепер можемо їхати! - задоволено промовляє блакитноокий і кудись розвертає машину. 
Через деякий час, ми опиняємось за містом. І ні, не у селі.. Десь на звичайній, але просто неймовірній природі, можливо навіть гарнішій ніж у селі.. Окрасою цього місця був водоспад, дуже гарний водоспад.. Вперше дізнаюсь про це місце.. Сюрпризи блакитноокого як і завжди проходять вдало.  
Макс допомагає мені вийти з машини, розтеляє на траві м'якенький плед і запрошує мене туди сісти. Спочатку я гадала, що це буде чудовий пікнік на природі, але як же ж я помилилася..  Посадивши мене на траву, хлопець дістав із своєї машини те, що мене вкрай шокувало - мольберт. Мольберт і фарби. Я просто не вірила власним очам. Невже він вміє малювати? Справді вміє малювати? Шокуючим поглядом проводжаю його в той час, як він спокійно ставить переді мною мольберт. Я дуже вибачаюсь, мені ніхто не хоче щось пояснити? Бо я щось ніяк второпати не можу, блондин, той самий блондин вміє малювати?? 
- Рит..- раптом чую його голос - Ти так дивишся, ніби от-от мене з'їси:) Зголодніла чи що?? 
Він знущається? Чи включає дурненький режим? 
- Це у моїх подальших планах..- саркастично відповідаю я і додаю:- Але може ти все-таки поясниш, що тут відбувається??