Глава 22

Опинившись у лікарні, ми одразу зустріли Нелю - всю у сльозах, з таким відчаєм ніби все втрачено.. Без зайвих слів обіймаю її, але на жаль сказати, що все буде добре, не можу. Занадто багато болі у її очах. Згодом вона переводить на мене свій погляд і промовляє:
- Це я в усьому винна! Ми зустрілись, я почала кричати на нього, казати, як його ненавиджу, а він просто слухав та мовчав, в останню секунду зірвався і пішов.. Згодом - дзвінок від лікаря, його збила машина, та й він лежав у стані алкогольного сп'яніння...В цьому винна тільки я...
Бідолашна. Як же ж мені її шкода. Беру її руку і відповідаю:
- Ти в нічому не винна! Якщо когось тут звинувачувати, то тільки мене! 
Вона знову з гіркими сльозами кидається в мої обійми, намагаюсь хоч трохи її заспокоїти.. А потім зненацька вона зривається і поспіхом каже, що "незнайомець" хоче мене бачити... Але навіщо? Переводжу погляд на Максима, він тепло посміхається і говорить:
- Йди, я побуду з Нелею! 
Дякую йому самими очима і поспішаю до палати.. Хлопець лежить із заплющеними очима, важко дихає, в ту  секунду мене охопила думка, що мені його шкода.. Присідаю поруч і одразу ж чую його охриплий голос:
- Я радий..що ти прийшла. Вибач! Звучить смішно, але тільки тепер я зрозумів, яким насправді був бовдуром.  Я зіпсував твоє життя, і ти маєш всі підстави мене ненавидіти.. Але якщо бути вже чесним, то я картав себе весь цей час, проте був боягузом, щоб знайти тебе і попросити вибачення... Хммм, а тепер коли лежу тут напівмертивий, хочу твого пробачення.. Аж самому гидко...
Спокійно видихаю, тим часом як моє серце ніби тремтить і водночас зжимає від незрозумілої болі.. Він говорить правду, але чому ж так важко? Лежить напівсмерті? Як це розуміти? 
-Я не знаю чи... - не встигаю договорити, адже він одразу ж перебиває мене:
- Якщо вже не зможеш пробачити, то хоч пообіцяй, що не покинеш Нелю!
- якось без надії промовив той... Його голос і далі був охриплим.. І це не віщувало нічого доброго! 
- Обіцяю! - тихо кажу у відповідь - Але ж ти одужаєш!? Обов'язково одужаєш і..
- Рито! - із змарнілою посмішкою він  знову перебив мене - Просто будь поруч із нею... 
Мої очі вже наповнились слізьми. Але я трималася до останнього. Невже він..? Він не виживе? 
- Пробач..- в останнє з посмішкою промовив він і навіки заплющив очі... 
Із переляку я закричала! І вже тоді не стримувала своїх сліз:
- Я пробачаю тобі, чуєш? Пробачаю! І з Нелею буду? Чуєш? 
Та він вже нічого не чув.. Моє серце знову зжимало від дивної болі. І це було так нестерпно! Нестерпно до неможливості! На мій крик збіглись геть усі: і Макс, і лікар, і моя бідолашна Неля.. Я востаннє подивилась на "незнайомця" і прошепотіла:
- Вибач, Кирил...
Тоді я і справді в останнє промовила його ім'я. Паскудне відчуття, яке змусило мене знепритомніти... 
***
Суцільна темрява - єдине, що я тоді бачила, а коли нарешті розплющила очі, то не зрозуміла де знаходжуся! Через кілька хвилин в кімнату зайшов Максим та приніс сніданок. Стоп! Вже ранок? 
- Де це ми? - здивовано перепитую, по трохи піднімаючись з ліжка..
- Хей, по малу, а то знову впадеш! Квітко, тебе голова часом не болить, ти ж уже була в мене у гостях, хіба не пам'ятаєш? - ошелешує мене своєю відповіддю... 
Знову оглядаю кімнату. Ай справді, це ж його квартира! Де ж тоді маленька Аня? 
- А де..?
- Аня? Я відвіз її до твоєї мами і заразом попередив, що з тобою все добре, але тобі потрібно трохи відпочити..- перебиває, ніби читаючи мої думки..
- Дякую... Як там Неля? Мені треба до неї! Негайно! - промовляю це і поволі піднімаюсь із ліжка, проте через слабкість не втримаюсь на ногах, але блондин вчасно підхоплює мене на руки...
- Обов'язково поїдемо! Але для початку ти поснідаєш та наберешся трохи сил. І це без обговорень!  - наказує мені мій командир. А я схвально киваю головою. Капризувати немаю сил! Та й з ним капризи не пройдуть!