Глава 20

- Якщо ти відпочила, то давай продовжимо тренування? - знову промовив блондин, як ні в чому не бувало, як ніби одну секунду тому він не цілував мене, і взагалі ні в чому не зізнавався.. А найдивніше тут те, що мені взагалі не хочеться вдарити його, накричати, чи сказати, як він посмів мене торкнутися?! Але чому? Цього вже я не знаю..
У відповідь - я просто кивнула, але почувалась розгублено. І на ще один мій подив, він це помітив... От скажіть, невже бувають настільки ідеальні хлопці, які одразу ж розуміють твій настрій та стан?? Бо я про таких читала тільки у книжках і бачила фільми, але щоб зустріти в живу - це вперше.
- Рит, не дивись на мене так. Знаю, я бовдур, але все що сталось - не просто так. Проте я не тисну, на все свій час:) - з посмішкою знову сказав блакитноокий і ніби зняв мій камінь із душі.  З ним все так легко, ніби ми знайомі з дитинства і у нас є той дивний зв'язок..
- Дякую:) - нарешті щиро відповідаю...
А він тільки більше посміхається, та простягає руку, щоб допомогти мені піднятись і продовжити наші тренування.
***
Після вихідних ми повернулись додому. І чесно кажучи тренування на свіжому повітрі було справді корисним. Адже навіть без його опори я змогла самостійно пройти кілька кроків, а з його допомогою - долала вже непоганий маршрут.. І повторюсь: без його підтримки цього б не було! 
Звичайно Аня з моєю мамою також класно провели цей час: грали в різні ігри, навіть навчились танцювати самбу, а ще разом спекли смачнючий пиріг з вишнями. Анечка була дуже щасливою, та й моя мама також..
А тепер Макс знов везе мене до універу, проте цього разу атмосфера у машині зовсім інша. Ми більше розмовляємо, сміємось, щось згадуємо - усе ніби так, як і має бути. 
Коли ми опиняємось біля університету, хлопець пригальмовує, зосереджує свій погляд на мені і промовляє:
- Рит, якщо той хлопець почне знову чіплятись, без вагань дзвониш мені. Одразу ж!! Зрозуміла?? Пообіцяй мені! 
- Кладу руку на серце, що одразу ж тобі подзвоню! - з посмішкою відповідаю, хоча насправді розумію, всю серйозність цієї ситуації.
- Квітко, не жартуй, я вельми серйозно! Не змушуй мене дзвонити погодинно! - спокійно і ніби водночас схвильовано сказав той..
- Макс та не хвилюйся ти так! Не з'їсть він же ж мене там! - намагаюсь якось розрядити атмосферу..
- Ти ще подякуй, що я не знайшов його адреси і заслужено не дав по морді! - з якось злістю відповідає блондин..
Беру його за руку, тим самим заспокоюючи і промовляю:
- Ти занадто добрий до мене, але дякую:) І не хвилюйся я подзвоню...
Щоб остаточно його заспокоїти - цілую у щоку, і кажу, що мені вже час. Звичайно, це його трохи ошелешує,(можливо, даремно я таке утнула?) проте його лице виглядає задоволеним.. Він виходить з автомобіля, відкриває дверцята з мого боку та взявши на руки кладу у візок.. 
- Гарного дня, Квітко:) - лунає мені у спину. Повертаю голову і посмішкою бажаю того самого... І всю дорогу до універу посміхаюсь як дурненька. От чорт забирай же того блакитноокого, якось дивно він на мене впливає. Навіть занадто дивно! 
- Ти вся світишся від радості, невже мене побачила Квітонько?? - чується бридкий голос "незнайомця", який зненацька опиняється переді мною.. А день так класно починався! Ну чому він завжди все мені псує? 
- Світилася, поки тебе не побачила.. І ніяка я тобі не Квітонька! - відповідаю спокійно, але з нотками гніву, щоб він розумів, що я не жартую! 
- А колись танула, від того, як я тебе так називав:) - занадто солодко знову промовив той. Який же ж він огидний! 
- Не згадуй про минуле! Я викинула тебе із свого життя! Раджу тобі зробити те саме! - відповідаю і я, і вже хочу їхати, як усвідомлюю, що він зупиняє мій візок. Чорт! 
- Це не можливо, поки ти дружиш із моєю Нелею! Ми будемо бачитись частіше, ніж ти думаєш! - приголомшує мене своєю тупістю та надокучливістю. Як же ж я його ненавиджу! 
- Ось над цим я також подумаю! А зараз відійди, поки я не закричала! - говорю це так спокійно, і на моє щастя він одразу ж реагує та відходить від мого візка. Ось так набагато краще..
Хоча якщо чесно, його присутність мене сильно напрягає, особливо, якщо згадати те його повідомлення із псевдо погрозою! А ці його слова: "Поки ти дружиш із Нелею, ми будемо бачитись частіше." Він бовдур, невже думає, що я припиню спілкування із Нелею через нього? Проте дізнатись правду саме їй було б непогано! Навіть дуже непогано! Але як?? Як мені наважитись про все їй розповісти? Якщо після цього вона зненавидить мене? Проте вона має знати правду про мене та свого "найкращого" хлопця у світі! Можливо тоді вона зніме ті рожеві окуляри, і буде дивитись на нього під зовсім іншим кутом?? Можливо?? Чи я зруйную її життя? У цьому я не можу бути впевнена. Чи повірить вона взагалі? Це теж невідомо. Адже якщо вона і справді його любить, все складніше ніж я можу собі уявити.. Любов дивне робить з людьми - це вже я знаю точно! 
***
- Так люблю наші посиденьки в цьому кафе:) - з посмішкою промовляє подруга, коли після навчання вже ніби за традицією збираємось за чашечкою кави...
- Так, тут досить атмосферно:) - підтримую її слова.
- А офіціанти які вродливі:) - підморгнувши додала Неля, багатозначно цим натякаючи.. 
- Хей дівчата, може досить говорити за інших хлопців у моїй присутності! - обурюється "незнайомець". Чорт, я зовсім забула про його присутність. 
- А ти що ревнуєш? - граючи очима запитала у нього Неля...
А той у відповідь просто її приобняв.. Яка ж гидота! От чому я завжди погоджуюсь йти в те кляте кафе у трьох? Ще й цей "хлопець" ніяк не відстає від своєї дівчини.. Він взагалі чув щось про особистий простір? Можливо дівчатам треба можливість побути на самоті? Щось обговорити? 
Через деякий час, Макс приніс наші замовлення, подарувавши мені свою посмішку... Поруч із кавою стояла записка, але пізно було щось запитувати, адже офіціант пішов обслуговувати інших.. Отже ж хитрюга:) Швиденько розгортаю записку і тихо читаю очима:
"Ледве стримую себе, щоб не підфарбувати обличчя тому виродку. Рука так і свербить:) А ще важче стриматись, щоб не кинути все це, і викрасти тебе із тієї компанії...І просто побути вдвох:) " 
Ойойой, бідне моє серденько, так швидко воно ще ніколи не билося... Помітно червонію і розпливаюсь у посмішці...
- Ух, щось стало гаряче:) По твоєму обличчі видно, що там щось не просте написано:) - підколює подруга.. Блін, невже  справді так помітно? Але не відповідаю нічого, просто посміхаюся..
Проте свої п'ять копійок вставив псевдо хлопець: 
- Тоді можливо всім зачитаєш? 
- В наступному житті обов'язково! - із сарказмом відповідаю, але намагаюсь стримуватись до останнього..
- До наступного життя я можу і не дожити! 
- Це вже не мої проблеми! 
- Хей народ, що ви гризетесь як кішка із собакою. В мене таке відчуття ніби ви вже давно знайомі і щось не поділили! - висовує свої підозри подруга..Ну так, наші перепалки важко не помітити чи взагалі назвати випадковістю..
В той же момент, на телефон "незнайомця" приходить повідомлення, і він повідомляє, що має вже йти і нас "на жаль" покинути! Ну нарешті! Нарешті! А то я думала, що він ніколи не піде! Тому зараз або ніколи! Я маю поговорити з Нелею!