Глава 19

- Так, ми від'їхали подалі від будинку, тут нас навіть сусіди на побачать, тому можемо починати тренування:) - промовив блакитноокий, щойно привіз знову у село..
-Все добре?? - знову запитує той, побачивши мій задумливий вигляд..
- Макс, а якщо в мене більше не вийде? Якщо це був один єдиний раз, коли я змогла піднятися? - якось несміливо запитую у відповідь..
Хлопець посміхається, присідає поруч та бере мене за руку, що дає змогу почувати себе більш впевнено.
- Рит, ти хоч сама розумієш, що кажеш? Не смішно самій таке говорити? Якщо ти змогла піднятись раз, то зможеш і ще раз, я в цьому переконаний! - заспокоює мене мій опонент. А й справді, що це я так запанікувала? Змогла раз, зможу і другий! Адже так? 
- І ти будь впевнена, гаразд? - поглянувши в мої очі, ще раз запитав той.. 
У відповідь я просто посміхнулась та кивнула головою. З такою підтримкою не гріх і спробувати.  
Трохи заспокоївшись та взявши себе в руки, я дала зрозуміти Максу, що готова починати тренування.. Від чого він широко посміхнувся, та подав свої руки для опори.. Я відчувала його впевненість, яка змушувала так само почувати і себе.. Спершись на його руки, я по трохи піднімала своє тіло, аж поки не опинилась на ногах. Ух, невже вийшло? 
- Ось бачиш, молодець! - підтверджує мої думки опонент - А тепер спробуй пересунути ногу, а за нею іншу.. 
Ну так, йому легко говорити.. Та все ж не капризую та змушую свою ногу рухатись (як би це дивно не звучало). Блондин підбадьорює та хвалить з кожним наступним кроком, і це просто не може не тішити:) Роблю ще одним крок і розумію, що відчуваю слабкість... Хлопець одразу ж на це реагує та підхоплює мене на руки.. 
- Таак, робимо перерву:) - промовляє той, несучи мене до візка - Ти молодець:) 
- Цього б не було без тебе! - не забуваю похвалити і його, адже він на це заслуговує навіть більше ніж я. 
- Я принесу нам щось перекусити, а ти відпочивай, насолоджуйся сонцем:) - з посмішкою промовив той і зник за будинком..  
Послухавшись його наказу, я заплющила очі, вдихнула свіже повітря та грілась на сонечку.. Як же ж тут добре:) Та щойно мій телефон засвітився від повідомлення, посмішка з мого лиця зникла ніби і не з'являючись...
"Нагадую тобі Квітко, не смій нічого розповідати Нелі. Інакше пошкодуєш про те, що взагалі залишилась живою" - написав "незнайомець". Звичайно все це безглуздо. Навіть смішно, невже він мені погрожує? Невже думає, що я його боюся? Та на секунду згадавши події того року і наскільки він може бути жорстоким, я засумнівалась у тому чи справді його не боюсь... Він страшна людина, і я не хочу знову опинитись поруч, не хочу потрапити під гарячу руку, не хочу бачити його!
- А ось і я..в холодильнику знайшов тільки йогурт, тобі з яким смаком? - здається в підсвідомості чую голос Макса, але через свої думки ухиляюся від відповіді.. Та в той же момент, відчуваю як рука торкається мого обличчя, і пальцем проводить ніжно по щоці, що змушує мене знову опинитися в реальності.. Повертаю погляд до нього, проте всеодно мовчу...
- Квітко, ти розкажеш що трапилося? - запитує хлопець..
Вагаюся, але зрештою мовчки показую йому телефон із тим дурнуватим повідомленням.. Він уважно читає кожне слово, із тим кожним словом його погляд стає темним і похмурим..
- Рит, здається вже настав той час, щоб про все мені розповісти... - намагаючись бути спокійним, промовив блакитноокий.
Я вдихнула і видихнула.. Подивилась ще раз у його блакитні очі, яким справді можна довіряти і промовила:
- Нуу, якщо бути відвертою, то цей хлопець частково винен у тій клятій аварії. На той час я була його дівчиною, разом з друзями ми відпочивали у одному клубі. Хлопці тоді достатньо випили, щоб втратити здоровий глузд. Особливо ВІН. В стані алкоголю вони вирішили влаштувати перегони. І звичайно це була найдурніша ідея у їхньому житті. Хоча їм майже нічого не заважало це зробити. Навіть я, яка благала його не дуріти і просто поїхати додому. Проте він був занадто впертий, щоб мене послухати. Тому я вирішила піти додому сама і не бачити цього всього. Але і цього він мені не дозволив, силою змусив сісти до машини, наговоривши багато мерзенних слів. Ну а далі...не важко здогадатись що відбулося.. Я не покидала спроб якось його зупинити, навіть давила на жалість, але марно... Я була тоді дуже наляканою, проте найкумедніше те, що... подумки я благала, щоб саме з ним все було добре.. Потім все наче у тумані, я востаннє скрикнула його ім'я і все... Далі лікарня, новина, що я інвалід і те, що мій хлопець обійшовся звичайними подряпинами і втік. Я проклинала той день, проклинала його і себе, заприсягнувшись, що більше ніколи не назву його імені... - останні слова давались найважче, ніби комок у горлі застряг і не давав змоги нормально дихати. Чесно, я навіть не зрозуміла, як почала плакати, і як опинилась в обіймах Макса...він ніжно погладжував моє волосся і по трохи заспокоював..І я почувала себе у безпеці..
Коли я заспокоїлась та прийшла до тями, наші погляди знову встигли зустрітись. В його очах я відчувала таке дивне тепло, яке здається ніколи і не відчувала. 
- Вибач - шепотом промовила я - Вибач, що нав'язала тобі всі свої проб...- не встигаю договорити, адже в той же момент розумію, що його вуста торкаються моїх та з'єднуються в одному поцілунку. 
- Це ти вибач мене за мою прямолінійність, але я... люблю тебе - ошелешує мене ще більше, а я на секундочку не встигла навіть відійти від поцілунку?? Поцілунку??