Глава 18

Після дня народження Ані, пройшов цілий місяць. І чесно кажучи, за весь цей час, майже нічого не змінилося.(Ну майже нічого, але про це трохи згодом.) Як і завжди Макс відвозив мене до університету, потім забирав і ми разом проводили тренування.. Час від часу їздили знову у село подихати свіжим повітрям.. Чесно, тренування були регулярними. Хлопець не пропускав можливості поставити мене на ноги.. Із моєї сторони це виглядало трохи кумедно, адже він до останнього вірив, що я зможу, зможу нарешті встати і піти, а я - просто посміхалась, готуючи себе до того, що все це може бути суцільною помилкою, обманом, і я залишусь прикута до візка назавжди. Я не обнадіювала себе, тому готова була до всього, навіть до поразки. Тільки трохи шкода блондина, він ж щиро вірить, що все вдасться... Так не хочеться його розчаровувати.. Тільки завдяки йому, моє життя перевернулось на всі 360 градусів. Тільки завдяки йому, в останній момент, я змогла хоч трохи повірити в себе:) Та після місця щоденних тренувань та вказівок лікаря, тепер стомилась не я, а Максим:
- От не розумію, я просто не розумію! Як так? Вже пройшов цілий місяць, навіть трохи більше часу! Ми все робили за чітким планом, але нічого не виходить. Лікар давав майже стовідстокові гарантії, то де ж вони?? Чому? Чому нічого не виходить? 
- Хей, Макс, можливо ще потрібно трохи часу?? - намагаюсь трохи його заспокоїти.
- Часу? Я вже навіть не знаю. Я обіцяв, обіцяв тобі, що ти ходитимеш! Клявся, але нічого не виходить.. 
- Не засмучуйся ти так, ще ж вийде, обов'язково вийде! - підбадьорюю знову..
- Методика хороша, це я повний нездара. Явно роблю щось на так! Все роблю не так! Зеленоока вибач, пробач мене бовдура, я не зміг виконати своєї обіцянки.. Я нездара, звичайний лузер, який просто згаяв твій час. Пробач мені Квітко, я справді так хотів допомогти, я так вірив..- сумно промов блакитноокий, присів поруч, схиливши обличчя додолу.. Бідолашний геть розкис..
- Макс, ти не нездара! Ти дуже хороший, ти змусив мене знову посміхатися, ти допоміг мені повірити в себе:) 
- І що з того? Я ж обіцяв тобі, обіцяв:( 
- І ти дотримав своєї обіцянки:) - посміхаюсь я, опустивши одну сльозу..
- Рито, не підбадьорюй мене так! Я цього не заслуговую!! 
- Може ти припинеш себе жаліти, і допоможеш мені піднятися?? - запитую, багатозначно поглянувши у його очі, які були вкрай здивовані моїм не зрозумілим питанням..
Без зайвих слів хлопець піднявся на ноги, та взяв мене за руки, не розуміючи, що буде далі... Моє серце тоді швидко калатало, я так боялась, так боялась що не зможу зробити це прямо зараз, та щойно я зрозуміла, що почала відчувати свої ноги, то вирішила спробувати... Моє тіло тремтіло, від кінчика пальців на ногах до рук, я покривалась дивним хвилюванням. Спершись на руки блондина, зовсім невпевнено, але я змогла піднятись, піднятись всього на хвилинку і пройти всього лиш один крок, щоб відчути приємну слабкість... Хотілось просто закричати від болі та радості, але я просто тихо плакала посміхаючись.. Цього одного, звичайного руху було достатньо, щоб я опинилась у руках Максима, який радісно прокрутив мене на місці із словами:
- Я не можу повірити, просто не можу повірити:) 
- Макс, опусти мене, благаю:) - крізь сльози щастя промовляю я..
На хвилинку ми зупиняємось, хлопець дивиться в мої очі, розглядає кожен сантиметр мого обличчя ніби бачить вперше, і це доволі дивне, але яке ж приємне відчуття... Ще досі він тримає мене на руках, проте я починаю відчувати слабкість... І саме вона перервала цю ніякову мить, яка могла призвести до, не побоюсь цього слова, поцілунку... Але можливо це на краще, я не готова до аж таких кардинальних змін... Я знову опинилась у візку, але з думкою про те, що це не надовго...
- І скільки ще часу ти хотіла від мене це приховати? - присідаючи, запитує блакитноокий..
- Я боялась - тихо зізнаюсь..
Хлопець посміхається, витирає мої сльози, заправляє розвіяне волосся за вухо і швидким дотиком цілує у губи. Та навіть цього достатньо, щоб відчувати себе так, як я ще ніколи не відчувала.. Цього було достатньо, щоб покритись червоним рум'янцем..
- Що..це..було? - запинаючись, запитую я..
- Вибач, я просто не можу втримати почуття та емоції в собі... Хочеться просто закричати на весь світ від радості. - зізнається той, а я просто посміхаюсь.. Не б'ю ляпася, не кричу про те, щоб він не чіпав мене, а просто посміхаюся... Навіть і такі дива трапляються.. І цьому вже я не дивуюся! 
- Бачиш? Це все завдяки тобі. Завдяки тобі! Макс, ти зміг змінити моє життя, ти зміг..- я посміхаюсь, але із сльозами.. зараз дуже важко їх втримати у собі..
- Ні, ми змогли! МИ. Насправді не тільки я щось змінив у тобі, ТИ змінила мене! Ти змінила моє життя, перевернула його своєю красою з ніг на голову, ще тоді, того дня, коли ми вперше зустрілись, я зрозумів, що ти не така як інші, що щось у тобі є. І я не помилився! Адже ти дивуєш мене з кожним днем все більше і більше! І бачити твоє обличчя, посмішку, для мене це тепер як повітря, вкрай необхідно! - промовляє блондин, ні на мить не відвівши погляду від мене.І чесно таких слів я не очікувала, таких слів не очікувало моє серце, яке нестерпно калатало, проте розум роздмухував цей вир незрозумілих емоцій..
- Це що таке зізнання у почуттях? - стараюсь перевернути це на жарт.
- Майже, але я знаю, що зараз тобі точно не до цього. Тому повернусь до цієї теми пізніше, коли ти будеш готова.. Та й зараз тобі потрібно набиратись сил і частіше тренуватись, ще потім і у перегони зіграємо:) - підморгнувши, багатозначно сказав він.. А посмішка аж сяяла на його обличчі.
***
Після того вечора, ми домовились, що поки нікому нічого не розкажемо! (Ніби це наша таємниця..) Точніше, це я попросила помовчати, а от Макс хотів уже потішити мою маму, та я вчасно його зупинила.. Адже хочу для початку сміливо стати на ноги, і аж тоді про це можуть дізнатися усі. Звичайно спочатку він трохи здивувався моїй авантюрі, але навіть у ній підтримав мене.
- Я тут подумав..- якось, коли ми їхали до універу, промовив блакитноокий - Нам потрібно знову поїхати у село! 
- Навіщо? - запитую замість відповіді.
- Тобі потрібно частіше ставати на ноги, а оскільки ти не хочеш, щоб це хтось бачиш, село - найкраще таємне місце для таких тренувань. І цього разу, ми поїдемо тільки удвох... Для Ані знайду няню..- спокійно ознайомив мене з новиною. І я розуміла, він має рацію. 
- Гаразд..Але няні не потрібно! Ці два дні вона може пожити разом з моєю мамою! Їм обом точно буде весело! - констатую свої факти..
- Хах, Рито, ти чудо:) - радісно промовляє той, припарковуючи автомобіль біля університету....
Вже ніби за традицією він бере мене на руки і ставить до візка, прощається і їде у своїх справах.. А я саменька їду до універу, де майже одразу стикаюсь із Нелею та її "хлопцем". От що може бути краще, ніж побачити його брудну пику?? Мені ж так "щастить" у житті, ще й з самого ранку.. 
- Оо, Ритонько, привіт..Як ти? - обійнявши мене, запитала Неля..
- Чудово:) Ти як? - запитала я, приймаючи її обійми
- У неї теж все чудово! Вона ж зі мною! - почувся огидний голос нашого опонента, який ззаду обіймав мою подругу.. Яка ж гидота! 
- Рит, тобі допомогти із сходами? - знову обізвався сіроокий.. Що ж він такий причепиливий. Має свою дівчину, хай їй і допомагає! 
- А ти хочеш їх зняти, щоб мені допомогти? Якщо так, то мені не потрібна ТВОЯ допомога.. Тут є спеціальний проїзд, для таких як я..- з посмішкою аргументую свої факти, від чого його обличчя стає похмурим..Хах, невже думав, що мені і справді потрібна його нікчемна допомога?! 
***
На одній із перерв, коли Неля поспішала віддати свою доповідь одному із викладачів, а я чекала її у коридорі, до мене підійшов "незнайомець" із словами:
- Як поживаєш Квітко? Кого чекаєш? 
- Все було добре, поки ти не з'явився! Можеш не забруднювати повітря, своїми словами і своєю присутністю? - не відповідаю, а одразу ж запитую, чи навіть краще сказати - стверджую! 
- Чому ж так грубо?? - підійшовши на крок, знову запитав той - Чесно Рито, я тебе не впізнаю. Відколи ти стала такою.. жорстокою?? 
- Ти знущаєшся з мене? Жорстокою? А хіба рік тому, ти не повівся зі мною так само жорстоко?? 
- Ти ще й досі злишся? - незрозуміло поглянувши у мої очі, поставив дуже безглузде питання, намагаючись торкнутися мого волосся..
- Не підходь і не чіпай мене! Та Рита, яку ти знав, померла тоді при аварії, її більше не існує!! - кажу це вкрай серйозно.. Адже та дівчина, яка вірила у добрих людей та кохання, переконалась у підступності цього світу.
- Невже так важко забути, те що було в минулому?? - запитує сіроокий.. Він збожеволів?! Чи чогось накурився?? 
- Авжеж можна! Тобі забути МЕНЕ! Зрозумів? Забудь мене! Ми з тобою не знайомі!! Інакше я все розповім твоїй дівчині!! І тоді ти точно залишишся сам! 
- Ти не посмієш! - з кривою посмішкою промовляє той.
- Ти такий впевнений?? Зробиш єдиний крок у мою сторону, Неля про все дізнається! Навчися звикати до нової Рити!! - кажу це, та їду на пошуки подруги.. А то щось вона довго шукає того викладача..