Глава 12

- Так! - спочатку шепотом відповідаю я  і додаю трохи голосніше - Просто задумалась. 
Хлопець мовчки посміхнувся, вийшов з машини, відчинив дверцята з мого боку та піднявши на руки, знову поставив до візка. (Не розумію чому, проте для мене це такий ніяковий момент, що коли я опиняюсь у нього на руках, то на хвилину забуваю як дихати, але вже у візку приходжу до тями. І дуже сподіваюсь, що це нормально!)
- Може тебе провести до універу? - майже одразу запитав опонент.
- Не треба, я сама, дякую:) - відповідаю навіть посміхаючись.
- Впевнена? 
- Макс, дякую за турботу, але я справді зможу і сама. - промовляю і здається, що хочу вже їхати, але згадую ще деякі слова - І цей, я вибачитись хотіла.
- За що? - здивовано запитав той.
- За все. Ти всіляко намагався мені допомогти, а я те і робила, що сварилась з тобою. І ще, ти дуже милий і поруч з тобою я почуваю себе спокійно і в повній безпеці. Дякую) - відповідаю, відчуваючи що починаю по трохи червоніти. Ой.
Напевно секунду хлопець також простояв у ступорі, явно не чекаючи таких слів від мене. Відповіді я не чекала, тому розвернувши візок попрямувала у сторону універу, проте ще встигла почути від нього кілька, хвилюючих для мене слів:
- Ти неймовірна! Гарного дня Квітко:) 
І моє серце знову на мить зупинилось. Чорт! Що ж це таке? Ну чому я так різко реагую на слова цього блондина? 
***
Нарешті свобода. Пари закінчились, а разом із ними нудні лекції. (Хоча не всі з них аж настільки нудні). Почуваю себе трохи виснаженою, але це нормально! Прощаюсь із Нелею і чекаю на свого псевдо водія. 
"Буду за 10 хв" - приходить від нього повідомлення. Я посміхаюсь і далі продовжую чекати. 
Та на моє не щастя бути сама я не можу. Щойно пішла Неля, так званий "незнайомець" з'явився тут як тут. Ну як же ж я його ненавиджу. Ну чому він переслідує мене все моє життя? Спочатку думки, а тепер у реальності. 
- Ти вже повернулась? Неля казала, що ти була у лікарні. 
- Дякую, що нагадав! - із сарказмом відповідаю. 
- А що сталось? 
- Не твоя справа! - знову відповідаю, виглядаючи машину. Хоч би він швидше заткнувся, в мене вже немає сил терпіти цього бовдура. 
- Яка ж ти нестерпна! - промовив і здається, що хотів багато ще чого сказати, але тут вже фортуна була на моєму боці і автомобіль Макса з'явився перед нами. 
- Вибач, що змусив чекати:) - відкриваючи двері промовив блакитноокий.
- Та ні,ти саме вчасно! - у піднесеному настрої відповідаю я. 
Хлопець посміхається, бере на руки і садить до своєї машини. Ну нарешті! 
- Ми ще до говоримо! - лунає голос "незнайомця". 
- Нема про що! - відповідаю, і саме в той момент Макс нажимає на газ і ця брудна пика зникає з мого поля зору. Ось так тепер набагато краще! 
- Може ти нарешті розкажеш хто це такий? - промовляє блондин, щойно ми опиняємось якого мога по далі від нього. 
- Ні - сухо відповідаю, але трохи заспокоївшись додаю - Поки не можу..
- Він тебе образив? - якось ніби сердито запитав той. І на кого саме він злиться? 
- Макс, я обов'язково розповім, коли буду готова. Дай мені трохи часу..
- Гаразд. Але якщо тобі буде потрібна моя допомога, то не бійся і одразу ж дзвони до мене. Домовились? - з посмішкою поглянувши на мене запитав блакитноокий.
- Дякую:) - ледве стримуючи сльози відповідаю я.
***
- Дореечі - трохи протяжливо почав хлопець - Тобі мама сьогодні нічого важливого не казала? 
- Еммм...в якому сенсі "важливого"? - запитую у відповідь. 
- Отже, не казала:) Гаразд, так ще навіть краще! Сьогодні ввечері ми з тобою починаємо тренування! - блондин  ошелешує мене новиною.
- Тренування? Сьогодні? Серйозно? - запитую все, що тільки прийде мені в голову.
- Та ні, можемо і через місяць почати. - із сарказмом промовив той - Звичайно, що сьогодні. Рит, чим швидше ми це почнемо, тим швидше все це закінчиться і ти нарешті зможеш ходити! 
- Макс, ти хоч сам віриш в те що кажеш? Я? Та ще й ходити? Це ж смішно! - і голос тут мій зовсім не веселий, хочеться просто заплакати, тому відвертаю свою голову, щоб хоч трохи стримати непрохані сльози. 
Але в той же момент авто чомусь зупиняється. І ні, не біля мого дому. 
- Рит, поглянь на мене! - чується голос блакитноокого. 
Але я не озираюсь..
- Квітко, поглянь на мене! - знову те саме, але вже цього разу, щось дивне змушує мене повернутись..
І знову ця мить. Наші погляди зустрічаються один в один. І світ здається зупиняється. Та на моє щастя хлопець перший порушує цю ніякову тишу:
- Вірю, Рит, я вірю, що ти будеш ходити! Але не розумію, чому в це не віриш ти? 
- Не розумієш? Справді? Ти гадаєш, що після цього всього, так легко повірити у цю маячню, у ці казки? - намагаюсь тримати себе у руках, але це занадто важко. 
- Казки? Рито, це ти зараз кажеш маячню! Я ще ніколи в житті не зустрічав такої сильної дівчини, як ти. І до того ж це діагноз лікаря! Та й тренування тобі не зашкодять, чи ти боїшся? - з хитрою посмішкою запитав мій опонент. 
Хм, отже хоче взяти мене на слабо? А не вийде блондинчику...
- Не боюсь! То коли починаємо? 
- Оо, ось справжня Рита! Щойно приїдемо, одразу ж і почнемо! - здається тепер його голос був набагато щасливішим, і не можу повірити, що я про це навіть думаю, але від цього і мені стає тепло на душі.
***
- Мааакс, ну це занадто важко.. Я більше не можу. - після годинного тренування починаю скиглити.
- Гаразд, думаю, що на сьогодні достатньо! Молодець зеленоока:) - вирішивши мене пожаліти з посмішкою промовляє блондин. 
- Слава Богу!!! - падаю головою на ліжко, на якому і сиділа під час тих тренувань. 
- Дуже стомилась? - присідаючи поруч запитує хлопець.
- Всьо good! - відповідаю і заплющую очі. 
- Почекай, я знаю як тебе підбадьорити! Тільки нікуди не йди:) - насмішкувато сказав Макс і швидко вибіг з кімнати.
Ну звичайно "нікуди не йди". Він знущається? Мало того, що я і так нікуди не зможу піти, а після цього тренування і поготів. 
Проходить кілька хвилин і блондин повернуся, але на мій подив не з пустими руками. 
- Тримай Квітко, це тобі за твої старання:) - промовив він, вручивши букет лілій. Лілій. Моїх улюблених квітів. Звідки він дізнався про них? 
- Дякую:) - щиро посміхаючись відповідаю я, проте додаю - Але навіщо? Це я б мала тобі дякувати за те, що панькаєшся зі мною..
- Хах, я залюбки проводжу із тобою цей час. А ще мені подобається твоя посмішка:) - і ось, ще один постріл (я просто не можу зрозуміти чому саме він, чому цей хлопець так впливає на мій настрій? Чому саме він змушує мене червоніти? ) 
- Гаразд, я вже маю йти, сестричка чекає:) До завтра? 
Він ще й питає?
- Звичайно) Ти ж тепер мій водій:) - промовляю і знову посміхаюсь. 
- Хах, ну так) Гарного вечора зеленоока! - сказав Макс і вже ніби хотів йти, але визираючи із-за дверей додав - І ще одне, не забувай, у тебе все вийде:)