Глава 11

Вже ввечері на моє ж щастя, мене виписали з лікарні. Лікар дав всі потрібні настанови, а Макс відвіз додому. Як і завжди допоміг мене покласти на той клятий візок і поїхав до себе. Звичайно, моя фея, довго вмовляла його залишитись на вечерю, та все ж не змогла його переконати. ("Мав ще деякі справи"). Мама готувала вечерю, і вперше за весь цей час, я сиділа поруч, проте витала у своїх роздумах. До останнього я не могла усвідомити слова того чоловіка. До останнього я не могла повірити в те, що я зможу ходити. Та й чи взагалі зможу? Можливо його прогнози не точні? Можливо він помилився? Всі ж помиляються! Помиляються! Ну як? Як же ж я зможу ходити? 
- Доню! Агов, доню! Сідай вечеряти! - здається десь лунало у моїй голові.
- Рито, ти взагалі чуєш мене? - ну от, знову те саме.
- Маргарито, де ти літаєш? - все серйозніше запитує мама, тим самим виводячи із своїх запеклих думок.
- Вибачте, задумалась. - промовляю нарешті і я, роблю тиху паузу і врешті наважуюсь запитати- Мам, ви справді вірите у слова того лікаря? 
- Авжеж:) Вірю! І в тебе також)) - з посмішкою розставляючи страви, відповіла вона.
- А якщо..?
- Ритонько, постався до цього більш позитивно! От побачиш, лікар не обманює тебе. Просто повір в себе! У тебе все вийде. - намагаючись розвіяти мої сумніви, знову промовляє мама.
Я просто посміхаюсь, але мовчу. На жаль, моя віра не така глибока, як її. На жаль я не вірю в те, що зможу ходити. Це не можливо! Просто не можливо! Проте заради неї я спробую.
***
Ранок. Звук будильника. Ароматний запах із кухні. Промінчики сонця. Ну знаєте, не такий вже і поганий початок дня. Одягнувшись я поїхала на запах чогось ароматного. 
- Ну нарешті, моє сонько прокинулась:) - кладучи на тарілку млинці, сказала мама - Як себе почуваєш? 
- Непогано:) - відповідаю, поїдаючи все, що є на тарілці. (Це божественного). 
- Це добре! Так, швиденько снідай, збирайся, і тебе відвезуть до університету. - сівши поруч зі мною промовила моя неперевершена кухарка. 
Я задоволено кивнула, але майже одразу ж запитала:
- Хто? 
- Сама зовсім скоро побачиш:) - (ця хитра посмішка точно не означає нічого хорошого для мене) 
Через деякий час я була готова, і в ту ж секунду у двері хтось подзвонив. Ну а мама (із своєю хитрою посмішкою) пішла їх відчиняти. Ой, не подобається мені це все! І правильно я думаю, адже за дверима на мене чекав блакитноокий. Мама запросила його додому і поглянувши на мене сказала:
- Рито, знайомся, це твій водій:) 
- Мій хто? 
- Водій:) Він привозитиме і відвозитиме до університету. А і ще одне, Макс люб'язно погодився допомагати тобі у всіх тренуваннях. 
- Що робитиме? На що погодився? - ці дні стають все дивніше і дивніше. Навіть занадто. 
- Доню, не став дурних питань) Ну все я побігла, Максим ще раз дякую за допомогу! - на останок сказала мама і зникла за дверима дому, залишивши мене вкрай не зрозумілій ситуації. 
- Ну то як? Ти вже готова? - прорвався голос у блондина.
Не готова! Не готова! Як тут можна бути готовому, коли тебе просто ставлять перед фактом? 
- Готова. - натомість відповідаю я.
Хлопець посміхається, відчиняє двері і садить мене до свого автомобіля. Постає така вже відома нам обом, не зручна тиша. Та на мій же ж подив, першою цю тишу порушила саме я:
- Як ти все встигаєш? 
- Ти про що? - не відводячи погляду від дороги, запитав у відповідь. 
- Нууу.. наскільки мені відомо, ти і таксист, і офіціант, тепер ще й мій "водій", та ще й допомагатимеш інвалідові. Як? 
- По перше, не називай себе так! Зовсім скоро ти ходитимеш! - серйозно відповів той 
- Ну а по друге? - настирливо знову запитую.
- А по друге, все дуже складно. Ти не зрозумієш! - тільки на секунду глянувши на мене сказав хлопець.
- Гадаєш? Моє життя це суцільні труднощі, тому хто як не я тебе зрозуміє? - видавлюю із себе маленьку посмішку. 
- Ну ок. Ти ж не відчепишся, правда? 
- Навіть не думай:) 
- Я здогадувався! - ніби із посмішкою, але якось понуро він промовив ці слова. Невже і справді все настільки погано? 
- Мої батьки померли, коли мені було 19, і я залишився один із своєю маленькою сестрою. Коли нам почало бракувати грошей, а мала вередувала, що хоче цукерку, довелось братись за роботу. І так уже два роки. - трохи сумно розповів Максим. 
Звичайно я все прекрасно розуміла, і звичайних слів : "Мені шкода", "Співчуваю", "Це так сумно", було просто не достатньо, та й зараз напевно не потрібно. Цілих два роки він якось обходився без них, тому і зараз вони не були доречними. Та навіть попри це, я знайшла (не знаю, чи потрібні) слова:
- Коли мені було 7, тато покинув нас, знайшов іншу. Всі ці роки він ні про кого не згадував, навіть про мене. Коли я потрапила в аварію, від нього був перший дзвінок. Але він не хвилювався, навпаки, звинувачував у всьому мою маму. Тоді я вирвала телефон із її рук, і сказала, як я його ненавиджу. 
Після всього сказаного, серйозність мого опонента лякала, але коли я закінчила свою розповідь, напруга з його обличчя спала. Всього на хвилинку він знову поглянув мені в очі і запитав:
- Ти за ним не сумуєш? 
- Ні. Немає за ким! - сухо відповідаю.
- Знаєш - знову продовжив той - Я вперше в житті зустрів таку сильну дівчину, як ти. І з кожним разом ти все більше і більше підтверджуєш мої слова. Рито, ти неймовірна. 
- Я..- все, що вдається сказати. Його слова зупинили рух клітин у моєму серці, його слова зачепили щось таке, що давно не чіпляло мою душу. На хвилинку мене охопив ступор. І здається, майже на цілу вічність, моє життя зупинилось. 
- Ми приїхали. Квітко, ти чуєш мене? 

Як вам продовження цієї історії? Та й загалом опишіть свої емоції від прочитання, буде цікаво почитати 🤗

P.S: Наразі я готуюсь до іспитів, тому вихід глав може бути не настільки часто, як цього хочу я))