Глава 10

Різко розплющивши очі я зрозуміла дві речі: зараз я знаходжусь у лікарні і я жива! ЖИВА. Хотілось заплакати. Чому всі втручаються? Чому ж я так усім потрібна? Та я тримала сльози у собі, побачивши біля себе не тільки маму, а й блакитноокого. Моя, на жаль, рятівниця, тримала у руках мою руку, яка була повністю перебинтована. Блондин також був не далеко, проте ніби спав. Але чому ж він тут? Невже мама покликала? Чи сам ...прийшов? 
- Донечко?! - зрозумівши, що я прокинулась, скрикнула вона - Як ти себе почуваєш? 
- Ніяк..- сухо відповідаю і різко поглянувши на нашого супутника додаю - А що він тут робить? 
- Не скажу, що це кумедна історія - намагаючись крізь сльози посміхнутись, промовила мама - Ти забула у його машині телефон, ну а коли він прийшов, то...
Я розуміла, що їй боляче також. Але мені ще болючіше. 
- Навіщо? - тепер запитую я, але не дивлячись у її очі. 
Моя супутниця здивовано поглянула на мене, але не сказала ні слова. Здається, вона розуміла про що я, проте відповісти не могла. І навіть це я прекрасно розуміла, та всеодно картала себе питанням "Чому?" 
- Навіщо ви врятували мене? - повторюю майже те саме і додаю - Я не хочу більше жити в цьому пеклі. Чуєте? Не хочу! 
Хотілось просто кричати! Але все, що я тоді могла - це плакати, гірко плакати. Я не хотіла нічого чути, нікого бачити, я хотіла бути сама і кричати, кричати і запитувати в себе одне й те саме: Чому я ще досі жива? 
- Доню..заспокойся, прошу! - матусин голос тремтів.
- Я хочу побути сама! - шепотом відповідаю.
Вона сумно посміхається та все ж покидає палату, проте навіть попри це я не залишаюсь сама, адже Макс ще й досі спить. Проходить трохи часу, я заспокоююсь, в той же момент помічаю, що хлопець прокидається. І майже одразу дивиться на мене:
- О, принцесо, як ти? 
- Що ти тут робиш? - ставлю питання на питання, не зважаючи на його дивні слова. 
- За тобою дивлюсь:) - весело відповідає 
- Крізь сон!? - риторично знову запитую.
- Квітонько, тобі обов'язково до всього прискіпуватись? - позіхнувши запитав блакитноокий. (Якби не все це, то я б подумала, що він милий, навіть дуже, проте...) 
- А тобі обов'язково мене завжди так називати? - знову питання на питання
- Авжеж:) То як ти себе почуваєш? 
- Ніяк! -сухо відповідаю - І давай обійдемось без цього всього. Тобі добре відомо, як я себе почуваю! І я не буду відповідати на твої питання, чому я це зробила? і так далі... Зрозумів? 
На мою майже істерику блондин легко посміхнувся і натомість, щоб просто вийти, запитав:
- Чай будеш? Якщо не помиляюсь, то з лимоном і без цукру?? 
- А звідки ти...?
- Ти завжди його замовляла:) То будеш? 
- Еммм... буду! - трохи здивувавшись відповіла я. Він запам'ятав? Запам'ятав? Серйозно? Це якось так, неочікувано! Хоча він ж майже природжений офіціант, це ж для них властиво, пам'ятати такі деталі про відвідувачів? Так? 
***
Два дні. Рівно два дні я пробула у лікарні. Зі мною завжди була мама, а разом із нею і Максим. Хоча я ще й досі не розумію, чому він тут? Досі тут? Як же ж його робота? Він часто розмовляє зі мною, приносить смачненьке, і за його словами: "Складає мені компанію."І все це дуже, дуже дивно. 
Ближче до вечора, до моєї палати заходить лікар, а за ним і мама. 
- Як ви себе почуваєте Маргарито? - запитує чоловік років 50ти.
- Нормально! - відповідаю таким тоном як і завжди. 
- Харчуєтесь ви добре, отже все і справді нормально! -схвально додав той - А буде ще краще коли ви почнете свої тренування! 
- В якому сенсі тренування? - здивовано запитую. Що цей чоловік має на увазі? Які тренування? Навіщо? Для чого? 
- В прямому! Тренування для спини та ніг. Поки ви були тут, ми провели багато аналізів, з якими працювали найкращі експерти. Нам вдалось виявити дещо дуже цікаве: ваші ноги паралізовані не повністю і якщо добре випрацьовувати нашу тактику лікування, то є виска ймовірність того, що ви знову почнете ходити! - лікар ошелешує мене всім сказаним, а я не можу повірити власним вухам. 
Сказати, що я була вкрай здивованою, це не сказати нічого. Різко мій погляд перевівся на маму, яка виглядала вкрай спокійною (напевно дізналась про це швидше за мене), але ніби щасливою. Її очі горіли радістю і були сповнені сліз. А мої емоції було важко описати словами. Чи була я рада почути таке? Чесно?! Не знаю! Справді не знаю!  
- Лікарю, вибачте, але якщо це жарт...- якось тихо промовила я, але договорити не змогла.
- Маргарито, з таким не жартують! Я серйозно! Ви зможете ходити! Обіцяю! - його слова були правдою, я відчувала це. 
- І доречі, сьогодні ми вас виписуємо! Але кожні два тижні, приходити до мене на перевірку! Домовились? 
- Звичайно - майже з посмішкою відповідаю я.
- І ще одна маленька деталь - промовив лікар - Потрібна людина, яка стежитиме за вашим харчуванням і регулярністю виконаних вправ.
- За це не хвилюйтесь! - із стриманою посмішкою сказала моя мама - Є така людина:) 
- От і чудово! - додав чоловік і покинув мою палату, згодом вийшла і мама залишивши мене із вагоном емоцій та питань.
По трохи відходячи від шоку, я згадала мамині слова: "Є така людина." Це ж вона про себе? Чи..? Чи є ще хтось? Та напевно це, мучило мене найменше. Адже я до останнього не вірила, а можливо і не вірю у слова лікаря. Це ж не можливо! Не можливо! Пройшло так багато часу і ніхто не давав потішних прогнозів. То що змінилось тепер? Що змінилось у моїй долі? Бог не хоче моєї смерті?