Глава 9

- Ніхто..- повторюю те, що і казала надалі..
- Впевнена?
- Макс!! Не прискіпуйся до мене!! Я не хочу про це говорити!
- Гаразд..- ніби розчаровано промовив той.
Решту дороги ми їхали мовчки. Точніше блакитноокий намагався видавити із мене хоч слово, а я на пряму ігнорувала його. Можливо, я б не так мала поводитись із своїм рятівником? Мала б подякувати? Проте зараз мої думки були забиті зовсім іншим, ЙОГО словами: "Краще б ти і справді була мертва". Вони не давали мені спокою.. І байдуже, що потім він всіляко ухилявся від своїх слів, як то кажуть, перше слово, дорожче другого.. Якась пекуча біль розносилась по моєму тілу, а в серце ніби встромили ножа...Ще б одна секунда і я б випустила сльози на волю..Але слова Макса змусили мене трішки оговтатися:
- Хей, Квітонько, з тобою все нормально? Ти якась мовчазна..
- Я ж просила так не називати мене! - це все, що вдається промовити..
На моє щастя майже одразу ж ми опиняємось біля мого будинку... Але видно блакитноокий нікуди не поспішає (а без його допомоги і я)
- Мені ще довго тут сидіти? - обурено питаю.
Але той ніби не чує мене, задумався. Хоче повдавати образливого хлопчика?Ну і нехай! Хай тільки мене посадить на візок..
- Макс, постав мене будь ласка у візок, і я поїду! - промовляю спокійно.
Проте у відповідь знову тиша. Чорт, упертий блондин! Як ж це мені набридло! Набридло жити! Я ненавиджу цей світ! 
- Гаразд, я зараз подзвоню мамі і вона забере мене! - кажу це і вже хочу набирати її номер, як його слова зупиняють мене:
- Не треба, я допоможу! Вибач, я просто задумався! 
Нічого собі так задумався! Ще треба було довше думати!
Та вже на цей раз Я нічого не сказала на його дивне виправдання. Просто байдуже! Це не моя справа, через що він так задумався! 
Нарешті опиняюсь у своєму "чудовому" візочку, і вже хочу їхати, як вже вкотре мене зупиняють слова Макса:
- Ще раз вибач..
- Тобі немає за що вибачатись! - промовляю байдуже навіть не дивлячись на свого опонента.
Помічаю, що він хотів сказати щось ще, але ніби завагався.. Ну і добре! 
Опинившись вдома, хоч на хвилинку я змогла забути про все. Але тільки наблизився вечір думки оточили мене з усіх боків. Ця дурнувата зустріч із "незнайомцем" не давала мені навіть дихати, а тільки задихатись.. А спогади вбивали мене все швидше і швидше."Краще б ти померла!" Відгукувалось що разу болючіше... А й справді, чому я ще досі жива? Чому саме тоді я врятувалась? Чому я вижила? Чому тепер я повинна страждати і ненавидіти цей світ? Чому? За що мені це покарання? Краще б я була мертва! Чуєте мене? МЕРТВА!!! Сльози самі по собі котились із моїх очей, а дихання то уповільнювалось, то прискорювалось. Проте це вдавалось все важче і важче.. Спогади линули рікою: те кляте авто, сірі очі, світло фар, лікарня, візок. Кожна думка спопеляла в мені всі нервові клітини до останньої. І найголовніше та найболючіше "Краще б ти була мертвою" вбивало.. Мої руки тремтіли, в крові вирувала дивна і запальна кров, яка бажала моєї смерті.  Очі і надалі були мокрими, а душа спустошеною..."Але, як же мама?"- запитую я у свого розуму.. "Вона точно не схвалить моєї смерті " Навіть такі думки по своєму вбивали, адже через свою любов до мами було важко думати про смерть.. Та моя ненависть до світу, до людей була набагато більшою ніж любов, яка залишилась. Я пройшла кілька кроків, відчуваючи що мої ноги ніби сповнені вати.. Дійшовши до шафи я помалу відкрила шухлядку в якій лежало те, про що я "мріяла" відтоді як опинилась в лікарні, від тоді як я припинила жити, а лише існувати. Ніж. У моїй шафі лежав ніж. Кожної ночі я думала про нього, і мої бажання вмерти були невблаганними. Але щось усередині зупиняло мене, можливо думки про маму? А можливо..? Проте зустрівши того "незнайомця" мій світ та думки перевернулись.. А його слова, були сильніші за будь яку отруту. Мертвою? Хочеш, щоб я була мертвою? Залюбки! Чуєте? Залюбки! Я не хочу більше жити, це так нестерпно, це так боляче.  
Ви навіть не уявляєте, що я відчувала, коли тримала цей ніж у своїх руках. І ні, це не був страх! Це не був страх перед смертю! Я хотіла її, я хотіла закінчити з цими пекельними муками! Я хотіла..забути все, а головне ЙОГО.  Одна секунда, один необережний рух і перед моїми очима все розпливалося, з очей покотилась здається остання сльоза,а на моїй руці, здається остання крапля крові. В останнє я встигла почути голос своєї мами:
- Донечко, що ти...? 
Це було схоже на крик, але це здається і справді, все що я встигла почути.