Глава 7

- Краще не називай мене так! - майже огризнувшись, промовила я..
- Як? Квіточко?
- Ти зрозумів! - запевняю його, нехай не клеїть дурня - Не смій! 
- Чому? - здивовано запитує той..
- Просто не смій..- шепотом відповідаю я, а потім додаю - Ми приїхали! 
Здається, хлопець і досі шокований, але мені всеодно, просто всеодно. Я не хочу, не хочу чути те кляте слово, не хочу, щоб мене так називали! Не хочу! 
Буквально кілька рухів, кілька секунд і я знову опиняюсь у путах свого візка, знову опиняюсь у кайданах... Та в той момент помічаю, що блакитноокий стоїть не порушно, про щось задумавшись... Та на жаль чи на щастя мене це не зупиняє. Розвернувши свій візок у напрямок універу, я вже хотіла їхати, як почула голос блондина:
- Гарного дня..Квітко:) 
Я вб'ю його! Вб'ю! Я ж просила, наказувала, можливо навіть мої слова були схожі на благання, але ж ні, він мусить називати так як хоче... Ненавиджу цей світ! 
***
Трохи заспокоївшись, нарешті опинилась біля сходинок універу... На моє щастя, там був спеціальний проїзд для інвалідного візка (ніби особисто для мене зроблений), але й туди виїхати, для мене було проблемою.. Та все ж таки я не покидала свої спроби.. Проте, це було ну дуже складно.. Мої нерви були на межі! Що там говорять про останню нервову клітину? Так от, моя скоро обірветься, якщо я продовжу свої дурнуваті спроби... Та щойно я вирішила здатись, як навіть не зрозуміла коли опинилась біля дверей... Та побачивши свого "героя", то залишилась із думкою про те, що краще б я залишалась там де і була.. Сірі очі пропалювали кожен сантиметр мого тіла, а коли зупинялися на ногах мене ніби било струмом..
- Я б і сама змогла!
- Не має за що, Квітко! - промовляє хлопець, просто вбиваючи одним лиш словом... Чорт же забирай тих клятих хлопців! 
- Задовбали! Задовбали! "Квітко"?! Та скільки ж можна наді мною знущатися??
- Хей, ти чого завелась?? Наскільки я пам'ятаю, тобі подобалось це прізвисько:) - знову розкрив свого рота той "незнайомець".. Подобалось?? Так. Проте тепер - це гірше за будь яку отруту..
- Краще б ти втратив пам'ять!
- Квітко, я тебе не впізнаю, відколи ти стала такою... ? 
- Серйозно?? Мені огидно це чути від тебе! Краще замовкни! І ніколи, чуєш, ніколи не називай мене так! 
- Але..
- Я тебе ненавиджу!! - на останньому моменті зриваюсь, і замість того, щоб поїхати вперед, зненацька відчуваю, як мій візок от от перекинеться... Адреналін зашкалював, все вирішувалось в одну секунду, мій страх добігав меж, адже щойно я з'їду до низу, так само опинюсь на землі... Та знову той клятий герой допоміг мені, проте я була не в тому стані, щоб продовжувати сварку... Мене охопив страх, адже я настільки немічна, настільки безпорадна, що якщо б і справді опинилась на землі, уже б не піднялась...
Крізь вихор думок, страху, розпачу, я почула голос:
- Рито? Ритоо? Все добре? Ти в порядку! Дуже злякалася?? 
Та коли ЙОГО рука опинилась на моєму обличчі, я швидко повернулись до реальності:
- Не чіпай! 
- Рито??
- Я сказала не чіпай! Йди! Я сама! Сама! - промовляю ніби спокійно, але моє серце б'ється із скаженою швидкістю... 
Сірі очі знову спопеляють поглядом та зрештою покидають.. Ось, ось тепер я можу вільно дихати.. Хоч деякий час точно! 
Дорогою до аудиторії, стикаюсь із Нелею, яка розповідає мені, що зустрілась із своїм "любим" хлопцем, який сказав, що мені потрібно допомога..(Ну так, я ж немічна і нещасна, мені завжди потрібна допомога, особливо від такого "героя" як він) 
- Нелю, все добре, дякую, що турбуєшся:) Але справді, все добре! 
- Гаразд! Але пам'ятай, ти завжди можеш розраховувати на мою допомогу:) - мило промовляє вона, і я дуже хочу вірити у щирість її слів.. Сподіваюсь так і є.. Головне, щоб вона не жаліла, не жаліла мене! 
Нарешті пара починається.. Хоч іноді, іноді я можу забути про все... (Майже про все) Після, навіть цікавої лекції, ми з Нелею подалися у кафе... Проте без її хлопця (поки що мені щастить).. Але не все так чудово.. Адже якщо немає одного чуда, є чудо номер два! Макс! 
- Що ж, що цього разу хочуть прекрасні леді? - поглянувши у мої очі, запитав блондин.
- Іншого офіціанта..- пошепки промовляю я, але одразу ж помічаю, ніби сумний погляд хлопця...(Які ж ми ніжні.. Думав, я завжди буду такою хорошою? )
- Гаразд..- сказав Макс взявши замовлення у моєї супутниці, і зрештою привернув свою увагу до мене - А вам, зеленоока? 
- Чорний чай..- сухо відповідаю, відвертаючи свій погляд до вікна..
Офіціант покидає наш столик, а я і далі продовжую дивитись у те вікно, поки до мене не звертається Неля:
- І що за кішка пробігла між вами? 
- Ти про що? - здивовано запитую у відповідь
- Рит, ти зрозуміла! Між тобою та цим офіціантом.. Чому ти така холодна до нього? Ти ж явно йому сподобалась, дай хлопцю шанс..
- Я не зобов'язана бути до всіх милою і доброю..- знову відвертаю свій погляд до вікна..
- Людям потрібно давати шанс..- підбадьорливо промовляє подруга..
- Не хочу. Та я навіщо "людям" у житті таке "щастя" в інвалідному візку як я.- відповідаю ніби шепотом..
- Хей, мила, не говори так. Ти чудова, тому і сподобалась цьому офіціанту. Бачиш, він зовсім не зважає на цей візок, так само як і я..  Та й можливо не все втрачено?! 
- Втрачено. Геть усе втрачено! Я не хочу... Давай закриємо цю тему? Мені боляче - ледве стримую сльози та все ж таки тримаюся.
- Вибач, я б не мала..- сумно говорить Неля, проте я в ту ж мить перебиваю її:
- Не вибачайся! Все добре, дякую за турботу:) 
Проходить ще деякий час у кафе, потім ми "біжимо" на ще одну пару, після закінчення якої ми з Нелею стоїмо на подвір'ї універу та прощаємося.. Я викликаю таксі, з надією на те, що все обійдеться без Макса..