Глава 6

- Ні..- намагаючись привести себе в порядок, відповідаю я, помічаючи, що хлопець і далі стоїть біля моїх дверей, чомусь далі не заходить. Боїться?
- Ну якщо ти вже зайшов, то проходь..Чи ти боїшся? - виношу свої думки у голос..
Макс посміхається, здається навіть стає трохи розкутішим, і врешті сідає поруч зі мною, на моє ліжко, поруч з яким сиділа і я, на своєму клятому візку... Почуваюсь трохи ніяково.
- Тож, про що ти хотів поговорити? - даю своє перше питання
- Емм..- якось не сміливо відповів хлопець..
- Скажи чесно, тебе покликала моя мама? 
На моє питання, хлопець просто кивнув головою... Не розумію, чому ж він такий мовчазний.. Не може сидіти поруч з інвалідом?
- Нуу, якщо це все, то прошу тебе покинути мою кімнату. - знову промовляю я, тим часом ошелешуючи свого опонента.
- Твоя мама, подзвонила мені і сказала, що ти у поганому настрої, ну я і подумав, що зробив щось не так, тому і приїхав. - як на духу розповідає блакитноокий. Невже так "погроза" піти з моєї кімнати подіяла?
- Ііі? Що далі? 
- Яя.. Хочу допомогти.. Може, розповіси, що сталося? - знову ставить дуже дивне для мене питання.. ЯК? Як розповісти? Він знущається?
- Вибач, але ми мало знайомі.. Тобі краще піти..- на останньому слові, мій голос став набагато тихішим ніж зазвичай.
- Але..
- Макс, тобі краще піти! - знову промовляю те саме, але знову мій голос тремтить. Та що ж таке?
Буквально через кілька хвилин, хлопець покинув мою кімнату, і аж тоді я почала усвідомлювати, що плачу, знову плачу. 
***
Ще один ранок. Початок мого, вже напевно жахливого, дня. Почуваюсь кепсько, але завдяки мамі, ще й повинна йти в той клятий університет, і знову побачити ЙОГО..Жах.. Та навіть попри свій "хороший" настрій, роблю легкий макіяж, одягаюсь (навчилась вже робити це без допомоги) і викликавши таксі, виїжджаю на подвір'я... Буквально кілька хвилин, і переді мною з'явилось таксі, але з нього вийшов не звичайний собі таксист, а блакитноокий своєю персоною.. Чорт, як же ж мені "щастить". 
- Зеленоока, мабуть це доля:) - посміхнувшись промовив хлопець..
- Або моя карма...-шепотом відповідаю сама до себе..
- Я все ж таки за долю:) - знову сказав блондинчик.. В нього ще й вуха дуже великі, як я розумію? 
Далі, все відбулося, ніби як і зазвичай. Макс взяв мене на руки (від чого, я чомусь завжди покриваюсь рум'янцем), а потім посадив у машину та поклав мій візок до багажника.
Зрештою в автомобілі запанувала тиша, але на жаль для мене, не на довго.
- Ти так і будеш мовчати? - поглянувши на мене крізь дзеркало заднього виду, запитав блондин.
- А про що мені з тобою говорити? Я вчора сказала тобі все! - вдивляючись у вікно, відповіла я.. Ось нарешті впізнаю себе! Холодна до всіх і кожного! (Хоча так було не завжди, до тієї аварії...) Саме тоді я зненавиділа людей, цей світ та й себе в цілому. Дивом, Макс отримав від мене хоч маленьку частинку приязні..
- Окей, але хоч про щось ми можемо поговорити? - проте хлопець не відступає від свого.. От що в моїх словах, йому не ясно? Чому з ним, чому саме з ним так складно? Хіба він не міг і далі залишатись звичайним таксистом чи офіціантом, та хоч космонавтом?  Чому він не міг залишатися осторонь від мене, від інваліда? Невже так приємно саджати у це кляте таксі такого інваліда як я? Невже? Невже? Невже я заслуговую на таке хороше ставлення? Я не хочу, щоб мене жаліли, я не хочу співчуття, я не хочу цього всього! Я..хочу..померти.. На останніх проявах моїх здавалось би безглуздих думок, вся душа за тремтіла, а з очі наповнились слізьми.
- Хей? Квіточко, ти хоч слухаєш мене? Чи включила режим ігнору? - промовляє хлопець, тим самим відводячи мене від думок та від непроханих сліз..Але чорт забирай! Діло таки не в цьому, не в його запитанні, а в цьому клятому "Квіточко":(