Глава 5

Номер був не відомий, але не потрібно бути екстрасенсом, щоб здогадатись хто це... Моя відповідь - ігнор... Зі всієї злості я кинула телефон на підлогу ( дивом він вцілів та не розлетівся на друзки), мої руки тремтіли так, ніби я побачила, щось до біса жахливе... Хоча так і було, я побачила - ЙОГО... Дихання уповільнилось, а серцебиття- навпаки прискорилось... З моїх очей зненацька почали текти сльози... Так хотілося кричати, але я мовчала, тихо плакала, в той час, як всередині мене все розривалось... Як же ж це нестерпно! Зненацька чую стук у двері... Мама? Блін..
- Доню, з тобою все добре? - чую голос матері позаду дверей...
- Так..- відповідаю, стараючись не заплакати...
Та на це, вона заходить у мою кімнату, і одразу ж помічає сльози на моїх очах.. (Їх не можливо приховати) 
- Риточко?? Що з тобою? Чому... тебе Максим образив?? - одразу ж висуває свої аргументи...
- Ні...Він тут ні до чого... І взагалі, все чудово:) - з натягнутою посмішкою відповідаю я...
- Ти можеш обманювати кого завгодно, але тільки не свою маму... Швидко розповідай, що сталося? Або мені доведеться використати свій коронний прийом:) - широко посміхаючись промовила моя фея... І я прекрасно розуміла, що означають її хитрі оченята... Не дочекавшись моєї відповіді мама залоскотала мене (вона завжди робила так в дитинстві, щоб дізнатись у мене всю правду) Ну і я почала сміятися... Це було нестерпно лоскотно і доволі кумедно..(як у дитинстві) тільки тоді, я ще могла ходити і втікати від мами, а тепер...ні..
- Добре, добре, здаюся! - крізь сміх відповідаю я...
- Я так і знала, що це подіє:)- тріумфально посміхнувшись промовила моя супутниця.
- Він знову тут..- тихим шепотом сказала я їй, тим часом, як мій голос поволі починав тремтіти..
- Хто? - не зрозумівши запитала мама..
- ВІН..- знову тихо промовляю я і аж тоді додаю - Той, хто... причетний у.. аварії..
- Кирил?? - здивовано, і водночас люто знову запитала мама.
І відповідь я просто кивнула, відчуваючи в той момент, знову ту саму образу не себе, на нього, і на своє життя.. Навіть не усвідомила того, як з моїх очей знову почали текти сльози. Мама тепло обійняла мене, поволі погоджуючи мене по голові, але мовчала... Можливо думала, можливо сердилась. Не знаю, та поки вона просто мовчала.. І цього для мене було більш ніж достатньо. Так пройшла година, а можливо всього кілька хвилин, поки моя супутниця вирішила щось сказати:
- Риточко.. Хочеш я подам заяву до поліції? Тоді, ти ніколи його не побачиш і зможеш жити спокійно...
- Не зможу..ніколи не зможу! - тихо і напевно спокійно відповідаю я.
- Донечко..
- Мам, я хочу побути одна..- благально подивившись на неї, промовляю я, на що отримую ніжний поцілунок у скроню та схвильовану посмішку..
Мама підходить до дверей, але на секунду я зупиняю її із словами:
- Але...давайте обійдемось без заяви.. Будь ласка..
Звичайно, не хотівши цього, вона зрештою погодилась... Я знаю, наскільки вона хоче помститись моєму кривднику, але на жаль чи на щастя, цього не хочу я. 
***
Я проплакала майже цілий вечір. І напевно робила би це ще цілу ніч, якби до нашого дому не завітав гість, якого я точно не чекала. Але напевно чекала моя мама. 
Звичайно, я почала по трохи заспокоюватись... Поїхала на кухню по воду, і аж раптом почула стук у двері. Перша ж думка: Хто приперся так пізно? І в ту ж секунду у кімнаті з'явилась мама:
- Я відкрию:) - з посмішкою на обличчі вона підбігла до дверей... 
За той час я встигла вмити своє обличчя, щоб хоч трішки приховати сліди від своїх сліз. А коли побачила "гостя" ледве не впала.. Макс? Що він тут робить? 
- Ритонько, зустрічай нашого гостя:)- з якось хитрою посмішкою промовила мама... А я стояла нерухомо, у цілковитому шоці. 
В той момент, прямо перед моїм носом опинився букет із лілій, за яким ховалась приємна і мила посмішка блакитноокого. Тільки шкода, що для цього всього у мене не було настрою. Подякувавши за "подарунок", я знову подалась до своєї кімнати, але слова мами зупинили мене, але всього на секунду:
- Доню, ти куди? А як же ж Максим? 
- Ви його запросили, ви з ним і сидіть.- намагаючись посміхнутись відповіла я і додала - Вибачте! 
І закрилась за дверима своєї кімнати. Соромно, соромно перед блакитнооким, шкода його... Але я не хочу цього всього.. Занадто боляче. Знову нахлинули сльози, але стихли в той же момент, коли я почула стук, але вже у двері моєї кімнати... 
- Рита, можеш відкрити двері? - ні, не голос мами, а голос блакитноокого.
- Не можу..
- Я поговорити хочу.. І всеодно не піду, поки ти не відкриєш! 
Який же ж він причепиливий... Та все ж таки здаюся... Не хочу, щоб він і справді простояв цілу ніч біля моїх дверей, можливо мені навіть вдасться його переконати піти... 
- Ти плакала? - перше, що сказав блондинчик, потрапивши до моєї кімнати...